Блог | Если Россия нападет
Великолепный немецкий писатель Лион Фейхтвагер известен трилогией "Зал ожидания", написанной именно в эпоху окончательного превращения Германии в гитлеровский Рейх. Сама атмосфера этих книг – атмосфера бесконечного ожидания, образ вокзала, от перронов которого постоянно отходят поезда – но только сам ты так и остаешься в зале ожидания, потому что совсем не понимаешь, в какой поезд тебя все же пригласят, – пишет Виталий Портников для Zbruc.
В канун праздников я встречался с коллегой из Washington Post, которая приехала в Киев как раз для того, чтобы написать статью о наших ожиданиях. Вот что мы будем делать, если Россия нападет? Уже потом я увидел статью на страницах газеты – вышла хорошая история о киевлянах, где не могло быть места аналитике. Потому что я задавал себе вопрос: как можно строить какие-то планы, если мы вообще не понимаем, каким будет это нападение и будет ли оно вообще? С таким же успехом можно было приехать в Афганистан за несколько месяцев до его окончательного захвата "талибами" и поинтересоваться у жителей их планами на ближайшее время. А сейчас, собственно, проверить, как осуществились эти планы – у тех, кто ожидал победы "Талибана", и у тех, кто не верил в ее реальность. Ведь мы не представляем, какой может быть эта война. А когда пытаемся вообразить, думаем о прошлом. Но любая новая война отличается от прошлых войн именно тем, что происходит в будущем.
Далее текст на языке оригинала.
Тому коли мене запитують, чи вірю я у реальність нового російського нападу, я завжди відповідаю, що ми вже у 2014 році перемістилися до країни, яка щодня, щомісяця, щороку перебуває під загрозою. Ми – не перша і не остання така країна. Голда Меїр колись жартувала, що в Ізраїлі чудовий клімат, але зиму краще проводити в Йорданії, а літо – у горах Лівану. І так, ізраїльтяни жили у передчутті війни з першого дня проголошення єврейської держави. А коли заспокоювалися, відбувалося найстрашніше – як, наприклад, Шестиденна війна або Війна Судного дня. А коли здавалося, що перемоги у війнах здобуто і мир підписано, починався терор. І це, до речі, також один дуже важливий ізраїльський урок – ціна перемоги. Хто знає, з якими демонами нам доведеться зіткнутися у випадку, якщо ми відновимо нашу територіальну цілісність, і чи не пошкодуємо ми про час, коли виборювали її відновлення.
Ізраїль та Україну багато що відрізняє, але є одна дуже важлива риса: наші вороги завжди хотіли одного – щоб нас не було. На Близькому Сході суть конфлікту завжди була зовсім не в тому, щоб відновити справедливість і створити арабську державу, а в тому, щоб ліквідувати єврейську. І це ніколи не було таємницею. Перший голова Організації визволення Палестини Ахмед Шукейрі, попередник Ясіра Арафата, так і говорив напередодні Шестиденної війни, що після перемоги арабських країн євреям, що залишаться живими, дозволять виїхати до тих країни, з яких вони приїхали – якщо, зрозуміло, буде кому повертатися. Так, це був ясний, без особливих сумнівів окреслений геноцид – знищення держави та її жителів.
Путін, цей сучасний Шукейрі, теж не приховує особливо, що суть конфлікту на сході Європи – зовсім не якась там шизофренічна безпека нещасної Росії, якій всі загрожують, зовсім ні! Суть конфлікту – у самому існуванні України. Путін хоче, щоб її не було, це і є його головною метою, мрією його сірого життя. І так, можливо, ситуація українців відрізняється від долі ізраїльтян тим, що у разі перемоги ворогів тут дозволять залишитися тим, хто зречеться матері і себе самих. Але решту – тих, хто захоче просто залишитися українцями, – виженуть чи знищать. І сумніватися в цьому не варто жодної хвилини.
Як і сумніватися, що таких людей, можливо, не більшість населення, але дуже і дуже багато. Мільйони людей. І саме цим людям доводиться сьогодні у залі очікування думати про те, як складеться в найближчому майбутньому їхня доля, чи увірветься на вокзал ворог чи не наважиться, зупиниться біля чужих дверей, відкотиться в темінь свого Мордору, причаїться – і чи дозволить його відступ заспокоїти серцебиття, обійняти домочадців і повірити, що ми можемо покинути нашу залу очікування, купити квиток, сісти до вагона і жити – просто жити без страху і їхати вперед під нескінченну мелодію "Щедрика".
