Знайшли вічне життя в боях за Україну: історії та обличчя захисників, які загинули на Донбасі у листопаді

Життя шести захисників України забрала війна у листопаді. Досвідчені й рішучі, сміливі та безмежно віддані своїй батьківщині, вони гідно виконали свій обов'язок – і стояли на захисті нашої держави, її незалежності та територіальної цілісності до останнього подиху.

Відео дня

OBOZREVATEL пропонує згадати про героїв, які воювали за Україну та здобули вічне життя у боях за неї.

Сергій Єлисєєв, 128-ма ОГШБр

Сергій Валерійович Єлисєєв народився 17 січня 1990 року в місті Дніпро.

Захищати Україну від російської агресії Сергій вирушив ще в далекому 2015 році. Тоді він добровольцем пішов до військкомату – і вирушив на Донбас у лавах 93-ї ОМБр. У 2019 році повернувся додому, але ненадовго. Дуже скоро Сергій Єлисєєв підписав новий контракт, цього разу вже з 128-ю ОГШБр, де молодий сержант служив на посаді командира бойової машини – командира відділення підрозділу.

Позивний собі Сергій Єлисєєв обрав на честь місяця, в якому 5 років тому в нього з дружиною народився первісток: "Лютий". І, як згадували побратими воїна, цей позивний виявився напрочуд точним: Сергій був непримиренним до ворогів.

"Він діяв сміливо, нестандартно, рішуче і зухвало, хоча ніколи не забував про обережність… Вперше я побачив Сергія на бойовій позиції — усміхненого, у доброму гуморі. Ми вельми швидко потоваришували. Він проявляв себе як відповідальний, надійний і дуже грамотний командир", – цитує АрміяІнформ побратима Сергія Єлисєєва по 93-й бригаді "Холодний Яр".

Друзі Сергія згадують: він завжди був дуже компанійською, щирою та веселою людиною.

"Дуже любив грати на гітарі, пісні співав. Ніколи в бійку не влазив, ніколи ні з ким не сварився, ми зростали дуже весело", – згадував під час прощання з воїном його друг дитинства Денис Лук’янов.

2 листопада 2021 року "Лютий" заступив на бойове чергування на одну з позицій бригади під селом Павлопіль Волноваського району на Донеччині. І вів спостереження за противником. Саме тоді в нього поцілив ворожий снайпер.

"Сергій, перебуваючи на посту, спостерігав за противником вночі, можливо, противник якось підліз – і куля снайпера забрала його життя. Можу сказати тільки одне: Сергій був справжнім сержантом, справжнім лідером для свого особового складу. Втратили справжнього командира, справжнього друга, побратима", – розповідав журналістам на прощанні з воїном військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Володимир Зеленков.

Справжній патріот Сергій "Лютий" у серцях і пам’яті всіх, хто його знав, залишиться сильною людиною. Сильною і характером, і духом.

"Він був чесним, відкритим та життєрадісним чоловіком. Агресивні дії окупантів стали причиною загибелі справжнього патріота, якому було не байдуже до долі власної країни. Керівництво бригади та весь особовий склад висловлює щирі співчуття рідним, друзям, близьким і товаришам! Спочивай з миром, побратиме! Не пробачимо і не забудемо!" – пообіцяли побратими полеглого героя, сповіщаючи про непоправну втрату на сторінці 128-ї ОГШБр у Facebook.

До кінця контракту Сергієві Єлисєєву залишалося відслужити всього два місяці.

Вдома на нього чекали батьки, а також кохана дружина та 5-річний син, без яких, як згадують рідні та побратими загиблого, Сергій не уявляв свого життя. Наступного року "Лютий" мріяв повести сина в перший клас.

Поховали полеглого воїна 4 листопада на Алеї Героїв Краснопільського кладовища у рідному місті. Йому був усього 31 рік.

Віталій Павлисько, 24-та ОМБр

Віталій Миколайович Павлисько народився 29 листопада 1973 року в місті Яворів на Львівщині. Отримав середню спеціальну освіту. Служив у поліції.

На війні – з 2015 року. Тоді, 6 років тому, на фронт Віталій добровольцем вирушив у складі 24-ї "королівської" бригади – і з нею ж воював до самого кінця. За повідомленнями ЗМІ, дружина військового служила медиком у цій же бригаді.

У 2017 році внаслідок підриву на розтяжці Віталій отримав серйозні поранення. Частину осколків, які опинилися в його тілі, медикам вдалося дістати. Видалення ж решти потребувало більш серйозних оперативних втручань і надовго "вивело" би воїна зі строю. А на це він не готовий був піти – постійно рвався назад, на фронт, бо вважав своїм обов’язком готувати "новачків", хотів бути поруч із побратимами і бачив своє місце там, де точиться війна.

Тож на фронт Віталій Павлисько повернувся з кількома уламками в спині.

"Мисливець" ("Охотнік") – таке псевдо дали головному сержанту 24-ї ОМБр Віталію Павлиську товариші по службі. Він, згадують побратими, любив ходити на полювання і час від часу виходив уполювати зайця чи фазана навіть у зоні ООС.

Окрім того, Віталій кохався у зброї – чудово в ній розбирався і постійно намагався вдосконалювати озброєння. Мав хист до роботи з вибухотехнікою. І, за спогадами воїнів, був чудовим командиром, сміливим та професійним, який дбав про бійців, що служили в його роті.

"Ліпшого воїна, ліпшого підривника, ліпшого розвідника, ліпшого спеціаліста за весь час моєї служби у 24-й бригаді я не зустрічав. За цим чоловіком тягнулись усі, а мої слова може підтвердити кожен. Особисто Віталій врятував мені життя. В нас була позиція під селом Оріхове Луганської області. Ми постійно ходили в так звану розвідку. Нам доводилось знімати "сепарські" розтяжки та ставити свої. Був такий момент, коли, вертаючись на наші позиції, Віталій різко підбіг до мене й несподівано вхопив за спину. Як виявилось, за десять сантиметрів від мене на рівні грудей розташовувалась ворожа розтяжка", – згадував у розмові з журналістами близький товариш Віталія Роман Пробій.

7 листопада Віталій Павлисько перебував на бойових позиціях бригади неподалік селища Новозванівка, що на Луганщині. В цей час окупанти почали обстрілювати українських військових зі 120-мм мінометів.

"Під час обстрілу, коли головний сержант Павлисько разом із іншими військовослужбовцями переміщалися в укриття, одна із ворожих мін розірвалася поряд із бійцями. Внаслідок цього Віталій отримав осколкове поранення, несумісне із життям", – написали згодом на сторінці 24-ї ОМБр у Facebook.

Віталій загинув на місці. Ще двоє його побратимів отримали поранення.

"Побратими та командування підрозділу, де головний сержант Павлисько Віталій Миколайович проходив службу з самого початку російсько-української війни, згадують його як дуже сміливого, порядного, відповідального, працьовитого та кваліфікованого військовослужбовця, гарного воїна та авторитетного армійця, який постійно проявляв розумну ініціативу та завжди був надійною підтримкою та опорою для своїх командирів, підлеглих та побратимів", – написали про загиблого героя на сторінці його рідної бригади.

Вдома на героя чекали дружина, син і донька.

Коли Віталія Павлиська транспортували додому – сталася трагедія: не витримало серце волонтера гуманітарного проєкту "Евакуація 200" Геннадія Писаренка, який доправляв тіло полеглого захисника України на малу батьківщину.

Поховали героя 11 листопада на Новому цвинтарі у Яворові. Земляки зустрічали воїна, прихиливши коліно, а в районі було оголошено триденну жалобу.

За три тижні Віталій Павлисько мав святкувати 48-річчя.

Руслан Прусов, 79-та ОДШБр

Руслан Халілович Прусов – із тих захисників України, які на війні з першого дня російської агресії проти нашої держави. Кадровий військовий, підполковник Прусов (позивний "Спектр") пройшов шлях від рядового до заступника командира бригади – начальника повітряно-десантної служби 79-ї ОДШБр. У 2022-му він би зустрічав 20-річчя служби в армії.

Відповідальний та професійний, товариський і веселий, Руслан Прусов мав серйозний бойовий досвід. А властива йому готовність завжди прийти на допомогу зробила "Спектра" чудовим командиром.

"Хто буде командиром другого батальйону, тоді запитань не виникло. Руслан Прусов виїжджав до донецького аеропорту, супроводжував конвої, працював із людьми другого батальйону – і було ухвалено рішення призначити його командиром батальйону. Спокійно справлявся зі своїми обов'язками. Коли виникло запитання, хто буде заступником командира бригади з повітрянодесантної підготовки, питань не було. Було призначено Руслана. Бригада виконувала всі поставлені завдання з повітряно-десантної підготовки тільки на відмінно", – цитували на сторінці бригади спогади про Руслана Халіловича колишнього комбрига 79-ї ОДШБр Валерія Курача.

У 2017-му Руслан Прусов одружився. Знайомі офіцера згадують: свою молоду дружину він надзвичайно кохав. Коли ж у подружжя народилася донечка – вона стала для військового сенсом життя.

12 листопада підполковник Прусов разом із майстром-сержантом Вадимом Федосеєвим вирушили на виконання бойового завдання. Автомобіль, в якому пересувалися військові, підірвався в районі села Нижньотепле на Луганщині.

"Це сталося близько обіду. Машина, в якій пересувались бійці, підірвалася на протитанковій міні. Ймовірно, було закладено фугас", — розповідав журналістам "Суспільного" заступник комбрига 79-ї ОДШБр Ярослав Калашніков.

Вибух був такої сили, що не залишив військовим шансу на життя.

Попрощалися з Русланом Прусовим та його загиблим побратимом у Миколаєві.

"Один був моїм безпосереднім начальником і товаришем. Другий був моїм підлеглим і дуже добрим другом. Руслан Халілович навчав мене виконувати стрибки, допомагав у всьому, був надійною опорою. З ним було дуже добре служити, іноді непросто, але надійна опора, була підтримка", – згадував про полеглих героїв один з їхніх бойових побратимів.

Сотні містян і військовослужбовців прийшли віддати останню шану загиблим десантникам. Черга з тих, хто хотів попрощатися з героями, розтяглася на годину.

Поховали Руслана Прусова на Почесному секторі Мішковського кладовища міста Миколаїв.

Йому було 44 роки.

Вадим Федосеєв, 79-та ОДШБр

Вадим Вікторович Федосеєв, майстер-сержант 79-ї ОДШБр, майже все своє життя присвятив армії. Служити, як згадували його друзі, почав у 1993 році – ще відтоді обрав для себе десантні війська. Грав у військовому оркестрі. Їздив до Югославії у складі миротворчої місії. Сам Вадим Вікторович про той період свого життя говорив неохоче. Вочевидь, тому, що там він побував у полоні в сербів, пройшов жорстокі катування і дивом зберіг життя.

У 2009 році Вадим Федосеєв став військовим пенсіонером, однак війська не залишив. На той момент чоловік обіймав посаду командира ремонтного взводу, що займався ремонтом парашутів. І завжди дуже прискіпливо ставився до своїх обов’язків, розуміючи: від якості його роботи у прямому сенсі залежать життя хлопців, які десантуються з парашутами.

А в 2014 році почалася війна Росії проти України. І Вадим Федосеєв був мобілізований серед перших – ще в березні того року. Та ті, хто його знав, – упевнені: він би пішов захищати батьківщину і без наказу.

На фронті досвідчений військовий займався тим, що знав і вмів найкраще: очолив ремонтний взвод, який ремонтував майно повітряно-десантного підрозділу.

"Вадим Вікторович був завжди веселим і товариським, і не було тої роботи, яку б він не виконав у своїй майстерні. Таких фахівців дуже мало", – писали в день прощання з полеглими десантниками на сторінці їхньої рідної 79-ки.

Ті, хто знав Федосеєва, стверджували: він був дуже хорошим командиром. Не дозволяв собі зриватися на підлеглих чи лаяти за допущені помилки – волів зробити так, аби ці помилки більше не повторювалися. До кожного військового у Федосеєва був свій підхід. А комунікабельність, веселий характер та вроджена доброта вкупі з неймовірним досвідом і готовністю ним поділитися та навчити молодших побратимів усього, що знав сам, – притягували до Вадима Вікторовича людей.

"Він був напрочуд комунікабельний, веселий, добрий. Люди тяглися до нього, особливо молоді солдати. Він виховав дуже багатьох офіцерів, вони приходили до нього за порадою. Він умів знайти підхід до будь-кого, тож людина довіряла йому, але це зовсім не означає, що він був надто м'яким. Так, добрий, веселий, але характер був у нього сталевий... Усі знали, що якщо йому щось доручили, він виконає, і перевіряти його не треба. Йому дати завдання не встигнуть, а в нього вже все готове", – згадує побратим воїна Олександр.

У його майстерні, де Федосеєв, зокрема, приводив до ладу парашути, які більше ніхто не брався лагодити, – завжди юрмилися люди.

Разом із Прусовим Федосеєв загинув унаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої під селом Нижньотеплим на Луганщині. Як і побратим, він загинув на місці.

Поховали героя на Почесному секторі Мішковського кладовища в м. Миколаєві. У нього залишився дорослий син і дружина, з якою, попри довгі роки разом, Вадим Вікторович зміг зберегти теплі почуття і справжню ніжність у стосунках.

Полеглому герою був 51 рік.

Уберт Мрачковський, 8-й окремий полк спецпризначення

Уберт Валерійович Мрачковський народився у місті Хмельницький 12 липня 1988 року. В 2006 році був призваний на строкову військову службу до лав 80-го окремого аеромобільного полку (нині – 80-та ОДШБр). У цьому підрозділі Уберт служив до 2011 року.

Коли ж Росія напала на Україну, Уберт Мрачковський ще у квітні, не роздумуючи, повернувся в армію. Цього разу – на справжню війну.

Разом із 51-ю ОМБр молодий військовий брав участь у боях за Савур-Могилу.

"Перший бій Уберт, як розповідав, прийняв 28 липня 2014 року у складі роти снайперів 51-ї ОМБР, вижив на тій клятій Савурці. Але весь час був на вістрі, по сьогодні", – згадував побратим Мрачковського, ветеран 51-ї ОМБр Костянтин Зінкевич.

Ось як згадував про ті бої сам військовий:

За проявлений тоді героїзм Уберт Мачковський був удостоєний Ордена "За Мужність" ІІІ ступеня.

У боях за Савурку Уберт отримав тяжкі поранення, однак продовжував бій, поки міг. А підлікувавшись, він знову повернувся на фронт. Брав участь у боях за Дебальцеве, займався евакуацією поранених.

Тоді ж, затягуючи одного з поранених на БТР, як повідомляють ЗМІ, Уберта вдруге було серйозно поранено: ворог влучив із РПГ в броню, і осколок від снаряду розірвав бійцеві легеню.

"У нього був досить нелегкий бойовий шлях, він захищав Савур-Могилу, отримав поранення, але не здався і не відмовився далі вести бій із ворогом. Коли з Дебальцевого виводив батальйон 128-ї бригади, дуже сильно допоміг хлопцям", – згадував Вадим Якушевський, командир групи спецпризначення 8-ї ОПспП, де Мрачковський служив на посаді старшого розвідника-снайпера.

Саме в цьому підрозділі Уберт Мрачковський ніс службу з 2017 року: перевівся туди після смерті батька. Мати воїна померла ще в 2008-му, її їм із братом Романом замінила тітка Олена.

Перед тим, як перевестися до 8-ї ОПспП, Уберт служив у 3-му полку спецпризначення.

"Це був справжній воїн, як і кожен, хто захищає нас від москальської навали. Але, на жаль, його немає. Ми разом служили рік та 7 місяців, працювали в усіх напрямках Донецької та Луганської областей. Він працював, щоб не дати померти іншим. Про обставини загибелі в нас не прийнято говорити. Але ми все і всіх пам’ятаємо, і прийде час – ми "віддячимо" за все і всіх", – згадував про нього бойовий побратим із 3-го полку спецпризначення Віктор Данилевський.

Як кажуть волонтери та військові, Уберт був одним із найрезультативніших снайперів у зоні ООС. "Я знищую ворогів, а не людей", – згадують побратими слова воїна.

19 листопада під час обстрілу, який вели російські найманці по українських військових у районі села Причепилівка на Луганщині, Уберта Мрачковського знову було поранено. Цього разу поранення стало фатальним: ворожа куля не залишила героєві шансів на життя.

"Ти був класним воїном, ти був дуже порядною людиною. Ти є Героєм без перебільшення", – написав побратим загиблого з 51-ї ОМБр Костянтин Зінкевич.

"Це величезна втрата. Уберт гідний найвищих державних нагород. Спочивай із миром, Убе, земля тобі пухом!" – сказав на церемонії прощання з воїном командир Уберта Якушевський.

Поховали Уберта Мрачковського на Алеї Слави на цвинтарі мікрорайону Ракове, що в Хмельницькому.

У загиблого героя залишилися дружина та двоє дітей.

Воїна, якому відтепер – назавжди 33 роки, – було посмертно нагороджено Орденом "За мужність" ІІ ступеня.

Алхаслі Алі Наіб, 54-та ОМБр

Алхаслі Алі Наіб народився 22 січня 1992 року в Азербайджані.

Професійний спортсмен, він серйозно займався бойовими мистецтвами. Був бійцем змішаних єдиноборств ММА (за даними його Instagram, в його "кошику" – 13 перемог та 1 поразка).

Саме спорт зрештою й привів молодого чоловіка до українського Харкова кілька років тому. Як повідомляє сайт АрміяІнформ, до першої столиці України Алі Наіб приїхав тому, що тут успішно розвивають стародавній олімпійський вид єдиноборства – панкратіон. А ним, кажуть кореспонденти видання, чоловік професійно займався.

Знайомі Алі Наіба згадують: він мріяв створити в Харкові секцію з панкратіону, прагнув тренувати молодих спортсменів. Але несподівано для всіх відклав свою мрію – і в 2018 році пішов на контракт до ЗСУ.

Службу старший солдат Алі Наіб Алхаслі ніс у складі 54-ї ОМБр, на посаді старшого оператора 2-го протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону цієї бригади.

Як розповідав журналістам побратим Алі Наіба на псевдо "Апачі", до того, аби зі зброєю в руках стати на захист нашої держави, чоловіка підштовхнуло щире переконання, що Росія – спільний ворог для України та Азербайджану. І роль, яку РФ відіграла в минулорічному загостренні вірмено-азербайджанського конфлікту, лише утвердила його в намірах захищати Україну, яку він щиро вважав другою батьківщиною.

Алі Наіб за час своєї спортивної кар’єри чимало подорожував світом. І залюбки вчив іноземні мови. Вивчав він і українську.

Як і в спорті, кажуть побратими, на війні Алі Наіб викладався на повну.

"Він був взірцем на спортивному майданчику, де постійно підтримував фізичну форму; справжнім фахівцем у поводженні зі штатною зброєю та іншим озброєнням, адже знав, що ці вміння можуть знадобитись у будь-який момент… Але війна не зробила його жорстким – із властивою його нації гостинністю він постійно намагався всіх нагодувати та ділився останнім", – цитує АрміяІнформ побратима воїна на позивний "Шепар".

26 листопада Алі Наіб Алхаслі отримав тяжке поранення, завдане ворожим снайпером. Усі намагання врятувати життя воїна виявилися марними.

Відкритий, простий і по-хорошому впертий, Алі Наіб свого часу довів, що є українцем – не за походженням, а по духу. І тримався цього рішення до останнього подиху, коли поклав життя на захист України.

Поховали загиблого героя на Алеї Героїв у Харкові, де він жив разом із дружиною. У далекому Азербайджані в нього залишилася мама.

Алі Наібу Алхаслі назавжди – 29 років.