Відео дня
Від голоду їли туалетний папір і придивлялися до мишей. Нам казали, що Київ і Одеса – вже Росія. Інтерв'ю з морпіхом зі Зміїного про два роки у російському полоні
Владислав Задорін – військовослужбовець 35-ї бригади морської піхоти, повномасштабну війну зустрів на острові Зміїний. Він опинився серед морпіхів, прикордонників і цивільних, яких росіяни взяли у полон на Зміїному 24 лютого 2022 року.
За два роки полону Влад змінив чотири місця ув'язнення. Якось його вже готували на обмін, але в останній момент передумали. Ще рік морпіх просидів у Курському СІЗО. Пережив тортури і голод, втратив половину своєї ваги.
Про те, як вижив і через що йому довелося пройти, Владислав Задорін розповів в інтерв'ю OBOZ.UA.
– Владе, як ви зараз почуваєтеся?
– Я почуваюся зараз 50/50. Проходжу реабілітацію після операції, мені видалили жовчний міхур, це все наслідки полону.
– Ви потрапили у полон 24 лютого на Зміїному. Тоді багато хто вирішив, що ви там загинули, вашій родині навіть надіслали похоронку. Вже потім з'ясувалося, що ви живі. Розкажіть, що відбувалося на Зміїному в перший день повномасштабної війни?
– Рано-вранці 24 лютого ми прокинулися по тривозі, надягли бронежилети, каски, вибігли на свої позиції. Я був на острові навідником зенітної установки ППО. Я свою зенітку розчехлив, принесли боєкомплект (його було небагато), і ми почали чекати.
А загалом для мене війна почалася не у той день, а у травні 2019 року, коли я прийшов до армії служити за контрактом.
Близько 9-ї години ранку на горизонті з'явився корабель. То був перший російський корабель-розвідник. Він підійшов, дав попереджувальний постріл і знову пішов за обрій.
Вже близько 11-12-ї години на горизонті з'явився крейсер "Москва". Він почав кружляти довкола острова, потім вийшов на зв'язок із прикордонниками. Росіяни запропонували здатися (знаменитої фрази про "русский корабль" Влад не чув – переговори вели прикордонники на своїй заставі, а морпіхи були на своїх позиціях. – Ред). Наші зв'язалися із командуванням, пояснили ситуацію. Наше завдання було – охорона та оборона острова, треба було стояти до кінця.
Нам пообіцяли допомогу, сказали, що буде авіація.
Крейсер "Москва" кружляв навколо і підходив ближче. У нас на острові були цивільні, працівники пірсу та маяка. Їх встигли забрати. Залишилися лише начальник пірса та начальник маяка. Приблизно о 14:30 на крейсері помінявся прапор із білого на червоний – бойовий. І вони відкрили вогонь. Ми кинулися на позиції.
Чекали, почули у рацію: "Повітря!". Наші ПЗРК були напоготові, ми тримали труби в руках, щоб відкрити вогонь, але команди стріляти не надійшло. Вперше літак пролетів, подивився, вдруге він уже почав скидати бомби. Знищив станцію радіолокації і прикордонну заставу, зніс половину маяка.
За пів години до острова підійшли два великі катери з російським спецназом.
На острові було два виходи, де можна пришвартуватись, – невеликий пірс та пляж. Ми там поставили табличку "Увага, заміновано". Росіяни повелися і там не висадилися. Почали висаджуватись через головний пірс.
Ми готувалися прийняти бій, знали, що зараз це може бути остання година нашого життя. Зі зброї ми мали автомати та кілька ПЗРК. Стало очевидним, що бій буде нерівний. Нас захопили.
– Що було потім, куди вас повезли?
– Після цього ми спустилися на пірс, нас обшукали, забрали документи, телефони, поклали обличчям на асфальт. Ми з 16:30 до 4:30 лежали на пірсі під час шторму. Було жахливо, бо хлопці були по-літньому одягнені, у футболках. Хоч був лютий, але вдень було тепло, а вночі холодно.
Росіяни обшукали всі приміщення, потім нас перевели до кімнати, розрахованої на десять осіб, а нас там було 82. І тримали до обіду, доки не підійшов буксирний корабель "Шахтар". Погрузили, і 26 лютого ми прибули до Севастополя.
Спочатку тримали у казармі, у нормальних умовах – годували, можна було прийняти душ. Через два тижні нам сказали: "Їдете у в'язницю", перевезли до Сімферополя і звідти вантажним літаком до Курська.
Нас було близько 270 осіб – крім наших зі Зміїного, ще хлопці з Чонгара і Чаплинки, яких захопили у перший день. Нас відправили до наметового містечка у Шебекіно – це Бєлгородська область, на кордоні з Україною. Ми сподівалися, що нас тепер обміняють. Але ні, через два дні перевезли до Старого Оскола, СІЗО №2.
Там уже почалися розправи: били, катували. Хоча ще більш-менш нормально годували. Я пробув там до 7 червня, і потім нас перевезли у Валуйки, до виправної колонії, теж на кордоні з Україною, неподалік Вовчанська.
Я вперше там дізнався, що таке електрошокер, що таке кастети та пляшки об голову...
– То був такий прийом у них?
– Так, це була "прийомка". Там був такий живий коридор, і нас пропускали крізь нього. Кілька днів після цього ми приходили до тями.
Там був спецназ із Рязані, який не давав взагалі нам їсти. Вони приносили смачну їжу, хліб. Але на все відводили дві хвилини: щоб занести бачок із їжею до барака, відкрити, роздати їжу, помити посуд, бачки та винести. Авжеж, цього часу не вистачало.
– А якби ви не вклалися за дві хвилини, то вас би били?
– Так, чергового били б.
– Це вас тримали разом із російськими зеками?
– Нас тримали окремо. З ними перетиналися, але контакту не було. Тільки на роботі на швейці вони налаштовували машинки. Одна група шила костюми для ув'язнених, друга робила папки-швидкозшивачі. Складали, робили ящики, пакували. Якщо ти працюєш, тобі дають їсти. Якщо ні – морять голодом.
А 19 вересня ми прокинулися від вибухів, були прильоти. Ми трохи злякалися, бо вже чули про Оленівку. Біля нас була військова частина, і це наші хлопці по ній працювали. О 12 годині нас упакували в автозаки і відправили до Олексіївки Бєлгородської області, до виправної колонії №4.
Ми думали, що зараз знову буде "прийомка". Заїхали туди, але ніхто навіть не крикнув на нас. Казали: проходьте сюди, встаньте тут, усе встигнемо. Виявилось, що начальник цієї колонії – одесит, і 70% полонених тамтешніх – з Одеської області. Тут нам було більш-менш, принаймні годували.
Я там сидів до 30 грудня 2022, а тоді мене відправили на обмін. Привезли до Курська з іще одним хлопцем зі Зміїного. 31 грудня вранці відкрили камери, всіх забирають, і тільки моє прізвище не назвали. 250 людей поїхали, один я залишився, замість мене відправили іншого.
А я ще рік просидів у Курському СІЗО №1.
– Що відбувалося у Курську, як там ставилися до вас?
– У Курську було настільки погано, як у жодному місці не було. Там був спецназ – якути та буряти. У них із головою не все нормально, і щодо українців теж. Били, катували, принижували, влаштовували покарання.
– Що вони хотіли дізнатися від вас на допитах, адже ви вже рік були у полоні, не знали, що відбувається?
– Хотіли дізнатися, націоналіст я чи ні, шукали татуювання з тризубом. Вони справді вважають нас чудовиськами, вірять, що ми їмо дітей, і тому нас так мучили. Скількох хлопців вони забили там до смерті, ґвалтували хлопців...
Я сидів із хлопцями з 36-ї бригади, які в Маріуполі потрапили в полон. Один я із 35-ї, решта маріупольські. Це були морпіхи, 501-й батальйон, 36-та бригада. "Азовців" жодного разу не бачив, їх тримали десь в іншому місці, незрозуміло де. А от 36-та – зі мною. Нас було 150 людей. У нелюдських умовах.
Є у Росії в'язниця "Чорний дельфін", де сидять засуджені довічно. Вони там на особливому режимі. А в нас цей особливий режим був удвічі-втричі жорсткішим. Ми виходимо з камери та займаємо позицію буквою "Г". Це коли треба нахилити обличчя до землі, руки нагору, і отак ідеш. Якщо не сподобалося спецназівцю або "смотрящему", як ти встав, він тобі ноги відбиває, б'є по нирках палицею або кулаком.
На лазню давали секунд десять – забіг під воду, намочився, одразу вибігай.
У Курську, крім води та хліба, я нічого не бачив. Давали три шматочки хліба на день. Від такої їжі сил немає, голову підіймаєш різко – все паморочиться, зомліваєш. Хлопці падали. Вертухаї коли це бачили, змушували ще качати прес, відтискатися. Примушували одне одного бити. Якщо ти не б'єш, тебе поб'ють. Тому ми імітували, що б'ємося.
Були порівняно нормальні тюремники, які казали, що розуміють нашу ситуацію, мовляв, вони самі заручники режиму. А деякі – фанатики та кати. І кастетами били по голові, руки ламали, ноги, відбивали стопи.
Там нас лікували дві медсестри. Одна медсестра, молодша, нормально лікувала, і всі намагалися до неї потрапити. А та, що старша, погрожувала багатьом хлопцям перерізати сухожилля на п'ятах, на колінах, щоб вони не могли ходити і раптом що не повтікали.
Якщо були проблеми із зубами, то їх виривали плоскогубцями.
Кастети, кийки, електрошокери, голки під нігті, очі вичавлювали. Били по нирках і печінці.
Хлопці там гинули. У Курську було кілька випадків, коли забивали на смерть. Багато хлопців захворіли там на туберкульоз та гепатит.
– Ви хоч раз бачили там Міжнародний Червоний Хрест, російський Червоний Хрест, ОБСЄ?
– Я був у Шебекіно, Олексіївці, Валуйках, Курську – жодного представника не бачив. Але зі мною були хлопці на обміні, вони розповідали, що до них приїжджав Червоний Хрест, роздали їм мило і шампуні, дали написати листи додому.
Але там, де були ми, і цього не було. Є російський дисциплінарний батальйон у Мулиному, туди часто приїжджають ці організації. Вони на утриманні військових, не ФСВП. Вони мають і телевізор, і книжки, і спортивну роботу, дають з рідними поспілкуватися. От до них і привозять Червоний Хрест.
– Які умови були у камері? Чи могли ви спати, чи доводилося цілодобово стояти?
– У Курську камера була 24 кв. м, там 12 осіб. Можна було сидіти на підлозі, а за столом, на ліжках – не можна.
Туалет закритого типу, умивальник, дзеркало, невеликий стіл на чотирьох. Інші їдять стоячи. Ліжка – шконки двоярусні, одне вікно з трьома ґратами. Туалетного паперу, зубної пасти, щіток не було. Спіднього та шкарпеток також не було. На тобі тільки роба і все. Якщо порвалося, то зашити нема чим, голки не давали.
Давали ще господарське мило, дуже смердюче.
Хлопці вирішили, що треба шити труси. Із чого і чим? Ми витягали з ковдр нитки, зв'язували між собою. У туалеті стояло пластикове відро, як з-під оселедця, але велике таке, квадратне. Там були борти по краях. І хлопці нитками зрізали борти і робили із них голки, щоби шити. Знайшли плиточку, щоб розрізати тканину, розібрати на волокна та вирізати матерію. Так робили труси, футболки, рушнички, щоб витиратися можна було.
Хліб також ниткою нарізали, щоб усім було порівну.
Ми постійно були голодні. Навіть до мишей придивлялися, але їх ніхто не їв. І на голубів, щоб затягнути у камеру та з'їсти. Але дістати їх крізь ґрати не могли. Їли черв'яків. І на мило теж дивилися. Туалетний папір видавали – один рулон на камеру. Ми його ділили на всіх. І деякі їли папір...
– Протягом дня ви працювали?
– Не працювали, там не було виробничого цеху, бо це СІЗО. Працювали, коли були у колоніях.
– До вас доходила інформація, що відбувається в Україні?
– Ми перебували в інформаційному вакуумі, новини дізнавалися тільки від росіян, і все почуте одразу ділили на чотири. Вони нам казали, що Одеса вже Росія, Київ – Росія, що вони підходять до Вінниці, України немає. Це нас ламало. Але серед нас були хлопці, які казали, мовляв, ну кого ви слухаєте, ми ж з 2014 року тримаємося, вони б не змогли пройти. Ці слова приводили нас до тями.
Ті зі "смотрящих", хто нормально до нас ставився, казали: "Не переживайте, у вас все добре, ви тримаєтеся, ви молодці. Вас скоро обміняють та поїдете до рідних".
– Чи вмикали вам російський гімн, змушували співати?
– Гімн Росії співали по 30 разів на день. Якщо не співаєш, то всю камеру виводять у коридор і б'ють. Ти тільки прокинувся, підвівся з ліжка, ще в трусах стоїш, але відразу співаєш гімн Росії. І так цілий день.
– Як ви зрозуміли, що вас скоро обміняють?
– Я дізнався, що їду на обмін, вже коли мене посадили в автобус. До цього думав, що до іншої в'язниці везуть. Ми поїхали у бік Сумщини, там на кордоні нас обміняли. Це було 3 січня цього року. Нас привезли до лікарні, дали пакети з одягом, їжею. І відвезли до Харківської області, там я місяць проходив реабілітацію.
Потім дали ще місяць відпустки по здоров'ю. Після цього я почав проходити ВЛК, у мене виявили багато захворювань. Під час полону була внутрішньо-черепна травма, забиття хребта, таз зрушений, а жовчний міхур от видалили днями.
– Що далі, які плани?
– Списати мене не можуть, ще не ухвалили закон, щоб військовополонених, яких обміняли, звільняти із ЗСУ. Хоча хтось пробув місяць у полоні, а хтось два роки, і психічний стан у всіх різний. Дивлячись де ти перебував. Я зараз на реабілітації, потім знову ВЛК. Далі військову службу проходитиму у Військовій академії в Одесі на посаді інструктора. Я хочу передавати свій досвід майбутнім офіцерам, навчати їх, як поводитись у полоні, щоб вижити.
– Скільки хлопців зі Зміїного досі перебувають у полоні?
– Ще 25 осіб, а було 82. Нас віддають повільно, так само як "Азов" та захисників "Азовсталі". Ми представляємо для них цінність, це відома історія про острів Зміїний, вона надихнула людей...
– Ваші перші почуття, коли зрозуміли, що ви вдома, в Україні, і на волі...
– Почуття щастя. У полоні я дійшов висновку, що в житті найважливіші свобода та здоров'я. Без здоров'я свобода вже ніщо, а без свободи здоров'я вже ні до чого.
Я вийшов з автобуса, зрозумів, що я вдома, на своїй землі, і заплакав.
Саме мене шукав офіцер із Координаційного штабу. Тому що мій обмін був дуже важким. Я і в ООС був, потім на Зміїному, не хотіли мене міняти, перекидали з в'язниці до в'язниці, щоби сховати. Офіцер сказав, що мій брат багато зробив для того, аби мене витягнути. І до Буданова їздив, і до Залужного. Завдяки моїм рідним та небайдужим людям я опинився вдома.
Але коли до мене приїхали батьки через якийсь час, я був порожній. Я нічого не відчував. Згодом до мене поверталися емоції, якась радість, потім злість з'являлася. Зараз я у соціумі, спілкуюся не тільки з військовими, а й з цивільними і потроху відновлююсь. Бо закриватися – це не варіант.