"Не пробачимо!" Що відомо про загиблих у липні героїв ЗСУ

Попри оголошене з 21 липня "хлібне перемир’я", українське військо цього місяця зазнало тяжких втрат. Упродовж липня в боях із російсько-окупаційними військами загинули 14 героїв.

Пропонуємо згадати воїнів, котрі віддали життя на війні за Незалежність.

Ірина Шевченко, 36-та ОБМП, 48 років

Ірина Вікторівна Шевченко народилася 1 листопада 1970 року у Херсоні. Рано втратила матір. До війни працювала продавцем на базарі в рідному місті. Після анексії Криму разом із подругою пройшла курси у місцевому волонтерському загоні першої долікарської допомоги. Як розповідала сама Ірина, хотіли бути у всеозброєнні на випадок, якщо росіяни посунуть із півострова на материкову Україну або чинитимуть провокації на Херсонщині. Далі було навчання у медсанбаті в Запоріжжі. Після – проходження ще низки курсів, від тактичної медицини до викладання першої долікарської допомоги. Отримавши ліцензію, Ірина якийсь час на запрошення командирів їздила навчати на полігонах морських піхотинців і прикордонників.

А 11 травня 2015 року вона підписала контракт із ЗСУ. Її зарахували до 36-ї окремої бригади морської піхоти на посаду радіотелефоністки-санінструктора. Після короткої підготовки в Урзуфі на Донеччині потрапила на позиції під Широкіно, де на той момент точилися найзапекліші бої.

Читайте: "Бійці дзвонять і плачуть": терористи оголосили цинічне полювання на українських медиків

"Скажена" – такий позивний обрала собі Ірина – за час служби врятувала понад сотню бійців. Була відзначена орденом "За мужність". Гостра на слівце, вона водночас була настільки доброзичливою, чуйною і привітною, що бійці називали її не інакше як "Мама".

Приблизно об 11-й годині 1 липня у санітарний автомобіль, який їхав під Водяне, щоб евакуювати пораненого бійця, терористи прицільно вистрілили з ПТРК. Водій загинув на місці. Один боєць був поранений. Ірина ж отримала надскладні травми й сильні опіки – і через три години померла у лікарні.

"Іринка знала, передчувала свою смерть. Вона сказала мені: "Наталю, це моя остання ротація. Я додому вже не повернуся". І все одно поїхала на фронт. Вона хворіла, у неї був цукровий діабет, але вона весь час була на передовій. Просто не могла залишити своїх хлопців і сидіти вдома", – розповідала журналістам найближча подруга загиблої Наталія Бреус.

В Ірини залишилася молодша на 10 років сестра.

Сергій Майборода, 36-та ОБМП, 47 років

Сергій Григорович Майборода народився 2 грудня 1971 року в смт Билбасівка Слов’янського району Донецької області.

Служив за контрактом у 36-й окремій бригаді морської піхоти.

Саме старший матрос Майборода керував медичним "Хаммером", який виїхав 1 липня на одну з передових позицій під Водяним, аби евакуювати пораненого снайпером бійця. Внаслідок прицільного обстрілу з ПТРК приблизно об 11-й годині автомобіль згорів повністю – від нього залишився лише каркас. Сергій Майборода загинув на місці. Бойовий медик Ірина Шевченко, котра їхала в цьому ж авто, померла у лікарні о 14:10 від отриманих травм.

Читайте: Активізувалися снайпери: волонтери показали, як терористи б'ють по ЗСУ в перемир'я

"Сергій і бойовий медик поспішали допомогти, витягти, довезти… Треба було встигнути. Ніхто не знав, що там, за посадкою, на них чекає ворожий ПТРК. Ми були на сусідній позиції. Бачимо – приліт, вибух, навіть не зрозуміли, що відбулося… Вижив лише третій боєць, який був поранений… Він життя прожив не дарма. Був вірним побратимом, ніколи не відмовляв у допомозі, намагався зробити усе, що було йому під силу. Свій берет морського піхотинця здобув кров’ю, потом, а зрештою – і життям", – згадувала під час поховання Сергія Людмила, яка теж служить у 36-й бригаді.

"Сміливим морським піхотинцем, щирим, відданим та відважним Сергій увійшов у флотську сім’ю і навіки залишиться таким у нашій пам’яті", – так згадують про Майбороду побратими.

А його друг дитинства, Сергій Падалка, у розмові з журналістами пригадував: Майборода завжди стояв на проукраїнських позиціях. Тому й на війну, боронити країну, пішов без жодних вагань.

У загиблого воїна залишилися дружина, двоє дітей та онуки.

Едуард Лобода, 24-та ОМБр, 25 років

Едуард Лобода народився 2 січня 1994 року в селі Підопригори Лебединівського району Сумської області. Після закінчення школи вступив до Сумського університету на історичний факультет. Однак навчання не завершив: у 2016 році в складі Добровольчого українського корпусу пішов на війну.

Захоплення хлопця періодом Другої світової війни і зацікавленість мінно-вибуховою справою визначили його позивний: "Фугас".

Воював у Мар’їнці, Красногорівці, Пісках, Авдіївці. Час від часу їздив ненадовго додому, аби заробити грошей і допомогти родині. Але незмінно повертався.

"Фугас" взагалі не любив, коли було тихо. Він дуже погано сприймав оці всі "перемир’я" – бо ж які перемир’я можуть бути з ворогом, який прийшов на нашу землю?.. Тож він постійно щось робив, вигадував. Він був неймовірним самородком у мінно-саперній справі. І часто тоді ходив встановлювати розтяжки на таємних стежках, якими росіяни та сепари заходили… Не раз потрапляв у ситуації, коли те, що він вижив, здавалося справжнім дивом", – розповідає побратим Едуарда, Михайло, котрий досі воює у лавах ДУК.

Едуард Лобода чудово малював, грав на гітарі, писав вірші.

З 2018-го року служив за контрактом у 24-й ОМБр імені Короля Данила.

"Едуард на війні був, як риба у воді. Його захоплення перейшло у професію – і він був майстром своєї справи. Природжений сапер, який навчився всього сам. Як воїн, "Фугас" ішов першим і повертався останнім. Не боявся брати відповідальність на себе в тих ситуаціях, коли це потрібно було", – згадує про нього побратим і близький друг Владислав.

Читайте: Прикрив побратимів від вибуху: історія героїчної загибелі "Фугаса" на Донбасі

3 липня група військовослужбовців, яку очолював Едуард Лобода, забезпечувала прикриття проміжків, де передбачалася дія ДРГ противника – і наштовхнулася на встановлену противником міну. Едуард прикрив побратимів від вибуху, прийнявши удар на себе. Йому відірвало руки і ноги. Бійця евакуювали до міської лікарні Курахового. Майже добу лікарі боролися за життя військового, 5 разів впродовж ночі його серце зупинялося, але медикам вдавалося знову повертати його з того світу.

Втім, всі зусилля виявилися марними: приблизно о 10-й ранку 4 липня Едуард помер. За лічені хвилини до того, як у лікарню приїхала його мама.

Побратими згадують: за півроку до загибелі Едуард познайомився з дівчиною, яку покохав. За декілька днів до останнього бою він познайомив її з родиною. У день, коли ховали хлопця, пара мала святкувати першу маленьку спільну дату: 6 місяців стосунків.

Олег Жуков, 54-та ОМБр, 42 роки

Олег Анатолійович Жуков народився 4 травня 1977 року в Краматорську Донецької області. Навчався у школі №24 в рідному місті. У 2003 році там же закінчив Донбаську державну машинобудівну академію, де здобув освіту інженера-технолога. Після навчання працював на Старокраматорському машинобудівному заводі.

Згодом підписав контракт із ЗСУ. Служив у 1-й мехбатальйоні 54-ї окремої механізованої бригади.

4 липня приблизно о 17:00 в районі хутора Вільний (Золоте-4) Попаснянського району, що на Донеччині, він загинув від кулі снайпера.

Читайте: "Так дивиться війна": мережу вразило фото доньки Героя ЗСУ

У бійця залишилася донька і мати.

8 липня Олега Жукова поховали в Краматорську. А на його сторінці в одній із соцмереж росіяни й терористи ОРДЛО влаштували справжній "шабаш" із прокльонами і зловтішаннями з приводу загибелі українського військового.

На жаль, це все, що відомо про полеглого захисника України.

Владислав Локтіонов, 24-й ОШБ "Айдар", 42 роки

Владислав Олександрович Локтіонов народився 7 жовтня 1976 року в селі Краснопілля Магдалинівського району Дніпропетровської області. Мешкав у Дніпрі. Працював у галузі будівництва (фірма "Сантехбуд").

На війну потрапив за мобілізацією у 2015 році. Служив у 1-му батальйоні 92-ї ОМБр – спершу гранатометником у протитанковому взводі, згодом – розвідником-кулеметником у розвідці.

До демобілізації Локтіонову залишалося зо два місяці, коли 13 травня 2016-го під час бойового чергування поблизу села Жовте на Луганщині він потрапив у полон до бойовиків "ЛНР". Сам Владислав, розповідаючи про обставини потрапляння у полон, то говорив про те, що отримав наказ від командира переправитися через річку Сіверський Донець для виконання завдання, деталі якого не повідомляв, то зазначав, що здійснив переправу самовільно, бо його насторожило, що човен, який зазвичай був на березі, де розташовувалися позиції українських військових, раптом опинився на протилежному боці.

На тому березі Локтіонов потрапив у полон до чеченців, які потім передали його бойовикам "ЛНР".

У полоні боєць пробув 19 місяців. За цей час від нього пішла дружина. Був звільнений у рамках великого обміну полонених 27 грудня 2017 року.

Ще під час перебування у полоні Локтіонова звинуватили у дезертирстві. Про самовільне залишення бійцем позицій і його добровільний перехід на контрольовану ворогом територію говорили у 92-й бригаді, про це навіть заявляв речник Міноборони України.

Читайте: "Готують відправлення у бригаду 200": терористи "ЛНР" злили план провокації проти ЗСУ

Після звільнення Локтіонов декілька місяців судився зі своєю частиною. І зрештою домігся спростування звинувачень та виплати зарплати за весь час перебування у полоні.

"Для мене це означає дуже багато й головне – те, що я не зрадник, не дезертир, не покидав самовільно частину", – коментував він рішення Дніпропетровського апеляційного суду, який поставив крапку в цій історії.

У травні 2019 року Владислав Локтіонов підписав контракт із ЗСУ – і знову повернувся на фронт. Служив у 24-му ОШБ "Айдар".

7 липня неподалік від Торецька в бліндаж, у якому перебував Локтіонов, влучила міна. Від численних осколкових поранень 42-річний Владислав загинув на місці.

Похований у Дніпрі 10 липня.

У загиблого бійця залишилася літня мама і 8-річний син, якого також звуть Владиславом.

Антон Фака, 406-та ОАБр, 21 рік

Антон Олександрович Фака народився 8 вересня 1997 року в смт Березанка Бережанського району Миколаївської області. У 2014 році закінчив коледж. Мріяв стати військовим, як його старший брат, який служив у морській піхоті в Криму – і залишив окупований півострів у 2014-му разом із іншими українськими військовослужбовцями, які не зрадили присязі.

У серпні 2016-го Антон підписав контракт із ЗСУ і вирушив на захист України. Служив молодшим сержантом у 406-й окремій артилерійській бригаді, у взводі безпілотних літальних апаратів.

Хлопець був затятим футбольним вболівальником і любив поганяти м’яча сам, тож часто грав у складі бригадної футбольної команди.

Ніколи не вживав алкоголю і за весь час в армії не отримав жодного зауваження.

10 серпня Антон Фака з трьома побратимами виїхали на виконання бойового завдання. КрАЗ, у якому вони їхали, змушений був зупинитися на роздоріжжі неподалік від Гранітного – аби пропустити кортеж новопризначеного керівника Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павла Кириленка, який без попередження командування ООС приїхав у зону бойових дій. Тоді-то терористи й поцілили у військове авто ПТРК, запущеною з відстані 3,5 км.

Антон загинув на місці. Його побратим, 32-річний артилерист Сергій Булгаков у вкрай тяжкому стані був доправлений у Дніпропетровську обласну лікарню імені Мечникова. ЗМІ навіть поширили інформацію про його смерть, але, на щастя, лікарям вдалося врятувати бійця.

"Ми ворогу його смерть не пробачимо. Вони забрали у нас одне життя – ми заберемо десятки їхніх нікчемних життів", – пообіцяли над домовиною загиблого Антона його побратими.

Поховали Антона Факу 13 липня у Березанці.

У нього залишилися батьки та старший брат.

Читайте: "Таких Бог забирає першими!" Що відомо про розстріляного терористами юного бійця ЗСУ

Олександр Колодяжний, 74-й ОРБ, 45 років

Олександр Леонідович Колодяжний (позивний "Кол") народився 1 січня 1974 року у Дніпрі. Строкову службу проходив у десантних військах. Перед початком війни працював торговим представником.

На війну пішов добровольцем під час третьої хвилі мобілізації у липні 2014 року. Свідомо обрав 74-й окремий розвідувальний батальйон, у якому служив до останнього.

Безпосередньо на фронті перебував з 1 вересня 2014-го. Мар’їнка, Красногорівка, Піски, Широкине, дві ротації у Донецькому аеропорті (жовтень та листопад 2014 року), Авдіївка – Колодяжний встиг повоювати практично у всіх гарячих точках Донбасу.

Був у групі "кіборгів", які, ризикуючи життям, встановили на новому терміналі ДАП український прапор – під самим носом у ворога, який на той час вже контролював старий термінал.

Одним із перших зайшов на Авдіївську промку – напередодні проведення операції з її зайняття українськими військовими.

Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та волонтерською відзнакою "Народний Герой".

За роки перебування на війні Олександр тричі був поранений. Але щоразу, не завершивши реабілітацію, він повертався на фронт, до побратимів.

Останнє, четверте поранення Олександр отримав під Мар’їнкою 27 червня. Повертаючись із завдання (яке група Колодяжного успішно виконала), він підірвався на міні. У критичному стані "Кола" доправили до лікарні. За життя "кіборга" боролися спершу харківські, а далі – київські медики. Однак врятувати Олександра їм не вдалося. Так і не прийшовши до тями, легендарний розвідник 11 липня помер у Київському центральному військовому госпіталі.

Попрощалися з Олександром Колодяжним 13 липня у Дніпрі.

У нього залишилася мати й дорослий син.

Читайте: "Хочу повернутися тільки з перемогою!" Останній бій "кіборга" Колодяжного

Володимир Салітра, 24-та ОМБр, 29 років

Володимир Богданович Салітра народився 24 липня 1989 року на Львівщині, у селі Волиця Жовківського району. Рано лишився сиротою. На момент смерті батьків молодша сестра Володимира вже була повнолітньою, а найменший брат – ще ні. Щоб брата не забрали до інтернату, Володимир оформив над ним опікунство і замінив йому батьків.

На війну пішов у листопаді 2016-го року. Односельцям пояснював: одним із мотивів такого рішення було бажання захистити від призову брата.

Служив Володимир у складі 24-ї ОМБр імені Короля Данила. Був заступником командира бойової машини.

"Він завжди був першим. Першим до роботи, яку виконував із неймовірним завзяттям, першим – до бою у разі потреби. Про якісь порушення дисципліни у його випадку ніколи не було й мови. Володів усіма видами озброєння… Це дуже велика втрата для нас. Бо Володя був реально дуже хорошим фахівцем. У всіх галузях", – згадує командир роти, в якій служив загиблий боєць Віктор Бєлєков

У ніч із 11 на 12 липня Володимир Салітра перебував на одному зі спостережних пунктів неподалік від селища Тарамчук Мар’їнського району Донецької області.

"Вночі почався мінометний обстріл. Володимир хотів з’ясувати, звідки саме стріляє міномет – і трохи відкрився… Виявилося, міномет був лише приманкою. Працював ворожий снайпер", – розповідає ротний.

Куля калібру 12,7 влучила Володимиру в груди. Через сильну кровотечу він помер менш ніж за хвилину після поранення.

Побратими згадують: наприкінці року у Володимира добігав кінця трирічний контракт. Він планував зробити невелику перерву, аби повирішувати проблеми, які накопичилися вдома. І трохи перепочити. Далі збирався знову повернутися до ЗСУ. Додому ж мав намір приїхати наприкінці місяця: 24 липня йому мало виповнитися 30 років.

15 липня героя поховали у рідному селі.

У нього залишилися сестра, брат, цивільна дружина і 1,5-річна дитина.

Читайте: "Мстимося. Не зупинимося": що відомо про підступне вбивство героя ЗСУ на Донбасі

Дмитро Лісовол, 92-га ОМБр, 31 рік

Дмитро Олександрович Лісовол народився 24 жовтня 1987 року в смт Рокитне Київської області.

Після підписання контракту із ЗСУ пройшов підготовку в 169-му навчальному центрі "Десна". Далі потрапив у механізований батальйон 92-ї ОМБр. У 2017 виконував бойові завдання в районі Мар'їнки.

"Що Діма у наряді, було чутно здалеку. Вічний жартівник. Його сміх змушував посміхнутися навіть найпохмуріших. Кулеметник. Класний друг. Хлопці його обожнювали. Він – один із тих, про кого кажуть, що війна забирає найкращих", – згадує про Дмитра офіцер ЗСУ Лада Введенська.

Читайте: "Усю ніч довбали!" Офіцер ЗСУ показав, як росіяни "спалилися" з війною на Донбасі

15 липня у бою з російсько-окупаційними збройними формуваннями під Авдіївкою отримав смертельне кульове поранення. 5 годин лікарі боролися за його життя, але врятувати його не змогли.

Незадовго до смерті Дмитро надіслав своїй дружині відео з наслідками чергового обстрілу. Фіксуючи завдані окупантами руйнування, він дає коханій обіцянку: "Нічого, кицюню, я виживу"!

18 липня полеглого героя поховали у рідному Рокитному.

У нього залишилися батьки, дві сестри, дружина й двоє дітей.

Богдан Бігус, 8-й окремий полк спецпризначення ССО, 28 років

Богдан Дмитрович Бігус (позивний "Баррет") народився 12 червня 1991 року в Хмельницькому.

На війну пішов ще в 2014-му, добровольцем батальйону Нацгвардії імені Сергія Кульчицького. Згодом підписав контракт із ЗСУ.

Служив у 8-му окремому полку спецпризначення ССО, що дислокується у Хмельницькому. Був снайпером групи спеціального призначення.

18 липня у зоні проведення ООС, повертаючись із бойового завдання, натрапив на розтяжку. Його побратим у тяжкому стані був доправлений до лікарні. А Богдан Бігус отримав численні осколкові поранення і загинув на місці. Йому було 28 років.

Згодом з’явилася офіційна інформація, що військові підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою під час вогневого зіткнення з ДРГ противника.

Читайте: Найуспішніша за час війни: волонтер повідомив про масштабну операцію ЗСУ на Донбасі

"Богдан ніколи не ховався за спинами, він завжди рвався в бій. Це непомірна втрата для нас. Він був дуже добрим, постійно приходив нам на допомогу", – кажуть побратими загиблого.

Невдовзі Богдан Бігус мав повертатися додому.

У нього залишилися батьки, дружина, донька й півторарічний син.

21 липня старшого солдата Богдана Бігуса поховали у Хмельницькому, на Алеї Героїв міського цвинтаря.

Роман Джерелейко, 24-та ОМБр, 30 років

Роман Васильович Джерелейко народився 4 листопада 1988 року в місті Волочиськ, що на Хмельниччині.

На війні – з літа 2016 року. Брав участь у боях в районі Горлівки.

Проходив службу за контрактом у 24-й ОМБр.

19 липня на околицях Донецька, під Мар’їнкою, солдат Джерелейко проводив інженерне обладнання позицій. Тут у нього поцілив ворожий снайпер. Медик, котрий перебував на сусідній позиції, надав йому першу медичну допомогу. Коли ж про те, що трапилося, було повідомлено через засоби чергового зв’язку, на позицію прибули командир роти і командир взводу, які, попри обстріл, почали витягувати пораненого побратима, щоб евакуювати його до лікарні. З ношами, на яких лежав Роман, вони встигли відійти на 15 метрів, коли снайпер влучив удруге – цього разу в командира взводу Олександра Бардалима. Олександр помер на місці.

Романа ж таки вдалося евакуювати до міської лікарні міста Курахове. Але всі зусилля лікарів виявилися марними: через важке поранення та велику крововтрату воїн помер.

"Я підписав контракт, пройшов "учєбку" і потрапив на "нуль" у 2016-му. Роман уже був там. Ми виконували бойові завдання на одній позиції, стояли разом на бойовому посту, їли з одного казанка, спали у бліндажі один біля одного. Хороший хлопець, мужній, чесний, справедливий, сміливий і рішучий. Ніколи не боявся добряче "насипати" ворогу у відповідь. Пишаюся дружбою з Романом. Упевнений: якби він опинився на місці командира взводу, який рятував його після влучання кулі снайпера, загинувши сам, Джерелейко вчинив би так само – рятував би пораненого побратима під ворожим вогнем ціною власного життя", – згадує про Романа його побратим Іван.

22 липня героя поховали на міському кладовищі Волочиська. Романові було 30 років.

У Романа Джерелейка залишилися батьки, брат (також учасник АТО/ООС), дружина й син Данило 2012 року народження.

Читайте: Громадянська війна? На Донбасі знайдені докази присутності Росії. Фото

Олександр Бардалим, 24-та ОМБр, 33 роки

Олександр Володимирович Бардалим народився 13 лютого 1986 року в Корсуні-Шевченківському Черкаської області.

На війні – з 2015 року. Спершу потрапив на фронт за мобілізацією, згодом – підписав контракт. У складі 24-ї окремої бригади короля Данила командував мотопіхотним взводом.

За час служби був поранений.

Загинув 19 липня неподалік від Донецька, під Мар’їнкою, намагаючись витягти з-під обстрілу пораненого побратима Романа Джерелейка.

"Коли один із бійців обладнував бліндаж – снайпер його зачепив, відповідно, Сашко як командир взводу побіг його рятувати. Витягнути його не вдалося, коли вони зробили буквально кроків 10 – снайпер взяв на випередження, поцілив уже в Сашка. Він отримав поранення такого характеру, що кровотечу було не зупинити", – розповідав під час прощання з Олександром військовослужбовець 24-ї бригади Джаміль.

Снайпер влучив у воїна за 15 метрів від позиції. Олександр помер на руках командира роти, разом із яким вони несли ноші з пораненим Романом.

До звільнення з лав ЗСУ Олександрові Бардалиму залишалося 20 днів. Далі він планував на якийсь час повернутися до родини, відпочити.

Відповідальний, позитивний, світлий, добрий, щирий, надійний товариш, вірний друг, прекрасний син і брат, неймовірно-чудовий чоловік і татко – так про Олександра згадують побратими, друзі та рідні.

Старшину Олександра Бардалима поховали 21 липня у рідному Корсунь-Шевченківському. Під час похорону героя трапився скандал. Мер Корсуня Олександр Гайдай над труною полеглого воїна назвав війну з Росією "братовбивчою". "Треба все зробити сьогодні владі нашій, нам особисто і народу Росії для того, щоб змусити нашу владу і владу Росії знайти шляхи, знайти цей мир і припинити цю братовбивчу війну", – заявив він. Після цих слів обурені побратими та рідні загиблого військового прогнали чиновника з кладовища. Згодом Гайдай сказав, що просто обмовився.

Олександрові Бардалиму було 33 роки.

Вдома на нього чекали дружина та 7-річний син Денис.

Читайте: Перемир'я на Донбасі: в штабі ООС повідомили хороші новини

Нікіта Скітченко, 25-та ОПДБр, 19 років

Нікіта Олександрович Скітченко ("Скіф") народився 8 травня 2000 року в селі Великоцьк Міловського району Луганської області.

Закінчив Міловську ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Служив за контрактом у розвідувальній роті 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Вранці 21 липня Нікіта з товаришами йшли на спостережний пост одного з опорних пунктів бригади. Скітченко йшов першим. І зачепив вибуховий пристрій, встановлений ДРГ противника. Воїну відірвало ногу. Втрачаючи свідомість від болю, він сам наклав собі джгут.

Вибуховою хвилею двох військовослужбовців відкинуло, зірвало каски. Один із них зміг підповзти до Нікіти й зробити йому укол знеболювального. Третій побратим, Семен Румігін, спробував евакуювати пораненого. У цей час пролунав другий вибух. І Нікіта, і Семен загинули на місці. Їхні побратими, Денис і Ростислав, із контузіями й акубаротравмами доправлені у Дніпропетровську обласну лікарню імені Мечникова.

Відбулося це неподалік від міста Щастя.

На момент загибелі Нікіті Скітченку було 19 років.

"Микита дочекався, коли йому виповниться 18 років – і добровільно підписав контракт. Він не дитина. Він – Воїн!", – написала знайома полеглого героя, відповідаючи на численні коментарі з приводу юного віку бійця.

Поховали воїна 24 липня у рідному селі.

Нікіта Скітченко був єдиною дитиною у сім’ї. В нього залишилися мама і тітка.

Читайте: Є втрати: штаб ООС розповів про перший день перемир'я на Донбасі

Семен Румігін, 25-та ОПДБр, 21 рік

Шаміль (Семен) Михайлович Румігін народився 1 грудня 1997 року в місті Дніпро. Українець татарського походження, активний член мусульманської громади Дніпра. Допомагав будувати мечеть у Кам’янському, писав краєзнавчі доповіді і є автором наукової роботи про історію мечеті в Дніпрі. Мав дві вищі освіти. Займався підприємництвом: відкрив свій магазин.

У січні 2019 року вступив на військову службу за контрактом. Служив снайпером розвідроти 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув неподалік від міста Щастя, намагаючись врятувати пораненого побратима Нікіту Скітченка, якому вибухом встановленого ворожою ДРГ вибухового пристрою відірвало ногу. Коли Шаміль спробував евакуювати побратима, зачепив інший вибуховий пристрій. Від другого вибуху обидва воїни загинули на місці.

"Знав його особисто. Він був дуже щирим, радісним та патріотичним хлопцем. Сам пішов захищати Батьківщину за покликом серця. І поки ми в мирних містах обирали, відпочивали, займалися своїми справами, вони тримали оборону від підступного ворога, який прийшов на нашу землю вбивати найкращих із нас", – написав про полеглого воїна Саїд Ісмагілов, Муфтій Духовного управління мусульман України "Умма".

"Шаміль був незвичайною людиною, у нього чудово виходило вчитися на двох спеціальностях одночасно, він навіть написав наукову роботу про історичну мечеть нашого міста, хоч не був ученим. У нього добре виходило займатися підприємницькою діяльністю, аж до відкриття свого магазину, але він не був підприємцем. Він цікавився своїм майбутнім особистим життям, але так і не познайомився з кимось. Він часто приходив у мечеть, але не претендував на побожну людину. Напевно, все це тому, що він умів бути самим собою і цінував цю якість у собі. І я цінував це в ньому, сподівався на успішне майбутнє цієї людини. Україна втратила цінного сина, мусульмани втратили цінного брата, знайомі – цінного друга", – згадує про полеглого героя імам Дніпра Едгар Девлікамов.

24 липня Шаміль Румігін був похований на мусульманській ділянці Краснопільського кладовища – поряд із могилами Аміни Окуєвої та Іси Мунаєва.

На момент загибелі героєві було 22 роки.

Був єдиним сином у батьків.