"Ми помстимося!" Боєць батальйону Кульчицького про загибель легендарного генерала

Перший бій, оборона Карачуна і трагічна загибель генерал-майора Сергія Кульчицького 29 травня 2014 року... Ці події дуже швидко перетворили необстріляних новобранців молодого батальйону Нацгвардії, який пізніше назвуть на честь загиблого генерала, на відчайдушних і безстрашних воїнів. Про першу зустріч із противником і агресією з боку місцевих, про події на Карачуні, а також про те, як загинув легендарний генерал-майор Кульчицький, бойову злість і незакриті рахунки, у другій частині інтерв'ю OBOZREVATELрозповів командир 1-ї роти батальйону імені Кульчицького СЕРГІЙ ТКАЧЕНКО.

Першу частину інтерв'ю читайте тут.

- Найперший ваш бій - де він відбувся?

- В Андріївці, на Донеччині.

Те, що відбувалося 2 травня 2014 року на тому злощасному мосту в Андріївці, в той час висвітлювалося дуже добре. Тоді це була, напевно, найгарячіша точка.

На мосту нас заблокували місцеві жителі. Плюс серед них було дуже багато провокаторів. І людей, які перераховували і техніку, і підрозділи.

На той час витік інформації був страшний. Наш вертоліт тільки приземлився - а вони вже знали, який підрозділ, знали прізвище, ім'я та по-батькові нашого старшого - і все намагалися його знайти. Підозрюю, у них на руках були ті списки, які свого часу "зникли" в Петрівцях.

Читайте: Забудьте про "Мінськ", ми відповідаємо вогнем – волонтер

- Ви готові були до того рівня негативу, яким вас зустріли місцеві? Адже вони навряд чи радо вас зустрічали...

- Як не дивно, особливого негативу від людей не відчувалося. Він був з боку явно проплачених людей. Більшість же просто прийшли подивитися на те, чого раніше не бачили. Половити гав прийшли.

Так, "активісти" все намагалися їх накручувати. Розповідали, що "Правий сектор" приїде, якого на сході тоді боялися, як вогню. І що їх усіх зроблять українцями, одягнуть в шаровари, змусять кричати "Слава Україні! - Героям Слава!" і співати пісні УПА...

- А ви? Ви пробували говорити з простими людьми?

- Десантники - ні. Вони просто стояли, як стіна - і все. Замполіт лише їх, "Кобзар", пробував комусь щось довести.

У нас - спілкувалися всі. На той момент в батальйоні десь половина людей були з Західної України, розмовляли щирою українською мовою. У Слов'янську це багатьох просто вибішувало! Вони не могли вести з нами діалог, тому що від звуків української мови їх брали корчі. Тому хлопці перейшли на російську. Тоді розмова пішла.

У чому нас тільки не звинувачували!..

- Наприклад?

- Наприклад, що ми найманці.

Я до однієї групи підійшов, пам'ятаю, почав розповідати, що ми не найманці, що ми захищаємо Україну... І тут один хлопець, - досить начитаний, напевно, студент технікуму якогось - раптом видає: ви хочете, щоб ми вірили в Бандеру!

Читайте: "Сатанинський тролінг спецслужб". Про вбивство Бабченка, токсичну Росію та нові загрози

Відповідаю йому: з чого ви взяли? Так ви ж до Бандери куди ближче, ніж я. "Чому це?", - запитує обурено. Я кажу: ну ось ви чого хочете? - "Незалежності Донбасу". А Бандера хотів незалежності від СРСР. У вас же, за великим рахунком, поривання ті ж! Це ми хочемо навпаки - щоб Україна в попередніх кордонах збереглася...

Дивлюся, а людина вже замислилася, навіщо вона, власне, взагалі прийшла сюди.

Так нам вдалося осіб 15 вмовити додому йти.

І тут стався курйоз. Там, на мосту, було багато журналістів, зокрема закордонних. Наш "Італієць" (Віталій Марків. - Ред.), той, якого зараз судять в Італії за вигаданим звинуваченням і який перед тим в цій країні прожив 12 років, почав італійському телеканалу без перекладача давати інтерв'ю. Італійською, звісно. Люди побачили - і почалося: найманець НАТО!

Читайте: Люди вели дітей за руки і плакали - очевидець обстрілу школи у Світлодарську

Я поки російською говорив, мене нормально сприймали. А потім я необережно крикнув своєму кулеметникові Вові, якого жартома Вольдемаром кликав: Вольдемар, komm zu mir! Журналісти якісь відразу підбігли: Sprechen Sie Deutsch? І я чомусь ляпнув не "ні", а "nein"- і пішов. І по натовпу миттю покотилося, що я теж найманець, тільки російську вивчив добре...

На той момент натовп зібрався чималий. З одного боку нас заблокували шинами і підігнали вантажівку, з іншого боку проїзд перекривав тепловоз на рейках. Ми разом з нашою технікою опинилися у вкрай невигідному становищі. Відкрита місцевість. По один бік - гора Карачун, з якої по нас можна було шикарно вести прицільний вогонь. З іншого боку - в'їзд до Слов'янська. І через тепловоз ми не бачили, що відбувається з того боку...

А потім почалися "переговори".

Читайте: "Я хотіла подарувати їм любов": зворушлива історія прийомної сім'ї зі щасливим кінцем

- З ким і про що?

- Прийшли якісь "рішали". Знайшли покійного комбата 95-ки Сеника - і запропонували йому схему: здаєте зброю - і ми вас випускаємо. Отримали відповідь: ні.

Через півгодини - новий варіант: забирайте зброю і йдіть, але залиште нацгвардійців нам. Відповідь та сама: ні.

Третя пропозиція: витягніть з автоматів бойки, віддайте всі патрони, боєприпаси - і ми вас випустимо. Сеник каже: віддати ніяк не можу. Але ж ми можемо їх вистріляти... Словом, пішов на хитрість, вони ж уявлення не мали, скільки у нас боєприпасів. Ми вистріляли по ріжку - і все.

Коли пролунали постріли - натовп роззяв "розсмоктався". Залишилися тільки проплачені. Та бійці почали підтягуватися. З настанням сутінків ми бачили все більше людей в довгих плащах, під якими виступало щось, що обрисами нагадувало зброю.

Вирішили відступити на гору Карачун. Там якраз працювала розвідка 95-ї бригади - вони ж і повідомили, що гору тримає людей 15 усього. А нас було 48-ро, плюс 14 "беркутівців" (про яких ми тоді ще не підозрювали) і близько 70 десантників, із бронетехнікою.

Було прийняте рішення виходити. Але щойно ми почали рухатися, в нас полетіли "коктейлі" і вибухові пакети. Спочатку ніхто не стріляв.

Я перебував ближче до тепловоза і не дуже добре бачив, що там відбувалося. Але у нас був мішок гранат зі сльозогінним газом. З їхньою допомогою ми розчистили собі трохи прохід.

Ось тоді пролунали перші поодинокі постріли. Був убитий водій БТР - і машина сповзла по схилу дороги, завалилася на бік. Потім прилетів ПОГ (постріл осколочний гранатометний. - Ред.) - і вбив ще одного десантника.

Читайте: Україна вперше отримала потужний шанс вирватися з російської кабали - Донік

Ми почали дивитися, звідки стріляють. Виявилося, вони невеликими силами, людей 20 усього, взяли нас у півкільце, поховавшись по кущах.

І почався бій. Ми відкрили вогонь по тих кущах. І швидко, хвилин за 5, напевно, загасили їхні вогневі точки. Тому що нас було більше, і ми розуміли, куди стріляти.

А потім ми почали йти у бік Карачуна. Вони періодично намагалися заблокувати нам рух. Але проти БТРа вантажна машина зробити нічого не могла, крупнокаліберний кулемет її просто навпіл розрізав - і все.

- З якими втратами вийшли з цього першого бою?

- У десантників було двоє вбитих і, якщо не помиляюся, троє поранених. А у нас - боєць із позивним "Хант" був поранений. В палець (усміхається). Курйозний випадок, насправді. людина на броні сиділа і, як істинний гвардієць, тримала автомат за цівку. І куля пробила "Ханту" палець і застрягла в автоматі. А автомат біля серця знаходився. Після цього випадку багато хто з хлопців, хто в бога не вірив до цього - повірили.

Та й наступні події показали, що бог оберігав нас так, як ніколи раніше. Тому що за півтора місяці майже повного оточення на Карачуні, коли нас кожен божий день обстрілювали вранці, вдень і ввечері, ми не втратили жодної людини. У той час, як десантники, які стояли з нами, тоді убитими і пораненими втратили близько 30 людей.

Ось таким було наше перше зіткнення. Потім було безліч інших боїв, інших виїздів - і страшніших, і складніших. Але найбільше мені запам'яталося саме це. Перше ж завжди запам'ятовується найкраще.

- А на Карачуні що запам'яталося?

- Ми тільки зайшли на Карачун, переночували, а вранці нас комбат 95-ки вишикував - і тут ми побачили "беркут". У формі "беркута".

- Можу собі уявити ваші емоції!

- От-от. Ми - тільки з Майдану. І вони - точно так само. Це вже потім з'ясувалося, що це був львівський "беркут", вони запевняли, що не брали участь в усьому цьому. Не знаю, правда це чи ні, але хлопці виявилися гідними.

Але спочатку це були моментально наведені друг на друга дула. Їх 14 проти нас 48. Але комбат, молодець, тоді розрядив обстановку трохи. Сказав: хлопці, нам тут ділити нічого, ми повинні працювати разом. Не та зараз ситуація, щоб взаємини з'ясовувати.

Уже за місяць ми здружилися і з ними, і з десантниками. І не було вже ніякої різниці, хто там і що. Пара хлопців з "беркуту" були у вертольоті з Генералом в той день, коли він загинув . Вони теж загинули...

- Як це було?

- Тоді Генерал привіз на заміну пару наших бійців і підрозділ міліції, не пам'ятаю вже, з якого міста, щоб "беркут" поміняти...

Наших висадили всіх. А коли вертоліт піднявся в небо - його збили...

За ідеєю, з Генералом тоді мали пару наших хлопців повертатися. Але вони відмовилися. Сказали: залишимося зі своїми до кінця. Напевно, це рішення і врятувало їм життя...

- Те, що генерал-майор Кульчицький загинув, сильно підкосило вас всіх?

- Це був шок...

Він спочатку прилетів до нас на Карачун. А збили його вертоліт над Молочаром - це сусідня гора, на якій теж перебували наші хлопці. Саме вони згодом відбили тіла і забрали секретні рації, які за жодних обставин не повинні були потрапити до рук терористам.

Читайте: Якщо допустимо терор, звільнені стрілятимуть нам у спини - комбат АТО

Пацани також врятували одного з тих, хто перебував на борту тоді. Взагалі вижили після падіння вертольота троє. Але двоє померли. Живим лишився тільки штурман. Він, звичайно, отримав дуже серйозні поранення і залишився інвалідом - але він живий!

Спочатку це був шок. Приземлився вертоліт на поле, вивантажили їжу, провели міліціонерів, які приїхали, на борт завантажилися хлопці з "Беркута"... Ми тоді ще сфотографувалися на пам'ять. Відтоді більше так не робимо. Ніколи не фотографуємося в дорогу...

Вертоліт злетів... Пам'ятаю, я ще подумав: чому він полетів так відкрито? Навіть нахабно певною мірою. Не в обхід. Не роблячи ніякої петлі. Прямо пішов. При тому, що ми всі знали, що між нами і Молочаром сидять терористи...

Але вони долетіли. Розвантажилися там. А коли злетіли...

Це якраз мій сектор був, я і Вова-кулеметник за ним спостерігали. Хлопці саме завантажували машину водою і харчами, яку нам доправили. І тут ми бачимо, з саду, який там був, вилітає ракета, влучає у вертоліт - і відбиває йому хвостову частину...

Він починає крутитися, горіти - і вибухає...

Я почав кричати: "Генерала збили!" Мені здавалося, що я кричу - а звуку немає... Але мене почули. Хлопці покидали все і почали бігти вперед. Просто бігти...

Добре, що з нами був заступник командира - теж уже покійний Ендрю (Андрій Галущенко, загинув, працюючи у складі мобільної групи по боротьбі з контрабандою, за однією з версій - від рук своїх же. - Ред.). Теж легендарна особистість... Він кричав: "Стояти!!! Стояти!!!" Ми бігли у відкриту просто на позиції ворога...

Коли всі зупинилися - Ендрю сказав: хлопці, давайте зробимо все розумно. Візьмемо "броню" - і поїдемо не просто вбитися об позиції ворога, а, як мінімум, когось з собою забрати!

Побігли назад. Випросили у десантників "броню" (бронетехніку. - Ред.). Ті знехотя дали - розуміли просто, що ми б усе одно на ній поїхали, незалежно від їхнього дозволу. Ось тоді на зв'язок вийшли наші хлопці з Молочару. Сказали: пацани, не треба сюди прориватися. У нас вистачає сил - не кладіть свої життя даремно...

Ми вже висунулися, коли у них відбувся невеликий бій.

Та група [терористів], яка збивала - вони ж знали, що летів Генерал. Я впевнений в цьому. Вони знали, кого збивали. Вони на нього полювали. Вступати в бій їм не було сенсу. І вони просто пішли, відстрілюючись.

Ось таким був той день - 29 травня 2014 року, коли не стало Баті. Це був страшний день.

А потім... Моральний дух у нас смерть Генерала не підірвала. Навпаки - з'явилося більше злості. Всі хотіли за Батю помститися. І ще сильніше рвалися в бій.

З'явилося таке бойове зло, яке є досі.

- Той рахунок ще не закритий, правильно?

- Звісно, ні…

Далі буде…