"Взірець мужності й честі". Історії воїнів, що загинули на Донбасі в липні та серпні

Літо – пора відпусток, безтурботності, мандрів та яскравих вражень. У спекотні літні місяці все немов би стає на паузу – від робочих буднів до політичного життя.

І лише війну поставити на паузу неможливо.

У спекотні дні липня й серпня, знемагаючи від розпеченого степового повітря Донбасу, вгризаючись у потріскану донецьку та луганську землю, українські воїни продовжували захищати Україну на східних рубежах. Вони щодня ризикували власними життями там, аби ми тут могли безтурботно планувати відпустки та складати маршрути подорожей.

І для 19 українських героїв ці два літні місяці стали останніми.

Зазирніть у їхні очі. Дізнайтеся, ким були ті, що віддали життя за мир в Україні. Вшануйте пам’ять полеглих. Бо вони житимуть доти, доки їх пам’ятатимуть.

Юрій Письменний ("Феофан"), 93 ОМБр

Юрій Васильович Письменний народився 4 березня 1962 року. Мешкав у Дніпрі.

З юних років мріяв стати військовим медиком. Однак через наполягання батька не здійснив мрію. Натомість у 1987 році закінчив Дніпропетровський медичний інститут з дипломом гінеколога.

Згодом Юрій Васильович вирішив залишити медицину – і подався в бізнес: створив власну багетну майстерню. Тонкощам роботи зі станком він вивчився самотужки.

Свій творчий потенціал, згадують близькі Письменного, він втілював не лише в оформленні чужих робіт, а й у створенні власних: чоловік дуже любив вишивати картини, зокрема, ікони. За роки їх назбиралося на цілий персональний музей. Його роботи прикрашали чи не всі стіни чималого будинку родини Письменних. "Це те, що залишиться моїм дітям!" – відповідав Юрій на захоплені коментарі гостей.

З початком війни справа Письменного почала занепадати. Натомість давня мрія – рятувати життя військовим – спалахнула з новою силою. Тож у 2016 році Юрій Васильович як медик долучився до команди Першого мобільного шпиталю імені Пирогова. Як згадує донька Письменного, Євгенія, дружина намагалася відмовити чоловіка їхати на війну – проте він твердо стояв на своєму.

"З юності він мріяв бути військовим хірургом. Казав мамі: якщо я не піду – то хто? Я ж чоловік! Краще я, ніж наші діти", – писала Євгенія.

Після двох років поїздок на фронт в ПМШ імені Пирогова, Юрій Письменний підписав контракт із ЗСУ й очолив медичну службу одного з батальйонів 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр".

"Він запам’ятався професіоналізмом, добродушністю, готовністю завжди йти вперед, ніколи не відступати. Він врятував життя десяткам бійців. Усі, хто з 2018 року був поранений у батальйоні, проходили через його руки", – каже начальник медичної служби 93 ОМБр Анатолій Чуйкін.

Того дня, 4 липня, Юрій Письменний робив те саме, що вдавалося йому найкраще: рятував життя. Одному з військовослужбовців на позиціях бригади поблизу селища Мирне на Донеччині стало зле. Юрій Васильович надав йому допомогу і вже від’їздив. Аж тут ворог розпочав прицільний обстріл з протитанкового станкового гранатомета. Один зі снарядів, вибухнувши, завдав військовому медику надсерйозних поранень. Сталося це серед білого дня, близько 14 години.

Пораненого медика почали евакуювати до Маріуполя за лічені хвилини. Побратими згадують: він ні на мить не знепритомнів. Навіть пробував жартувати. І ні на мить не припиняв думати про інших – як робив це все своє життя.

"Розмовляли з ним до останнього. Просив не бентежити дружину – сказати, що в нього легке поранення. Телефон попросив, оскільки не міг їй додзвонитися. Постійно з дружиною був на зв’язку. Весь час був при тямі, навіть допомагав порадами медикам, які надавали йому допомогу, підказував що до чого. Стан його поранень був середньої важкості, багатьох людей з такими пораненнями ми вивозили живими… Помер на операційному столі…" – розповідає водій санітарного автомобіля, який вивозив пораненого Письменного з передової, старший солдат Володимир Бобало.

Сам Юрій Письменний обрав собі позивний "Феофан". Однак побратими звикли називати його інакше: "Батьком".

"Це була третя ротація Юрія Васильовича. Увесь підлеглий особовий склад був для нього як рідні діти – всі називали його батьком, оскільки з ним вони були, як за справжньою батьківською спиною. Був надзвичайно професійним і досвідченим лікарем – усі можливі й неможливі випадки, всіх довозив до шпиталю живими, це дуже, дуже багато людей", – каже про побратима та колегу Чуйкін.

"Коли мене призвали і я вперше зустрілася з "Феофаном", його перші слова були такі: "Ми усіх врятувати не зможемо. У медика має бути міцний характер, щоб з цим змиритися"… Він завжди підтримував, допомагав, вчив, вимагав обережності в роботі, особливо при евакуації. Усі медики, що працювали в окопах, знали, що в нас є надійний тил в особі начмеду. Що він зробить усе, що можливо. До того ж "Феофан" завжди сам виїздив до поранених. Він турбувався за них і тоді, коли поранені потрапляли в госпіталь: телефонував, намагався вирішити проблемні питання. Його всі звали батьком. Я навіть начальником не можу його назвати – батько та й усе: і підтримає, і насварить, і навчить. Йому можна було подзвонити в будь-який час і з будь-якого питання. До нього будь-який солдат міг підійти – він усім допомагав. Батальйон осиротів…" – каже бойова медикиня Валерія.

Буквально за тиждень до загибелі Письменний отримав звання капітана.

Окрім медицини та вишивання, Юрій Васильович дуже любив тварин. Довкола нього навіть на війні завжди було чимало пухнастих муркотунів. Одного котика, свого улюбленця, він збирався забрати з собою додому. Не встиг.

Поховали Юрія Письменного 7 липня у селі Старі Кодаки поблизу Дніпра.

У 59-річного військового лікаря залишилася дружина, син Георгій та донька Євгенія. А ще – десятки або й сотні врятованих ним бійців, які завдячують Юрію Письменному життями.

Богдан Бродовський, 93 ОМБр

Богдан Віталійович Бродовський народився 17 квітня 1984 року в місті Гайсин Вінницької області.

Кадровий військовий, він служив у Збройних силах України з 2002 року: відслуживши строкову службу, вирішив пов’язати життя з армією. Закінчив Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові за фахом "Організація продовольчого забезпечення" – і в 2009 році отримав перше офіцерське звання.

Ще до війни Богдан Бродовський обіймав посаду начальника продовольчої служби 93 ОМБр. На цій посаді його застала війна на Донбасі.

"У 93 бригаді офіцер почав служити ще до початку війни. Був начальником продовольчої служби. Обіймав цю посаду й у перші роки війни. Потім ненадовго звільнявся, відновився в корпусі резерву. Далі повернувся в рідний гарнізон на Дніпропетровщині. І от, зовсім нещодавно, знову почав служити в 93-тій бригаді. Він був спокійним і добрим, люблячим батьком", – цитували на сторінці бригади у Facebook спогади товариша Богдана по службі – Сергія Олександровича, котрий очолював групу матеріального забезпечення бригади на початку російсько-української війни.

У рідній бригаді, що виконувала завдання в зоні проведення АТО/ООС, Бродовський прослужив до 2017 року. Разом із побратимами пройшов Іловайськ, бої за шахту "Бутівка", Авдіївку, Піски. А в 2017-му вирішив поставити війну "на паузу": перевівся до корпусу резерву, наступного року звільнився з лав Збройних Сил.

Утім, надовго залишити побратимів Богдан не зміг: у 2019 році він повернувся спершу в окрему механізовану бригаду резерву. А в 2021-му майор Бродовський поїхав на Донбас як заступник начальника служби тилу логістики.

5 липня поблизу Чермалика по автомобілю, в якому їхав Богдан Бродовський разом із побратимами, російські окупаційні війська поцілили протитанковою керованою ракетою. Троє українських військових отримали поранення різного ступеню тяжкості: двом офіцерам дісталося трохи менше, водій авто був тяжкий. Богдан – загинув на місці.

"Богдан був офіцером, якого всі поважали й любили. Справжній професіонал, безвідмовний, простий у ставленні до солдатів. Він був нам не лише командиром, а й товаришем і другом", – розповідала журналістам Армії Інформ посестра Бродовського Юлія.

Неконфліктний та товариський, Богдан завжди готовий був прийти на допомогу тим, хто цього потребував.

"Важко говорити в минулому часі. Він був другом у найвищому сенсі цього слова. Ми були як родичі, я його називав кумом. Він вирішував будь-які питання і ніколи ні з ким не сперечався. Востаннє бачилися в день загибелі. Ми обійнялися під час зустрічі. Богдан забув у мене свій телефон на зарядці, мобільний надіслали за ним іншою машиною, але передати не встигли", – згадував побратим загиблого Ігор.

Побратими згадують: Бродовський дуже любив свою дружину, яка також обрала шлях військової. У шлюбі в них народилося четверо дітей – для Богдана вони завжди були на першому місці. Найменшому синові подружжя ще не виповнилося і року.

"На першому місці завжди ставив свою сім’ю. У нього було четверо дітей. Пам’ятаю, коли з ним познайомилася, його донечка ходила в садок. І він завжди намагався забрати її додому сам. Іноді приводив на роботу. А ще в нього зовсім нещодавно народився синок: і року не минуло. Не так давно родина оселилася у Вільному. Я ходила до них у гості. Це дуже велика втрата і для сім’ї, і для бригади", – цитували на сторінці 93 ОМБр слова посестри Бродовського Тетяни.

"Тато був для мене прикладом по життю. Я завжди хотів стати таким, як він. Перед поїздкою, чесно кажучи, він відчував… Я сам у Києві живу… Коли батько їхав – попросив мене: "Залишся з мамою"… Більше він не повернувся", – згадував старший син Богдана.

Поховали Богдана Бродовського 8 липня на Дніпропетровщині, на хуторі Вільний.

Євгеній Курасов, 58 ОМПБр

Євгеній Олександрович Курасов народився в селі Локоня Сумської області.

До війни працював прикордонником. А в 2019-му році підписав контракт із ЗСУ і вирушив на Донбас – навідником-оператором механізованого взводу механізованої роти 15 ОМПБ 58 ОМПБр.

"Женя був веселим та життєрадісним, любив спорт… Курасов Євгеній служив у військовій частині з жовтня 2019 року. При нагоді приходив до школи, зустрічався з учнями та вчителями, розповідав про бойові будні, будував плани на майбутнє..." – згадували згодом у Басівському ЗЗСО І-ІІІ ступенів, де Євген отримував свого часу середню освіту.

Палким захопленням Євгена, за спогадами його знайомих, були шахи.

"Досить часто ми з ним грали в шахи. Він хотів виграти в мене. Інколи він вигравав. Дуже цьому радів. Ми грали з ним на щось. Це "на щось" було досить цікаве. Починаючи від читання віршів напам’ять, закінчуючи шоколадкою. Якщо Женька приносив шоколадку, програвши в шахи, то ми її тут і з’їдали. Ділили на всіх. Так само було, коли програвав я. Але, думаю, що він свою партію виграв. І, можливо, ми ще з ним зустрінемось і зіграємо ту не зіграну партію, яка у нас залишилась у школі", – говорив журналістам "Суспільного" вчитель зарубіжної літератури Басівської школи Павло Данилевський.

Того дня, 8 липня, Євген заступив на бойове чергування на один із опорників бригади під Пісками, що на Донеччині. Там у нього й поцілив ворожий снайпер.

"Завжди позитивний, такий веселун. Патріот. От, дійсно кажуть: війна найкращих забирає. Це, мабуть, так і є, і на це боляче дивитися. Знаєте, людина, яка йшла за покликанням, яка знала, що вона робить тут. Обставини загибелі: ворожий снайпер. Професійно спрацював у бійницю. Дуже важко було цього уникнути. Але, розумієте, ця втрата на нас люті нагнала. Зараз у нас "режим тиші". Ми стараємося не відкривати вогонь, дотримуючись "режиму тиші", щоб менше втрат було з нашого боку, з їхнього боку – і так підступно втрачати своїх людей. Ми цього не подаруємо", – розповідав журналістам під час прощання з загиблим воїном його командир Володимир Глюза.

За два місяці до загибелі у Євгенія Курасова народилася донечка. Тоді він побував вдома востаннє.

"Ось нещодавно в нього донька народилася. Дуже радів. Теж заходив якраз перед тим як поїхати додому. У тому році я прийшов до батальйону, були поруч на одних позиціях, так з першого дня і здружилися з ним. Потім стали в одному екіпажі. Він був у мене навідником, я – механік", – згадував побратим загиблого Максим Мініч.

"Дядько був завжди для мене прикладом. Я завжди хотів рівнятися на нього, його характер. У нього характер був такий, що навіть коли будь-яка біда, він завжди старався тримати позитив, нічого, крім позитиву. Дуже сильно його любив, ніколи його не забуду. Буду рівнятися на нього й надалі, хоч його вже й немає з нами. Доньку його виховувати будемо всі разом. У мене плани: за чотири місяці буду просити відпустку, щоб похрестити. Замість дядька буду. Не можна залишати, це мій обов’язок перед сержантом Курасовим", – розповідав журналістам "Суспільного" племінник загиблого воїна Анатолій. Він наразі проходить строкову службу.

На момент загибелі Євгену Курасову було всього 24 роки. Окрім новонародженої донечки з війни його не дочекалися дружина та батьки.

Володимир Яськів, 24 ОМБр

Володимир Богданович Яськів народився 29 липня 1977 року у смт Великі Бірки на Тернопільщині.

З самого малечку, за спогадами його друга дитинства Ігоря Данильчука, Володимир був "душею компанії" – активним, веселим, доброзичливим. У нього було багато друзів – і кожен із них завжди міг розраховувати на допомогу Володимира, якщо вона була потрібна.

Свого часу Володимир створив родину, в якій народилися двоє дітей – старший син і молодша донька. І хоча згодом пара розлучилася, Володимир продовжував брати участь у вихованні дітей.

"Батько був хорошою та світлою людиною. Завжди підтримував, допомагав. Разом їздили на відпочинок. Це була людина з великої букви. Він завжди житиме в моєму серці", – так згадує про Володимира його син Артур.

З 2019 року Володимир служив за контрактом у 24 окремій механізованій бригаді імені Короля Данила Галицького. Як і в односельців, у побратимів про старшого солдата, старшого стрільця Яськіва залишилися лише найкращі спогади.

"Побратими та командування підрозділу, де Володимир Богданович проходив службу вже півтора року, згадують його як порядного, сміливого, працьовитого та кваліфікованого військовослужбовця, який завжди проявляв розумну ініціативу та був надійною підтримкою для своїх командирів", – написали про воїна на сторінці бригади.

9 липня 2021 року, Володимир Яськів з побратимами заступили на бойове чергування на одну з позицій поблизу міста Золоте, що на Луганщині. Незабаром ворог розпочав прицільний обстріл позицій українських воїнів з мінометів та протитанкових ракетних комплексів.

"Вони випустили дві гранати – впали. Потім 6 чи 7 мін випустили з 82 міномета… Відразу після цього спрацювали установки ПТРК, керовані ракети – били по щілинах, по бійницях, по місцях, де укриваються люди", – розповідав журналістам 5 каналу військовослужбовець 24 ОМБр Іван.

Згодом військові отримали інформацію про можливий підхід під вогневим прикриттям ворожої ДРГ до українських позицій. І Володимир пішов подивитися, чи не з’явилися на горизонті непрохані "гості"…

"Надійшла інформація, що спостерігається рух противника в одному напрямку. Володимир пішов подивитися, чи не підходять вони до нас близько… Саме в цей момент під стрілецьку зброю спрацював снайпер", – згадує побратим Володимира Юрій.

Старший солдат Яськів загинув у нього на очах.

"Я спершу подумав, що він від куль ховається в окоп, присідає. А насправді він просто зразу впав – і все. Без ознак життя", – каже Юрій.

Снайперська куля влучила Володимирові в голову. Воїн загинув миттєво.

"Це була людина, з якої можна брати приклад. Він ніколи не опускав рук. Завжди був на позитиві. Завжди міг підтримати словом і допомогти ділом… Шкода такого хлопця. Дійсно шкода", – каже побратим Володимира Тарас.

Побратими розповідають: уже за кілька днів Володимир збирався поїхати ненадовго додому, аби відсвяткувати з рідними свій 44 день народження, до якого залишалося 20 днів. Однак зробити цього йому не судилося: у рідне селище він повернувся в закритій труні.

Односельці зустріли полеглого воїна, опустившись на одне коліно.

Андрій Бєляєв, 57 ОМПБр

Андрій Левонтійович Бєляєв (псевдо "Бєлий") народився 17 липня 1982 року в місті Нікополь Дніпропетровської області.

Отримавши середню освіту, юний Андрій відслужив строкову службу. Повернувшись додому, почав "шукати себе": працював на різних підприємствах у рідному місті, спробував себе у підприємництві.

А далі почалася війна.

Андрій Бєляєв був мобілізований ще в березні 2014 року – і відтоді присвятив життя захисту України. Спершу служив у Нацгвардії України (військова частина 3036), у лавах якої брав участь, зокрема, й у звільненні Маріуполя від окупантів. Відслуживши рік за мобілізацією, Бєляєв уклав свій перший контракт з ЗСУ – і долучився до 42 батальйону 57 окремої механізованої бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. У цій бригаді в січні 2016 року він став командиром взводу.

Далі були нікопольська військова частина А2110 та 28 окрема механізована бригада. А в 2019 році Андрій повернувся в 57 ОМБр, де служив спершу в рідному 42 батальйоні, а за рік – у 17 батальйоні. Командував механізованим відділенням механізованої роти цього батальйону.

Паралельно Андрій Бєляєв встиг отримати освіту заочно: у 2021 році він закінчив Нікопольський факультет національної металургійної академії України.

"Досвідчений воїн. Сам першим ішов вперед, першим стріляв, брав на себе відповідальність. Був прикладом для мене на війні. Тихий герой. Звичайний чоловік, яких тисячі, що пішли на війну. Не брав участі у визначних боях і операціях. Але на своїй маленький війні був серед найкращих. Щирий. Завжди усміхнений", – згадував про Андрія його побратим, журналіст Олександр Махов.

Загинув воїн 13 липня – за 4 дні до власного дня народження – під час обстрілу ворогом позицій українських воїнів з артилерії калібру 122-мм та 152-мм. Сталося це неподалік від села Причепилівка Новоайдарського району Луганської області.

У воїна, якому так ніколи і не виповниться 39 років, залишилася дружина, троє дітей та мама.

Олександр Горбенко, 10 ОГШБр

Олександр Олександрович Горбенко народився 7 березня 1992 року в Кривому Розі. Був активним учасником Революції Гідності. Коли ж Росія розпочала агресію проти України – долучився до Самооборони Кривого Рогу, входив до Степової Сотні Інгульської Паланки Війська Запорозького Низового. Разом із побратимами-козаками створював блокпости навколо міста для захисту від можливого вторгнення російських військ, брав участь в охороні залізничного вокзалу, патрулював вулиці…

"Я, буває, думаю, що і моя провина є в тому, що Сашко загинув… Я ж йому вітчим. І може, якби в нього був інший вітчим – він би й не став таким активістом… Сашко був зі мною на Майдані. Скрізь. Він робив те ж, що робив і я. Син патріотом був. Він любив Україну – і з Майдану за неї стояв… А коли почалася війна – вирішив, що має бути там, на Донбасі. Це було його рішення", – згадує вітчим Олександра, ветеран батальйону "Кривбас" Василь Холод.

Справжнім патріотом України запам’ятали Олександра і в Інгульській Паланці.

"Коли він у 2014-му прийшов до нас на вишколи Степової Сотні, коли проводилися навчання і наші інструктори хлопцям розповідали правила поводження зі зброєю – ми з Сашком частенько спілкувалися. У той період на його сторінці у Facebook всі пости були присвячені військовій тематиці. Він цим цікавився. У нього було величезне бажання йти захищати нашу державу… Знаєте, тоді до нас багато людей на хвилі патріотизму долучалося. Але таких як Сашко – справжніх – було видно одразу. Він виділявся своїм патріотизмом, рішучістю, лідерськими якостями. Любов до України демонстрував і в розмовах, і в діях… На тій фотографії, яку поширили після загибелі Сашка ЗМІ, він – у "тільняшці". Взагалі-то наші інструктори не дозволяли просто так носити берети, "тільняшки", камуфляж – бо це право треба заслужити. Сашкові ж – дозволили. Він це заслужив – своїми знаннями, навичками, переконаннями. Він був гідний", – згадує козак Інгульської Паланки, заступник голови Криворізької асоціації учасників бойових дій та учасників АТО Олег Забояк.

В Інгульській Паланці Олександр багато чому навчився – і чимало чого навчав сам. Наприклад, на той момент він займався тайським боксом, прийомів якого навчав побратимів. Коли ж почалася війна на Донбасі – особливо не роздумував. Казав: його місце – там, на східних кордонах України.

"Він пішов добровольцем. Мама йому щось намагалася доводити, розповідати, відмовляти... Але він стояв на своєму. Казав: "Дядя Вася он старий – і то воює, а я, молодий, вдома відсиджуватимуся? Я йду". Поставив матір перед фактом. Я в травні в 40 БТрО "Кривбас" пішов. Він – у червні, в батальйон "Січеслав" (підпорядковувався МВС. – Ред.)… Туди, в "Січеслав", чимало наших хлопців-козаків пішло тоді", – каже вітчим Олександра Василь Холод.

Як згадують ті, хто знав Олександра, він рвався в бій, тож відслуживши рік за мобілізацією в "Січеславі" та демобілізувавшись – тут-таки підписав контракт із ЗСУ. Свій вибір Горбенко зупинив на 8 полку спецпризначення. Підтягнутий та досвідчений, з хорошою фізичною формою та міцний духом, він цілком підпадав під строгі критерії відбору до цього підрозділу.

"Я через знайомих домовлявся, щоб його взяли в нашу 17-ту танкову, але він разом із товаришем обрав 8 полк. Сашко хотів воювати завжди попереду. Тому й пішов у спецпризначення, яке залучається до силових операцій. Він тоді не знав, що вже зовсім скоро розпочнуться "перемир’я". Вони вже тоді починалися, але тривали по кілька діб всього. І при цьому нам тоді не забороняли відкривати вогонь у відповідь. Якщо по нас стріляли – ми могли стріляти в них", – згадує Холод.

У 8 полку спецпризначення Олександр Горбенко відслужив три роки. У Хмельницькому, де базується цей підрозділ, він зустрів своє кохання й одружився. Там же в молодого подружжя народилася донечка. Згодом Олександр забрав дружину та дитину до рідного Кривого Рогу.

На жаль, подружнє життя в пари не склалося. Однак про свою дитину Олександр не забував.

Після завершення контракту чоловік спробував повернутися до мирного життя. Влаштувався на місцевий металургійний комбінат "Арселор-Міттал". Проте захворів на COVID-19. Хвороба перебігала досить тяжко і дала низку ускладнень.

Після року лікування Олександр вирішив знову повертатися до армії.

"Він казав: мені тут тяжко бути. Тягне туди, до хлопців… Тому Сашко почав спілкуватися з побратимами, аби обрати підрозділ. Зрештою, за порадою товариша з "Січеслава", зупинив вибір на 10 ОГШБр. Трохи більш як два місяці тому, наприкінці травня, він поїхав з 10-ю на Донбас: бригада якраз заходила на ротацію", – розповідає Забояк.

Служив Олександр Горбенко старшим стрільцем у 8 ОГШБ 10 ОГШБр, яка під час цієї ротації зайшла на Горлівський напрямок. Там, неподалік від окупованої Горлівки, під невеличким селищем з гучною назвою Нью-Йорк воїн і отримав поранення, що стали для нього смертельними.

Того вечора, 15 липня 2021 року, російські окупаційні війська відкрили вогонь по самому центру цього населеного пункту. Військові розповідають: по Нью-Йорку та позиціях українських військових біля селища тоді прилетіло близько 25 артилерійських снарядів і з десяток мін 82 та 122 калібру. Одна 122-а міна вибухнула поруч із Олександром, якому лічених метрів не вистачило, аби заховатися в укриття. Проте найстрашнішими наслідками вибуху снаряду для Олександра стали не мінно-вибухові травми, а жахливі опіки: в нього обгоріло 80% тіла.

Майже 4 доби лікарі боролися за життя Олександра Горбенка. Та й він сам відчайдушно намагався вижити. Однак на світанку 19 липня серце воїна зупинилося.

У нього залишилась донечка, якій виповнилося 2 роки.

Дмитро Сівоконь, 57 ОМПБр

Дмитро Володимирович Сівоконь народився 14 вересня 1982 року в місті Токмак Запорізької області. Разом із родиною мешкав у Скадовську Херсонської області.

На фронт Дмитро пішов ще в 2014-му – добровольцем. Тоді, з перших днів війни, він служив на посаді головного сержанта взводу у спецпідрозділі ВСП у Збройних силах України "Сармат".

За роки на фронті Дмитро Сівоконь пройшов чимало боїв. Тричі був контужений, отримав поранення. Це, зрештою, і змусило його в 2017 році перейти на службу до військкомату в Скадовську. Втім, чоловіка тягло назад, на Донбас, до побратимів. Тож у травні 2021 року старший лейтенант Сівоконь знову попросився на фронт – у 17 батальйон "Кіровогорад" 57 ОМПБр.

"Завжди спілкувався українською мовою. Уважний до всіх був, завжди виявляв почуття таке – співчуття до всіх. Допомагав усім. Він виявив добровільне бажання ось зараз, у травні він написав рапорт, що хоче продовжити службу на Сході, допомагати хлопцям, перевівся у військову частину, яка виходила в ООС. У червні він туди перевівся і через місяць сталася така трагедія. Це було в полі, на командному пункті. О 17.30 їхню позицію накрило 152-м снарядом. Дмитро був на командному пункті й практично прийняв перший вибух, захистивши собою співслужбовців", – розповідав на прощанні з Дмитром його побратим Михайло Матвєєв.

Це сталося 13 липня, під час ворожого обстрілу неподалік від села Причепилівка Новоайдарського району Луганської області. Тоді просто на позиціях від несумісних із життям поранень загинув побратим Сівоконя, Андрій Бєляєв. Дмитра ж медикам вдалося евакуювати до Харкова. Місцеві лікарі 10 діб боролися за його життя, провели кілька складних операцій. Здавалося, що військовий одужає: медикам вдалося стабілізувати його стан. Він навіть опритомнів. Однак згодом чоловікові різко погіршало, його підключили до ШВЛ.

"Там були уражені легені, нирки, був сильний удар у грудну клітину. Зламані ребра, удар був у ділянку серця. Усе це призвело до того, що організм не витримав", – розповів "Суспільному" підполковник запасу Валерій Власиневич.

Серце воїна зупинилося 23 липня близько 16.00. Вдома на нього чекали батьки, дружина та троє дітей –13, 9 і 2,5 років.

Олександр Бохін, 57 ОМПБр

Олександр Олександрович Бохін (псевдо "Борода") народився 23 листопада 1990 року в смт Березнегувате Миколаївської області. Коли хлопчикові виповнилося 5 років, його батько помер. Мама виховувала Олександра та його сестру Надію сама.

У 1999 році родина Сашка переїхала до Нової Каховки, що на Херсощині. Там хлопець закінчив школу й отримав технічну спеціальність у Новокаховському електротехнічному ліцеї (ПТУ №7).

У 2010 році Олександр Бохін був призваний на строкову службу. А в 2015-му був мобілізований до одного зі з’єднань Сухопутних військ. Відслуживши рік за мобілізацією, Олександр підписав контракт з ЗСУ. Перший – але не останній…

У березні 2021 року Олександр Бохін підписав новий контракт з ЗСУ – служив у 17 батальйоні 57 ОМПБр.

"Був призваний Каховським районним центром комплектування та соціальної підтримки в березні цього року, це його не перший контракт, він проходив військову службу строкову, був призваний за мобілізацією, а далі – за контрактом. Знали його особисто, часто приходив до військкомату, терцентру. Хлопець загинув за Україну – це все, що нам потрібно знати. Це герой для нас, для нашого міста, це трагічний день не тільки для родини, а й для всієї Нової Каховки", – розповідав журналістам заступник начальника Каховського районного центру комплектування та соціальної підтримки Андрій Вашкур.

27 липня 2021 року, під час несення служби, Олександр Бохін отримав вогнепальне поранення. Лікарі добу боролися за життя воїна, втім врятувати його не вдалося: чоловік помер.

Свою родину Олександр створити не встиг. Друзі та близькі воїна згадують: рідних дітей йому замінили племінник Кирило та племінниця Каріна. Діти відповідали йому взаємністю – і пишалися своїм дядьком. Каріна навіть передавала дядькові на фронт бінокль, який виграла в одному з конкурсів.

Олександру Бохіну було всього 30 років. 6 із них він віддав захисту України від російської агресії.

Олександр Цибульський, 301 ОДКБ 47 ОІБр

Олександр Васильович Цибульський народився у 1989 році в місті Дубровиця Сарненського району Рівненської області.

Вперше в зону проведення АТО Олександр потрапив у 2015 році – тоді він був мобілізований на військову службу. З 2016-го воїн продовжив служити вже за контрактом – у 301 окремому дорожньо-комендантському батальйоні 47 окремої інженерної бригади.

"Саша був моїм другом дитинства, дружили й наші покійні батьки, які колись разом працювали. Тому багато світлих спогадів лишилося з тих далеких часів. Це було в кінці 90-х, на початку 2000-х. Ми були сусідами, у нас були спільні інтереси й захоплення. А потім трохи підросли й дороги наші розійшлися, спілкуватися стали дуже рідко. У якийсь момент життя Саша вирішив, що його місце там. Я слідкував за ним у Facebook і потайки захоплювався його мужністю. У службі він знайшов себе, він цим жив, і було видно, що він цим пишається. Востаннє спілкувалися з ним на Різдво – привітали один одного", – поділився спогадами про воїна на своїй сторінці у Фейсбук Роман Колюхов.

За час, який молодий військовий провів на Донбасі, він пережив горе: вдома на нього не дочекався батько. Він помер у вересні 2020 року. Цю втрату Олександр переживав болісно: за кілька днів до загибелі він написав зворушливий допис, присвячений дню народження тата.

"Бережіть батьків!!! Інколи ми просто не дзвонимо(приїжджаємо) до батьків. Виростаємо – і в кожного своя сім'я, свої проблеми, робота, відстань.Та й взагалі говоримо, що не було коли... Не думаючи про те, що можемо не встигнути. Сьогодні в Тата День Народження, цей день назавжди запам'ятається в голові і в серці, але вже не зможу подзвонити й привітати, запитати, як він там!!! Знаю про те, що мало дзвонив. З Днем народження, Тату!!!" – писав Олександр на своїй сторінці у Facebook 27 липня.

А за кілька днів по тому він пішов до батька – назавжди.

Досвідчений військовий, Олександр загинув 5 серпня в зоні проведення ООС. Про місце та обставини його смерті наразі невідомо практично нічого – вони ховаються за загальною фразою "загинув під час виконання бойового завдання".

Поховали воїна в рідній Дубровиці. У нього залишилися мама та сестра.

Ярослав Семеняка, 58 ОМПБр

Ярослав Володимирович Семеняка народився 1 жовтня 1989 року в селі Калинівка Конотопського району Сумської області.

З червня 2020 року молодший сержант Семеняка служив за контрактом у 58 окремій мотопіхотній бригаді.

Вдома на Ярослава чекав батько та цивільна дружина, яку він дуже кохав. Однак повернутися до рідних 31-річному воїну не судилося.

"У нього дітей немає. Він – у цивільному шлюбі. У нього залишилася дівчина. Матері немає, лише – батько. Батько – у розпачі, в горі шаленому. Взагалі – адекватна людина, позиціюється серед мешканців села як дуже надійна, порядна, чесна. І для всіх нас це величезна втрата", – розповідав згодом міський голова Конотопу Артем Семеніхін.

7 серпня 2021 року російсько-терористичні війська розстріляли автокран, у кабіні якого перебували українські військовослужбовці, з ПТРК. Цей автокран використовувався для відновлення пошкодженої ворожими обстрілами цивільної інфраструктури під селищем Піски на Донеччині. За кермом автокрану перебував Ярослав Семеняка. Військовослужбовець отримав проникаюче осколкове поранення спини, яке виявилося несумісним із життям. Побратим Ярослава, що перебував поруч із ним, на пасажирському сидінні, також був поранений, але вижив.

Поховали полеглого воїна в рідному селі. На знак скорботи за ним у Конотопі було оголошено жалобу та приспущено прапори.

Олексій Кайданович, 54 ОРБ

Олексій Петрович Кайданович (псевдо "Кардан") народився 9 січня 1991 року в селі Федорівка Новоград-Волинського району Житомирської області.

Після закінчення школи Олексій вивчився на водія – і аж до початку війни на сході України працював у ТОВ "Житомирська обласна енергопостачальна компанія" в Новоград-Волинському. Коли ж Росія напала на Україну, чоловік вирушив захищати батьківщину.

Спершу Кайданович служив у 30 ОМБр. З цією бригадою пройшов бої за Іловайськ, виходив з оточення. Однак пережите в ті страшні дні кінця серпня 2014-го не змусило Олексія відступитися від того, що вважав своїм обов’язком: він продовжив службу в складі ЗСУ.

З 2017 року Олексій Кайданович служив у 54 окремому розвідувальному батальйоні.

10 серпня автомобіль, у якому перебував Кайданович разом із побратимами, неподалік від КПВВ "Мар’їнка" ворог обстріляв із ПТРК. Поранення, які отримав Олексій, виявилися смертельними: наступного дня він помер у військовому госпіталі.

"Наш батальйон втратив мужнього воїна з неоціненним досвідом участі в російсько-українській війні в гарячих точках. У складі 30 ОМБр Олексій виходив з Іловайського котла, після цього з 2017 року проходив службу в 54 ОРБ у найнебезпечніших місцях на лінії фронту. Ми завжди відчували його потужну підтримку, щирість і доброту. Олексій був прикладом мужності та честі для кожного солдата в батальйоні", – згадувала волонтерка Маргарита Самойлова.

Вдома на героя чекала дружина та двоє дітей: пасербиця, яку Олексій виховував, як рідну донечку, та 6-річний спільний син подружжя.

Артем Мазур, 28 ОМБр

Артем Льович Мазур народився 28 березня 1995 року в селі Веселе, що на Кіровоградщині.

До лав Збройних сил України Артем долучився в лютому 2017 року – після того, як закінчив профтехучилище. Старший солдат Мазур служив на посаді заступника командира бойової машини – навідником-оператором 1 механізованого відділення 3 механізованого батальйону 28 ОМБр.

Артем був єдиним сином у матері. Щоправда, коли мама вийшла заміж удруге – в хлопця з’явилося одразу двоє зведених братів та сестра. Брати, як і Артем, вирішили боронити Україну. Один із них нещодавно загинув на Донбасі, інший – продовжує служити.

Сам Артем, як згадують ті, хто його знав, був справжнім патріотом рідної країни. І вважав своїм обов’язком її захищати.

Три місяці тому Артем одружився з коханою дівчиною – і став батьком для її сина від першого шлюбу.

У чоловіка було безліч мрій та планів. Але їм поклала край ворожа куля. 16 серпня під селом Новомихайлівка Донецької області, внаслідок завданого російським снайпером кульового поранення 26-річний Артем Мазур загинув.

За смерть молодого військового його побратими заприсяглися відплатити ворогу сторицею.

Поховали Артема Мазура в рідному селі.

Василь Островський, 24 ОМБр

Василь Степанович Островський народився 21 липня 1980 року в селі Сороки-Львівські, що на Львівщині.

На війну Василь Островський вперше вирушив ще в 2014 році. У складі Нацгвардії України в 2014-2015-му він брав участь у боях за Дебальцеве. Згодом спробував повернутися до мирного життя і працював у муніципальній варті міста Львів. Та фронт Василя так і не відпустив. Тож у лютому 2019 року він повернувся до ЗСУ – і в складі 24 ОМБр брав участь у боях під Мар’їнкою. Ще одна ротація воїна пройшла під селом Троїцьке на Луганщині.

19 серпня командир мотопіхотного відділення Василь Островський заступив на бойове чергування біля селища Новоолександрівка, що неподалік від Попасної. Там його смертельно поранив ворожий снайпер.

Незадовго до загибелі Василь відзначив свій 41-й день народження.

"Друзі згадують Василя як добру та світлу людину, з великим та наповненим любов'ю серцем. Він умів бути надійним другом, з яким не було страшно навіть у бою", – написав голова Львівської ОДА Максим Козицький, коли стало відомо про загибель героя.

"Побратими та командування підрозділу, де старший солдат Островський проходив службу вже два з половиною роки, згадують його як сміливого, порядного, працьовитого та кваліфікованого військовослужбовця, гарного воїна, який завжди проявляв розумну ініціативу та був надійною підтримкою для своїх командирів та товаришів", – повідомили в пресслужбі 24 ОМБр.

Про Василя Островського його побратими згадують як про вірного товариша і справжнього воїна.

"Мав за честь служити з Василем Степановичем (адже саме так я звертався до нього) . Це був надзвичайно енергійний чоловік, друг, воїн! Його поважала вся моя рота. У Василя залишились батьки, кохана та син. Дякую тобі, брате, за твою ратну службу. Ніколи не забуду нашу останню зустріч зо два тижні тому. М'яких тобі хмар, адже твоє місце в раю. Не забудемо, помстимося, брате Монголе!! Мав за честь бути в тебе командиром", – написав побратим загиблого воїна Максим Ємець.

Побратими згадують: Василь надзвичайно любив свого сина. Був надійним другом, на якого можна було покластися в бою. Ніколи не скаржився на життя і не опускав рук – ішов до кінця, як справжній воїн.

Війна подарувала Василеві справжнє кохання. Адже там він познайомився з коханою жінкою Лілією. Закохані служили разом – і незабаром збиралися одружитися. Ті, хто знав Василя і його Лілію, яку він ніжно називав "Моя Кохана Мала", розповідають: воїн не уявляв життя без своєї половинки, як і вона – без нього.

"Не було такого дня, щоб хтось із них був один, завжди поруч, завжди разом, і в радості і в горі… Їм не вистачило декілька днів, щоб офіційно закріпити свої стосунки. Я пам'ятаю, як вони вибрали обручки, рушничок, де будуть святкувати весілля, кого будуть запрошувати, ділилися своєю радістю й обіцяли, що обов'язково приїдуть до мене в гості. Але не судилося їм бути разом, смерть розлучила їх, він ще такий молодий, йому б ще жити і жити... Приїхала Ліля і привезла Василя, але в труні… І тут Ліля знову поруч і біля нього, немає такого дня, щоб вона після похорону не була на цвинтарі – один, а то й два рази... За шість років спільного вашого життя, ви завжди перше допомагали всім, а вже потім собі, казали, що встигнете, головне, що ви разом!!! Лілю, прийми найщиріші співчуття, ти була не просто коханою, а надійною підтримкою і розрадою для нього, всіляко старалася допомагати Василю у вихованні сина, я пам'ятаю, як ти вибирала подарунки, тому що ти сприймала його сина як свою дитину і в нього має бути все найкраще!", – згадувала знайома пари Галина Дерев’янко.

На одному з останніх фото Василь Островський – не з автоматом, а з червоними трояндами.

Саме ці квіти, за словами Галини, понад усе любила кохана воїна – з якою їм так і не судилося одружитися.

Юрій Михайлов, 28 ОМБр

Юрій Олександрович Михайлов народився 14 лютого 2000 року в Миколаєві.

Як згадують знайомі родини, хлопчик рано осиротів, тож виховувала Юру бабуся. Він з дитинства захоплювався спортом, з 13 років займався важкою атлетикою. І досить рано твердо вирішив: своє життя присвятить захисту України.

Уже під час російсько-української війни хлопець закінчив Львівську академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного – звідки випустився в 2021 році. І одразу ж вирушив на Донбас, підписавши контракт з ЗСУ на службу в складі 28 ОМБр імені Лицарів Зимового Походу.

Утім, війна для молодого лейтенанта, як зрештою і його життя, виявилася короткою. Прослужити він встиг усього лише 1,5 місяці. 22 серпня поблизу Мар’їнки його вбили російські окупанти: військовослужбовець загинув від кульового поранення близько 15 години дня.

"На взводному опорному пункті від ворожої кулі загинув лейтенант Юрій Олександрович Михайлов. Непоправна втрата для країни, для армії, для родини, друзів та побратимів. За словами побратимів, Юрій гідно і відповідально служив, був добрим і надійним товаришем, справжнім патріотом України та мав багато планів на майбутнє", – йдеться в повідомленні про загибель воїна на сторінці бригади.

"Я знав його до служби. З першого дня знайомства він мені видався відповідальним. У нього така посада – командир взводу. Він відразу рішучий та готовий до бою був", – розповів заступник командира роти 28-ї бригади Олег Штурипіта.

Поховали 21-річного героя в Миколаєві, на Алеї слави.

Олександр Аксьонов, 131 ОРБ

Олександр Васильович Аксьонов народився 29 вересня 1982 року в Борисполі, що на Київщині.

На війні Олександр – з 2018 року. Служив воїн у складі 131-го окремого розвідувального батальйону. Останнім часом був прикомандирований до 28 окремої механізованої бригади.

23 серпня Олександр загинув у Донецькій області. Віку йому вкоротила випущена російським снайпером куля.

"Хочу перепросити в матері, що не зміг вберегти її сина. Він був воїном від бога, надійним товаришем. Ніколи не підводив, ані в бою, ані у відпустці. Це непоправна втрата для нашого взводу", – цитували слова командира Аксьонова, сказані ним на церемонії прощання з полеглим воїном, журналісти одного з місцевих видань.

Воїнові було 38 років. Утім власну родину створити він не встиг. Вдома на нього чекала лише мама.

В’ячеслав Пітько, 74 ОРБ

В’ячеслав Павлович Пітько народився 22 грудня 1972 року в місті Кам’янське Дніпропетровської області.

В’ячеслав захищав Україну з 2014 року. Після кількох років на фронті спробував був повернутися до мирного життя – втім ненадовго. Останній свій контракт підписав у липні 2019 року.

У День Незалежності України близько 7 вечора група військовослужбовців ЗСУ, серед яких був і В’ячеслав, потрапила під ворожий обстріл неподалік від окупованого Донецька. Поранено було двох військових. Один із них – старший сержант Пітько – отримав особливо важкі ураження: куля прошила "бронік", пошматувала внутрішні органи – і вийшла навиліт.

"Почули якийсь шум, а потім одразу почалися постріли з боку противника. Це був не снайпер. Це були автоматичні постріли", – згадував у розмові з "Новинарнею" побратим В’ячеслава Сергій, який перебував поруч із Пітьком у момент поранення.

Він згадував: уже поранений, В’ячеслав скомандував "До бою!" і навіть зміг трохи проповзти по окопу. Однак до госпіталю його довезти не встигли: за даними "Новинарні" чоловік помер у ході евакуації – через поранення печінки воїн втратив надто багато крові.

Бойовим та надійним називають В’ячеслава ті, з ким він воював пліч-о-пліч. Пітько завжди готовий був іти в бій і не раз ризикував власним життям задля виконання бойових завдань чи порятунку побратимів. Так, саме він врятував свого часу життя захиснику України Олександру Федорченку – витяг його, пораненого, з оточення ворога, куди розвідники потрапили під час однієї з операцій.

Згодом В’ячеслав погуляв на весіллі побратима та хрестив його дитину.

"Ти завжди, згадуючи 9 серпня 2015 року, жартував. А я ридала. І не розуміла твоєї захисної реакції. Того дня Саша пообіцяв, що, якщо виживете, ти ще побудеш на його весіллі свідком і станеш хрещеним для наших майбутніх дітей. Чоловік своєї обіцянки дотримався... Ти обіцяв завжди бути поруч. А тепер тебе немає! Я не можу прийняти це і змиритися... Як нам тебе не вистачає. Твоєї осяйної посмішки. Твого оптимізму. Дякую тобі за життя мого Сашка. Дякую, що не залишив його на полі бою. Що готовий був підірвати себе разом з ним, аби не потрапити у полон, коли сили закінчувалися", – пронизливо написала після загибелі В’ячеслава дружина врятованого ним побратима Тетяна Драшко.

"Людина з великої літери. Завжди допомагав. Усім. Кожному, хто до нього звертався, він усім допомагав. Кажуть, війна забирає найкращих. Це про нього. Сто відсотків. Він не любив говорити про сім’ю. А мріями ділився. Мріяв після цієї ротації зайнятися сільським господарством. Тепличку хотів собі зробити. Огірочки вирощувати, помідорчики. Такий хазяйновитий", – цитує "Новинарня" спогади ще одного побратима загиблого, Олексій. Старшого товариша він називав по-батькові – "Павлович" або "Палич".

Вдома на полеглого героя не дочекалися дружина та донька, якій виповнилося 11 років.

Андрій Вискребець, 74 ОРБ

Андрій Вікторович Вискребець народився 28 квітня 1982 року в Запоріжжі.

Після школи Андрій закінчив Запорізький будівельний технікум і працював за фахом. А вже у 2015 році був мобілізований до ЗСУ. Службу проходив у 26 артилерійській бригаді.

Рік відслуживши по мобілізації, Андрій продовжив службу, уклавши військовий контракт з 55 окремою артилерійською бригадою "Запорізька Січ", де воював старшим навідником. З 2019 року ж служив за контрактом у 74-му окремому розвідувальному батальйоні – оператором протитанкового взводу вогневої підтримки.

27 серпня 2021 року, виконуючи бойове завдання на Донеччині, Андрій Вискребець потрапив під ворожий обстріл. Отримані в бою поранення стали для воїна фатальними.

"Сьогодні ми зібрались, щоб вшанувати пам’ять справжнього воїна, патріота, громадянина, батька, брата, сина. Він віддав своє життя за мир і спокій України. Не ми розв’язали цю агресію, але боротьба продовжується і Бог забирає найкращих. Я прошу вибачення від керівництва Збройних сил, командування сухопутних військ за те, що ми не змогли зберегти його життя. Історія розставить все на свої місця. Заради наших дітей, нашого майбутнього ми повинні пообіцяти, що ми збережемо пам’ять про хорошого солдата, воїна, патріота", – цитувало слова тимчасово виконувача обов’язків командувача оперативного командування "Схід", бригадного генерала Владислава Клочкова агентство "Укрінформ".

"Цей хлопець був справжнім прикладом служіння своєму народу. Він проходив військову службу у Збройних силах, починаючи з 2015 року. Служив у 26-й, потім у 55-й артбригадах і наприкінці своєї служби він проходив службу в нашому 74 ОРБ. Всі розуміють, що в нашому батальйоні служба не найлегша, але він служив з честю, гордістю. Прошу вибачення у його родичів. Вибачте нас, будь ласка, за те, що ми не вберегли його. Він переміг у цій війні", – навело видання слова заступника командира військової частини А1035 з морально-психологічного забезпечення, підполковника Едуарда Коровіна, сказані ним на церемонії прощання з полеглим воїном.

Вдома на Андрія чекала кохана дружина, двоє дітей та сестра.

Олександр Петраківський, 8 полк спецпризначення ЗСУ

Олександр Петрович Петраківський народився 4 червня 1988 року в Житомирі.

Виходець із родини військових, ще в юності Олександр вирішив пов’язати своє життя з армією. У 2009 році закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю "Бойове застосування та управління діями аеромобільних підрозділів". Небо вабило до себе молодого хлопця ще до отримання диплому: під час навчання в школі він відвідував парашутний гурток і здійснив понад 100 стрибків із парашутом.

Коли почалася війна, Олександр вже був капітаном і очолював групу спецпризначення Оперативного командування "Північ" ЗСУ. Побратими дали йому псевдо "Фартовий" – за майже містичну здатність залишатися непоміченим у найскладніших розвідвиходах.

Та одного разу удача Олександрові таки зрадила.

20 липня 2014 року розвідгрупа під його командуванням забезпечувала проходження колони військової техніки та добробату "Айдар" до оточеного ворогом Луганського аеропорту. Саме тоді розвідники виявили ворожу засідку неподалік від міста Щастя і вступили з противником у бій. Це дозволило українським військовим пройти до аеропорту запасним шляхом.

Проте сам Петраківський під час бою отримав важке поранення голови. За лічені хвилини до цього він віддав свій кевларовий шолом одному з бійців – і майже одразу отримав осколок міни в голову. За спогадами очевидців, вчинок Петраківського врятував тому воїнові життя. Уже після бою солдат нарахував на шоломі 7 вм’ятин від осколків – і сказав "Якби не командирський шолом, то не залишився б живий".

Попри складне поранення тоді Петраківський продовжив командувати боєм і навіть витягував поранених побратимів з-під вогню. Проте сам так ніколи і не повернувся до нормального життя.

"Наслідки того бою стали для Олександра Петраківського жахливими… Кома, десятки надскладних хірургічних операцій, тривала й дорога реабілітація. Довгі сім років Сашко, його рідні та близькі, десятки доброчинців та волонтерів боролись за життя Героя. Довгі сім років ми всі молились за його швидке одужання та повернення на службу. Утім смерть забрала його від нас… Герой України підполковник Олександр Петраківський був, є і залишатиметься завжди справжнім прикладом служіння Українському народові, взірцем мужності та честі", – написав на своїй сторінці у Фейсбук Петро Ткачук, начальник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

За виняткову мужність, героїзм і незламність духу, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України вже прикутий до ліжка Олександр Петраківський у грудні 2014 року був удостоєний найвищої державної нагороди – звання Герой України з врученням Золотої Зірки. У липні 2018-го йому присвоєне військове звання "полковник".

Усі ці роки за одужання Олександра дійсно боролися. Він проходив лікування у Льовові, Польщі, Ізраїлі та США. Однак незламний воїн свою останню багаторічну війну програв: 29 серпня, у День пам’яті загиблих захисників України, він помер.

Роман Задорожний, 24 ОМБр

Роман Андрійович Задорожний народився 9 червня 1994 року на Львівщині.

На війні у складі 24 ОМБр старший солдат Роман Задорожний провів майже 5 років. Його життя обірвалося 30 серпня. Цього дня Роман разом з побратимами заступив на бойове чергування. Позиції українських військових ворог взявся обстрілювати з ручних протитанкових гранатометів та різнокаліберних кулеметів. Внаслідок обстрілу біля бойового поста загорілася трава – і військовослужбовці кинулися гасити пожежу, аби запобігти більшому лихові.

"Для того, щоб унеможливити подальше загоряння позиції, старший солдат Задорожний, разом із іншими військовослужбовцями, розпочав локалізовувати пожежу та гасити полум’я і саме в цей момент, під час переміщення від одного осередку пожежі до іншого, бойовики здійснили прицільний обстріл з протитанкової керованої ракети, внаслідок чого Роман Андрійович отримав поранення, несумісні з життям", – написали побратими воїна на сторінці бригади у Facebook.

Полеглому захиснику України було всього 27 років.

Ще один військовослужбовець того дня отримав поранення.

За роки служби Роман не раз демонстрував свою сміливість, відповідальність та порядність. Побратими стверджують: він був природженим воїном, ініціативним та надійним. Таким, з ким не страшно було піти у найнебезпечніший бій. Кому можна було без вагань було довірити власне життя.

Вдома на Романа чекали мама, брати та сестри. Одружитися та стати батьком чоловік так і не встиг.