Річниця харківських угод: росіяни йдуть?

Скоро виповниться рівно рік з того часу, як Росія і Україна підписали Харківські угоди - неоднозначний стратегічний договір, який визначив вектор взаємодії двох країн на всю першу половину 21 століття. У цьому ключі цікаво проаналізувати, які зміни відбулися за цей рік в чорноморсько-газових відносинах між Росією і Україною за даний період, а також зрозуміти, в якому ключі вони будуть розвиватися надалі. Перше, що слід відзначити, у Росії нарешті з'явився конкретний план розвитку чорноморського флоту. До квітня 2010 року ЧФ практично не отримував нові зразки кораблів, і за своїм ударному потенціалу (якщо порівнювати флот з радянськими часами) вся севастопольська угруповання кораблів перетворилася фактично на флотилію. Для вирішення локальних питань, як, наприклад, участь у серпневій війні 2008 року з Грузією, цього ще бракувало, але в цілому бойовий потенціал флоту залишався (та й донині залишається) на мінімально низькому рівні. Зрозуміло, що про будь порівнянні з середземноморським флотом НАТО мови не йде. Але вже таке питання, як забезпечення ймовірного військового вторгнення в ту ж Лівію (хоча б для того, щоб забезпечити паритет з інтересами США з контролю за нафтовими і газовими родовищами країни ) чорноморський флот РФ зараз повноцінно не в змозі виконати. Харківські угоди як раз і оголили весь спектр цієї проблематики. Ще рік тому головною проблемою Кремля залишалося збереження політичної присутності флоту в Криму. При цьому, інфраструктура бази в Севастополі, як і, власне, сам флот, виробляли радянський ресурс. Не варто забувати, що і головною базою РФ на Чорному морі був позначений Новоросійськ, який у військово-стратегічному плані абсолютно за всіма показниками поступається Севастополю. Поряд з тим, що в Севастополь взагалі не надходило нових кораблів, все це побічно говорило про готовність Росії морально (нехай і з політичними застереженнями) піти з Криму. Але 21 квітня 2010 все принципово змінилося. І про це свідчать не тільки загальні заяви міністрів оборонних відомств двох країн Анатолія Сердюкова і Михайла Єжеля (йдеться про спільне переозброєнні Чорноморського флоту). У першу чергу це видно по конкретних кроків самої Росії, яка стала переводити військові та допоміжні судна з Балтики на Чорне морі. Також варто згадати і про договір про купівлю у Франції (і наступному будівництві) вертольотоносців класу "Містраль". (До слова, з базуванням "Містралів" ще не все зрозуміло. Із чотирьох вертольотоносців точно ясно, що як мінімум один буде на Тихоокеанському флоті - питання з Курилами зараз у самому розпалі. Але той же Сердюков відразу після війни з Грузією неодноразово заявляв, що подібних десантних кораблів російським тоді дуже не вистачало). Другою особливістю харківських угод є те, що протягом року вони так і не стали в Україні гарячою темою політичних і, тим більше, громадських дискусій. Примітно наступне. Протягом всієї "п'ятирічки" Ющенка тема виведення флоту РФ з території України була обговорюваної поряд з мовним питанням, федералізацією країни і вступом в НАТО. На найвищому рівні Київ намагався втягнути Москву в обговорення "плану з виведення ЧФ РФ з території України", приймалися односторонні директиви "про перетин кордону військовими ЧФ РФ", двома сторонами провокувалися конфлікти з маяками, тренуваннями на кримських аеродромах, перевезення боєприпасів і т. д. Іншими словами, обопільна істерія доводилася до абсурду, але сама угода, підписана минулого року, викликало лише демонстративний "яєчний" скандал в стінах Верховної Ради. Ніякої хвилі протесту підписані угоди в країні не викликали. За винятком заяв ряду екс-політиків з найближчого оточення Ющенка (наприклад, колишнього глави СБУ Валентина Налічайченко) про неминучу денонсацію харківських угод, тема Чорноморського флоту залишилася повсякденною і не цікавою, як у політичних, так і журналістських колах України. Все це говорить про те , що військова присутність Росії в Криму приймається на підсвідомому рівні у всіх регіонах України. Для наочного прикладу пропоную порівняти реакцію всередині України на підписання угод у Харкові і на призначення міністром освіти і науки Дмитра Табачника. У людини, яка хоча б раз на тиждень дивиться новини, створиться стійке враження, що окремо взятий міністр Табачник куди більше зло, ніж пролонгація ще на 25 років перебування російського флоту в країні. Інша справа, що не все так безхмарно у відносинах між знову вийшли на "стратегічне партнерство" Україною і Росією. Харківські угоди оголили ряд гострих соціальних та юридичних проблем. Мова йде про господарському питанні перебування ЧФ РФ у Севастополі. Те, що Москва могла списувати ще півтора роки тому на антиросійську політику Києва, при цьому ігноруючи такі питання, як інвентаризацію військових об'єктів, орендні угоди тощо, тепер (з вирішенням політичної сторони питання) торпедується з новою силою, тільки вже не з "націоналістичного Києва", а з місцевого кримського рівня "дружньої" Партії регіонів. Регіонали поки ще не в змозі публічно пред'являти господарські питання до умов перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Все-таки Крим як і раніше залишається ще "маленькою Росією" і будь випади проти флоту РФ розглядаються там як випади проти Росії. А це удар по електорату ПР в Криму. Проте "регіонали" вже зараз навчилися маніпулювати свідомістю тих же севастопольців, перевалюючи існуючі соціальні проблеми в місті на "невиконання господарських умов" перебування ЧФ РФ в Криму. Іншою проблемою, яка згодом може спливти - це незадоволеність України щодо газових угод. Поступова ейфорія про "100 доларової знижці" пройшла, до того ж, як з'ясувалося, дана знижка мало чим відрізняється від ринкової ціни, за якою Росія реалізує газ в країни Західної Європи. Сюди ж відзначимо той факт, що Росія так і не відмовилася від проекту будівництва "Південного потоку", який просто знищує транзитну унікальність України. По суті, Україна ніякої "газової перепочинку" не отримала, фінансів на модернізацію своєї промисловості республіка також не має. А тому поряд з відсутністю впровадження енергозберігаючих технологій, Україна має одну з найбільш газозалежних економік світу. І якщо Росія таки планово запустить обхідні газопроводи (але ж існує ще й європейський проект "Набукко", який також украй невигідний Україні), Київ в самому найближчому часі залишиться ще й без транзитних грошей (на сьогодні це близько мільярда доларів на рік). Всі це може вилитися в певну агресію Києва на Чорноморський флот, так як в Харкові угоди по флоту прямо пов'язувалися з ціною на газ. У першу чергу мова може йти про детальну інвентаризації всіх об'єктів флоту, так як ЧФ РФ займає (і це не таємниця) куди більше площі, ніж це прописано в угодах від 1997 року. У цьому ж ключі варто відзначити, що після арабського кризи в світі різко поповзли вгору ціни на нафту. У довгостроковій перспективі це несе загрозу всій світовій економіці, але в нашому випадку примітно інше. Ціна російського газу по зовсім необгрунтованої ініціативи Києва (в особі тодішнього прем'єр-міністра Ю. Тимошенко) прив'язана до світових цін на нафту. Робилося це ще в "помаранчеві" часи (які, втім, в економічному плані Кремль може записати собі в актив) і ціни на нафту тоді постійно знижувалися. Зараз же все кардинально змінилося, і вже міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко у відкриту назвав ціну російського газу на ІV квартал 2011 року - 347 доларів. Україна зараз буде максимально заповнювати свої газосховища (хоча вони не гумові) "дисконтними" газом, але вже зараз у суспільстві активно гуляє версія, що "в Харкові Україна нічого не отримала, а лише поступилася". Враховуючи достатньо складну соціально-економічну ситуацію в країні, уряд Азарова в публічній політиці цілком може перекладати провину за ситуацію на Росію. Той же Ю. Бойко нещодавно заявляв, що навіть з урахуванням знижки в 100 доларів, поточна ціна на газ не влаштовує Україну. Слід також зазначити, що Харківські угоди на ментальному рівні ще більше відірвали населення Кримського півострова, яке в більшості своїй вважає себе росіянами, від інтеграційних процесів з материкової України. Про якийсь пряме приєднання Криму до Росії в осяжному майбутньому говорити не доводиться, але присутність ЧФ РФ в Севастополі, принаймні, з кримчан українців точно не робить. А це означає, що півострів і далі залишатиметься своєрідним російським форпостом. У перспективі це дає Кремлю ще один механізм впливу на політику Києва. Правда варто позначити, що ЧФ ніколи в своїй історії не грав якої реальної ролі в політичній історії України. Ні в 1991, ні в 1993, ні в 2004 роках, коли вирішувалися фундаментальні питання співіснування Росії та України, ЧФ незмінно залишався непричетний до подій. У цьому плані разючі дії російських військових у Придністров'ї, Абхазії чи Таджикистані. У кожному разі, відзначити важливо наступне - минулий рік пройшов під загальними економічними та геополітичними успіхами Росії в Україні. Втягнувши Україну в сферу свого прямого політичного впливу, Росія понесла мінімальні (ні про які горезвісних 40 мільярдах доларів говорити зараз не варто, це повна профанація) економічні втрати, а з огляду на загальні успіхи в інших напрямках (атомна енергетика, авіаційний комплекс, металургія, чорноморський шельф ), РФ на порядок поліпшила свою присутність в Україні. При цьому сам Чорноморський флот продовжує грати більше політичну функцію домінування "російського світу" в південних і східних регіонах України. Важливим етапом подальшої експансії Росії може стати політика інституційного втягування України в сферу своїх життєвих пріоритетів - Митний союз, ОДКБ, нарешті, прообраз, союзної держави. Росіяни йдуть.