Четыре сценария российской агрессии в Украине

5 минут
26,1 т.
Четыре сценария российской агрессии в Украине

Есть вопрос, который сейчас беспокоит весь мир, и ответы на него, которые довольно красноречивы. За два с половиной года каденции президента Владимира Зеленского он считанные разы отважился назвать имя российского руководителя. Да и то в достаточно нейтральном контексте. Что очень контрастирует с его провокационными выпадами в сторону лидеров антипутинской коалиции.

Видео дня

Президент Украины избегает выражать соболезнования семьям павших украинских воинов. Однако не упустил ни малейшего шанса напомнить, что на Донбассе действует режим прекращения огня. Однажды Зеленский даже всерьез заявил, что Россия выполнила первый пункт Минских договоренностей, то есть прекратила огонь. О наличии почти ежедневных обстрелов он стыдливо умолчал. По принципу: "Жертвы? Так это ж единицы! А могло бы быть больше", – пишет Лариса Волошина для gazeta.ua.

Далее текст на языке оригинала.

Навіть зараз, коли союзники почали поставки зброї, а з європейських столиць лунають промови про готовність направити в Україну своїх військових, президент України та його оточення продовжують дорікати західним союзникам в нагнітанні паніки та заперечують можливість російського наступу.

То чи відбудеться наступ російських військ на Україну, чи ні? Якими є можливі сценарії? Як реагуватиме світ? І головне, як поводитиметься українське керівництво?

Сьогодні на столі є кілька можливих сценаріїв. Від широкомасштабних бойових дій по всьому периметру до нанесення ракетних ударів і точкових проривів у намаганні захопити ключові українські міста. І тут варто розуміти, що тих близько 200 тисяч військових, яких Росія накопичила на кордонах з Україною, в Білорусі, на окупованих територіях Донбасу та в Криму явно недостатньо, щоб захопити всю Україну. І справа не лише в тому, що при наступі потрібно мати чотирикратну перевагу.

Щоб утриматися, агресору знадобиться мільйонний окупаційний контингент. Тож, якщо Путін і наважиться на захоплення значної частини української території, це будуть ті райони, де він зустріне лояльність з боку місцевого населення і еліт. У цьому плані ініціатива київського голови Віталія Кличка провести збори мерів українських міст і розробити спільні дії є правильним кроком по об'єднанню місцевої влади. Дивно, що президент, який похапцем припускає окупацію Харкова, замість того, щоб підтримати ініціативу місцевих керівників, обвинуватив київського голову у політичному піарі.

Один з можливих сценаріїв полягає у імітації російської неприсутності. Ми бачимо, як Путін постійно наполягає, що Росія є лише посередником в "конфлікті" між Києвом та "народними республіками", які одночасно бажають встановити діалог і відновити "територіальну цілісність ДНР та ЛНР". Розпочати наступ з окупованих територій Донбасу для Росії вигідно з багатьох причин. Продовжуючи грати в гру "це не ми" і перекладаючи відповідальність на нелегітимну владу російських маріонеток, Путін може розраховувати на уникнення західних санкцій. Принаймні, на певні вагання в європейських столицях, коли прийде час притягати до відповідальності винних у кровопролитті.

На Заході є багато тих, хто воліє не помічати російської присутності на Донбасі. З цієї ж причини, небезпечний і білоруський напрямок. Лукашенко не є законною владою Білорусі. Отже, якщо "білоруська армія" рушить через кордони до української столиці, що Захід може зробити цьому повністю залежному від Кремля диктатору? Накласти ще санкції? Білорусь і так повністю живе за російський рахунок, а її правителя не приймають у цивілізованому світі. Вдарити у відповідь, як це було з оскаженілими режимами Мілошевича і Хусейна? Малоймовірно. Росія і Білорусь входять до складу союзної держави, тож навряд хтось наважиться провести воєнну операцію по приборкуванню нелегітимного агресора.

Але тут можливий і зворотний ефект. Якщо бліцкригу не вийде і військова кампанія затягнеться – а завдяки поставкам зброї від наших західних союзників вона ризикує стати затяжною – це означатиме, що Захід оговтається і спрямує санкційний та дипломатичний тиск на Росію, як це було у випадку із агресією на Донбасі. Навряд Путін піде на пряме вторгнення. Втрати тут серйозніші, ніж вигоди. Плануючи подібні сценарії, російське керівництво має враховувати настрої своїх громадян. Бо навіть накачаних антиукраїнською пропагандою росіян важко переконати, чому вони мають вмирати за Херсон чи Миколаїв у боях з українською армією. Інша справа "мать городов рускіх" або "жемчужина у моря". Київ та Одеса не менш сакральні для російського обивателя, ніж Крим і Севастополь.

Тож, залишається варіант – захоплення або облога кількох ключових українських міст і тиск на українську владу в спробі схилити її до капітуляції. Як це було в Грузії, де російські танки майже впритул підійшли до грузинської столиці. Завадити цьому може тільки одне – рішучість українців до опору. Російський імперський наратив ґрунтується на міфі про "солдата визволителя". Якщо російські танки зустрінуть не квітами, а вогнем з кожного вікна – це може зруйнувати непохитну віру росіян в правильність дій її керівництва. Одне діло "звільняти співвітчизників" від бандерівців, зовсім інше – воювати з російськомовними одеситами і киянами. Жоден образ Путіна-збирача земель цього не витримає.

Головне, що потрібно зрозуміти в цій ситуації, – ймовірність наступу зворотно пропорційна готовності українців давати відсіч агресорові. Чим рішучіше українське керівництво зараз готуватиметься до оборони країни, тим менша ймовірність, що Путін наважиться здійснити свій кривавий задум. Російський лідер ласий до дарівщини. Він бере лише те, що погано лежить. Згадаємо, як 2014 року, зіштовхнувшись з масовим спротивом українських громадян, Росія відступила від ідеї створення "Новоросії". Хоча мала тоді всі шанси прорватися з боями вглиб країни.

Якби не рішучість мешканців Маріуполя, які виходили під обстрілами копати окопи, або мешканців Дніпра, які перетворили своє місто у справжню фортецю, яка щоденно приймала борти з пораненими та відправляла на фронт зброю і провіант, чи мешканців Одеси й Запоріжжя, які боронили свої міста від російських диверсантів – нині окупована зона була б значно більшою. Іншими словами, ключі від миру сьогодні зберігаються у Києві, а не у Москві чи Вашингтоні.

Захід зробив роботу над помилками і почав поставки зброї в Україну, не покладаючись на голу дипломатію. Очевидно, що висновки з минулих помилок винесла і Росія. Путіну потрібні гарантії, що українська влада не зможе або не захоче об'єднати народ навколо ідеї спротиву. А от чи розуміє президент Зеленський, яка відповідальність лежить на ньому? Навряд. Те, як поводиться українська влада, свідчить про її невідповідність моменту. Протистояння влади та опозиції, влади та громадян, влади та військових, влади та союзників – є на сьогодні єдиною умовою для початку російського наступу.

disclaimer_icon
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...