Нове випробування: боєць АТО з обмороженими ногами змушений жити в гаражі

Нове випробування: боєць АТО з обмороженими ногами змушений жити в гаражі

Війна не відпускає повністю тих, хто пропустив її через себе. І навіть якщо довкола не рвуться снаряди, не свистять кулі і не гинуть бойові побратими – часом вона нагадує про себе снами, підірваним здоров’ям або труднощами у спілкуванні з друзями і родиною…

Після повернення з війни Олександр Польянов з Обухівщини і досі воює уві сні. Він розлучився з дружиною, не може спілкуватися з дітьми і живе в орендованому гаражі. Паралельно борючись за порятунок обморожених на Донбасі ніг.

"Обозреватель" дізнався, як живеться учаснику боїв за "Зеніт" пiд Донецьком на мирних територіях, де він і досі не може знайти собі місця.

Олександр Польянов (ліворуч) і Олексій Бережко, бійці зведеного загону "Дика качка"
Відео дня

Я боюся лишатися один… Не можу спати. А якщо вдається хоч на яку годину задрімати - починає снитися війна...

Зустріч "Обозревателю" Олександр Польянов призначив у одному з відділень Обухівської районної лікарні (Київська область). Тут він постiйний пацiєнт. Після того, як торік у нього відмовили обморожені ще на війні ноги і лікарям дивом вдалося зупинити відмирання тканин і запобігти ампутації, Олександр мусить жити на медпрепаратах.

Адже з війни він привіз справжній "букет" різноманітних недугів: від проблем з серцем і спиною – до безсоння, наслідків важкої контузії та поганого кровообігу в обморожених ногах. Зараз Польянов проходить процедуру отримання групи по інвалідності.

Втім, на запитання, чи не жалкує про те, як все склалося, Олександр здивовано зводить брови:

- Ні про що не жалкую. Якби запропонували пройти все це знову – я би погодився. А як інакше? Я присягу складав…

Боєць АТО з обмороженими ногами змушений жити в гаражі

Про те, що піде воювати, Олександр Польянов знав ще у березні 2014-го. Щоправда, реалізувати задум він зміг лише за кілька місяців – коли нарешті знявся з військового обліку у рідному Херсоні і звернувся до військомату на Обухівщині, де проживав останні 15 років.

Нести службу Польянова відправили в одну з військових частин у Василькові, де свого часу він відслужив за призовом. Звідти, хоч і не зразу, Олександр і вирушив на схід – коли в частині оголосили набір добровольців для захисту території колишньго зенітно-ракетного дивізіону. Позиція сил АТО "Зеніт" згодом стане однією з найгарячіших точок на Донбасі.

- Нас вишикували і кажуть: потрібні добровольці, щоб захищати нашу військову частину біля донецького аеропорту. Попередили: там іде війна, там стріляють. Це не жарти. Ми з товаришами перезирнулися - і зробили по два кроки вперед. Всього тоді зголосилося їхати чоловік 15. В результаті поїхало 6.

Два тижні нас готував інструктор з СБУ. Показав нам, як правильно йти по дорозі, як правильно пересуватися по "зеленці", як будівлі зачищати. От і все.

Загалом тоді в різних частинах назбирали чоловік 120, половину відсіяли, здебільшого, "аватарів" чи випадкових людей. Лишилися переважно офіцери. Люди, які реально хотіли їхати і захищати. Так був сформований зведений загін "Дика качка".

Боєць АТО з обмороженими ногами змушений жити в гаражі

Уже на під’їзді до точки призначення розвідка повідомила: неподалік від "Зеніту на новоприбулих чекає засідка. Тож надійшла команда кілька днів перечекати в селі Тоненьке.

- Ми провели в Тоненькому кілька днів. Слухали, як кілометрах в десяти від нас гахкає: наші хлопці тримають бій. І думали: вони там воюють – то якого ж біса ми тут сидимо?.. Досиділись до того, що 29 вересня о 4.20 ранку сепари прицільно влупили з "ГРАДів" і спалили нашу колону. З 9 машин лишилося всього 4. На щастя, тоді ніхто не загинув.

Наслідки обстрілу колони зведеного загону "Дика качка" в селі Тоненьке

Я незадовго до початку обстрілу змінився з поста і ліг спати. Прокинувся від глухих ударів – наче велетенським молотком хтось забиває в землю гігантські цвяхи. Хлопці, які спали в тій же кімнаті, теж попрокидалися. Пам’ятаю, "Сом" (боєць зведеного загону Олексій Бережко, нині – керівник аеророзвідки Фонду "Сестри Перемоги". - Ред.) аж підскочив: "Что это такое?!". І лише коли з вікон почало вилітати скло, ми зрозуміли – "ГРАДи". І кинулись ховатися. Я під ліжко закотився, коли воно підскочило під час чергового прильоту – так під нього залізти було нереально. І вже там подумав: а чим воно мені допоможе? Виліз. І ми кинулися в підвал.

Вже потім один з наших водіїв, Вадік, розповідав: початок обстрілу його застав, коли він з туалету вертався. То він бігав довкола хати і з переляку ніяк не міг знайти двері. Вважаю, йому пощастило, бо один зі снарядів влучив прямо в той туалет. Зніс його вщент. А ще одна "градина" залетіла на той пост, звідки я за якісь 20 хвилин до початку обстрілу змінився… От тоді ми зрозуміли, що приїхали на війну. А командир прийняв рішення: будемо прориватися з боєм. Бо на той момент висота була в повному оточенні.

Зібравши всю техніку, яка після обстрілу ще була на ходу, бійці почали збиратися на прорив.

Боєць АТО з обмороженими ногами змушений жити в гаражі

Для укріплення використовували все, що змогли дістати: шматки металу, мішки з землею, навіть вцілілі після пожежі сумки з речами. Олександру, як кулеметнику, випало їхати в КрАЗі, на підніжці між кабіною і кузовом.

"Вітання" від противника новоприбулим прилетіло, щойно колона вибралась на дорогу на Опитне. Спершу били з "ГРАДів". Далі – з РПГ.

- Я намагаюсь виглянути – і нічого не бачу. Почав тоді зачищати "зеленку". За десять хвилин, що ми їхали, випустив 500 патронів. А тоді побачив в низині на дереві свого першого сепара. Він, стоячи на гілці, валив в наш бік з РПГ.

Пам’ятаю, ось він вистрілив – а вже наступної миті його прошила моя кулеметна черга. Він ще зіскакував рівно – а приземлився уже долілиць. На той момент у хлопців вже або зовсім патрони покінчалися, або кулемети позаклинювало. Коли ми приїхали вже на позицію – вони нас і там "вітали". Довго міни кидали… Я після того тиждень не міг їсти. Взагалі. А далі звик. Війна – вона швидко вчить одній простій речі: або ти, або тебе. І цьому розумінню підпорядковуються всі твої дії.

Боєць АТО з обмороженими ногами змушений жити в гаражі

Олександр розповідає: за весь час, який провів на "Зеніті", не пам’ятає днів, коли би було абсолютно тихо. Зазвичай за добу фіксувалося 300-400 прильотів, в особливо гарячі дні кількість обстрілів сягала 1200.

І за перші три ротації, до появи спеціальних електронних фіксуючих пристроїв, українським воїнам доводилося покладатися виключно на свій слух і практично здобуті навички по звуку розрізняти що саме летить, куди і скільки секунд залишається на те, аби дістатися до укриття.

- Відтоді я можу зреагувати на рух пташки в 100 метрах від мене. Після контузії мушу вмикати телевізор на повну гучність, але розмови людей в коридорі лікарні чи те, про що перемовляються лікарі десь у дальньому кабінеті, чую дуже добре. Отаким дивним чином організм перелаштувався.

Перші три ротації на "Зеніті" Олександр був очима і вухами підрозділу на одному з постів. Разом з "Сомом" вони проводили по 12 годин на день в компанії ДШК і бінокля.

Про бої за "Зеніт" Олександр розповідає неохоче. Каже: за голови багатьох бійців "Дикої качки" сепари навіть нагороди призначали. Тож не вважає за можливе наражати на небезпеку ні побратимів, ні їхні родини. "Ідіотів скрізь немало", - резюмує Польянов.

Натомість охоче пояснює, чому оборонці ДАПу і позицій навколо летовища так часто ризикували життям, аби підняти державний прапор.

Найбільше ворога дратували українські прапори і встановлена бійцями на посту коса

- Це не кураж. Не намагання подратувати сепарів. Поставити бойовий стяг – це гордість. Скільки разів було, що нам хлопці з ДАПу дзвонили, кричали в трубку: "Побачили в бінокль ваш прапор – аж мурашки по шкірі побігли. Пацани, благодарочка, що ви поруч!"

Ми постійно намагалися допомогти хлопцям у ДАП. Відтягували вогонь на себе. Давали сепарам прикурити. Вони у нас по "Спартаку" просто так не ходили – бігали! Чи відчував до них ненависть? Коли ти бачиш, як вони з танка по аеропорту луплять – зможеш хіба їх любити? Вони по тій вишці лупили ой як!.. Кожного божого дня. Це ж все на наших очах відбувалося…

Дивом розминутися зі смертю Олександрові вдавалося не раз. Наприклад, тоді, коли на пост, де він ніс чергування, влетів ПТУР. В це складно повірити, але того разу бійці відбулися незначними пораненнями.

- З нами тоді чеченець був. Коли ми тільки виїжджали в АТО і батюшка нас благословляв, він в сторону відійшов – бо мусульманин. А після цього ПТУРа підійшов до мене і каже: "Херсон", навчи мене молитися…

Боєць АТО з обмороженими ногами змушений жити в гаражі

Виснажливе 12-годинне стояння на посту вилилося для Олександра в його нинішні проблеми зі здоров’ям. Коли взимку 2015 року на Донеччині вдарили 25-градусні морози, він пообморожував собі ноги. Спершу його турбувало лише те, що кінцівки постійно були холодними – попри те, що Олександр носив по кілька пар шерстяних шкарпеток і теплі валянки.

Потiм у Олександра почалися проблеми з серцем і зі сном.

- Ще під час служби я перестав спати, коли приїжджав додому поміж ротаціями. Серце весь час колотилося, як дурне… Випивав купу снодійного, але воно не допомагало. Закриваєш очі – і наче ти знову воюєш… Таке враження, що ти повік не змикав.

На годину-дві заснути вдавалося тільки вдень. Та й то – коли вип’єш. Тоді дружина почала мене боятися. Казала: ти встаєш, ходиш, дивишся на мене, а в очах – пустка. І мені постійно снився один і той же сон: Тоненьке і танк, який їде прямо на нас. Я бачив, як з танків обстрілювали ДАП. І для мене нема нічого страшнішого. Я навіть в АТО постійно біля себе РПГ тримав – спеціально на випадок зустрічі з танком. І у цьому сні я його нарешті використовую…

Боєць АТО з обмороженими ногами змушений жити в гаражі

Спати нормально не можу й досі. Заспокіливе, снодійне у кращому разі дає можливість заснути годині о 2 ночі, а о 4 очі розплющуються – і все, сну більше нема. Тому у мене телевізор не вимикається. Мені спокійніше, коли чую хоч якісь голоси. Інакше починається щось типу істерики.

Ще перебуваючи в АТО, Олександр від дружини по телефону дізнався, що вона подала на розлучення. "Не витримала. Зараз у неї вже нова родина", - сухо резюмує чоловік.

- З колишньою дружиною зараз не спілкуюся. Але найбільше болить те, що й зі своїми дітьми я спілкуватися не можу. Старший – йому ледь за 20 – зіткнувшись зі мною на вулиці, навіть не відповів на привітання. Але я все одно їх дуже люблю. І надзвичайно пишаюся ними. Сподіваюся, колись вони все зрозуміють. І пробачать мене, якщо я в чомусь перед ними завинив.

Після розлучення і демобілізації Олександр пробував якось влаштувати власне життя. І на запрошення бойового побратима поїхав у рідний Херсон – там на одному з підприємств набирали на роботу АТОшників.

Боєць АТО з обмороженими ногами змушений жити в гаражі

Відпрацювати Олександр встиг рівно один день. Наступного ранку у нього віднялися обморожені ноги.

- Того ранку я тільки прокинувся, коли обидві ноги звело страшенною судомою. Сподівався, що відпустить. Навіть дошкандибав до зупинки. А там впав. Назад до будинку повз вже навколішки.

Коли потрапив до лікарні – почув страшний вердикт лікарів: через обмороження в обох кінцівках порушена циркуляція крові. Плоть відмирає. Єдиний вихід – ампутація.

- Вони так страшно боліли, що я був готовий на все. В тому числі, на ампутацію. Єдине – попросив медсестричку, аби сфотографувала мене ще з ногами. На згадку…

Незадовго до операції мені подзвонила мама Героя Небесної Сотні Антоніна Чаплинська з Обухова. Дізналася про те, що зі мною трапилося. Повідомила нашому спільному знайомому, теж учаснику АТО Ігореві Оваденку – і вони разом підняли шум, домоглися, аби мене перевели в іншу лікарню. Там мені сказали: є шанс, що ноги вдасться врятувати. Прооперували праву ногу, почистили судини, подіставали звідти тромби – і таки зробили чудо: я досі маю дві ноги. Правда, зараз мушу приймати купу дорогих ліків, аби не допустити згущення крові і виникнення тромбів. Попереду – можлива операція на другій нозі. Мені трохи важко ходити. Але я ходжу. На своїх ногах!

Олександр Польянов і мати загиблого в АТО обухівця Ольга Тимко

Майже весь час Олександр нині проводить у лікарні. Матері загиблих на війні бійців з Обухівщини та ветерани АТО збирають гроші на медпрепарати, без яких Польянов зараз обходитися не може. І які би він не зміг зараз купити собі сам – через проблеми зі здоров’ям про те, щоб влаштуватися хоча б на якусь роботу поки мова не йде.

Коли ж чоловік виходить з лікарні – він повертається в орендований гараж, який став йому домом після розлучення. "Коли знайомі приходять до мене вперше, реакція завжди одна – шок. А я вже звик так жити. Мені навіть подобається. Який не який, а дім", - посміхається Олександр.

Зараз побратими взялися допомогти Польянову отримати другу групу інвалідності. Коли це вдасться зробити, Олександр зможе розраховувати на матеріальну допомогу від держави – і матиме можливість придбати сяке-таке житло.

Поки ж матері загиблих в АТО обухівців звернулися до Обухівської РДА з проханням виділити Польянову житло тимчасове, бодай невеличку кімнатку в гуртожитку в Обухові – аби він міг продовжувати лікування і займатися оформленням групи.

Після війни Польянов змушений жити в гаражі
Після війни Польянов змушений жити в гаражі
Після війни Польянов змушений жити в гаражі
Після війни Польянов змушений жити в гаражі
Після війни Польянов змушений жити в гаражі
Після війни Польянов змушений жити в гаражі
Після війни Польянов змушений жити в гаражі

Однак поки районна влада пропонує чоловікові лише куточок в гуртожитку в одному з сіл Обухівського району. Та ще й навпіл з незнайомою людиною. Варіант для людини в становищі Польянова – неприйнятний.

- Там дуже погане транспортне сполучення. Та й хто до мене аж туди приїде? Та я там просто збожеволію! А я найбільше в житті боюся лишитися сам. Навіть смерті не боюся. Бо хто вже вмирав – того вона не лякає. А самотність мене лякає до жаху, - зізнається Польянов.

Тож якщо очільники Обухівського району не знайдуть іншого варіанту – людині, що втратила здоров’я на війні, доведеться знову повертатися в гараж. У свій єдиний тепер дім.

P.S. "Обозреватель" звернувся за коментарями з приводу ситуації, що склалася, в Обухівську райдержадміністрацію.