"Хотіли встигнути до вересня": як Україна була за крок від звільнення Донбасу

Літо 2014 року на сході України було для бійців АТО часом перших значних перемог і болючих поразок. Впевнений наступ, звільнення Слов'янська, Краматорська й низки інших міст, завершилося в серпні трагедією Іловайського котла. Тоді українські військові наочно переконалися, що мають справу на Донбасі не з сепаратистами, а з регулярною армією Росії.

Як змінювалися настрої жителів Донбасу під час АТО, як росіяни замінили в "Л/ДНР" місцевих бойовиків, у чому полягав секрет успіхів терориста Ігоря Гіркіна, що завадило українським військовим звільнити Луганськ - про це розповіли в ефірі програми "Грані війни" на ObozTV учасники бойових дій Андрій Кобзар і Євген Дикий.

- Учасники бойових дій літа 2014 року - всі добровольці, люди, які свідомо йшли на фронт. На яких напрямках ви тоді перебували?

А.К. У лавах другого резервного батальйону Національної гвардії, який згодом назвали на честь загиблого генерала Кульчицького. Наш батальйон діяв якраз у напрямку Слов’янська.

- Ви безпосередньо брали участь у визволенні Слов’янська і Краматорська?

А.К. Так. Обставини склалися таким чином, що нам випала честь визволяти перші українські міста.

- Євгене, як щодо вас?

Є.Д. Я тоді був у "Айдарі". Провів літо 2014 року географічно в одному районі. Це так званий сектор "А", а правильніше - "Луганський фронт".

Читайте: "Нагадаємо Іловайськ!" Ватажок "ДНР" пригрозив Україні новим котлом

- Від Слов’янська до Іловайська - саме це нас цікавить. Якими були настрої місцевого населення влітку 2014 року?

А.К. З мого досвіду, переважна позиція була така: "Коли це скінчиться, і ви нас звільните?" При зазначенні, що місцеві також можуть взяти до рук зброю і встати до лав захисників - замовкали або підкреслювали, що це ми повинні їх звільнити. Люди були під впливом пропаганди.

Наприклад, усе населення Слов’янська було свято впевнене: "Цей ваш Майдан американці влаштували для того, щоб тут добувати сланцевий газ". Будь-яка бабця, особливо старша 70 років, могла підійти до нас і розповісти, що вона бачила тут негрів, які "щось роблять".

- Але коли розпочалися обстріли - щось змінилося?

А.К. Для того, щоб щось змінилося, потрібно вміти вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки. Таке вміння у переважної більшості населення, на жаль, було атрофоване. Це червень 2014 року. Відрізання Слов’янська, поступове звільнення Червоного Лиману, містечок поряд. Звільнення Слов’янська і Краматорська було фіналом цілої операції. У процесі цього, пам’ятаю, йшли величезним потоком біженці звідти на станцію Лозова - я там наслухався купу всього. Не було розуміння, що до чого призводить.

- Євгене, що стосовно Луганська?

Є.Д. Луганську область не хочу узагальнювати: думки були абсолютні різні. Наприклад, у нас в "Айдарі" кожен третій - місцевий. Взагалі, на Луганщині люди дуже відрізнялися. Сільська Луганщина по Старобільськ включно - була нехай суржиком, але україномовна й україноорієнтована, хоча "в*ти" теж було повно. А от на шахтарській Луганщині переважали протилежні напрямки - трохи агресивні.

У відсотках виділив би так - 15-20% агресивної "в*ти", 10% активно проукраїнськи налаштованих. Решту інакше, як біомасою, назвати не можу. В них дуже викривлені уявлення про світ, з головною позицією: "Аби не було війни, а ми тут тихенько пересидимо". Такі настрої переважали, хоча вони й нас сприймали достатньо нормально. Особливо, коли "ЛНР" була представлена не так російськими "регулярами", як місцевим криміналітетом. Коли ми звільняли їх саме від місцевих "бандюків", то навіть ця дуже пасивна й не проукраїнська маса зітхала з полегшенням - "армія прийшла, лад буде".

- Ви розділили по Старобільськ включно, а в Новоайдарі влітку 2014 року які були настрої?

Є.Д. Новоайдар і Трьохізбенка - це особливе явище, так звані "козацькі станиці". Причому мова йдеться не про наших українських козаків, а про "Всевелике військо Донське". Хоч це було століття тому, місцеві про це дуже добре пам'ятають. У Трьохізбенці я себе почував як ніде на цій війні. Ми її взяли доволі легко, там був символічний бій, один "трьохсотий" з нашого боку. Вони втекли майже без втрат. Але йдеш по селищу й почуваєшся, як німець-есесівець у радянському фільмі. Від малого до старого діда всі на тебе дивляться, і якби могли - спалили б очима. Але це нетипово. "Козацькі станиці" - це особливе явище, про це казали навіть люди з сусідніх сіл.

А.К. Була ситуація, коли вщухли бої навколо Бахмутовки. Встановилося хитке затишшя... Ми поїхали в Новоайдар, і якась бабуся почала гнути нам прокльони в спину. Втрутились місцеві тітоньки біля ринку: "Хлопці нас захищати приїхали, а ти, чорнорота, їдь до себе в Луганськ".

- Фактично, за 9 місяців настрої так змінилися?

А.К. Ми спілкувалися з людьми постійно - настрої змінилися. Вони почали бачити в нас силу, яка прийшла з певною метою. І люди розуміли цю мету - припинити війну.

Читайте: Вас захопили 100 мавп з автоматами! Як так?! - АТОшник про Слов'янськ

- Тепер трохи про ворога. Спочатку були бандити...

Є.Д. Так, ми спостерігали цю еволюцію. Коли в червні ми взяли Щастя - там вся місцева "еленерія" була з місцевого криміналітету. При них були окремі російські інструктори, наприклад, підривник, який повинен був підірвати міст через Сіверський Донець. Цей кадровий росіянин зрозумів обстановку і втік, причому залишив машину з усіма документами… Але тоді ще це були інструктори-радники й куратори при місцевому криміналітеті. Тому боєздатність цих формувань була фактично нульовою.

Ситуація змінювалася поступово. Наприклад, у липні картина була зовсім іншою. Ще не було російських "регулярів", але почала зростати кількість "відпускників". У якийсь момент кількість "кураторів" та "інструкторів" перевищила кількість місцевого "м’яса". На одного місцевого припадало два командированих із Росії. Водночас з’явилися професійні ДРГ. Всі екіпажі важкої техніки - САУ й танків - були з Росії. Перепрошую, але мавпам важку зброю в руки просто не давали. Вже на початку серпня ми воювали практично виключно з росіянами. Ці росіяни були зведені в парамілітарні утворення так званої "армії ЛНР".

Наш командир розвідвзводу з позивним "Берет" відповідав за перший огляд трупів, збір документів. У нього час від часу були такі настрої - "у своїх стріляємо, хоч і треба, але ж…" Якось ми взяли Вергунку і Красний Яр... Ми там "загасили" біля 30 "еленерівців". І от - йде "Берет", виконує свою роботу й вертається з великою пачкою російських паспортів і військових квитків. Він кидає документи на стіл і каже: "Пацани, це не громадянська війна, я сплю спокійно".

- Із приводу Краматорська й Слов’янська - як змінювався ворог там?

А.К. По-перше, група Гіркіна, яка була там спочатку, уже пройшла Крим. Це була заздалегідь сформована російськими спецслужбами група.

Коли було захоплення Слов’янська, вони таємно зібрались на території релігійних установ Московського патріархату. Після чого відбулося це захоплення за повного сприяння місцевої влади, силових та правоохоронних органів.

Це були фахові бійці. Перший серйозний бій - на Семенівському переїзді, коли в Краматорську на аеродромі в повному оточенні перебував штаб тодішньої АТО. В тому бою брали участь найбільш підготовлені фахово українські військові. Втягнулися в бій, дали гідну відсіч, але відзначали всі, що проти них діяв дуже фаховий противник.

Угрупування Гіркіна весь час обростало "відпускниками". Туди ж рекрутувалася місцева "в*та" - будь-яке військо потребує нефахового "м'яса". На момент, коли кільце стискалося навколо Слов’янська, була низка боїв, бойовиків було вибито з їхньої бази, де ще з часів Майдану формувалися "дружини народної самооборони". Ця штаб-квартира була розбита вщент, великих втрат зазнали бойовики. Були звільнені Красний Лиман, Ямпіль, Закатне. Кільце стискалося, все більше перерізалося доріг до Гіркіна. Але на момент завершальної фази це було дуже потужне угрупування, яке коливалося, за деякими оцінками, від 1,5 тис. до 3 тис. "багнетів".

- А "кадирівці"?

А.К. Були. Мені відомий випадок, коли двоє з них були в ході бойових зіткнень захоплені, а потім їх доля залишається невідомою.

Читайте: "Горіть у пеклі!" Жителі "Л/ДНР" ополчилися проти "в*тних визволителів"

- Я нагадаю про етап війни, коли Порошенко оголосив одностороннє перемир’я (20-30 червня 2014 року. - Ред.). Була тиша, українські війська зупинилися, але бойовики й росіяни його не дотримувались, був сильний удар. Як відбувалися на ваших напрямках події?

А.К. На той час я бачив, як мало нас було, коли ми приїхали наприкінці травня. Наше угрупування з кожним днем все збільшувалося, прийшла артилерія, танки. Ми бачили, що щось зараз буде. Був кінець червня і, як кажуть, "понєслась" - були остаточно звільнені Миколаївка, Крива Лука. До повного оточення залишалися не дні, а години. 5 липня (дата звільнення Слов'янська - ред.) був критичний день, і бойовики усе зрозуміли. Наш натиск був досить серйозним, армія вже відчула перші перемоги і вороги панічно почали тікати, кинули абсолютно все. Коли йде планований відступ, не залишають зброю і документи. Кинуто було все важке озброєння, виїхали лише дві БМД. Кинули багато озброєння, зокрема високотехнологічного - ПТРК, польські ПЗРК "Грім".

Є.Д. Ми дуже відчули це 10-денне перемир'я на собі. На мою думку, це була одна з фатальних помилок початку кампанії. Я б не говорив про зраду, а саме про помилку. Мало хто тоді до кінця розумів, що відбувається, включно з командуванням.

У нас це виглядало так - 17 червня відбувся перший справді важкий бій на Металісті, про який всі чули у зв'язку зі справою Савченко. Основний бій ми тоді з втратами, але виграли. Ми закріпились на Металісті, на віджатих у "сєпарів" блокпостах, і перед нами лежав Луганськ. Там було ще кілька блокпостів, укріплених мішками з землею - на зразок тих, які ми вже взяли. Але тут нам оголошують перемир’я. У нас реально дотримувалися його.

"Еленерівці" були розумні - ходили їхні снайпери і ДРГ, але не нападали, а розвідували. 10 днів була тиша, і ми в біноклі спостерігали, як там працюють бетономішалки, йде "будівництво століття". В результаті - якщо на початку перемир’я там були блокпости з мішків із землею, то на кінець там було три лінії бетонованих дотів, зроблених російськими професіоналами, а за ними - позиції артилерії і "Градів". І от, коли час спливає, перемир'я не склалось, нам дають команду - "а тепер беріть Луганськ". А три лінії бетонованих дотів просто так не візьмеш. До того ж, їм дали можливість перетягти з Росії важку техніку й велику кількість боєприпасів. Далі була вже зовсім інша війна.

Читайте: Як Росія заходила на Донбас: спогади айдарівця

- Українські війська на той момент підійшли дуже близько до кордону й до великих міст, де концентрувалися сили ворога. Чим етап до Іловайська відзначався в настроях військ?

А.К. Дуже сильно на морально-психологічному рівні на військо позитивно подіяли звільнення Слов’янська і Краматорська. Була перемога, були трофеї. Ми побачили, що можемо, ми змусили противника кинути все і втекти. Було піднесення - тільки вперед. За той період навіть на нашому напрямку було звільнено дуже багато - всю Краматорсько-Слов’янську агломерацію, Дзержинськ, Костянтинівку, Сєвєродонецько-Лисичанську агломерацію.

Є.Д. Настрій того літа був дуже простий: ми дуже хотіли встигнути до вересня, щоб ще застати у Криму оксамитовий сезон. Ми так тоді наступали, що хотіли швидше все закінчити на Донбасі й після цього брати Перекоп. Настрій був такий до 20 серпня, коли зайшли регулярні російські війська. Але це вже інша історія…

Подробиці дивіться у програмі "Грані війни" на ObozTV 19 серпня о 10.30.