"Тут було пекло, а тепер - Україна!" Як живе звільнене село на Луганщині

За кілька місяців ЗСУ взяли під контроль п'ять населених пунктів на Донбасі . "Обозреватель" побував в одному з них - селі Катеринівка Попаснянського району Луганської області. У той день, коли туди вперше після проведення операції прибули представники місцевої та обласної влади. Ми подивилися, як живуть люди в "сірій зоні", дізналися, чи відчули вони вже повернення України в свій дім і поцікавилися подробицями військової операції у тих, хто її проводив.

Відео дня

"Їхати, кажете? Куди? Кому ми там потрібні?!"

Того дня в селі Катеринівка, що в Попаснянському районі на Луганщині, було незвично людно. Так в українських селах буває біля храмів на великі церковних свята. Ось тільки зібралися люди не біля церкви, а під єдиним працюючим у селі магазином. Зібралися, щоб розповісти представникам районної та обласної адміністрацій про свої проблеми.

Представники влади вперше відвідали село, що знаходиться в "сірій зоні" практично на лінії фронту, після того, як українські військові відновили над ним контроль.

У глухому гомоні, в який зливаються голоси тих, хто прийшов на зустріч з представниками влади, катеринівців, вичленувати суть спочатку здається завданням нереальним. Втім, поступово стає зрозуміло, що хвилює жителів "сірої зони". А це - безліч проблем: від транспортного сполучення до відсутності в селі лікаря і школи.

"Як живемо? Важко. Роботи немає поблизу. Одна шахта - та й там уже два місяці зарплату не платять. Так що пенсіонери-то хоч пенсію отримують, та гуманітарну допомогу час від часу, а хто молодший - тим дуже важко: ні грошей, ні допомоги. Раніше діти батькам допомагали, а зараз - навпаки ", - розповідає місцевий житель Павло Васильович.

На зустріч з представниками влади він спізнився, за отриманням же привезеної одним з благодійних фондів допомоги - побутової хімії - він відправив дружину і дочку. Так що про те, чого наобіцяв представник губернатора Луганської області, Павло Васильович дізнається у односельчан.

Після років, проведених в певній ізоляції ( "всюди від нас відгородилися - і з того, і з цього боку" - таку фразу можна почути практично від будь-якого катеринівця) будь-хто приїжджий - в дивину. Тому навколо нас з Павлом Васильовичем одразу починають збиратися його сусіди.

У кожного - свій біль, свої проблеми, свої питання, відповідей на які ці люди чекають. І охоче розповідають про них будь-кому, хто викаже хоч найменший інтерес або співчуття.

"Люди мруть... Особливо молодь. А що ви хочете? Нерви, стрес... І тиск, і головні болі, і серце... Едік геть і не думав помирати, бігав ... А потім, коли в останній раз привезли гуманітарку в жовтні, а потім перестали возити - ще якийсь час перебивався на сухарях, коли хто дасть. Аж поки помер... "- змахує непрохану сльозу Любов, що підійшла до нас з Павлом Васильовичем однією з перших.

Дві її дочки і семеро онуків живуть в Херсоні. Вони постійно вмовляють матір втікати з-під обстрілу до них. Ось тільки ні у самої жінки, ні у її дітей немає навіть грошей на дорогу. Так і живуть вже кілька років, навіть не зустрічаючись. І Любов вже не вірить, що колись зможе обійняти найдорожчих їй людей.

Схожа історія і в катеринівца Миколи. З тією лише різницею, що його дочка і внук знаходяться поруч з ним. Був період, коли вони намагалися виїхати - але знімати квартиру для самотньої матері-інваліда по зору на державну пенсію, яка на той момент складала менше тисячі гривень, виявилося справою непосильною. Тож жінка з дитиною повернулися в рідне село.

"Їхати, кажете? Куди? Кому ми там потрібні? Та й як ось це ось все, що нажили за все життя, кинути і поїхати? Щоб тут нічого не знайти після повернення?! Легко сказати: виїжджайте. По телевізору показують: ось люди виїхали, їх зустріли, живуть добре... Та тільки чомусь половина назад поверталася. Від того хорошого життя. Нікому ми там не потрібні..."- вихлюпує наболіле Микола.

"Дітей шкода ... Та й дорослим страшно. Сьогодні пройшли, а завтра - може, розтяжку поставлять"

Найбільше, звісно, люди хочуть припинення війни. А вона тут - на кожному кроці. "Он поле - бачите? І посадка там. У мене корова є, рятує трохи... Але випасати я її не можу - кругом все роки зо два вже як заміновано. Трави накосити - і то не можна. Раніше люди корів, кіз, кролів тримали - а зараз куди з ними дітися? А роботи немає. Як жити? Радує, хоч тихіше трохи стало останнім часом. Хоча до сих пір стріляють ", - молода круглолиця жінка надривно зітхає.

"Кулі на подвір'я залітають. Кілька днів тому я одну знайшла у себе на подвір'ї", - підхоплює жінка постарше.

Читайте: Ворог пропонував мені мільйон за свободу - легендарний комбат

У цілому, після того, як Україна відновила контроль над селом, за словами місцевих жителів тут стало тихіше. Хоча люди за звичкою закривають ближче до вечора віконниці на вікнах і гасять світло - вважаючи, що таким чином убезпечать себе від прильоту снаряда. І вони ще довго не зможуть змусити себе спокійно виходити вночі на вулицю - навіть щоб сходити в туалет.

Але якщо від попадання снарядів цих людей поки провидіння береже, то проблема мінування для них стоїть вкрай гостро.

Від військових катеринівці дізналися: за найоптимістичнішими прогнозами після завершення війни на розмінування Донбасу саперам знадобиться щонайменше 10 років. А поки час від часу люди гинуть або залишаються каліками, наражаючись на розтяжки.

"Так, малих шкода... Та й дорослим страшно. Хто його знає? Сьогодні пройшли, а завтра, може, розтяжку поставлять. Тут такого було багато. Русік на "Родінє" підірвався... Юра у посадці корів пас - он-де, біля ялинок. Корови пройшли, а він слідом йшов - і на розтяжку потрапив. А був ще випадок, коли жінка поїхала, попросила сусіда, щоб він собачку годував. Він вранці погодував - все нормально, ввечері прийшов, відкриває хвіртку - а тут вибух! Хтось розтяжку поставив", - згадують Павло Васильович і його сусід Микола.

Про те, як воно - жити в "сірій зоні", розповідає і їхня односельчанка Неля. Каже: на початку, в 2014-му, тут було справжнє пекло. "Це був страх Господній. У мене двоє онуків - так вони рік у погребі просиділи. І спали там. І цілий рік в школу не ходили", - говорить вона.

Школи в селі зараз немає. І кілька хлопців різного віку, включаючи онуків Нелі, змушені щодня прокидатися о 4 ранку - і в будь-яку погоду тьопати 10 кілометрів до найближчої зупинки шкільного автобуса, який до 8-ї ранку доправить їх на уроки.

"Це жах! Діти хворіють постійно. Тому що то ноги промочать і весь день так просидять, то перемерзнуть де... Та й страшно малюків відпускати!" - каже Неля.

Ще недавно КПВВ "Золоте" - єдина можливість для катеринівців легально потрапити на "підконтрольні території" - працювало з 8 до 18. Так що дітям, щоб встигнути на шкільний автобус, доводилося ходити "вовчими стежками". Як і нечисленним дорослим, у яких є робота.

Одним з незаперечних плюсів останніх подій катеринівці називають продовження часу роботи КПВВ - тепер проходити його можна з 6.00 до 20.00. До того ж, людям пообіцяли пустити шкільний автобус (обіцянка була виконана з 19 лютого - Ред.), організувати виїзне представництво "Ощадбанку", де пенсіонери зможуть отримати пенсії, та допомогти у вирішенні проблем з отриманням вугілля.

Раніше, поки Катеринівка залишалася "сірою", будь-яке пошкодження ліній електропередач перетворювалося на справжнє випробування. Жителям доводилося скидатися на бензин для ремонтної команди - але і після цього приїздити погоджувалися електрики далеко не відразу. А тим часом світла в селі могло не бути по кілька діб.

Часом бували і конфлікти. "Останній раз світла не було три дні. Куди ми тільки не дзвонили! .. І я дзвонила - а у відповідь почула:" Домовляйтеся з "ЛНР". При чому я до "ЛНР"? Знущаються просто, розумієте? "- обурюється Неля.

"Готувалися і до того, що доведеться відбивати село"

Незважаючи на те, що новина про те, що ВСУ зайняли Катеринівку, прогриміла на початку лютого, сталося це раніше. В результаті спланованої операції сили 10 окремої гірсько-штурмової бригади зайняли нові позиції на підступах до села. І зробили це без єдиного пострілу - хоча й з одним пораненим.

Андрій Дем'ян, розвідник 10 ОГШБр, який очолював групу евакуації, згадує: "Катеринівку ми зайняли трохи більше місяця тому, раніше, ніж про це почали говорити, та вона і за Мінськими домовленостями була наша. Коли йшли - не знали, що нас чекає. Готувалися і до того, що доведеться відбивати село. Але в ньому сепарів не виявилося. Втім, один поранений у нас був, підірвався на розтяжці. Йому пощастило, особливо серйозних ушкоджень не отримав. Був і ще один підрив, але там обійшлося без жертв ".

За словами розвідника, той факт, що село тепер під контролем українських військових, які зайняли нові позиції на околицях і таким чином вирівняли лінію зіткнення, у противника "особливого захоплення не викликав".

"У них спостережні пости посилилися тоді. Їм же місцеві у будь-якому випадку інформацію передавали. Видно було, що хтось намагався підійти. Але вони розуміли, що близько не підберуться - ось і не ризикували, адже в нас позиції вигідніші. Тільки розвідгрупи висилали, щоб перевірити, хто де стоїть. А на четвертий день пішла піхота ", - згадує розвідник.

Про те, що зміни лінії зіткнення викликали у російсько-терористичних угруповань певне збудження, говорить і командир одного з батальйонів 10 ОГШБр, задіяних в операції. Він згадує: після того, як його бійці закріпилися на нових позиціях, з того боку почали стріляти - по українському прапору, який і до того був встановлений на місцевій дамбі.

Втім, на думку комбата, місцеві жителі переважно раді тому, що Катеринівка відтепер - під захистом України.

"Вони піднялися духом. Це видно. До того, поки були банальні перестрілки, люди намагалися ховатися, не хотіли ні спілкуватися, нічого. Хоча з деякими ми контактували і раніше. Намагалися їм допомогти, у тому числі, і продуктами", - розповів " Обозревателю "військовий.

Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння українських вояків, стали саме кілька трагічних випадків з місцевими.

"Уявіть, дідусь доглядає за бабусею-сусідкою. Приходить, відкриває хвіртку між їх дворами ... і підривається на розтяжці. В той день підірвався також пастух в ялиннику навпроти Катеринівки. А пізно вночі того ж дня був вибух в районі Золотого-5. Вранці пішли подивитися туди - знайшли людину без документів, без мобільного, навіть без сигарет і запальнички. Але поліція встановила хто це - по черевикам з інвентарним номером. Такі видавали шахтарям на шахті в Золотому, щоб можна було ідентифікувати в разі завалу в шахті... Він ставив свою розтяжку. На ній же і підірвався, бо вони прибрали сповільнювач з гранати ", - говорить командир.

Самі катеринівці в один голос твердять: нікого з окупованих територій в своєму селі не бачили. "Один раз двоє п'яних забрело, але це ще в 2015-му було", - згадує Павло Васильович.

У батальйоні підтвердили слова місцевих про те, що в селі на момент заходу українських військових терористів не знайшли. Але це не означає, що їх там не було раніше. Принаймні, в одній з хат наші бійці знайшли форму з шевронами "ЛНР", кілька посвідчень співробітників "спецпідрозділу" з Первомайська. Дорогі холодильник і пральна машина в старому занедбаному і в загалом небагатому будинку також наштовхнули на думку: поставили техніку сюди аж ніяк не законні власники житла.

"На тому боці закриваються" живим щитом" - людьми"

Більше про пануючі в селі серед місцевих жителів настрої знають бійці, які стоять на нових позиціях, і до яких катеринівці після деякого періоду настороженого вичікування тепер бігають і за допомогою, і за порадою.

"Люди хоч з будинків виходити почали. Спочатку боялися. З того боку ж приходили сюди, щоб мародерити. Напевно, і від нас місцеві чогось подібного очікували ... Зараз - нормально ставля. Зовсім не так агресивно налаштовані люди, як мені в 2015- м доводилося бачити. Навпаки, навіть якісь компоти і часник приносять нам.

І про допомогу просять. Он при в'їзді в село бабулька жила. У неї син на тому боці воює. Кинув матір. А у неї - болі страшні. Ми намагалися їй якимись уколами допомогти. Домагалися, щоб місцева влада забрали її в притулок якийсь абощо... Шкода ж - людина пропадає ", - так описує період" притирок "між українськими військовими та катеринівцями боєць 10 бригади Сергій з позивним" Буча ".

За його словами, більшість людей демонструють: повернення України в цей шматочок "сірої зони" вони раді. І запевняють, що давно чекали, коли ж це станеться. Тому що опинилися ніби ніде - без прав, без засобів до виживання і особливо нікому не потрібні.

"Є й такі, які "вовком дивляться ". Їм ми теж намагаємося підказати, що в наших силах. Ну, або просто посміхнутися. І нехай самі вирішують, хто правий, хто винний. А так - люди не знають, до кого звернутися. Тому з усіма своїми проблемами приходять до нас.

Ті?.. Пострілювали іноді. Швидше, щоб налякати. Тому що вони знають: ми назад вже не підемо. Пообіцяли людям, що більше їх не кинемо. І ці люди дають нам натхнення не боятися. А дасть бог - і вперед рухатися, якщо буде наказ. І ми розуміємо, чому командування досі такого наказу не віддало: ті ж "живим щитом" закриваються - людьми", - говорить боєць.

Він також поділився з "Обозревателем" тим, що говорять місцеві про настрої по ту сторону.

"У людей же там - купа знайомих. Кажуть, там вже теж всі втомилися від війни. Почали розуміти, що не за те вони воюють. Ось тільки скласти зброю їм не дає чи то гордість, чи то страх. Ті, хто в формі, мають на окупованих територіях необмежену владу. Це у нас солдату заборонено виходити в село з автоматом - там це вважається нормальним і звичним. І вони можуть зайти в будь-який будинок, пограбувати, віджати, вбити... Доводилося чути, що замість зарплати їм давали "добро" грабувати людей - ось, мовляв, ваш заробіток.

А цивільні там взагалі живуть в жахливих умовах. Мені не один чоловік розповідав, що виїхати мирняку звідти зараз дуже складно. Там практикують шантаж - забирають когось із родичів і обіцяють розстріляти його, якщо люди виїдуть. Є й ті, хто просто не може кинути своє майно або могили предків... Шкода людей. Дуже шкода ", - переповідає почуте" Буча ".

"Ті, хто зливає інформацію, не думають, що постраждають і мирні, і військові"

Військові особливе "спасибі" передають волонтеру Юрію Мисягіну, який злив інформацію про те, що 10 ОГШБр зайняла Катеринівку до офіційної заяви від самої бригади або штабу АТО. І який відмовився видаляти пост, незважаючи на прохання командування бригади, зірвавши таким чином плани військових по виходу на більш вигідні позиції.

"У Катеринівці ми були ще більше місяця тому. Але чомусь же не поспішали про це оголошувати?.. Я з 2014-го воюю. Знаю, що це таке - коли ти ще не зробив нормально, а всі вже все розповіли. Ти тільки заходиш в село, а про це вже пишуть в Facebook. І ніхто не думає, що на тому боці теж Facebook читають!

Я вважаю, військова інформація, інформаційне поле військових має бути закрита для інших. А злив інформації повинен каратися. Тому що раз люди до сих пір не розуміють, що творять - ти кожному не поясниш. Ось і виходить: якщо Фейсбук почитати - ми вже російську армію перемогли, за Китай взялися ", - говорить розвідник Андрій.

"Я сам був волонтером. Бачив, знав багато, але мовчав. Негарно це - піаритися. Навіть якщо ти допомагаєш армії і щось дізнався з якихось джерел... Я місяць простояв на сьогоднішніх позиціях, перш ніж інформація злилася. І ніхто не думає, що внаслідок цього може постраждати мирне населення, а потім - солдати. Хоча стріляти будуть по солдатах, а не по цивільних. Але в результаті винесуть пів села, а потім скажуть, що це у нас боєприпаси здетонували або ще що ...

Хочеш піару? Дочекайся, поки ти не підставлятимеш людей - і піарся. Але не намагайся заткнути за пояс якісь телеканали, підставляючи під ризик життя людей. Немає офіційного підтвердження того, що тобі стало відомо? Промовч! ", - вторить розвіднику командир одного з підрозділів Окремої гірсько-штурмової бригади, що входили в Катеринівку.

В цілому, і дані радіоперехоплень, і інтенсивність обстрілів наштовхують українських військових, що стоять в Попаснянському районі, на думку, що на тому боці вже виснажилися і відчувають страх. Тому і починають бойовики з РФ потихеньку переправляти додому свої речі. І все частіше їх охоплює паніка.

З огляду ж на безперервно курсуючі чутки про те, що Росія з метою економії може вирішити, що одну "республіку" утримувати простіше, ніж дві - є ймовірність, що в цілком осяжному майбутньому може скластися ситуація, коли терористи змушені будуть залишити Первомайськ. Але поки це - тільки припущення.

Тим часом люди, що ще недавно жили в "сірій зоні", чекають хоча б незначних змін на краще. Вони кажуть: ми були, є і будемо Україна. Вони навіть розмовляють суржиком, лише трохи більше насиченим російськими словами, аніж говірка, яку можна зустріти в центральній Україні.

...Заручившись обіцянками представників місцевої влади, частина катеринівців вишикувалася в чергу за "гуманітаркою", яку в той день після довгої перерви їм привіз один з благодійних фондів. Інша частина, зриваючи голоси, лаялася з обраною ними ж односельчанкою, на яку поклали обов'язок розподіляти допомогу і яка, на думку людей, зловживає виявленою до неї довірою.

У загальній метушні не брала участі лише маленька сухенька бабусечка, яка за руку привела голову Попаснянської райдержадміністрації Сергія Шакуна до опори лінії електропередач. Показуючи кудись нагору, вона почала тихо щось говорити йому. "А що там? Не бачу", - спершу відреагував представник влади.

Тогда старенька повторила голосніше: "Прапор український пошарпався. Замініть, будь ласка. Нам важливо бачити, що ми - теж Україна".