«Вічні» ректори та «тимчасові» міністри

«Вічні» ректори та «тимчасові» міністри

Уявіть собі вельми неспокійну країну, де часто змінюються уряди, де рідко коли прем’єр-міністр «доживає» на посаді до другої (а тим паче – третьої) річниці, де «голови» міністрів летять на всі боки, і водночас із цим існує група службовців, здатних «пересидіти» не лише урядовців, а навіть зміну політичного режиму.

Маю на увазі ректорів українських вишів і, зокрема, відомого на всю Україну очільника київського університету імені Шевченка Віктора Скопенка. Нині покійний Скопенко заступив на посаду у 1985-му, а залишив її у 2008-му. 23 роки «ректорствованія» - один з рекордів, мало ким з колег Скопенка побитий.

Пам’ятаю власні роки навчання у цьому виші – з 1991-го по 1996-ий (і пізніше – в аспірантурі – до 2001-го включно), і розмови, які точилися вже тоді: про те, мовляв, що Скопенко «засидівся» у ректорах, що його повторні переобрання – знову, знову і знову – стають вже просто непристойними.

Видео дня

Пам’ятаю і чутки про те, що ще за радянської влади (яка успішно рухнула у 1991-му, але цей факт нічого не змінив в житті ректора одного з найбільших вузів) Скопенко добре знався не лише на рідній хімії, а й на співпраці з «органами», яких буцімто вчасно інформував стосовно надто «свідомих» студентів.

Навіть якщо це і неправда (хоча тяжко представити, аби службовець такого рангу не був залучений до взаємодії з КДБ, адже подібна практика мала місце), Скопенко виглядав як анахронізм вже тоді, коли перше десятиліття його правління добігало кінця. Не кажучи про всі наступні роки.

І, тим не менш, Віктор Васильович успішно проігнорував усі натяки своїх недоброзичливців, демонструючи чудеса пристосуванства: у свій час агітував студентів підтримати на виборах Леоніда Кучму, у свій час сам пішов у політику – балотувався у першій п’ятірці блоку «За Єду».

Звісно, Віктор Скопенко був не єдиним у своєму роді. Окрім нього, прозваного «вічним ректором», була також ціла когорта очільників вишів, які не квапилися залишати насиджені місця. Так, ректор КПІ Михайло Згуровський перебуває на посаді вже двадцятий рік (його було призначено у 1992-му); попередник теперішнього ректора львівської «Політехніки» Юрій Рудавський просидів у кріслі 16 років (1991-2007); ректор Дніпропетровського національного університету Микола Поляков знаходиться на посаді тринадцятий рік (його призначення відбулося у 1998-му), ректор донецького університету Володимир Шевченко обіймає своє крісло вже чверть столітті (з 1986-го), очільник львівського університету імені Франка Іван Вакарчук був призначений на свою посаду у 1990-му, тож, якщо не зважати на невеличку перерву у зв’язку з походом у виконавчу владу (Вакарчук був міністром освіти у 2007-2010 рр.), Вакарчука можна також віднести до «довгожителів», адже його загальний стаж на посаді ректора наближається до двадцяти років. Названими достойниками цей список, зрозуміло, не обмежується.

Зауважимо, що студентське середовище, ясна річ, ніколи не приймало участі в обранні керівника вишу. Ба навіть жодним чином не впливало на процес. Воно й зрозуміло: що путнього може сказати «жовторотий» першокурсник з приводу тієї чи іншої кандидатури?

Значно гірше те, що й викладацький колектив не має (або не хоче застосовувати) власні чинники впливу на обрання університетського керівника. Той таки Віктор Скопенко у далекому (іще допомаранчевому) 2004-му пролонгував свої повноваження завдяки втручанню Леоніда Кучми. І хоч у професорських колах чимало обурювались подібними маніпуляціями, на відкриту опозицію не зважився ніхто.

Так що перша дивина українського університетського життя – це мало не пожиттєвість обрання керівників вишів і те, що вони – як сказав би Володимир Ілліч – «страшно далеки от народа». Друга дивина: відсутність контакту між ректорами та керівництвом профільного міністерства.

Споглядаючи калейдоскопічну зміну міністрів, очільники вишів почуваються, мабуть, так само, як і ті, хто дивиться на пропливаючих вздовж акваріумного скла рибок: спокійно і розслаблено. Міністри, як правило, ніколи не завдавали особливого клопоту університетській VIP-еліті, а остання навчена десятиліттями «пересиджувати» швидкоплинних урядовців.

Забавно, що нині в планах у прем’єр-міністра Миколи Азарова – зустріч з ректорами та студентами, які нібито мають обговорити разом з керівником уряду проект закону «Про вищу освіту». На ці збори міністра освіти Дмитра Табачника не запрошено. Причому, за словами Азарова, не запрошено зумисне. «Щоб не було тиску на учасників дискусії. Я хочу почути всі «за» і «проти» щодо цього законопроекту», – сказав Азаров.

Законопроектів, власне, існує три. Один – урядовий, два – депутатських. Те, що вийшло з-під пера Дмитра Табачника, Азаров і пропонує обговорити поза участю чинного міністра. Наскільки активною буде ректорська складова цієї наради – покаже час. Студентська, можливо, відреагує мітингами та протестами (як це прогнозує депутатка з «освітянського» комітету Верховної Ради Леся Оробець). Втім, ті студенти, котрих допустять на очі Миколі Яновичу, поводитимуться, зрозуміло, дуже чемно.

Можливо, так само стримано дискутуватимуть і ректори. (Дарма, що питання, які по-різному трактують в урядовому та депутатських законопроектах, є надзвичайно гострими і торкаються скорочення автономії вишів, підвищення плати контрактникам та обмеження у стипендійних виплатах).

Для ректорів зараз зрозумілим є одне: для Дмитра Табачника настають не найкращі часи. Відсутність його на нараді у Азарова означає аж ніяк не плюралізм думок, який прагне забезпечити прем’єр, усунувши від обговорення безпосереднього автора законопроекту. Це означає лише те, що під Табачником хитається крісло. Хитається давно, як хворий зуб, котрий ніяк не випаде.

Але це – проблема міністра. Напевно, кожен з ректорів, котрий вирушить до Кабміну на зустріч з Азаровим, благословлятиме долю за те, що він працює не у цій помпезній і похмурій будівлі, що височіє на вулиці Грушевського, і тому може з незворушністю царевича Гаутами спостерігати за марністю життя…

У розвиток цієї теми «Обозреватель» зв’язався з президентом Києво-Могилянської академії Сергієм Квітом і спитав його про таке:

- Пане Сергію, це нормально, що керівники вишів проводять півжиття у своїх кріслах?

- Я вважаю, що більше, ніж два терміни, вони не повинні обіймати свої посади. Але у нас є значно вагоміші проблеми, і головна з них – це новий закон «Про вищу освіту»… Зрозумійте, що університетська ситуація в Україні є надзвичайно турбулентною, тож виші поставлені перед необхідністю виживати, а ректори розуміють цей процес кожен по-своєму. В турбулентних умовах тяжко сказати, що найбільше потрібно для виживання, можливо, окремо взятий ректор на своїй посаді знає це найкраще…

- Але коли людина сидить на одному місці понад двадцять років, вона, можливо, просто втрачає гостроту сприйняття, втрачає мобільність у прийнятті рішень…

- Що я можу сказати? Ця практика успадкована ще з тоталітарних часів, а ми все ще залишаємось країною перехідного періоду (якому не видно кінця-краю)… Але люди, які приходять на ту чи іншу посаду тимчасово, а потім кудись йдуть, теж далеко не найкращий варіант. Так що я не можу стверджувати, що перебування якогось ректора на своїй посаді упродовж тривалого періоду є саме по собі негативним фактом.

- А яка практика існує у західних університетах?

- Там все відбувається згідно статуту, але більше двох термінів ніхто не перебуває на посаді. Ніхто не сприймає втрату крісла як трагедійний момент – людина переходить на іншу роботу, оце й усе. На Заході, звичайно, ніхто не досиджує до того, що тебе виносять з кабінету вперед ногами.

- Те, що керівники вишів знаходяться при портфелі так довго, ускладнює чи полегшує їхню роботу з профільним міністром?

- Це не принципова річ. Хоча я вважаю, що міністри мають довше залишатись в уряді (кажу в цілому, не маючи на увазі тих, хто зараз керує міністерством). Бо якщо міністр знаходиться в епіцентрі позитивних змін, не можна чекати від нього результату за рік-два. За цей час можна тільки нашкодити, а не досягти системних перемін. В хороші часи хороший міністр мав би бути більше на своїй посаді.

- Як би ви охарактеризували ставлення більшості керівників вишів до міністра Дмитра Табачника? Як лояльне?

- Офіційно? У переважній більшості – так, лояльне. Але є одне «але». Мені доводиться часто спілкуватись якраз з тими ректорами, які довго знаходяться на своїх посадах. І коли ми обговорюємо певні новації від міністерства, доводиться чути чимало критичних зауважень. Звичайно, я не можу послатися на конкретні прізвища, але загальна думка така: байдуже, за який закон голосуватиме Верховна Рада – він все одне буде виконуватись. Буде виконуватись лише те, що допомагатиме нашому виживанню.

Існує стереотип, пов'язаний з тим, що кожен ректор мусить обов’язково підтримувати міністра освіти, бо інакше урядовець може добряче «закрутити гайки». Є така ректорська мудрість… Тому – ще раз кажу – офіційне ставлення до Табачника цілком лояльне…