Як "янголи Тайри" рятують життя на передовій: розповідь легендарного парамедика

Нехай війна на Донбасі поки далека від завершення, окремі люди, які себе у ній проявили, вже залізно увійшли в історію. Військові, що продемонстрували дива героїзму. Волонтери, які демонструють граничну самовідданість. Медики, які рятують на передовій сотні і сотні чужих життів, раз по раз ставлячи на кін свою - і виграючи бій зі смертю.

Парамедик волонтерської організації ASAP Rescue Юлія Паєвська, яку на фронті більше знають під ім'ям "Тайра" - саме з таких. Викладач айкідо зі стажем, Юлія пішла на фронт ще у 2014-му - і разом з групою однодумців, яких мало не з моменту створення охрестили "янголами Тайри", досі займається евакуацією поранених на передовій. На рахунку "янголів" вже понад 400 врятованих життів.

В інтерв'ю OBOZREVATEL Юлія Паєвська розповіла про те, як "перезавантажуються" ті, що кожного дня зустрічаються зі смертю, про "граничний ступінь відмороженості", рівні армійської медицини і армії в цілому, хитрунів і "верблюдів", УБД і справедливість.

- П'ятий рік на війні. Не стомилися?

- Ні. Напевно, у мене свого часу увімкнувся якийсь посилений режим, як у техніки - в ньому і працюю досі.

- Але ж рятувати життя - це, напевно, найскладніше і найвиснажливіше заняття на війні.

- На війні все складно. Не знаю, кому тут буває легко.

Звісно, медикам складно. Дуже велика відповідальність і психологічне навантаження. Тому для медиків особливо важливо виїжджати з передка хоча б час від часу.

Медикам на війні частіше від інших доводиться мати справу з тим, чого переважна більшість людей взагалі не бачить. Адже одна справа, коли людина помирає від старості або від хвороби. І зовсім інша - коли гине молодий здоровий пацан, якому жити б та жити! Це завжди важко. І саме медики на війні стикаються з цим особливо часто. Так що, звичайно, бувають і психологічні травми.

Читайте: Війну не можна зупиняти, її треба завершувати - екс-розвідник ЗСУ

Тому дуже важливо перемикатися. Але для багатьох з нас дуже важко відчути себе своїми у зовсім мирному місті. А Маріуполь, при тому, що він виглядає абсолютно peacefull, все ж залишається містом прифронтовим. Тут ти весь час відчуваєш: за спиною, зовсім поруч - війна.

Люди чують обстріли, чують розриви - і у мене телефон стає червоним, коли йде обстріл. Весь Маріуполь дзвонить: Тайра, що там у вас ?!

Маріуполю не плювати. Це в Києві переконані, що війна далеко. Тут вона зовсім поруч. І стосується вона кожного.

Я взагалі вважаю, що останнім часом Маріуполь - куди більш проукраїнське місто, ніж той же Київ. Я не засуджую киян, розумію, що їм потрібно ростити дітей, доглядати старих, заробляти гроші.

Крім того, я бачу, що країна живе. І бачу перспективи. Отже, все не на марно.

Але я не розумію: як можна їхати на Чемпіонат світу з футболу в Москву, коли ми щодня вивозимо поранених? Це такий ступінь відмороженості, який мені не сила зрозуміти.

- Але такі люди є. І чимало. Що з цим робити?

- Так, вони є. Я не знаю, чому вони досі існують в моїй країні. Я не можу уявити, що у них в голові, тому що я мислю інакше, я б навіть не подумала про те, щоб поїхати... Не розумію. Але це ж нормально, що я не розумію деяких речей, правда?

Читайте: "Поверну сина за всяку ціну!" Історія киянина, у якого відібрали дитину

- Не шкодуєте, що свого часу вирішили взятися за такмед? Що саме таким способом наближаєте майбутню перемогу?

- Ні, не шкодую. Є така давня приказка, здається, ще з часів вікінгів: тих, хто слухає богів, боги ведуть, а тих, хто не слухає - вони штурхають. Дуже правильна думка, мені здається.

Так уже склалося. Я особливо ситуацію не форсувала. Приходить час - і ти починаєш щось робити. Приходить час - і з'являються машини, люди. Потрібен ремонт для машини - звідкись беруться на це гроші... Якщо ти робиш все правильно.

І боги ніколи не дають більше, ніж тобі потрібно.

- Як все починалося, коли прийшов час?

- З Майдану все починалося. Я була медиком Майдану з першого дня протистоянь на Грушевського. І ось так от закрутилося - і пішло ...

Після Майдану Льоша Арестович організував програму "Народний резервіст", це такі курси були для тих, хто хотів хоча б мінімальні основи військової справи отримати. І мене туди покликали читати тактичну медицину. Я ж тренер з великим стажем викладання. І я розробила цілий курс. На той момент в Україні тактичної медицини не існувало як такої. І я, напевно, одна з перших, хто почав читати цей самий такмед.

Я взялася цей курс возити на фронт ще до початку літа. Коли з'явилися перші поранені, почала довше залишатися на фронті. А далі з'явилися машини, люди, контакти... Ми ставали все більш ефективними як підрозділ.

І все, що у нас є зараз, це результат попередніх чотирьох років.

Читайте: Коли у бліндажі звучить "Доставка піци", хлопці офігівають - екс-партизан з Донецька

- А що є зараз?

- Не хотілося б уточнювати. Тому скажу лише в загальних рисах.

Зараз є досить великий парк машин, достатня кількість фахівців - як парамедиків, так і медиків, лікарів і водіїв. Ми працюємо в прифронтовій зоні і на нулі в тому числі, евакуюємо дуже близько від лінії зіткнення. Тому хороший водій - на вагу золота. Людина повинна майстерно водити, повинна розуміти, як везти пораненого, куди можна заїхати, а куди не можна, де можна розвернутися... Це ціла історія!

З медициною - те ж саме. Бували випадки, коли хірурги, побачивши пораненого не на столі в операційній, а як є, в повному обмундируванні, зі зброєю, в чистому полі, та ще й під вогнем, розуміючи, що його потрібно оглянути, розібратися, що відбувається - губилися. Але з часом звикають всі.

Для таких умов роботи люди мають пройти спеціальну підготовку. Ми готуємо своїх фахівців. Адже для того, щоб стабілізувати пораненого і вивезти його, медична освіта не обов'язкова. Є чіткі протоколи, яких ми дотримуємося.

Ми всього лише допомагаємо армії. У нас немає мети замістити собою армійських медиків. Ми - на підхваті. Десь працюємо більше, десь - менше.

Все залежить від рівня підготовки медиків конкретної частини, з якою ми працюємо.

І останнім часом цей рівень дуже виріс. Мене вже радують багато моментів.

- А проблеми залишаються ще? Зокрема, з тим, як держава організовує медичну допомогу, евакуацію поранених? Із забезпеченням армійської медицини?

- Із забезпеченням непогано зараз. Заявки виконуються. Може, не так швидко, як хотілося б, не в повному обсязі - але в порівнянні з 2014 роком це небо і земля. Навіть порівнювати нема чого.

Особисто мене не завжди задовольняє рівень підготовки інструкторів такмеду. Але зараз і він змінюється. Я не про все можу розповідати, але я бачу, що армія "росте".

І сподіваюся, що незабаром я матиму за честь приєднатися до ЗСУ.

- Навіть так?

- Так. Якщо я відчую, що більше користі принесу, ставши військовослужбовцем, я піду в армію.

- Одна чи разом з "янголами"?

- Усі, хто захоче, звичайно ж, зможуть теж піти служити.

- І коли це може відбутися?

- Це питання ефективності. Поки ми ефективніші у тому вигляді, в якому є зараз.

- Чому? Тому що не скуті бюрократичними процедурами? Чи з іншої причини?

- Так. Мінімум бюрократії. Ми не скуті наказом. Якщо в "сірій зоні" трапиться ДТП, військовий медик повинен запросити дозвіл на виїзд, узгодити, отримати наказ і висуватися. Це займає якийсь час. І за цей час хтось може померти.

А я просто ставлю до відома військових медиків, з якими ми працюємо, стрибаю в машину, по дорозі повідомляю, що висуваюся... І якщо очікується небезпечна ситуація на фронті, я повинна розрахувати час - і якомога швидше повернутися.

- Часу витрачається менше, чи не так?

- Так. Час реагування у нас - швидший. Ми досі краще екіпійовані. У нас краще обладнання. У нас найкращі препарати. У нас майже все є - завдяки людям, які це все дістають і передають нам. Звичайно, залишаються і незакриті потреби, і резерв необхідно поповнювати.

Тобто "Янголи Тайри" - це підрозділ, який повністю утримується народом України. Ми їмо, ми одягнені, ми рятуємо життя, ми їздимо на тому, що для нас придбали конкретні люди, або на тому, на що буквально по 10 гривень бабусі скидалися. Тому ми дуже трепетно ​​ставимося до обладнання, до техніки. Відчуваємо відповідальність.

Читайте: "Дожить бы до мира, да вряд ли смогу" - бабушка из Донецка

- Добре пам'ятаєте найперший свій виїзд, самого першого пораненого?

- Майже не пам'ятаю. Це було давно. 2014-ий рік ще.

Я всіх довозила живими. У мене в машині втрат немає, ніхто не помер. А потім... Ми все-таки не боги. Ми не в силах зупинити смерть. Але ми можемо відстрочити її прихід.

І лікарі в госпіталях дуже хороші. Чудові хірурги, травматологи. Я дивлюся, як працюють, наприклад, медики в 61-у маріупольському госпіталі. Це надвисокий рівень координації, організації, підготовки спеціалістів. Чотири роки тому було важко уявити подібне. Але зараз я привожу пораненого - і весь механізм починає працювати. Все по секундах розписане - від дій санітарки, що витирає кров на підлозі, до операційної. Лабораторія, рентгени, все, все, все працює як годинник, скоординовано і ефективно.

Викликає повагу такий рівень.

- Добре, що є такий вражаючий прогрес.

- Так, це дійсно дуже здорово. І там працюють люди безумовно віддані своїй справі. І через це - надзвичайно ефективні. Їх треба всіляко підтримувати.

- Чи ведете підрахунок, скільки ваша група вивезла людей? Скількох з них вивезли ви особисто?

- Група вивезла більше 400 осіб. У мене особисто на рахунку - трохи більше 300. Я просто збилася з рахунку в якийсь момент. У перші роки облік збивався часто. Губилися журнали.

- Працюєте в основному на маріупольському напрямі?

- Ні, по всій лінії фронту доводилося бувати. Це останній рік у мене дислокація в районі Широкиного. Є кілька точок, де наші екіпажі стоять. Я не буду уточнювати, де саме. Не буду називати людей окремих, тому що кожен з них гідний окремої книги. У кожного - своя унікальна історія.

Всі мої "янголи" - неординарні особистості. Ви ж розумієте: якщо люди йдуть займатися такою важкою і небезпечною роботою не за гроші, славу чи якісь нагороди, то ними рухають дуже сильні почуття: патріотизм, любов до своєї батьківщини, сім'ї, міста...

До нас, наприклад, приєднуються багато маріупольців - як водії, як лікарі.

Читайте: Мені не потрібна помста, мені потрібна правда - батько загиблої в Берегові поліцейської

- Чи надовго приходять?

- Хто як може. До нас же приходять люди, які не можуть собі дозволити укласти контракт і піти на три роки в армію. У них, як правило, є хороша високооплачувана робота, яку вони не можуть кинути, тому що люблять і цінують. У них часто є або маленькі діти, або літні батьки... Словом, є моменти, які не дають їм приєднатися до ЗСУ.

І вони, у свій вільний час, у відпустку, наприклад, замість того, щоб їхати кудись на курорт гріти дупу, приїжджають на наше скорботне море, на наші пустельні пляжі...

Вони віддають свій час, гроші, здоров'я, вони ризикують життям, щоб допомогти батьківщині.

Як правило, це висококласні фахівці в найрізноманітніших областях. Багато "богеми": художники, дизайнери, фотографи...

Технарів дуже багато, таких собі комп'ютерних задротів. Водії у нас шалені просто. Надзвичайно всі цікаві. Про кожного з "ангелів" можна написати книгу - і вона стане бестселером.

- Чи часто у новоприбулих трапляється шок при першому зіткненні з війною в реальності?

- Буває. До війни повністю підготуватися не можна.

Не думаю, що мене зараз можна чимось здивувати. Я, напевно, бачила вже або все, або майже все. Але стикаючись з війною вперше, люди, безумовно, відчувають шок.

І є люди, які не можуть цим займатися в силу певних причин або особливостей психологічного складу. Втім і їм завжди знайдеться застосування. Зовсім не обов'язково мати справу з вогневим контактом або з пораненими. Хтось приїжджає в якості кухаря.

Як ось наша Кет. Приїхала, щоб нам готувати їжу, а по ходу з'ясувалося, що вона - талановитий такмед. І ми її навчили. Ми проводимо курси для тих, хто нічого не вміє.

Читайте: "Ми обійшли ФСБ": волонтер про зустріч із Патріархом і те, коли Україна отримає помісну церкву

Ніхто не кидає на важкого пораненого людину прямо з вулиці. Спочатку вона у якості стажера їздить з досвідченим водієм і медиком. Йде підготовка, і психологічна в тому числі. Тоді і з'ясовується, чи зможе людина цим займатися чи ні. Поки не спробуєш - не дізнаєшся.

Сама по собі робота небезпечна, робота складна, вимагає високої концентрації уваги. Дуже важливо вміти оцінювати ситуацію об'єктивно. Звичайно, будь-яка наша оцінка - суб'єктивна за замовчанням. Але можна навчитися максимально абстрагуватися, сприймати ситуацію як можна більш відсторонено.

- Мова про те, щоб не лізти рятувати когось, якщо високий ризик загинути самому, як підкреслюють інструктори з такмеду?

- Ні. Якщо говорити про ризик для життя, дійсно є позиції, де дуже небезпечно перебувати. Туди не підуть молоді хлопчики і дівчатка. Туди зазвичай в чергу шикуються люди, які вже повоювали. Вони повернулися на "гражданку", але зрозуміли, що тут можуть зробити більше. Ось і їдуть до нас на допомогу.

Ці хлопці вже знайшли собі роботу. І навіть якось існують там, в мирному житті. Але процес адаптації після війни - справа складна. І вони, приїжджаючи до нас на ротацію на два тижні, на місяць, на півроку, для себе цю адаптацію трохи полегшують.

- За рахунок чого?

- Люди знову потрапляють на бойові, але при цьому вони - не в армії. У нас все-таки не такий важкий побут. Буває, доводиться посидіти без електрики. На деяких позиціях її взагалі немає. Трапляються проблеми з водою. Так що - не без складнощів. Але все одно це не армія.

Читайте: Наші військові чекають на відомщення

У нас жорстко, але не по-армійськи.

При цьому не може бути ніякої непокори. І за найменшого натяку на неадекватну поведінку людина їде додому. Ми намагаємося максимально перевірити людей.

З іншого боку, нам завжди з людьми щастило, за рідкісними винятками. Люди просто чудові. Перед кожним знімаю капелюха. Друзі, ви - приголомшливі!

- У вас є УБД?

- Ні, УБД у мене немає.

- Чому?

- Я - доброволець. А закон про добровольців не прийнятий. Відповідно, я не маю права отримати УБД, незважаючи на всю мою історію.

Щоб його отримати, мені потрібно зібрати свідчення людей, які перебували на бойових і вже мають цей статус. Вони повинні підтвердити, що я брала участь в бойових діях там-то і там-то.

Загалом, це, звичайно, можна зробити, але вийде, що я прошу...

Все це я повинна підкріпити фото- і відеодоказами. Доповнити ще якимось папірцями. Потім все це віднести до суду - і там доводити, що я не верблюд.

Але як же всі інші добровольці? Ті, хто воює точно так само з 2014 року? Адже їх не так багато вже залишилося. Є хлопці, які отримали поранення. Є загиблі побратими, сім'ї яких не отримують ніякої підтримки від держави.

Читайте: УБД в Україні: військова прокуратура перевірить законність надання статусу

Державі плювати. У нас "немає" добровольців. У нас є ветерани або військовослужбовці.

Наскільки мені відомо, в Раді зареєстрований законопроект про добровольців. І про те, що вони мають право отримати цей нещасний УБД, за який вони заплатили своїм здоров'ям, своїм життям. Переконана, держава повинна подбати про цих людей.

Тому що бездіяльність щодо визнання добровольців на тлі дикої абсолютно кількості липових УБДшників, які в 20 км від третьої лінії три дні просиділи, виписали собі путівку і потім оформили статус - це як називається?!

Зрозуміло, отримання УБД - питання совісті кожної конкретної людини. Але з цим в принципі потрібно розбиратися. Адже УБД - це не про зниження комуналки або пільги для дітей. Це символ.

І він, як і багато що у нас, зараз х * риться.

- Раз уже це відбувається, може, мають рацію ті, хто закликає переглянути вже видані статуси УБД?

- Було б дуже добре! Скільки разів вже було, коли якийсь бикуючий алконавт десь розмахує цим УБД, а коли до нього підходять пацани і запитують: ануж-бо, братанчику, розповідай, де і в якій бригаді ти, с*ка, тримав оборону? В якому "ізюмському котлі" горів? - виявляється, що ніде його не було. Що він просто їздив в Артемівськ документи підписати, трапилася можливість оформити УБД, а "ну що ж я - дурень, не зробити собі?"...

- А коли волонтери отримують УБД..?

- Є волонтери, які, без сумніву, заслуговують на це.

Читайте: "Корочки" для перевізників старих светрів? УБД для волонтерів спричинило дискусію в мережі

- І ви їх не засуджуєте? З огляду на те, що основна маса волонтерів продовжує залишатися, як ви висловилися, "верблюдами"?

- Є дуже хитрож*пі волонтери. Вони десь виклянчать два ящики ліків, у яких через місяць закінчується термін придатності і якими можна половину фронту покрити - і дзвонять мені: Тайра, можемо вислати, а ви нам за це подяку напишіть. З печаткою. Є кілька людей, які регулярно телефонують. Вони ці документи збирають, а потім будуть подавати на якісь там статуси...

Я в таких випадках відмовляюся. Кажу: спасибі, не треба, у нас все добре.

А є волонтери, які за свої бабки їздять. Їх друзі збирають гроші. І вони дзвонять: Тайра, що тобі потрібно? Їм я озвучую потреби, те, що важко дістати - якийсь хитрий препарат, обладнання. Вони кажуть "ого" - але знаходять, дістають, привозять прямо на нуль. І не просять жодних печаток у відрядження. Сидять разом з нами під обстрілами, якщо не вдається виїхати.

Фактично, вони брали участь в бойових діях. Так, хай не зі зброєю в руках. Але ж крім УБД є ще і статус "учасник війни", наприклад.

Є волонтери, які заслужили цей статус набагато більше, ніж багато хто з тих, хто його отримав. У кожному конкретному випадку потрібно розбиратися, гідна людина чи ні.

Є волонтери без імені, що роблять не менше, а то й більше, ніж імениті. І добровольці або військові частини повинні мати право подати їх на отримання УБД - як на нагороду.

І держава повинна цим почати займатися нарешті. Тому що це питання справедливості.

Далі буде...

Дізнатися про поточні потреби групи "Янголів Тайри" можна на особистій сторінці Юлії Паєвської у Facebook.