Ми переможемо, вищі сили працюють із нами у парі - легендарний парамедик

Виграти дорогоцінні хвилини, які дозволять врятувати життя людини. Не забути про головне покликання медика, коли у твоїх руках - доля пораненого ворога. Зберегти холоднокровність, опинившись на стику двох світів - того, де триває війна, і того, де триває звичайне мирне життя...

Про те, що таке бути військовим медиком, а також про майбутню перемогу і життя після війни у другій частині інтерв'ю OBOZREVATELрозповіла парамедик волонтерської організації ASAP Rescue Юлія Паєвська (Тайра).

Першу частину інтерв'ю можна прочитати тут.

Ми переможемо, вищі сили працюють із нами у парі - легендарний парамедик

- Тайро, ви відслідковуєте долі тих, кого вивезли?

- Це не завжди можливо. Але я намагаюся. Чесно кажучи, я навіть обличчя не завжди впізнаю - надто багато людей. А ось поранення, особливо важкі якісь, неординарні, пам'ятаю всі. Буває, людина каже, що я її вивозила - а я не можу пригадати, хоч убий. Поки вона не опише поранення.

- Часто телефонують, щоб просто сказати "спасибі" за врятоване життя?

- Так. Хоча насправді люди, як правило, соромляться мені дзвонити. Бояться відірвати від важливих справ. В принципі, це правильно. Іноді я дійсно надзвичайно зайнята. І буває кумедно, коли ти сидиш десь на позиції, триває обстріл, раптом з'являється телефонний зв'язок - і тобі дзвонить хтось з якимось абсолютно безглуздим питанням. Ти намагаєшся залишатися ввічливою, не втратити обличчя - і, роблячи покер-фейс, кажеш у трубку: так-так, звичайно. І тут - х*як! Ти швидко прощаєшся - і даєш відбій.

Але бувають і зовсім не смішні ситуації, коли з ідіотських приводів телефонують, коли ти везеш пораненого. Після одного з таких випадків я розтрощила телефон. Відтоді я обираю виключно телефони, які не б'ються.

Читайте: Війну не можна зупиняти, її треба завершувати - екс-розвідник ЗСУ

- Що тоді сталося?

- Вивозимо пораненого. Я ставлю голку в вену, підключаю систему, крапаю - і цієї миті дзвонить телефон. Зазвичай в цей час дзвінків дуже багато. Пробитися складно. І коли ми виїжджаємо у зону стабільного покриття - моментально приходить 100500 СМС і дзвінків.

Координація в таких випадках частково йде по телефону. Мені будь-якої миті можуть зателефонувати, запитати про стан людини. Тому я завжди відповідаю на дзвінки. Не дивлячись.

Читайте: Міф про "велику Росію" ми розщепили на атоми, проте існує небезпека - Олена Степова

Так сталося і цього разу. Я приймаю виклик - і чую манірний жіночий голос: "Скажіть, будь ласка, як часто ви користуєтеся засобами з догляду за шкірою?". Я відразу навіть не зрозуміла. "Тобто?" - перепитала. "Ми хочемо вам запропонувати лікувальну косметику"...

Тут мене прорвало: та твою ж дивізію! Викресліть мій номер нахрін!

Це настільки... Слів не підберу навіть...

- Це і є та зустріч з мирним життям, яка іноді здорово з колії вибиває?

- Так. Два світи, два дитинства. Взагалі люди не в темі! Вони торгують якийсь хрінню для волосся, для шкіри, якимись дієтичними добавками. Ну п**дець, вибачайте на слові!

І добре, якщо ти в момент зіткнення з цієї паралельною реальністю сидиш десь на розслабоні, куриш. Тоді ти просто потролиш цю дівчинку - і на тому все закінчиться. Але коли у тебе важкий трьохсотий, ампутація, тут кишки висять, тут кров, ти рану долонею затискаєш - і раптом оце "Як часто ви користуєтеся?"...

- Що ще може викликати у вас лють?

- Так це не лють. Я взагалі не схильна до таких дуже вже сильних почуттів, як лють, ненависть. У мене буває священна лють, коли йде бій - священна, наголошую. Це вже щось за межами людських почуттів. Але ненависті до ворогів у мене немає.

Є відчуття, чимось схоже на огиду.

Читайте: На кожну перемогу знайдеться м*дак із лопатою - екс-розвідник ЗСУ

Я кілька разів возила наших "опонентів" - і потім довго аналізувала свої почуття. І зрозуміла, що ми надаємо їм таку саму допомогу, як і своїм. А іноді - навіть більше необхідного, особливо, якщо випадок важкий - щоб потім не сказали нічого, щоб довезти його чітко, живим. Здати у кращому вигляді. Тому що це - обмінний фонд. Крім того, він же - теж чийсь син. І я це розумію.

Я їх у жодному разі не виправдовую. Вони вбивають моїх побратимів. Вони стріляли і намагалися вбити мене. Вони багато разів пробували знищити моїх "янголів", роз**бошити наші машини... Але при цьому ненависті до них я не відчуваю.

Я розумію, що ними рухає. Тому що я пам'ятаю совок. Я пам'ятаю, як сильно промивали мозок. Я навіть допускаю, що частково вони не винні... Але кожен отримує те, на що заслуговує. І у кінцевому підсумку все буде так, як мусить бути.

- Вивозити доводилося росіян або когось з місцевих?

- Якщо він і росіянин, хіба ж він зізнається? Один точно був з місцевих. Решта - не знаю. Я їх лікую, а не допитую.

- Як вони реагують, коли розуміють, до кого потрапили?

- Вони бояться. Вони страшенно лякаються, коли потрапляють до наших. Вони впевнені, що ми тут же почнемо їх катувати або ще щось. Замість цього їм надається звичайна медична допомога у повному обсязі. Зрозуміло, що я йому не посміхаюся, не кажу: братанчик, потерпи, все буде зашибісь. Я кажу: терпи, зробимо, що можемо, до госпіталю - 30 або там 15 хвилин. Нейтрально з ними розмовляю.

- Але для них це - шок.

- Величезний. Бували випадки, коли підходиш - а він починає смикатися. Коли ж розуміє, що йому навпаки життя намагаються врятувати - заспокоюється. Їм промивають мізки, що ми їх катуємо тут, щось з ними робимо страшне.

- Як їхні медики ставляться до наших хлопців, коли ті потрапляють на той бік?

- Я не знаю, не була - і мені краще не потрапляти. Але я думаю, що якщо медики справжні, вони, згідно з клятвою Гіппократа, чесно виконують свої обов'язки. Може, теж не кажуть "потерпи, друже". Але думаю, вони працюють. Як робимо це ми.

Читайте: "Поверну сина за будь-яку ціну!" Історія киянина, у якого відібрали дитину

Хоча я чула більш ніж досить поганих історій. Дуже багато бачила. Дуже багато знаю. Але нікому не хотіла б про це говорити. Колись я буду свідчити на суді в Гаазі. Або десь іще, де судитимуть цих військових злочинців.

- Ви вірите, що це таки буде в якийсь осяжній перспективі? І наскільки далеко нам ще до нашої перемоги - бо ж у тому, що все завершиться саме нашою перемогою, ми ж не сумніваємося?

- Ми переможемо 100%. Але мають скластися обставини. Має бути прийняте вольове рішення. Мають правильно стати зорі. Має бути відповідна міжнародна обстановка. Усередині країни диванні війська повинні перестати страждати х*рнею, пхати нам якихось "месій" на голову і розхитувати політичну ситуацію в країні.

Але головне - народ повинен зрозуміти, що армія - це його захист. Тому що зараз це розуміють не всі. Тому і чуємо з усіх боків: та вони там заробітчани, вони йдуть туди заробляти гроші...

Так, серед армійців є заробітчани. Але це невеликий відсоток. Це те, що бачу я.

Я працюю безпосередньо зі збройними силами, які стоять на лінії зіткнення. Не з тими людьми, які перебувають на полігонах і які ніколи не виїздили в зону АТО, не брали участі в боях...

У них - у тих, хто реально не воював - до речі, серйозні проблеми. Вони відчувають десь, що люди від них чекають якихось дій, а вони на війні не були. Звідси і з'являються ці історії, коли людина в мирному місті починає дорікати мирним: "Та я за тебе воював!". Ті, хто таке розповідає, швидше за все, до війни не мають жодного відношення. Ті, хто воював, відчувають інакше все - і навряд чи будуть цим хизуватися.

У людей, які повертаються з війни, часто серйозні психологічні проблеми, труднощі в сім'ях... Я ще не знаю, що чекає на мене, коли ми переможемо і я повернуся додому. Не знаю, що я робитиму далі. У мене є кілька ідей, але всі вони так чи інакше пов'язані з війною, з навчанням. Можливо, займуся військовою журналістикою. Можливо, чимось іще. Подивимося. Головне, щоб мене не "розірвало"..

Серед бійців, котрі реально воювали, пройшли серйозні бої, дуже багато суїцидів. Багато хлопців спиваються. Тому що це стрес - і війна, і повернення з війни до мирного життя.

- Чому важко повертатися?

- Розумієте, нас від народження виховують в таких умовних "коробках" - коли обмеження у нас справа, зліва, позаду, знизу, згори... І потрапляючи на війну, люди, особливо ті, хто багато бачив, багато відчував, багато пережив - з цієї "коробки" випадають геть. Її більше не існує. Але після повернення суспільство намагається нас в ці коробки знову запхати...

Так ось - нічого не вийде. І звідси йдуть проблеми більшості.

- Чи можна їх уникнути?

- Потрібні військові психологи, які теж пройшли бої, які теж втрачали друзів. Тому що ну не може допомогти суворому воїну, покаліченому, без руки, маленька дівчинка-психолог, яка жодного уявлення не має про те, яке це - збирати кишки друга по бліндажу. Що вона може йому сказати? "Все буде добре"? Це дуже важливо сказати, аякже. І саме від неї він повинен це почути.

Читайте: Коли у бліндажі лунає "Доставка піци", хлопці офігівають - екс-партизан з Донецька

І суспільство має бути готовим до зустрічі з тими, хто пройшов через пекло. Кожна людина має розуміти, що перед нею вже не звичайні люди. Якщо це не ваш знайомий, краще бути нейтрально-доброзичливим. Так хлопцям легше.

- Юлю, чому "Тайра" і чому "янголи"?

- З "Тайрою" історія занадто довга. Якщо коротко - це знаменитий самурайський рід. Може, доводилося чути про "Повість про дім Тайра"? Річ у тім, що честь самурая, гідність самурая, поняття життя самурая для мене особисто на війні відіграють дуже велику роль. Я бачу дуже багато. І зараз дуже багато розумію з того, що колись читала на цю тему.

Що ж стосується "янголів Тайри" - це придумав наш прекрасний водій Ростислав Черненко. Він раніше у "Правому секторі" воював, потім у ЗСУ. Він якось таке ляпнув, а хтось із журналістів почув - і підхопили.

Я спершу відбивалася, а потім плюнула. Ну, "янголи" - так "янголи", Тайри - так Тайри...

Це не спеціально вийшло. Так, мабуть, боги вирішили - так воно і вийшло. Я взагалі в цій війні бачу безліч підтверджень того, що існує доля, призначення. І що ми у змозі впливати на те, що відбувається, але є і наперед запрограмовані речі.

- Тому важливо придивлятися до знаків, правда?

- Звісно. Це не означає, що я стала забобонною або боюся, коли чорна кішка перебігає дорогу. Зовсім ні. Але я уважно відслідковую світ.

- Як, на вашу думку, розвиватимуться події надалі? Як, найімовірніше, закінчиться війна?

- Я думаю, буде перемога. Думаю, буде рух вперед все ж таки. Захід відвернеться або від нас, або від Росії, але довго тягнути з вибором їм не вдасться - надто вже назрів конфлікт. Це нарив, який мусить прорвати.

Не буде так тривати вічно. Я часто чую: ось, на смертях пацанів заробляють, а ви просто вівці, вас використовують... Так, звичайно, війна комусь вигідна. Капець як вигідна. Але так само, як Майдан свого часу виник сам по собі, без організації, так і тут - прийде час і все станеться.

Я взагалі переконана, що вищі сили працюють тут з нами. У парі.

Будь-яка ситуація має дійти або до абсурду, або до логічного завершення. До абсурду вона вже дійшла. Справа за логічним завершенням. Я його бачу у вигляді фінального загострення конфлікту. І ми готуємося до чогось серйозного. Але цілком можливо, що справа вирішиться двома пострілами.

Читайте: "Дожить бы до мира, да вряд ли смогу" - бабушка из Донецка

- Але ми готуємося?

- Вся країна, всі, хто щось відчуває, кому цікаво, хто в змозі підняти голову від тарілки з борщем і подивитися, що відбувається за межами його кухні - думаю, всі готуються. Ті, кому не плювати. І насправді не плювати дуже багатьом. Просто зараз модно говорити, що війна десь далеко і "мене це не стосується".

Але мислячі люди так не вважають.

- Не погоджуся. Не стільки модно, скільки зручно.

- Так. Іноді це виправдання власної бездіяльності. Іноді воно вимушене. Наприклад, я можу собі дозволити піти в армію, а моя найближча подруга - не може. І хотіла б, але не виходить. Тому вона допомагає мені інакше.

І так робить багато хто. Хтось збирає гроші для того, щоб "янголи" могли існувати. Є люди, які надсилають нам берци, одяг. Є ті, хто купує для нас їжу...

Але є й інші. Вони нічого не роблять, їм за це соромно - і вони обирають позицію чоловіка, що зрадив дружині, і який виправдовує себе тим, що "так вона - бл*дь, сама винна".

І ці люди так само перекладають провину на чужі плечі.

Це найнижчий рівень розвитку. Тут взагалі нема про що говорити.

Хоча... Якщо люди ще здатні відчувати сором, значить, все не так уже й погано.

Насправді одне з почуттів, які правлять світом - це страх. І поки конкретний індивід цей страх не переможе або не прийме, не визнає "так, я боюся, але це нормально" - ми будемо продовжувати сидіти, як перелякані миші у підпіллі. Вибір невеликий, насправді: або щось робити, або, як той гулящий чоловік, виправдовувати свою ницість, намагаючись принизити когось.

Так, в армії не все ідеально. Я взагалі впевнена, що не існує у світі ідеальної армії.

- А як же НАТО?

- Нарівні з натівськими стандартами там є і свої недоліки. І безліч проблем. Просто перекоси там - в інший бік. Як, наприклад, з сексуальнимі меншинами в американській армії. Я нічого не маю проти, але - може все-таки не варто це афішувати?

У нас на фронті є представники сексменшин. І вони це не афішують. І борються точно так само, як усі інші.

- Ви зустрічали таких?

- Звичайно. Мені іноді бійці довіряють трохи більше, ніж іншим. І іноді хлопці відкриваються. І я всім їм кажу: не раджу тобі заявляти про це в підрозділі. Не варто. Тому що суспільство не готове.

Читайте: Окупантам немає і не буде місця на нашій землі - командувач Об'єднаних сил

Хоча особисто я не бачу в цьому нічого поганого. І нічого не маю проти, якщо комусь подобається жити так. Мене ж ніхто не вчить, яке морозиво мені вибрати, шоколадне чи крем-брюле.