Терористи пропонували нам стріляти в побратимів - екс-полонений танкіст

Терористи пропонували нам стріляти в побратимів - екс-полонений танкіст

У другій частині інтерв’ю Іван Ляса розповів "Обозревателю" про знущання, які довелося пережити, те, чому добровольців терористи ненавидять особливо сильно, про таємничу "Ізоляцію" и про довгоочікуване повернення додому.

Першу частину інтерв’ю читайте тут.

- Іване, ви чітко пам’ятаєте момент, коли дізналися, що ви нарешті є в списках на обмін? Чи зразу ви повірили в те, що це – правда?

- Я не вірив до того моменту, коли 27 грудня нас не перевезли на автозаках на місце обміну і я не побачив, як під’їжджають наші, українські автобуси з людьми, які передавалися на непідконтрольну територію. І поки з одного з автобусів не вийшла Ірина Геращенко. Коли я побачив Ірину Геращенко - я зрозумів, що поїду додому.

Відео дня
Терористи пропонували нам стріляти в побратимів - екс-полонений танкіст

- Це було повне усвідомлення? Чи, швидше, розумом ви зрозуміли, а серцем все ще не відчували?

- Більше розумом, напевно. Бо я в шоковому стані був ще і в Борисполі. Коли нас привезли на аеродром.

- Бориспіль і все, що там відбувалося, добре пам’ятаєте?

- Дуже. Кожна дрібниця закарбувалася в пам’яті.

- Що вас найбільше вразило тоді?

- Кількість людей, яких я ніколи раніше не бачив – і які підходили, плакали, обіймали, дарували квіти…

Звільнених з полону українців зустрічали у Борисполі

- Виходить, не дарма люди тоді зібралися, поїхали і чекали на ваше прибуття так довго?

- Так. Не дарма.

- А як ви собі уявляли той момент, коли нарешті повернетесь додому?

- Обмін? Я не знав… Я знав напевно лиш одне: що мене чекає лікування. Від самого початку був налаштований, що коли мене заберуть, буде повторна операція, потім – реабілітація і так далі.

Звільнених з полону українців зустрічали у Борисполі

- Тобто, ви готували себе, що додому будете повертатися "поступово"?

- Так, з часом, не відразу. Я не очікував такої величезної підтримки з боку волонтерів, лікарів. Я думав, все це трішечки буде не так. Буде важче. Хоча насправді проблем немає ні з лікуванням, ні з чим. Все безкоштовно. Медичний персонал відноситься з розумінням. Чим можуть, допомагають - і словом, і ділом.

Дуже велика підтримка зі сторони волонтерів. Одягти, взути, телефони, їсти кожного дня домашнє приносять – тепле, свіже. Морально підтримують постійно.

- Така разюча відмінність з тим, що вам розказували всі ці роки…

- Насправді – так.

- Чи не всі звільнені з полону, зокрема, під час останнього великого обміну, мають проблеми з зубами. Ви теж?

- У мене - ще більш-менш нормально. Мінус 10.

- Як це трапилося?

- По-перше, били постійно по обличчю. По-друге, умови, в яких перебував, далися взнаки. Довгий час ми елементарно не мали можливості почистити зуби. І де стояли пломби – вони повилітали. І буквально за 3-4 місяці від тих зубів не лишилося нічого.

- Там, на Донбасі, ще ж і вода паскудна, багато хто скаржиться, що після її вживання впродовж тривалого часу зуби просто "летять"…

- Воду ми пили з-під крану. Хлоровану. Кип’ятити не було можливості чи якось очищати.

- Чимало людей, що пройшли через полон, згадують про імітації розстрілів. У вас такого не було?

- Коли нас взяли в полон на Спартаку – затягли на територію одного з приватних будинків, звідки виїхав танк, який нас “роззув”. Це було видно по слідах, тоді якраз випало трохи снігу і земля побіліла.

Там, пам’ятаю, був такий великий вольєр для собак. Нам пощастило, що він був порожній… Нас закрили туди і почали пхати в руки пістолет Макарова, говорити: “Хто з вас розстріляє двох своїх товаришів - піде по дорозі, ніхто його не чіпатиме, він піде до своїх”. Це єдиний такий був випадок…

Ми відмовилися від цієї "пропозиції", до кінця трималися разом. Ну, Діму віддали, а з Богданом ми від моменту, коли потрапили у полон до моменту обміну, коли мене забирали – ми були разом, підтримували, як могли, один одного.

До українських полонених приходили представники російських ЗМІ

- Ви будете з цими хлопцями підтримувати стосунки далі? Це ж вже більше, ніж друзі, правда?

- Набагато більше. Дружина Богдана працює в Києві, вона часто мене відвідує, ми тримаємо з нею зв'язок. Сподіваюсь, що скоро ми зустрінемося і з Богданом.

- А полонені з добробатів не зустрічалися вам там?

- Бачив пару чоловік. Не впевнений, що сепаратисти знали, що вони добровольці.

А в основному, про кого точно знали - тих вони намагалися тримати окремо. Чув про це від самих сепаратистів. Просто з часом вони втрачають пильність і починають при нас між собою розмовляти про своє. Так я дізнався, що добровольців тримають в іншому місці. Окремо від тих, хто служив у ЗСУ, від мобілізованих. Бо і контрактників старалися тримати окремо від нас. Хоча і в макіївській колонії, та і в приміщенні СБУ ( в Донецьку - прим.) було кілька хлопців, що служили за контрактом.

- Чому такий розподіл? Бо у добровольців і контрактників більша мотивація – і там бояться, би вони нею не "заразили" менш мотивованих бранців?

- Коли ти мобілізований і потрапив у полон, перша задача – зберегти життя і здоров’я. Відповідно, я міг говорити, що прийшла повістка і не мав куди діватися, боявся, мовляв, якоїсь кримінальної відповідальності за ухилення...

А людина, яка пішла добровольцем, цього зробити не могла. І там чітко розуміли, що добровольці усвідомлювали, куди йдуть. І мали конкретну мету: захищати свою країну. І сепаратисти знали, що він ішов з певною метою – захищати свою країну, відстоювати її територіальну цілісність і незалежність. Тому вони набагато агресивніше ставилися до цих полонених.

- Можна сказати, боялися певною мірою?

- Можу сказати точно, що вони їх ненавиділи. А чи боялися?.. Думаю, так.

Бо це мотивовані, тверезомислячі люди, які йшли на війну з певною метою

Ішли обдумано і цілеспрямовано.

- А ви з яким настроєм йшли?

- Я військовозобов’язаний. Тому навіть не задумувався. 4 вересня 2014 року отримав повістку на руки, а 5-го вже в автобусі їхав у військову частину.

- Тобто у вас теж з мотивацією все в порядку було?

- Просто я не з тих людей, які дивляться по телевізор і думають, що війна – десь там. Я розумію, що якщо нічого не робити, то війна прийде до мене додому дуже швидко.

- Ви ніколи не думали над тим, що робитимете, якщо потрапите в полон?

- Про полон не думав. Я боявся прийти додому інвалідом. Без руки, ноги… Це найважче, на мою думку. Тому що дуже багато людей серед моїх знайомих, серед друзів, яким не пощастило – від них відвертаються всі, крім рідних. Люди просто не хочуть розуміти, чи не розуміють, чи бояться відповідальності за цю людину. Хоча я знаю хлопців, які чудово самі дають самі собі раду.

Великий обмін полоненими відбувся 27 грудня 2017 року

- Чи знаєте щось про хлопців, які досі в полоні? Як багато їх може бути?

- Безпосередньо я бачив п’ятьох. Знаю, що є ще люди ще на одній з макіївських колоній. Від інших військовополонених чув про "Ізоляцію" (знаходиться в Донецьку - прим.).

Наскільки мені відомо, це територія якогось заводу, де утримують наших хлопців.

Якщо ми були в макіївській колонії і нам через різні джерела передавали посилки через "Червоний хрест", волонтерка була, жіночка, яка домовлялася і привозила – то там хлопці не мають нічого.

В Україні знають, є такий об’єкт і там повинні бути люди, а хто там саме і чи є вони насправді – терористи ж не признають.

Дуже погано, що на ту територію не допускають "Червоний хрест".

Колишні полонені військовослужбовці домагаються звільнення побратимів

- Все, що ви розповідаєте – це якийсь суцільний жах.

- Я думаю, з часом все налагодиться. Тому що були у насзустрічі з представниками країн "Великої сімки", потім 25 січня зустрічались з Куртом Волкером - і ми всі ці питання озвучували. І, окрім того, що просили постаратися пришвидшити обмін, ми просили ще й вплинути на Росію, щоб вона допустила "Червоний хрест" на ту територію - в місця позбавлення волі, на всі об’єкти, де базуються "військові", щоб перевірили усі підвали, де можуть знаходитись наші військовослужбовці.

Терористи пропонували нам стріляти в побратимів - екс-полонений танкіст

Ще нас, людей, яких звільнили в крайньому обміні, дуже турбує питання зниклих без вісти. Дуже багато рідних тих людей, які зникли за період ведення бойових дій, телефонують до нас, питають, шукають своїх рідних…

Важливо їх знайти. Що би з ними не трапилось. Дуже добре, якщо вони знайдуться живими. Але навіть якщо ні – людину у будь-якому випадку необхідно розшукати.

Бо доля кожного має бути відома

- Виходить, для вас війна не скінчилася – і зараз ви знову воюєте, тепер вже за тих, хто лишився там, в полоні?

- Хто що може, той те й робить. Хтось хворих підтримує у шпиталях. Хтось, доки привернута увага до питання полонених, питання обміну, оголошує питання, які турбують не тільки його. Тобто ми не просимо нічого для себе. Нам зараз важливо, щоб відбувся другий етап обміну. Навіть якщо він буде не великий, і додому повернуть не так багато людей, як хотілося б – це вже буде результат.

Заключну частину інтерв’ю читайте на "Обозревателе" найближчими днями