День із життя діґґера

...Складається враження, що повітря тут якесь затхле, липке, а щоби вдихнути його в легені, потрібно докласти неабияких зусиль. Можливо, це лише самонавіювання з незвички, адже для мене лазити підземною дренажною системою Києва — щось зовсім новеньке.

Видео дня

Утім, любитель вилазок під землю із чотирирічним стажем, а заразом і мій ґід Андрій (ім'я змінено — Авт.) каже, що дихається дещо складно завжди: "Замкнений простір, друже, - пояснює він. - Людям навіть із найменшим натяком на клаустрофобію сюди залазити протипоказано". Відверто кажучи, після цих слів на душі робиться трішки лячно.

Знайомство з підземеллям

Ми ось уже двадцять хвилин ідемо в невідомому напрямку так званою Аскольдовою дренажною системою, яка є одним із постійних місць вилазок столичних діґґерів (саме так називаються хлопці й дівчата, чиєю улюбленою забавою є залізти у якесь підземне приміщення, причому чим воно глибше і таємничіше — тим краще).

Вона являє собою трапецієподібну довгу штольню з ребристими бетонними стінами і стелею. У мене, по правді, за час прогулянки склалося враження, що ця "дренажка" нескінченна, однак Андрій обіцяє показати щось цікаве наприкінці шляху. Саме тому я досі не плюнув на безглузду ідею забратися в надра столиці, а продовжую сунути бетонним коридором у темряву, порушуючи могильну тишу чавканням чобіт по вологій глині та нерівним диханням.

Таємничі ходи Аскольдової дренажної системи

Я намагаюся ні на крок не відставати від Андрія, який упевнено чимчикує вперед, оминає поворот за поворотом так, ніби народився у цих підземеллях. Один його ліхтарик наразі працює у руці, освітлюючи шлях попереду, а другий мирно відпочиває на паску. "Золоте правило кожного, хто лізе під землю — брати кілька ліхтарів на випадок виходу з ладу одного з них", - кидає він через плече, ні на мить не сповільнюючи ходи, від чого я з однісінькою китайською іграшкою, яку лиш умовно можна назвати ліхтариком, почуваюся абсолютно недолуго.

Наздоганяти ґіда мені стає дедалі важче, оскільки спина дико ниє через напівзігнуте положення тіла (інакше перелічив би всі нерівності низької стелі чолом), але непроглядна і незвично об'ємна темрява, яку я щораз озираючись бачу за спиною, не лишає шансів зупинитися на перепочинок. Та провідник ніби відчуває мою проблему: "Ще трішки — і перепочинемо", - обнадіює Андрій.

Ось мені вже здається, що зараз я від утоми гепнусь обличчям просто у багнюку, аж тут Андрій рвучко зупиняється: "Усе, прийшли". Мій слабенький ліхтарик освітлює великий, діаметром у кілька метрів, бетонний колодязь, що в нього вперся наш коридор. На стінах — кілька драбин, а з вологого глинистого ґрунту під ногами вгору тягнеться низка іржавих труб. Вочевидь, це і є те "щось цікавеньке", обіцяне мені діґґером. Що ж, місце для відпочинку цілком пригоже, особливо враховуючи меншу кількість води на землі, тож я, знесилений, всідаюся на долівку просто посеред цієї конструкції й закурюю. "Недопалки на землю не кидати, - попереджає Андрій, - адже справжній діґґер ніколи не смітить у тих закуточках, якими гуляє". Що ж, певно, потім гаситиму цигарку і пхатиму її до кишені вже наскрізь брудних джинсів.

Субкультура дослідників надр

Ми сидимо у напівтемряві колодязя, яку освітлює лише слабкий промінчик мого ліхтарика. Моє світило вже відверто дихає на ладан, а Андрій користується моментом і поки береже заряд свого. Я вже вдосталь наслухався про свою недалекоглядність у доборі спорядження, а зокрема про мій єдиний ліхтар, тож нині саме час поговорити з моїм співрозмовником. Що ж так вабить людей у підземні лабіринти Києва? Чи багато таких ходів є на території столиці? Які небезпеки очікують на любителя підземель і як їх уникнути?..

- Андрію, що ж такого цікавого ти знаходиш у спусках під землю? У чому "фішка"?

- Кожний із нас має свої власні вподобання і хобі. У підземеллях ми і тримаємо себе і у добрій фізичній формі, і досліджуємо те, про що звичайні люди на поверхні навіть не здогадуються, і отримуємо естетичне задоволення від споглядання красивих пейзажів, а також порцію адреналіну. Хіба цього не достатньо?

Підземні пейзажі ріки Глибочиця

Розумієш, це ніби інший світ із іншим плином часу. Тут особисто я почуваюся затишно, комфортно, захищено, а також, що не менш важливо, - під землею немає тієї метушні, що нагорі. Гуляєш собі, досліджуєш ходи, нікому не заважаєш, а подекуди навіть допомагаєш...

- Допомагаєш? Кому і як?

- Напевно, люди зазвичай думають, що діґґери не приносять користі, а лише наражаються на безглузду небезпеку. Насправді це не так. Ми справно повідомляємо відповідні служби про аварійність, наприклад, дренажних систем, колекторів, забруднення підземних річок, а також інформуємо про незаконні врізки каналізацій у систему. Ба, більше: ми часто зустрічаємося з представниками цих самих спецслужб під землею і взаємини у нас нейтрально-позитивні. Звісно, у тих випадках, коли діґґер дотримується культури поведінки під землею.

- А що передбачає така культура?

- Є багато речей, які не можна робити, перебуваючи у підземеллях. Так, приміром, заборонено залишати на стінах підземних конструкцій написи... Це ж відверте псування майна! Винятком є інформативні ґраффіті типу "Обережно: за рогом глибока яма!" або ж "Бережіться арматури, що стирчить зі стелі!"

Ні в якому разі не можна перебувати у підземеллях у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння. Це не лише небезпечно, бо можна просто не вийти звідти, але й безкультурно.

Звісно, заборонено лишати по собі сліди життєдіяльності — пляшки, папірці, інше сміття. Все це забирається із собою. Але не винесіть зайвого: навіть не думайте про те, щоби притягти додому якийсь сувенір, адже це розцінюється як крадіжка.

Узагалі, існує ціла низка морально-етичних настанов для діґґера, але все зараз не згадаю. Їх можна прочитати на інформаційних ресурсах для діґґерів в Інтернеті, але всі вони у тій чи іншій мірі зводяться до того, що слід просто бути нормальною людиною.

- Як узагалі організоване діґґерське товариство Києва?

- Немає ніякого діґґерського товариства в класичному розумінні. Всі ми люди, всі різні, зі своїми поглядами і цілями, тож про якесь загальний і чітко структурований рух не йдеться. Часто спускаємося з одними і тими самими друзями, ділимося між собою враженнями про прогулянки, спільно ходимо на свята і сходки, але не більше.

Колодязь Аскольдової дренажної системи

- А як домовляєтеся про майбутні походеньки?

- Переважно, в Інтернеті, на форумі діґґерів. Рідше — телефоном, SMS-повідомленнями.

- ЗМІ часто поширюють інформацію про летальні наслідки таких прогулянок під землею... Чи виправданим є ризик?

- Існують правила техніки безпеки, яких треба дотримуватися. Як я вже казав, не можна лазити під землею п'яним. Також у жодному разі не слід суватися туди під час дощу або коли йдеться до дощу, адже рівень води у колекторах, дренажках піднімається надзвичайно швидко і можна просто не встигнути вилізти звідти. Ну, саме собою, кожний діґґер має при собі документи, на гурт — комплект для надання першої медичної допомогти, щонайменше два мобільних телефони, мотузка довжиною близько 20 метрів... Також не рекомендують лізти кудись на самоті, але це правило останнім часом нехтується.

- Якщо ігнорують необхідність спускатися під землю не самому, то як же тоді взагалі контролювати безпеку?

- Коли ти один, або навіть якщо вас є гурт, котрий має намір дослідити якісь надра, потрібно повідомити максимальну кількість друзів, куди ви йдете, де будете і коли звідти вийдете. Якщо немає, кому розповісти, то у київських діґґерів діє спеціальний номер мобільного; туди охочі можуть скинути повідомлення з цією інформацією, а по виході потрібно обов'язково відзвітуватися за тим самим номером, що всі живі і здорові. Якщо ви цього не зробите — вас шукатимуть.

- Чи багато місць, де можна спуститися під землю, існує в Києві? І чи законно це взагалі?

- Законно у тому випадку, якщо ти не пхатимешся на якісь режимні, заборонені об'єкти. З цієї причини у діґґерів є правило користуватися невідомими виходами з підземель лише в разі дійсної необхідності (скажімо, якщо рівень води в колекторі почав стрімко зростати). Є приклади, як люди, вийшовши через невідомий люк, опинялися на території іноземного посольства і мали чималі проблеми з правоохоронцями... Здається, навіть евакуйовували працівників відомства, а під будівлею довго і нудно шукали вибухівку.

Щодо об'єктів, де гуляють діґґери у столиці, то таких є чимало. У більшості з нас є карта, на якій позначені всі їхні входи і виходи, протяжність, орієнтовний план... Річки Клов, Либідь, Глибочиця, Совка, підземелля так званого Зеленого театру, Нікольска та Аскольдова дренажні системи, найрізноманітніші бомбосховища і так далі — далеко не повний перелік цікавих місць.

Річка Совка, вхід через люк

- Часто взагалі проводяться організовані групові спуски?

- Мало не щодня. Хоча залежить від погоди, звісно. Вся інформація про події з'являється у відповідних розділах форуму в Інтернеті.

- Усе ж, відомо, що часто любителів підземних досліджень ловлять у тому ж метро...

- Жоден діґґер ніколи не розповість журналістові нічого з низки табуйованих тем. До них, зокрема, відноситься інформація про місця, відвідини яких можуть бути пов'язані із порушенням закону. Так само ніхто не розкаже про входи до підземних конструкцій, які мають велику історичну цінність або ж просто є естетично привабливими. Так що пробач.

- Деякі журналісти багато розповідають про незбагненні, надприродні явища, які спостерігають діґґери під землею. Що ти з цього приводу думаєш?

- Особисто я ніколи ні з чим таким не стикався і вважаю, що така інформація є просто вигадкою охочих до сенсацій кореспондентів. Певна річ, час від часу розповідають про якусь бісовщину, однак це не більш як розважальні вигадки і міські легенди...

Психологія діґґера

Найбільше, звісно, цікавить, що ж спонукає "спелеологів" раз за разом спускатися під землю попри неабиякий ризик і вряди-годи навіть незаконність таких вилазок. Утім, самі діґґери не можуть дати однозначної відповіді, обмежуючись цілою низкою розмаїтих аргументів на захист такого виду "туризму".

Психологи вважають, що діґґерство — результат природного бажання людини отримувати яскраві враження та самоствердитися у суспільстві. "Кожен із нас прагне до нових відчуттів, адже людина за своєю сутністю допитлива, - пояснює це явище сімейний психолог Анатолій Коваль. - Це і пошук пригод, і відчуття небезпеки, гонитва за адреналіном. До всього іншого, йдеться про належність до певної групи людей із характерними поглядами, а будь-хто, по-перше, прагне бути індивідуальністю, а по-друге, спілкуватися з іншими індивідами з подібними до власних інтересами".

Так уже повелося, що все маловідоме у нас викликає підозри, тож до діґґерства пересічні українці ставляться скептично. З-поміж опитаних мною двох десятків випадкових перехожих віком від 27 років лише четверо сказали, що добре знають про діґґерів, семеро "щось десь читали або бачили по телевізору", а решта дев'ятеро почули про цю субкультуру уперше саме від мене.

Та майже всі, хто володіє мінімальною інформацією про рух, знаходить причини засудити його. "Вони крадуть метал, а потім дивуємося, чого нема гарячої води", - нарікає пенсіонерка Галина Григоріївна після того, як я кількома словами пояснюю їй, хто такі діґґери. Інші ж опитані звинувачують міських дослідників підземель у горах сміття, які забивають каналізації, а також навіть у вживанні наркотиків. "Молоді хлопці лазять в каналізацію, щоби вколотися. Нічого хорошого в цьому не бачу", - знизує плечима домогосподарка пані Марія.

Та все ж, попри суспільне нерозуміння та осуд, який ґрунтується на поверхневих оцінках субкультури діґґерів, вона розвивається і приваблює все нових послідовників. "За останній місяць зводили під землю трьох новачків, пояснили їм ази. Новеньких дедалі більшає. Людям подобається досліджувати таку близьку до них, але водночас невідому "паралельну" реальність", - відзначає діґґер Андрій, із яким я днем раніше на свою голову поліз у підземні ходи прихованої від сторонніх очей дренажної системи Києва.