Якщо допустимо терор, звільнені стрілятимуть нам у спини - комбат АТО

Коли закінчиться війна і чому поза спинами у дипломатів має стояти міцна підготовлена армія? Якою буде перемога і як вживатимуться в одній країні ті, хто ще вчора стояв по різні боки від лінії зіткнення? Що таке справжній героїзм і як часто він зустрічається на фронті?

Про це та підрозділ, який став йому родиною, у заключній частині інтерв’ю OBOZREVATEL.UA розповів командир батальйону імені Кульчицького ВІКТОР ТОЛОЧКО.

Початок розмови читайте тут і тут.

- Вікторе, коли ви очолили батальйон імені Кульчицького?

- Вже на ротації, коли об`єднали перший і другий добровольчі батальйони оперативного призначення. До того я був командиром взводу, потім – зампотилу батальйону.

- Складно було – після генерала?

- Складно. Генерал Кульчицький був абсолютним авторитетом для добровольців. Слово "Баті" було законом.

Але поволі люди почали мені вірити. Було розуміння, що треба виконувати завдання. І потроху-потроху я здобув авторитет серед особового складу.

- Розкажіть про генерала Кульчицького. Яким він був?

- Я його дуже мало знав, якщо чесно. А от хлопці мої знали добре.

Коли 29 травня о 12.20 сепаратисти збили вертоліт, в якому летів генерал Кульчицький - хлопці одразу ж побігли туди. Евакуйовували загиблих, документацію, витягли пораненого… Ваня Дацко, "Малюк", Діма… Ті люди, які тоді першими підбігли до збитого вертольота, служать в батальйоні досі.

- Чула, на вас теж було скоєно кілька замахів…

- Брехня! Не вірте (сміється).

- Розкажіть, як це було?

- Та що там розказувати? Це ж війна, розумієте? А на війні всяке буває. Особливо, враховуючи, що російська розвідка добре працює.

Були закладки в батальйоні. Були заслані козачки. Мали ж вони якось свої гроші відробляти і задачі виконувати!

Читайте: Україна вперше отримала потужний шанс вирватися з російської кабали - Донік

- Якщо батальйон – дійсно більше велика родина, мабуть, кожна втрата переживається особливо важко.

- Втрата людини – це трагедія, це надзвичайно складно. І не просто людини – а того, з ким ти постійно спілкуєшся, з ким багато чого пережив, з ким воював, хто тебе прикривав… "Комбате, назад – не лізь туди"… Вони тебе запихували собі за спини – а тоді гинули. Хіба це можна забути?

Воно назавжди лишилося зі мною. Ці люди. Їхні вчинки. Їхні жести. Їхні очі… Таке не забувається.

- За ці роки в батальйоні великі втрати?

- Понад 30 чоловік. Це багато. Дуже багато.

Для порівняння. 1,5 роки тому я поїхав у 169 навчальний центр "Десна" і там мені сказали: у нас в бригаді дуже великі втрати – 8 чоловік… А у нас, в батальйоні – більше 30-ти! Це – цілий взвод.

Поранений в батальйоні кожен 5-ий.

От вам і друга лінія, і третя, і "заградотряд"…

Але знаєте – у нас класний батальйон. На дні народження 27 бригади, до складу якої ми входимо, було сказано, що ми – гордість бригади. А нещодавно командувач Нацгвардії Юрій Аллеров заявив нам, що батальйон Кульчицького – то його гордість. Що наш бат - єдиний такий.

- Певно, хлопці з батальйону не раз проявляли справжній героїзм?

- Коли починалася війна, ніхто не знав, що буде завтра. Але всі встали – і пішли. Хіба це був не героїзм?

Та й що таке героїзм? Це коли людина готова віддати своє життя. Найдорожче, що вона має. А весь батальйон готовий був зробити це зразу, з першого дня.

Героїзм там – практично кожного дня. Коли люди проти танків йшли зі стрілецькою зброєю і жодного разу не відступили – це героїзм. Коли люди стоять проти кількісно переважаючого противника – це героїзм. Коли людина знає, що на тій стороні за її голову визначена нагорода у розмірі 50-70 тисяч доларів, але проводить там операції, хоча її фото висять практично на кожному стовпі – це героїзм.

Ви думаєте, коли Іван Дацько біг до місця падіння вертольоту з генералом Кульчицьким на борту і коли він сам в будь-яку секунду міг там лягти – він думав про це? Ні. Він думав тільки про те, аби врятувати людину. Надіявся, що когось там ще можна врятувати. Що зрештою і було зроблено.

А на Карачуні, коли стало відомо, що наш батальйон виводять – хлопці почали збирати підписи, аби їх лишили там. 95% хотіли залишитися. Бо тоді здавалося, що мета майже досягнута. Вони хотіли зайти в місто ще тоді.

- За ці роки чим ви особливо пишаєтесь і про що, можливо, жалкуєте?

- Пишаюсь? Батальйоном, насамперед. Тими хлопцями, які воюють з перших днів і складають кістяк батальйону, є його серцем.

Пишаюсь тим, що батальйон отримав ім’я. Це перший випадок не тільки за всю історію українського війська, а й за всю попередню історію, коли батальйон, що входить до складу бригади, отримує власне ім’я.

Читайте: У 18 років "втік" на війну: історія бійця, що втратив ногу, але мріє літати

Пишаюсь тим, що ми – єдиний підрозділ Нацгвардії, який отримав власний штандарт.

І все це батальйон справді заслужив – своїми діями, своєю мужністю, своїм ставленням до виконання службових обов’язків.

Про що жалкую? Мабуть, лише про те, що ще зроблено недостатньо.

- Рано чи пізно вам скажуть, що пора іти на підвищення, а значить - лишити батальйон. Готові до цього?

- Вже були такі пропозиції. Але кар’єру в армії робити не збираюся.

Я вже ветеран ЗСУ. Звільнився зі Збройних сил більше 10 років тому. І якби мені потрібна була кар’єра – я би зробив її ще тоді.

Служити повернувся з початком Майдану. Якби не війна, я би своє подальше життя з армією не пов’язував. Але – сталося так, як сталося.

- А чим би займалися? Хто ви за фахом?

- За яким з..? (сміється). Я маю чотири вищих освіти: військовий інженер, військовий історик, соціальний психолог і юрист. Останній диплом отримував в КНУ імені Шевченка.

- Як гадаєте, якби тоді хлопці з Майдану так швидко не зібралися, якби батальйон Кульчицького так і не з’явився – наскільки сильно це би вплинуло на хід подій?

- Батальйон (як і добровольчий рух в цілому) не міг не виникнути. Це похідна від ситуації, що склалася на початок війни. В Україні, за часи незалежності виросло нове покоління. Покоління патріотів, покоління громадян, які були готові захищати свою свободу навіть ціною свого життя. На той момент в країні не було достатньо військової сили, яка могла би протистояти російській агресії, і тому на захист країни виступили тисячі патріотів, які стали стіною на шляху агресора.

Читайте: На розстріл мене вивозив особисто Захарченко – екс-бранець "ДНР"

Добровольчі батальйон дали змогу Україні створити там, в тилу, на полігонах армійські підрозділи, які потім стали там, де стояли ми, і тримаються досі.

Не було би добровольчих підрозділів тоді – ми би не мали зараз незалежної України. Був би анклав Росії, ну і ще, можливо, шматочок був би під Румунією, ще шматок Угорщина відгризла би…

- Яким ви бачите найімовірніше закінчення війни?

- Історія вже переживала подібні випадки. Та ж Іспанія, наприклад. Вони зіткнулися зі схожою проблемою, тільки в куди гострішій формі. Культурологічні та релігійні відмінності були використані країнами-сусідами для розв’язання громадянської війни. Протистояння довкола національних, мовних, культурних відмінностей, були жорсткими і кривавими.

Конфлікт тривав не один десяток років. Але шлях до примирення було знайдено.

Читайте: Росія може піти в наступ - Донік

З часом це питання вирішиться і у нас. Багатьом громадянам України доведеться провести переоцінку духовних та ідеологічних цінностей, змінювати своє ставлення до себе, до суспільства в цілому. Рано чи пізно на нас чекає примирення. Інакше кінця кровопролиттю не буде.

Але не можна і всіх без винятку прощати. Бо є серед них ті, хто все це розпочав. Ті, в кого руки по лікоть в крові. Вони мають за все відповісти. Бо це – злочинці, зрадники. Їхні дії привели до розколу держави. До руйнування економіки цілого регіону. Тисячі вбитих, десятки тисяч поранених, калік, дітей-сиріт…

Тому на наші слідчі органи чекає багато роботи.

Ну і за оцінками вчених, на тимчасово непідконтрольних Україні територіях назріває екологічна катастрофа. До війни, коли там ще працювали шахти, в них постійно проводилася викачка води. Неробочі шахти теж підтримувалися в безпечному стані. Але ще за радянських часів, а далі – і в незалежній Україні, вони використовувалися як звалища. І туди скидалися як відходи, так і важкі метали, радіоактивні відходи.

Коли ж окупанти знищили насоси і шахти було затоплено, вода почала заповнювати і ці сміттєзвалища. І розносити радіоактивні елементи по всьому регіону.

На додачу, ця вода підмиває пласти грунту. І якщо цей процес не зупинити, цілі міста і села будуть просідати, а то й підуть під землю.

Зараз Донецька та Луганська області – це територія екологічного лиха. І розгрібати його доведеться знову нам. В основному, центральній та західній Україні.

- Ви провели паралель з Іспанією. Але там не було Росії. Чи коректно тоді таке порівняння? Ну і щодо громадянської війни: чи можна взагалі вживати цей термін стосовно того, що відбувається зараз в Україні? Як гадаєте, нинішнє протистояння сходу і заходу країни – це причина того, що почалася війна, чи все-таки її наслідок?

- Дійсно, Росії в Іспанії не було. Але поруч у них була Італія, була Німеччина. Був вплив як політичний так і релігійний.

Вплив Росії у нас дійсно шалений. Тут не посперечаєшся. Але ми сподіваємось, що успішне заселення центрального Сибіру нащадками імперії Цінь і Хань нам допоможе. Жартую. (сміється).

Читайте: Донбас випльовує "совок" з кров'ю - комендант Зайцевого

- Чи бачите хоча б якісь сигнали до того, що перехід від окопної війни і просування українського війська вперед може статися в найближчому майбутньому?

- Скажу так, в 2014-15 роках основним питанням було тилове забезпечення, зброя і як перекрити те чи інше питання. А от організації бойової підготовки і вимогам до професіоналізму на той час були недостатні. Хоча від рівня бойової підготовки і залежить подальша організація активних бойових дій.

А от зараз всі силові структури намагаються бойову підготовку поставити питанням номер один. І якщо вже до підготовки є така увага, якщо скрізь, починаючи з вищого військово-політичного керівництва держави посилилися вимоги до бойової підготовки – це свідчить про те, що армію готують до певних дій. Так я думаю.

- А та перемога, на яку ми всі так чекаємо – вона куватиметься за столом перемовин чи все-таки без війська не обійдеться?

- Думаю, і те, й інше проходитиме паралельно. Бо переговори без силової підтримки не можливі. Одними лиш словами не переможеш. А однією тільки зброєю навряд чи вдасться примирити дві частини України, на які нашу державу розколола війна.

Геноцид, терор не змусить людей, що нині в окупації, нас полюбити. Якщо ми вдамося до терору – ми залишимося чужими. І навіть якщо ми захопимо ті території, зайдемо туди, піднімемо українські прапори над адміністративними будівлями – вночі нашим же гвардійцям, які боролися за Україну, будуть стріляти в спини.

Тиск тут – неприпустимий. Звісно, десь доведеться показати свої "м’язи". Але там, де це можливо, треба, аби працювали дипломати, а не військові.