УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

"Ми не виховували наших синів для війни": історії героїв, які загинули на Донбасі в грудні

5 хвилин
24,4 т.
Двоє українських військових загинули на Донбасі в грудні

Двоє захисників України віддали свої життя, захищаючи суверенітет та територіальну цілісність рідної держави. Один із них, син пастора з Краматорська, минулого року відсвяткував 22-й день народження. Іншому, уродженцю деокупованого в 2014 році містечка Новодружеськ на Луганщині, виповнилося 30 років.

Обидва не встигли створити власних родин. Обидва – не з чуток знали, що таке окупація. Обидва – свідомо ухвалили рішення йти воювати за рідну землю. І обидва – віддали за неї найдорожче: власне життя.

Докладніше про загиблих героїв розповідає OBOZREVATEL.

Валерій Геровкін ("Гера") 93 ОМБр "Холодний Яр"

Валерій Геровкін, 22 роки

Валерій Євгенович Геровкін народився 21 липня 1999 року у Краматорську, що на Донеччині, у родині священика.

Здобув середню спеціальну освіту. І, щойно завершив навчання – вирішив піти захищати рідну землю. У вересні 2020 року 21-річний "Гера" (так називали хлопця побратими) підписав контракт із ЗСУ і долучився до лав 93 окремої механізованої бригади. І згодом у її складі вирушив у зону проведення ООС.

Валерій Геровкін служив у складі 93 ОМБр з вересня 2020 року

1 грудня 2021 року Валерій Геровкін разом із побратимами заступив на бойове чергування на одну з позицій бригади неподалік від селища Новотроїцьке. Надвечір ворог розпочав обстрілювати позицію українських захисників. І військові вирішили дати відповідь на вогонь противника. Саме в цей момент ворожий снайпер поцілив Валерію в голову. Куля прошила кевларову каску, не залишивши хлопцеві шансів на життя: він загинув на місці.

Валерій Геровкін – зліва

У бригаді впевнені: смертоносну кулю випустив російський снайпер. Адже працював він вночі, з відстані не менш як 700 м, в умовах непростої місцевості – а для цього потрібна неабияка підготовка. Ворог при цьому вдався до тактики "виманювання". За словами військовослужбовців, російсько-окупаційні війська обстрілювали їх практично щопівгодини впродовж кількох попередніх днів. Про ці обстріли, зокрема, розповідав і сам Валерій в останньому своєму інтерв’ю, записаному журналістом "Газети по-українськи" напередодні загибелі воїна. Суть тактики, за словами військових, полягає в тому, аби спровокувати українських бійців на відповідь у той час як снайпер чатує, поки хтось із захисників України не визирне з укриття…

Життєрадісний і позитивний, мужній і надійний, розумний і працьовитий, комунікабельний і патріотичний, – так згадують про "Геру" ті, хто його знав. Для нього, сина пастора з Краматорська, християнська істина, що немає більшої любові, ніж віддати душу свою за друзів своїх, була не просто словами, а найвищою цінністю. За спогадами батька полеглого воїна, в свої 22 роки він чітко усвідомлював, що може загинути на фронті. Рішення воювати за Україну хлопець ухвалив цілком усвідомлено.

Після смерті Валерія його батько опублікував останнє сімейне фото з сином та дружиною

Вдома на Героя чекали батьки та кохана дівчина, з якою Валерій зустрічався близько 4 років і з якою невдовзі збирався побратися.

До ротації "Гера" не дожив всього тиждень.

Станіслав Запорожець ("Румун", "Зеп"), 74 ОРБ

Станіслав Запорожець, 30 років

Запорожець Станіслав Олександрович народився 12 травня 1991 року в містечку Новодружеськ неподалік від Лисичанська, що на Луганщині.

Як і багато уродженців Донбасу, які на власні очі побачили, що таке окупація (рідне місто Станіслава було звільнене наприкінці липня 2014 року), Запорожець вирішив взяти до рук зброю, аби очистити українську землю від ворога. У 2019 році він долучився до 74 окремого розвідувального батальйону ЗСУ.

У 30-річного бійця було відразу два позивних. Перший – "Румун" – йому дав командир. Інший – "Зеп" (від "народної" назви автомобіля "Запорожець") – вигадали побратими.

16 грудня Станіслав перебував на бойовому чергуванні. Уже стемніло, коли він взяв тепловізор, аби вести спостереження за противником. Тоді й спрацював ворожий снайпер. Куля влучила просто в пристрій, вщент розтрощивши його, і завдала воїнові смертельного поранення в голову.

З 2019 року Станіслав воював у складі 74 ОРБ

У пам’яті знайомих і друзів Станіслав залишиться людиною з чудовим почуттям гумору, добрим та урівноваженим, абсолютно не конфліктним та відповідальним чоловіком.

Товариші по службі та командири згадують: Станіслав надзвичайно ревно ставився до службових обов’язків і від самого початку зарекомендував себе як хороший воїн та надійний побратим. Він не любив розповідати про особисте, однак у розмовах із товаришами ділився своєю мрією створити сім’ю. У березні 2022 року мав добігти кінця його контракт – і продовжувати його Станіслав, за спогадами знайомих, не збирався.

Вдома окрім мами на Станіслава чекав молодший брат.

...На церемонії прощання з полеглим Валерієм Геровкіним пастор та капелан Геннадій Мохненко з Маріуполя виступив зі зворушливою промовою.

"Ми не ростили наших синів для війни. І дійсно ніколи не думали, що ті, хто з нами читав одні книги в дитинстві, дивився одні фільми, вболівав за одні футбольні команди – колись прийдуть і будуть нас вбивати. Я сподіваюся, що колись росіяни зрозуміють, що вони накоїли в Україні. І молитимуть про прощення навколішки – десь на наших кладовищах, всіяних хлопчиками й дівчатками, солдатами та цивільними людьми. Я сподіваюся, що колись вони усвідомлять, що накоїли", – сказав він.

Але поки ні про усвідомлення, ні про каяття не йдеться. Росія продовжує засилати на українську землю техніку та живу силу, спустошуючи окуповані території та забираючи життя наших співвітчизників.

І вже майже 8 років десятки тисяч українців та українок продовжують стримувати ворога на східному фронті. Дехто з них, як Валерій Геровкін та Станіслав Запорожець, залишаються там назавжди.