Рахманін розкрив реальні масштаби крадіжок в "оборонці". Інтерв'ю про держоборонзамовлення і масштабні "схеми"

Сергій Рахманін

Сьомий рік війни на Донбасі Україна зустріла з фактично зірваним державним оборонним замовленням. Про критичні недоліки чинної системи закупівель для збройних сил та інших силових структур, реальні масштаби крадіжок чи нераціонального використання коштів у "оборонці" OBOZREVATEL поговорив із відомим журналістом, заступником головного редактора "Дзеркала тижня", а нині – народним депутатом України, членом парламентського комітету з питань оборони, безпеки та розвідки Сергієм Рахманіним.

Цього разу наш співрозмовник перебував уже в новому статусі: за кілька днів перед тим він склав із себе повноваження голови фракції партії "Голос" у парламенті, заявивши, що планує сконцентруватися на безпекових питаннях і законотворчості.

Першу частину розмови, присвячену реалістичним шляхам завершення війни на Донбасі, читайте тут.

– Ще восени ви зробили дуже серйозну заяву щодо того, що державне оборонне замовлення у 2020 році може бути зірвано. Якою є ситуація тепер? І чому, зрештою, вона взагалі склалася у країні, що воює?

Відео дня

– З одного боку, про державне оборонне замовлення можна говорити безкінечно довго. З іншого – про нього мало що можна говорити. ДОЗ – це цілком таємний документ. Оприлюднення будь-якої інформації, пов’язаної з ним, є правопорушенням, що передбачає кримінальну відповідальність. Я не маю права навіть підтвердити або спростувати інформацію, яку оприлюднюють журналісти чи блогери.

З цієї причини мені дуже важко говорити про ДОЗ. А говорити треба. Тому я спробую пояснити ситуацію, не посилаючись на конкретні приклади.

Державне оборонне замовлення де-факто не виконали. ДОЗ, яке на початку року погодив комітет Верховної Ради з питань оборони, безпеки та розвідки, виконаний не був. Конкретну кількість виробів не було виготовлено й певний обсяг послуг не було надано.

– Хто в цьому винен?

– На початку року ледь не найбільш крайнім у цьому робили наш комітет. Хоча я стверджую: комітету взагалі нема чим дорікнути. Як тільки "заходять" ДОЗ чи зміни до нього, ми проводимо, якщо потрібно, кількагодинні щоденні засідання комітетів. Було одне, яке тривало, якщо не помиляюся, 11 годин із двома невеличкими перервами. Через те, що ми працюємо з цілком таємними документами, наш комітет єдиний не міг собі дозволити проводити засідання в онлайн-режимі, на відміну від решти комітетів. Останні зміни до ДОЗ, до речі, ми погоджували 30 грудня 2020 року.

Винні всі потроху, хто причетний до розроблення й просування цього документа. І перш ніж рухатися далі, я хотів би спробувати пояснити, що таке ДОЗ. Бо далеко не всі собі уявляють, що це таке. Наскільки це складно, важливо і чому невиконання ДОЗ – це біда. А далі поговоримо про те, чому оборонне замовлення не було виконане як слід і хто в тому завинив.

Державне оборонне замовлення – це механізм належного забезпечення системи безпеки й оборони держави. У кожної із силових структур – Нацгвардії, прикордонників, СБУ, Головного управління розвідки, Служби зовнішньої розвідки, Управління державної охорони тощо – є потреби, кожна вимагає зброї, озброєння, боєприпасів тощо. А ще – обладнання, приладів і програм. Окрім того, є необхідність працювати над новими зразками озброєнь і новими технологіями, тому відповідні конструкторські і дослідні роботи має бути затверджено й профінансовано. Держава має чітко уявляти, для чого саме й наскільки критично силовикам потрібна саме така одиниця техніки, такий матеріал чи така розробка. Насамперед це стосується Збройних сил, потреби яких формує Генштаб, а замовником виступає Міноборони.

Для цього й існує ДОЗ – документ, який фіксує пріоритети, закріплює фінансування, встановлює терміни виконання.

Схема формування ДОЗ є досить складною й жорстко регулюється великою кількістю документів – законів і підзаконних актів. Схему періодично вдосконалюють, але працює вона далеко не бездоганно. Чому?

Одна проблема – стратегічна. Відсутність належного планування. Відсутність системного, масштабного уявлення про майбутнє силового складника, перш за все Збройних сил.

Є базовий документ – Стратегія національної безпеки. Вона визначає пріоритети державної політики в безпековій сфері, перелік загроз, "реєстр" союзників, цілі й механізми їх досягнення. Це фактично "безпекова конституція", спираючись на яку, створюють безпекові закони та програми. Стратегія має з’явитися через пів року після вступу президента на пост. Але з невідомих причин ця "військово-політична біблія" побачила світ тільки восени 2020-го.

Це загальмувало процес написання інших важливих документів. Але проблема не тільки в часі, а й у підходах. Люди, які відповідають за безпеку й оборону, зобов’язані дивитися далеко вперед і мають продукувати смисли.

Так, грошей у держави не так багато. Так, "дірок" в обороні й проблем в оборонці більше, ніж хотілося, й неможливо розв’язати все. Саме тому й потрібні пріоритети.

Необхідно уявляти, якими мають бути насамперед Збройні сили України через 5-10-20 років. З урахуванням наявних і потенційних загроз. З урахуванням фінансових, промислових, наукових, торговельних можливостей. З урахуванням прогнозів дипломатів. З урахуванням експертизи науковців. З урахуванням застережень аналітиків, які відстежують світові тенденції й тренди.

Мають бути цілі й механізми їх досягнення. Зразки й відправні пункти. Відповідно до цього, визначається, нехай і орієнтовно, що потрібно, у якій кількості й коли. Які вироби, зразки, технології, критичні матеріали. Що можна зробити в Україні, а що доведеться купувати за кордоном. Кого треба додатково підтримати матеріально, а ким і чим можна пожертвувати.

Чи застосовується такий підхід? На мою думку, ні. Переважно через те, що творців смислів на верхніх щаблях обмаль. Натомість є фантазери й ретранслятори чужих думок.

Наприклад, той самий міністр оборони Таран, на моє переконання, не на своєму місці через те, що він надто великий прожектер і надто поганий організатор для такої важливої, чутливої посади.

Чи крадуть з оборонного бюджету, а якщо крадуть, то наскільки багато – мають з’ясовувати компетентні органи. Але для держави, яка веде війну і в бюджеті якої обмаль грошей, однаково шкідливо – чи то гроші поцупили, чи то загубили по дорозі.

Як часто-густо відбуваються оборонні закупівлі? У вітчизняних виробників купується здебільшого не те, що потрібно, а те, що вони здатні виробити – за принципом "ну, вони можуть це робити, підтримаймо їх і купімо. Це краще, ніж нічого".

Що ми купуємо за кордоном? Інколи те, що пролобіювали – через інтерес спецекспортера і його закордонного партнера. І, на жаль, те, чи потрібно це державі, чи є можливість зробити український аналог і наскільки виправданою є ціна – часто залишається за дужками.

Інша проблема – технологічна. До формування ДОЗ тією чи іншою мірою долучена велика кількість різних міністерств і відомств. Система побудована так, що всі так чи інакше одне від одного залежать, але фактично визначити конкретного винного за зрив того чи іншого контракту неможливо. Як наслідок – ніхто не відповідає за зрив.

Якщо між керівниками міністерств виникає конфлікт (що не рідкість), це створює додаткові ризики.

Решта проблем – дрібніші й похідні від цих двох.

– Але ж різні керівники регулярно звітують, що ДОЗ виконаний або навіть перевиконаний…

– Спробую пояснити. Наприклад, на початку року якась структура замовляє… скажімо так, 100 "олівців". Вибачте буду оперувати невоєнними термінами. Ближче до кінця року з’ясовується, що виробник чи експортер у змозі поставити тільки… 20. До замовлення вносяться зміни. Цифра 100 міняється на 20. Коли 20 "олівців" потрапляють до споживача, замовник, тобто міністерство, радісно звітує – ДОЗ виконали. З їхнього погляду – так. З мого – ні. Бо виконали – це 100, які обіцяли в березні, а не 20, які за натугою поставили в грудні. Тим більше, що споживачу потрібні не 20 і навіть не 100, а набагато більше.

Інший приклад: замовили виробництво 30… "виделок". Термін постачання – кінець поточного року. У листопаді кажуть: не можемо, не встигаємо. Виконання контракту переноситься на наступний рік, до змісту ДОЗ знову ж таки вносяться зміни. Міністерство звітує: "Нас звинувачують, що ми зірвали постачання "виделок". Це брехня та інсинуації. Контракт профінансовано, "виделки" виробляються, ДОЗ не зірвано".

Але жодна "виделка" до споживача протягом року не потрапила, хоча вони йому вкрай потрібні. Виконується ЗМІНЕНЕ ДОЗ, а ДОЗ, погоджене на початку року, НЕ ВИКОНАНЕ.

Проблема ще в тому, що такі маніпуляції важко спростовувати, бо ті, хто знає про реальний стан речей, не в змозі це коментувати – наявність обмежень, якими обумовлений доступ до державної таємниці, забороняє називати речі своїми іменами.

– А чому постачання "олівців" або "виделок" зривається? Хто все ж таки винний?

– Ситуації різні. Дуже багато учасників процесу, і, певно, кожен завинив потроху. Один вчасно не виділив гроші. Інший вчасно їх не освоїв. Третій не прописав умови проведення конкурсу. Хтось не з’ясував, чи є у виробника потрібні потужності, а в конструкторського бюро – необхідні фахівці. Ще хтось не перевірив, чи є в посередника потрібна ліцензія. А хтось не переконався в надійності іноземного контрагента.

Міноборони, МЕРТ (Міністерство економічного розвитку і торгівлі. – Ред), Укроборонпром – у кожній із цих структур є люди, які робили і роблять багато для того, щоби контракти виконувалися, попри всі об’єктивні й суб’єктивні складнощі. Але кожну з цих структур є про що запитати. З іншого боку, кожна сторона наводить безліч аргументів на свою користь, і кожна натякає, що завинив інший.

Проблема в тому, що СИСТЕМА НЕ ПРАЦЮЄ ЕФЕКТИВНО. Усі ці структури пов’язані між собою процесом. Хтось схибив – починається принцип доміно. Усі не без гріха, але визначити КОНКРЕТНОГО винного неможливо.

До того ж далеко не завжди є змога достеменно встановити, про що йдеться – про нехлюйство чи змову. А якщо це змова, то чим саме керована. Необов’язково корінням змови є чиєсь бажання нечесно заробити. Інколи це може бути щире, але специфічне піклування про державні інтереси. Наприклад, є підприємство, яке на межі банкрутства. Смерть такого заводу буде шкодою для оборонного комплексу. І заводу підкидають контракт, наперед знаючи, що він його не виконає. Але гроші пішли, завод зберігає персонал, у нього з’являється шанс вижити. Проте. Захисник держави під час війни не отримує необхідного. Бюджетні гроші, знайдені з великими складнощами, використовуються неефективно.

– Про які суми йдеться? Сто мільйонів? Двісті?

– Не можу сказати. Не маю коректних цифр. І не маю права озвучувати навіть припущення. У кожному разі йдеться про великі гроші, які, навіть якщо й не розкрадаються, неефективно витрачаються, банально тринькаються або просто не використовуються.

Якщо гроші (до того ж не всі) надходять у другій половині року, чи реально виконати великий, складний контракт до 31 грудня?

– Напевно, це складно. Якщо взагалі можливо.

– Неможливо. Це одна з причин, чому контракти зриваються. Не єдина, але одна з найбільш поширених. А гроші, якщо їх не встигають "перекинути", повертаються на рахунки Державної скарбниці. Для державного бюджету загалом – це добре, але для оборони й безпеки країни – це біда.

– Наскільки поширені "схеми"?

– Щоб це стверджувати впевнено, треба мати переконливі докази. І мати право ці докази оприлюднювати. Проте є речі, які викликають щонайменше питання.

Є, наприклад, історії з дослідно-конструкторськими роботами – ДКР.

З’являється, наприклад, пропозиція створити… інноваційний підстаканник для чайної склянки. Приходять люди, які з документами, кресленнями, цифрами доводять, що це цілком реально і вкрай важливо. Аргументовано й переконливо. Кінцевий результат обіцяють за три роки.

Минають три роки. І виявляється, що навіть зразка немає, із п'яти запланованих етапів пройшли два з половиною. Пояснюють: "Мінфін вчасно гроші не переказував, субпідрядник підвів, матеріали подорожчали. Продовжмо цей ДКР ще на рік. Ну, стільки грошей витратили, не ставити ж на них хрест!? Ми можемо показати шість томів напрацьованої документації! Нам треба ще трохи часу і трохи грошей". ДКР подовжують ще на рік. Потім ще. І ще.

ДКР можуть тривати десятиріччя, з’їдаючи грошей на суму з багатьма нулями, і можуть завершитися нічим. І ви ніколи не знатимете – це не вийшло з об’єктивних причин чи це від самого початку був спосіб подоїти оборонний бюджет?

Насправді питома вага ДКР має бути навіть більшою, ніж є зараз. Але, на мою думку, замовляти конкретне дослідження має держава. Під конкретну концепцію розбудови армії. І має жорстко пильнувати процес.

Інша історія: приходить на початку року замовник і каже: нам конче потрібно 100… кавових філіжанок. – Точно потрібні? – Точно. Ось вам аналітика, довідки, висновки фахівців, які доводять, що без цих філіжанок нашій безпеці каюк!

Наближається кінець року. Замовник каже: – Знаєте, ми не змогли купити філіжанки. Дуже хотіли, але не купимо. Бо виявляється, їх нам не продають там, де ми хотіли. А там, де можемо, не та якість. І посередник багато хоче. І коронавірус усі процеси гальмує. Але в нас же гроші все одно залишаються? Не витратимо до 31 грудня – згорять. Придбаймо на ці гроші… чайні склянки. Вони точно є. За тією ж ціною. – Так а навіщо вам чайні склянки? – Ну, кавові філіжанки точно були б корисніші, але ж краще так, ніж ніяк…

І ви знову ж таки ніколи не знатимете достеменно, чи справді замовник – заручник обставин? Чи він із самого початку передбачив так звану "заглушку" – вписав один виріб, знаючи, що наприкінці року попросить про інший. Тому що розумів, що "склянку" на початку року йому не погодять, бо він не зможе обґрунтувати, нащо вона йому. А наприкінці року погодять майже будь-що. Бо "гроші ж згорять" і "краще так, аніж ніяк".

І у вас можуть бути підозри щодо можливої "заглушки". Підозри щодо реальних причин інтересу до придбання "склянки". Але ж досліджувати обставини у вас немає ні можливості, ні прав. Є тільки можливість не погоджувати те, що викликає сумнів.

І є потреба привертати увагу до проблеми. Бо, з одного боку, коментувати ДОЗ я не маю юридичного права. А вдавати, що все гаразд, не маю права морального.