Відео дня
У боротьбі за церковне "віце-президентство"
Після тимчасового затишшя, пожвавлюється лише епізодично-млявими міжконфесійними суперечками, внутрішньоцерковна життя знову пожвавилася. Як мінімум, усередині найбільшою і єдиною канонічною православною церкви України - УПЦ Московського патріархату. Причиною тому послужили дві події - одне вже те що, інше - поки не відбулося. 14 червня відбулося засідання Священного Синоду УПЦ. Саме по собі, подія досить рядова - такі засідання збираються не рідше разу на кілька місяців, зазвичай приурочені до якихось конкретних приводів.
Останнім з них стала підготовка до проведення 8 липня Собору Української православної церкви. Що саме по собі є подією чи не надзвичайним. Навіть знаменитий "харківський", зібраний в травні 1992 року, який відправив у відставку митрополита Філарета, який пішов після цього в "автокефальний плавання", і котрий обрав на його місце не покійного митрополита Володимира був собором всього лише "архієрейським", без участі рядового кліру і мирян , як намічений у липні.
Взагалі, скликання цього, згідно зі Статутом вищого органу Церкви, не тільки в Україні, а й, скажімо, в Москві - досить рідкісне явище. Проведене зазвичай для обрання нового предстоятеля в разі смерті (або відходу на спокій) попереднього. Втім, УПЦ МП було не надто сподручно проводити такі заходи ще і в силу побоювання тиску влади, які не забули б скористатися таким приводом для "протягування" потрібних для себе змін у церковній організмі. А так, управління за допомогою Синоду (свого роду "церковного Політбюро") - всяко легше. Завжди можна відмахнутися від нав'язливої ??опіки "сильних світу цього" - мовляв, ми б і раді, але Статут міняти не вправі, це ж тільки Собор може.
Правда, тепер нового керівництва України Київської митрополії побоюватися начебто б нічого. Віктор Янукович давно, і, треба сказати, послідовно позиціонує себе прихожанином УПЦ МП - і готовий змиритися з втратою навіть політкоректного іміджу "дорівнює розташованого до всіх конфесій президента". На манер своїх попередників, у великі церковні свята влаштовували "марафонські перегони" між храмами різних конфесій. Що з точки зору будь-який з них - для простого віруючого - неминуче б закінчилося відлученням за таку "всеїдність". Сугубий пієтет до "своєї" Церкви також підтверджується цілком певними "подарунками" - начебто будівель на території Києво-Печерської лаври, дозволу на будівництво Десятинної церкви і т.д.
З "сірих кардиналів" в "чорні"?
Так чи інакше, схоже, без помітних (можливо навіть революційних) змін, принаймні, кадрових, на прийдешньому Соборі справа не обійдеться. Власне, вони вже почалися - на минулому 14 червня Синоді. Який для цього навіть порушив церковний Статут - причому двічі. Перший раз, коли перевищив кількість власних "постійних членів" за рахунок обрання трьох нових - донецького митрополита Іларіона, а також архієпископів Павла та Олександра.
Друге порушення полягало в тому, що два останні архієрея зі згаданої "трійки" взагалі-то не мали формального права бути обраними на ці посади. Оскільки не є правлячими (тобто керуючими самостійної єпархією) єпископами, але лише "вікаріями", заступниками. Хоча в даному випадку самого митрополита Київського і всієї України Володимира. Нехай навіть пости в церковній ієрархії вони займають і неабиякі. Владика Павло (Лебідь) з титулом архієпископа Чорнобильського - намісника Києво-Печерської лаври, а владика Олександр (Драбинко) - голови Відділу зовнішніх церковних зносин. Правда, до 27 червня він очолював ВЗЦЗ в якості "виконуючого обов'язки" - цілих півтора року.
Втім, у арх. Олександра є й інший, неофіційний і куди більш важливий титул в Церкві - "сірого кардинала". Нагадаємо, що "хрещеним батьком" цього поняття став рядовий священик, батько Жозеф, що мав величезний вплив на справжнього кардинала і фактичного правителя Франції при слабкому королі Людовику 13-му - знаменитого Рішельє. Але головний герой романів Дюма, спочатку суперник, потім покровитель д'Артаньяна носив чорну рясу - а його найближчий друг і радник - сіру. Після чого іронічно-поважне прізвисько на століття "приклеїлася" до будь впливовим людям, не займають при цьому адекватно високих офіційних посад.
Сам архієпископ Олександр зазвичай відкидає всі подібні чутки. Але сама його запаморочлива кар'єра свідчить про зворотне. Не кожен уродженець невеликого містечка на Рівненщині, закінчивши навіть не Духовну академію, а звичайну семінарію (нехай і Московську), до 21 році стає референтом владики Володимира, редактором кількох церковних ЗМІ, а потім за 2 роки (з 2006 по 2008-й) проходить ієрархічну драбину від рядового батюшки до єпископа. Більше того, незважаючи на чисто номінальне звання "архієпископа Переяслав-Хмельницького і Вишневського", з 2010 року архієрей очолює в статусі "в.о." Відділ зовнішніх церковних зносин, яким керує після останнього Синоду вже в якості повноправного глави. Нагадаємо, що саме ВЗЦЗ (правда, в масштабі всієї Російської православної церкви) протягом останніх десяти з лишком років перед обранням Патріархом Всієї Русі очолював тодішній митрополит Кирило. Право, для 34-річного клірика "послужний список" більш ніж значний.
Саме з ім'ям владики Олександра спостерігачі в ЗМІ пов'язують ще одну важливу інтригу в УПЦ МП - навколо посади Місцеблюстителя. Взагалі, даний пост передбачений нинішнім Статутом та РПЦ і УПЦ МП як виключно тимчасовий - на період після смерті (відходу на спокій) попереднього предстоятеля Церкви - і обрання нового. Причому, період цей досить жорстко обмежений - максимум 3 місяці. Хоча в історичній перспективі такий "в.о." часом перебував у своєму статусі десятиліттями. Як, наприклад, митр. Алексій (Симанський) (обраний патріархом у 1943 році) після смерті патр. Тихона - на тлі запеклих гонінь Церкви з боку більшовиків, не дозволяли зібрати покладений Собор аж до сталінської "відлиги" в роки Великої Вітчизняної.
Але надзвичайні обставини на те й надзвичайні. У даному ж випадку мова йде про створення посади свого роду "церковного віце-президента", що бере на себе обов'язки глави УПЦ МП у випадку, наприклад, його хвороби або інших обставин, що заважають повноцінному служіння. З урахуванням же 76-річного віку владики Володимира і кидається в очі цілого "букета" його старечих немощів, такі ситуації можуть виникати все частіше. Аж до фактичного переходу верховної влади в Церкві в руки Місцеблюстителя. Ну а у випадку, не дай Бог, "появи вакансії", саме такий "віце-президент" і має найбільші шанси бути обраним новим предстоятелем.
Ці різні "крила" ...
Втім, останнє поки виглядає досить проблематично. Архієпископ Олександр (Драбинко) відомий ще й в якості неофіційного лідера "автокефалісткого крила" в УПЦ МП, який набирає за відділення української церкви від Московської Патріархії. Правда, сам же владика Олександр це не раз спростовував. І взагалі, визнавав, що форсування такого варіанту не призведе ні до чого хорошого, окрім розколу вже всередині канонічної церкви - але сформовану репутацію виправити складно.
На сайті недоброзичливців архієрея з Одеської єпархії є ціла сторінка з посиланнями дрібним шрифтом на все, на думку "Союзу православних громадян", його "розкольницькі і антицерковні" діяння. Мабуть, найвідоміше з них - загадкове поява, а потім зникнення на офіційному сайті УПЦ в 2008 році слова "голодомор" в контексті "геноциду". Що дало найбільші пропагандистські козирі націонал-демократам в їх полеміці проти регіоналів і комуністів: мовляв, ось вже і "московська церква" геноцид визнала - а ви все впираєтеся. Хтозна, не в ознаменування чи таких заслуг в жовтні 2009 президент Ющенко, взагалі-то на дух не переносить "непатріотичну церква", навіть нагородив арх. Олександра орденом "За заслуги".
Звичайно, президент Янукович - не Ющенко. Але, з іншого боку, в його нинішній політиці все менш помітно бажання безоглядно слідувати в кільватері Кремля. У тому числі і в церковній сфері - що підтверджується абсолютною безплідністю частих візитів патр. Кирила, що не приводять до скільки-небудь помітного зниження впливу "автокефалісткого крила" в УПЦ МП. Навіть обрання видних прихильників крила "промосковського" настоятеля Києво-Печерської лаври арх. Павла і донецького митрополита Іларіона до складу постійних членів Синоду виглядає не більш ніж "розмін ферзів". Проведений виключно для того, щоб легітимізувати обрання туди ж арх. Олександра (Драбинко) як "невбиваного" аргументу. Мовляв, він не єпархіальний архієрей - так і владика Павло теж. А що квоту на число "постійних членів" перевищили - так що ж тепер, накажете митр. Іларіона почесної посади позбавляти? Архіпастиря НЕ звідкись - а з самого Донецька?
Між Банковою і Кремлем
Але повернемося до можливої ??позиції вищої державної влади у ставленні до церковної політики. Саме по собі обрання владики Олександра наступником митр. Володимира цілком могло б влаштувати главу держави. Тим більше, з урахуванням особистих симпатій і рекомендацій нинішнього глави УПЦ до свого молодого помічника.
Інша справа, що такий вибір навряд чи влаштує багатьох архієреїв, яким арх. Олександр годиться навіть не в діти, а в онуки. І ще менше - Московську Патріархію, в якій теж чудово обізнані про переконаннях перспективного лідера. Недарма відомий богослов диякон Андрій Кураєв, за неадекватно великий вплив якого в РПЦ назвают "дияконом всієї Русі", не раз називав неконкретізіруемую "групу молодих прелатів в УПЦ МП" "помаранчевими борджікамі". За аналогією зі знаменитим Цезарем Борджіа, сином Папи Олександра 6-го, що прославився своїми авантюрами (нерідко - злочинного характеру) під високим покровительством сановного батька.
А адже саме Московський патріарх, відповідно до Статуту Української православної церкви, "благословляє" (тобто стверджує) обраного предстоятеля УПЦ МП. І сподіватися на це благословення з боку патр.Кірілла, м'яко кажучи, наївно. Можна, звичайно, обійтися і без нього, при відповідній підтримці офіційного Києва - але це означало б остаточний розрив не тільки в церковній сфері, а й у великій політиці між Кремлем і Банковою. А заодно - і дуже можливий розкол всередині української церкви, з переходом її південно-східних єпархій під пряме підпорядкування Москви. Дарма, чи що, згідно з недавнім соцопитуванням в очах тамтешнього населення Путін випереджає за популярністю всіх інших політиків з великим відривом ? Та й вже відверта переорієнтація президента зі Сходу України на Захід може коштувати йому дуже серйозних електоральних втрат, що можуть призвести і втратою влади.
У той же час введення постійного "местоблюстітельство" на чолі з арх. Олександром (Драбинко) дозволяє уникнути вищеописаних ексцесів - одночасно вручаючи йому цілком офіційну та реальну владу, далеко виходить за колишнє "серокардінальское" вплив. Правда, сам архієрей не раз спростовував усі подібні версії, в тому числі в достатньо різких виразах.
Не києм - так катанням
Але, за великим рахунком, навіть якщо інтрига з "местоблюстітельство" і виявиться не відповідною дійсності, перерозподіл повноважень всередині УПЦ МП легко здійснити і іншим шляхом. Він вже намічений на останньому Синоді - шляхом організації Вищої церковної ради, за оцінкою самого митр. Володимира - "церковного уряду". У яке, на відміну від Синоду, будуть входити керівники синодальних відділів, і займаються практичним проведенням церковної політики.
Нескладно здогадатися, що при бажанні Синод при такому розкладі можна кинути на положення зібрання "весільних генералів" - зосередивши реальну владу в набагато більш підконтрольному найближчому оточенню предстоятеля Церковному раді. І, найголовніше, патр. Кирилу до такого розкладу причепитися складно - оскільки положення про вищезазначений Раді "скальковані" з недавнього рішення московського Синоду.
Втім, реальний вплив вищеописаних факторів на рух Української православної церкви до автокефалії все одно буде залежати в першу чергу від позиції вищої держвлади з даного питання. А воно на даний момент поки не визначено. Проте, розглянуті організаційні зміни в структурі управління УПЦ МП закладають досить серйозний фундамент до можливого ослаблення московського впливу на Україну в церковній сфері.