Блог | Этих детей убили дважды...
День памяти детей, пострадавших в результате агрессии (оккупации) России - что этот день для вас?
Что?..
...Оля прыгнула ко мне на руки, как испуганный котенок. И вцепилась в меня руками и ногами. Не смогли отодрать, чтобы одеть. Так я ее и вынесла - в незастегнутой курточке, с босыми ножками. Так и пыталась посадить в микроавтобус, но оторвать от себя ручки едва смогла.
Далее текст на языке оригинала.
Село під аеропортом ворог крив артилерією кілька днів. Ми примчали, щоб вивезти дітей. Хоча б дітей, які там лишались. Нас не пропускали. Ми шукали підходи, щоб обійти наші ж блокпости. Ми мусіли там бути. Ми мали вивезти дітей.
Нам знову допомогли військові. З нами ще одна машина, в машині група. Частина військових оточує вулицю, частина бігає з нами, шукаємо дітей.
Коли я увірвалась до хати, де вдягали Олю - вона стрибнула на мене як перелякане кошеня.
Вони чекали на нас, як на порятунок. Оля чекала "отих тьоть"
Олі було п'ять років...
... Соня і Ліза стояли перед нами і ми почудувались їх забрьоханості - ошатні колись курточки були у багнюці. В багнюці була і дублянка, що на мамі.
Вони йшли три години відстань у півтора кілометри. Саме така відстань була від їх дому до місця, звідки ми вивозили людей - в тепло, до світла, до безпеки. Ми витягували людей з бомбосховищ. Мама Соні і Лізи знала, куди щодня ми приїздимо з колоною наших автобусів, мікроавтобусів, легкових авто, де забираємо людей, згодних на евакуацію. Вона зібрала Соню і Лізу, і вони пішли. Був обстріл. Мама раз за разом шарпала дітей, щоб вони падали на землю, сама падала поруч.
Вони дійшли.
Ми їх вивезли.
Соні і Лізі було щось по чотири та шість років...
... Льошка стояв поруч з мамою. Я - напроти цієї маленької сім'ї. Я вмовляла молоденьку маму втікати від обстрілів. Я клялась, що ми не покинемо їх, що не лишимо без допомоги.
Мама не вірила.
Ендрю стояв поруч і кривився - він не уявляв, якими ще аргументами можна було подіяти на упертюху.
- В мене грошей немає. - сказала ця мама, сама майже дівчинка. - В нас зовсім немає грошей. Кому ми там потрібні?
Я витягла з кишені суму і подала їй.
- На, бери. - сказала я. - І запам'ятай. Ти нам потрібна. Ну, подумай, якщо людина дає тобі запросто таку суму і просто хоче тебе врятувати, то ти точно потрібна.
Вона дивилась на ту суму і очі були круглими від подиву. В депресивному Дебальцево 200 гривень, от так запросто видані тобі у подарунок, це не аби що.
- Ну, што, поедем, Лешка? - спитала вона в малого.
Спитала аби спитати. Їй треба було на когось опертись. Вона ще жаху не знала справжнього, обстріли тоді лишень починались. Вона ще не розуміла, у яке пекло скоро перетвориться Дебальцево.
Ми вже розуміли.
- А Льошці я машину подарую! Велику жовту машину! - сказала я навмання.
Льошка підвів очі на мене. Здавалось, що йому не більше трьох років. Потім виявилось, що п'ять. Недогодоване дитя матері-одиначки.
Льошка кивнув. Це вирішило справу. Ендрю розсміявся, підхопив однією рукою сумки маленької сім'ї, другою рукою вхопив мале за руку, ми всі побігли до мікроавтобуса.
- Ти так це сказала про машину, що я аж позаздрив Льошці. - сміявся потім Ендрю.
Він же потім і прослідкував, щоб ця машина була купленою і врученою Льошці. Гроші я виділила. Ми кілька разів приїздили потім туди, куди ми поселили маму з Льошкою. Жодну іграшку він не цінував так, як ту машину.
Велику і жовту...
... - Подвезете с детьми? - заглядає в салон жінка.
Дві дівчинки туляться до неї.
- Сідайте, швидко. - кажемо ми.
Їдемо. Блокпост.
- Волонтери. З пасажирами. - докладаю я, простягуючи документи.
- О, волонтери? А у вас покушать чогось немає? - засовує спиту морду мент блокпостовий, звичайний, ментус вульгаріс.
- Ні, немає. Продукти не возимо. Не чотирнадцятий зараз, хлопче. І не п'ятнадцятий. - відрізаю я.
Вже нормальні зарплатні, вже видають продукти, що ж ти позоришся і армію позориш, ментус вульгаріс?
- Ну, хоч сигареток. - клянчить той.
- Не куримо. - ріжу я.
Ми рушаємо.
- Магазин поруч. Зарплата є. Що ж ти позоришся? - в унісон моїм думкам відповідає наш водій.
- Запам'ятайте, діти! - повертаюсь я до чужих дітей. - Ніколи не принижуйтесь, ніколи не клянчіть. Попросити про допомогу не зазорно. Зазорно клянчити, коли ти можеш взяти сам.
Чужі діти кліпають, слухаючи мене. Кліпає мати. Я беру себе в руки. Що це я, дійсно, чужих дітей повчаю.
- Перепрошую. - кажу я матері. - Це ваші діти, я не маю права їх повчати.
- Ви дуже добра жінка. - каже вона.
- Я зла. Ви не уявляєте, яка я зла, коли бачу отаких попрошаєк.
- Вона найдобріша у світі зла жінка. - сміється Санді.
Мати всміхається...
... - Ольку усадили? Отправляйте автобус, я на соседнюю улицу, там есть еще дети! - кричить Воронкова і біжить замінованими огородами на другу вулицю.
Автобус з Оліною сім'єю відправляється.
Ми виїдемо з військовими.
Лунають вибухи.
Лишилось ще двоє дітей. З ними батько.
- Нам не нада. - буркає він у відповідь. - Мы едем в Донецк.
Діти заполохано зиркають на нас.
...
... - А потім про них забули, не встигли вчасно евакуювати. І кілька місяців вони пробули при сепаратистах. Виховательки розбіглись. Дітей годували росіяни і сепари. За різні послуги. Я розказую вам це для того, щоб ви ніколи не розпитували дітей про життя під сепарами та росіянами. Це не можна.
- Ви їх обстежували?
- Звичайно. Більше вам знати не потрібно.
...
... Оля йде по Слов'янську.
Пройшло пів року після того, як її вивезли з-під обстрілів.
Зривається злива. Лунає грім. Оля вириває ручку з маминої, біжить по вулиці, падає на асфальт і кричить:
- Мама, сюда! Мама, гради!
Мама біжить за Олею, підводить її, щось шепоче на вушко. Оля ридає. Мама знічено озирається на перехожих, мамі страшенно незручно.
Перехожі відводять погляди. Всі все розуміють. Це місто ще живе споминами про обстріли...
... - Дети, мои дети! Где мои дети? Без детей не поеду! - кричить повненька жінка, вона вже сидить на клумаках в автобусі, діти побігли пішки з одного бомбосховища в інше.
- Заткнись, значит, поедем без тебя! - кричить на неї якийсь дядько з автобусу. - Из-за твоих детей и нам помирать?
- Ніхто нікуди без дітей не поїде. - кажу я рішуче.
Дітей привозить Ендрю. Він скочив у машину і помчав розшукувати їх. В Дебальцево, де продовжуються обстріли. Де коти й собаки шугають через вулиці якомога швидше, а люди дрібними перебіжками тиснуться до стін.
Діти, всі четверо, на місці. Мати їх обіймає. Ми даємо відмашку на від'їзд. В нас загалом чотири автобуси, цей йде третім.
- Скажите, а дорога обстреливается? - питає якась інтелігентного вигляду бабця.
Я довго дивлюсь на неї. Що сказати.
- Так. Обстрілюється. - нарешті кажу я. - Моліться, люди...
... Її хитає з відчаю і втоми. Вона ридає, очі опухлі, ридає вже кілька днів. Вона молила нас приїхати й забрати її й дітей. Ми не могли. Вона жила там, де наші війська вже не були господарями. Але ось ми приїхали за п'ять кілометрів від її хутора - і вона, знаючи, що ми будемо, примчала пішки сюди, щоб вмолити нас все ж проскочити за її дітьми.
Діти лишились на хуторі.
Ми з Наташкою дивимось одна на одну люто. Ми хочемо, щоб хтось взяв на себе це рішення - взяти нікому, тут лише ми.
І ми киваємо разом - сідай.
Автобус вже заповнено, люди виїздять, а ми мчимо в мікроавтобусі, разом з цією жінкою - там, в сірій зоні, троє малих. Ну, невже не пощастить, ми мусимо їх забрати.
"Зараз піде отвєтка градів, мотайте звідти" - попереджає смс у телефоні.
"Тільки не туди, дівчата!" - кричить смс від Ендрю.
- Ну, там же діти, ти ж розумієш сам. - кажемо ми йому у виправдання потім...
... - Діти, там діти! - б'ємось ми з Воронковою в руках чоловіків.
Нас щойно витягнули з-під мінного обстрілу, але у ще одному автобусі лишились діти.
Дітей накрив собою наш Дід Мороз. Він просто ліг на них. Діти лишились живими. В той день ми вивезли тринадцятеро поранених. Лише одна дитина серед них була пораненою.
Вона вижила...
... Дід Мороз та Ендрю втягують дітей до бомбосховища. Ендрю тримає їх, здається, не лише в руках, але й в зубах. Діда Мороза обіймає за шию дівчинка.
- Дядя, а ты приехал защитить Украину? - питається вона.
Мороз довго дивиться в її личко. І мовчки киває.
...
... відео в інтернеті. Волонтери проїздом через село на лінії фронта. Підбігає замурзаний малий.
- Ану, скажи! - сміються волонтери.
- Слава Україні! - слухняно кричить малий.
Волонтери регочуть, хвалять малого, дають шоколадку.
- А ви суки, громадяни. - кажу я собі, дивлячись на це відео. - Що ж ви його, як мавпочку, тренуєте? Як би вам рило начесати, ох, суки.
...
... дітей вдягають в хаті Воронкова в чотири руки з матір'ю. Я отримую вже запаковане мале і притьмом несу до машини. Військові оточують невеликий периметр.
Нам пощастило. Ми все ж зустріли наших військових, коли проривались на той хутір.
Раптом з погреба вискакує дядько в цивільному. В руках автомат. Дядько бачить військових і застигає. Очі по ложці. Наші військові теж застигають. Зиркають на командира.
Командир повільно хитає головою.
Сепар задом здає до погреба.
Ми вкидаємо в автобусик дітей, плигає мати, плюхаємось ми з Воронковою, командир дає відмашку.
Ми їдемо. Військові позаду, прикриттям.
В небі над нами красиві розчерки. Пішли гради. Отвєтка.
Тулимо дітей до себе.
...
... Ми стоїмо над меморіалом.
Тут, біля Сєвєродонецька, в другій світовій, бомбою було вбито велику кількість дітей. Тут знайшли їх тільця, тут їх і поховали. На меморіалі завжди повно іграшок.
В 2014-му році, на початку нашої війни, міна влучила в могилу вдруге.
"Цих дітей вбили двічі" - рядки на меморіалі.
Гори, гори іграшок...
... Нині восьмий рік війни. Ми їдемо селом, що біля фронта. Нашу машину проводжає поглядом пацан, зіскочив з велосипеда, в руках літачок.
- Скільки ж йому було, коли почалась війна? - питається задумливо Павло.
Питання риторичне. Ми задаємо собі його кожного разу, коли махають нам з узбіч малі фронтової зони. У нас цікава машина, на капоті й бочинах намальовано героя мултфільма - тому й махають.
- Скільки ж їм було, коли почалась війна...
... - А що ото на полі? - питається малюк у мене на руках. Другий, поруч на сидінні, теж зацікавлено дивиться у вікно.
На полі бетонні протитанкові загороди. Я починаю розповідати:
- А то така капустка. То люди сіють таку капустку, а зайчик приходить і їсть ту капусту. А лисичка приходить, щоб вполювати зайчика. А ми їй зайчика не віддамо, а ми зайчика захистимо. Нехай їсть капустку зайчик. - кажу я наче співаю, намагаючись прихилити дитячі голівки нижче від вікна.
На задньому сидінні сивіє від моєї казки Воронкова. У неї на руках новонароджена дівчинка, на неї хилиться вже майже непритомна від жаху мати.
Небо над нами креслять красиві вогняні ракети.
Гради, гради.
Але нам не туди, але ми вискочили. Ми знову вискочили. На руках діти.
А ми зайчика не віддамо. Ми зайчика захистимо...
Що для вас цей день?
Що?..
