"Знала б, де мій син – пішки б туди побігла, не злякалася": мама полоненого Руслана Сугака понад 7 років чекає на його повернення

19 хвилин
22,3 т.
'Знала б, де мій син – пішки б туди побігла, не злякалася': мама полоненого Руслана Сугака понад 7 років чекає на його повернення

Уже 7,5 років Олена Сугак із Дніпропетровщини чекає на свого сина. 29-річний Руслан Сугак став одним із бійців 40 батальйону територіальної оборони "Кривбас", що не повернулися з Іловайська. Мама впевнена: її син весь цей час перебуває в полоні на окупованих територіях. Хоча жодного разу за ці роки не чула його голосу і не знає, де саме бойовики утримують Руслана.

Впродовж усіх 7 з лишком років пані Олена живе надією, що одного разу двері її дому відчиняться – і в них зайде Руслан. Що ті, хто утримує його з 2014 року, повернуть їй сина, а її онукам – батька. Тому й робить усе, що може, аби і Руслан, і сотні інших наших співвітчизників, що нині перебувають у полоні, повернулися додому. Разом з іншими мамами полонених вони створили організацію "Берегиня" – і не дають ні державі, ні світові забути про їхніх дітей та всіх, кого досі тримають у полоні як на окупованій частині Донбасу, так і в Росії.

Відео дня

Історія понад 7 років пошуків та надії – далі від першої особи.

Олена Сугак уже майже 8 років розшукує сина: він зник при виході з Іловайська.

Перша повістка Русланові прийшла ще в квітні 2014 року. Я її синові не показала: він на той час уже кілька місяців з дружиною жив у тещі на Кіровоградщині, вирішили з нею побути, поки вона відійде після загибелі батька Маринки в ДТП... Тоді 40 БТрО тільки починав формуватися, і хлопці мали чекати в телефонному режимі, поки їх викличуть. Згодом прийшла друга, третя повістка… І останню я синові віддала – не будеш же вічно ховати. Та й брехати в нашій сім’ї не заведено… Руслан одразу ж з тією повісткою поїхав до військкомату. Сказав: "Так а що ж? Я ж не буду весь час ховатися!". У військкоматі йому сказали чекати на виклик і зібрати "тривожний чемоданчик".

Забрали Руслана 12 травня. Комплектація батальйону "Кривбас" завершилася 27 травня. І хлопців на тиждень вивезли на полігон 17-ої танкової бригади в Макулані (мікрорайон у Кривому Розі. – Ред.). Там у них була "підготовка" – якщо можна це так назвати. Розвалена країна, закинутий полігон – і вони в гумових капцях ідуть в тир стріляти. А довкола гадюки повзають… Тоді це називалося "пристрілюватися".

А за тиждень їх долучили до ЗСУ.

Руслан так пояснював матері, чому українських військових на тій стороні охрестили "укропами": "Кріп посій – і він обов'язково зійде. Так і ми".

"Кривбас" створювався як батальйон територіальної оборони. Вони мали стояти на блокпостах у Дніпропетровській області. Але хлопців, які ще вчора працювали хто шофером, як мій син, хто лікарем, хто менеджером, відправили воювати. Хоча серед них були ті, хто й "строчку" не служив, зброї ніколи в руках не тримав… Брали тоді взагалі всіх. З Русланом служив, наприклад, Саша Гажур (царство небесне йому, бідному) – то в нього зір був -7. І нічого, написали, що "годний". Час такий був, що брали і "кривих", і "горбатих", і тих, у кого дітки маленькі… І наші діти йшли. Бо так ми їх виховали: якщо треба – значить, треба. Треба було йти.

Я до останнього не знала, що Руслана відправляють на Донбас. Дізналася напередодні пізно ввечері. Він мені подзвонив, сказав, що їх десь перекидатимуть. І що йому потрібні берці, розвантажка, форма… На той час у нас на Дніпропетровщині вже важко було це дістати. Все розкупили, навіть у рибальських магазинах. У нас же, окрім 40 батальйону, ще 17 танкова, 93 механізована, 54-та бригади базуються. То батьки і волонтери все з магазинів вигрібали. Але я синові пообіцяла, що щось придумаю – і зранку привезу йому все, що треба…

Пів ночі знайомих обдзвонювала, збирала, в кого що було… А коли зранку набрала сина – він сказав, що вони вже не в Кривому Розі. Вже поїхали…

Хлопців наших тоді всім миром збирали. Люди з зарплат частину відраховували. У нашому селищі є завод вогнетривких блоків та бетонів – і його власник усім хлопцям, що призвані були з нашого селища, закупив першим броники та розвантажки. А волонтери разом з адміністрацією все решту збирали, від трусів і до шкарпеток. Одягали повністю.

Руслан Сугак – зліва.

Син мені багато про війну не розповідав. Випитати, де він і що він – то ціла проблема була. Якось ми дізналися, що вони дві доби сидять без їжі і води, пили з калюжок у донецьких степах, бо спека вже стояла страшенна… Зібрали їм їжу, воду, медикаменти – і я почала питати в сина, куди це можна відправити – він мені так і не зізнався. Навіть воєнкому не одразу сказав. І ми таку величезну бандероль тоді відправили на його ім’я. Хлопці ще тоді дивувалися, казали: Русику, в тебе мама що – в адміністрації десь працює, що посилкою пів машини переслала? А син відповідав: ну ви такі смішні… Моя мама працює мамою.

Я вже перед самим Іловайськом дізналася, що "Кривбас" і під Слов’янськом стояв, і під російський кордон їх перекидали…

А вже перед Іловайськом Руслан на кілька днів приїздив додому. Їх тоді по черзі всіх намагалися відпустити, давали по тижню разом з дорогою. І якщо попередній затримувався – наступний їхати не міг. І хлопці будь-що намагалися встигнути повернутися. Дружні були дуже. Хотіли, щоб кожен хоч на трошки додому потрапив…

Руслан приїхав додому 13-го серпня. 15-го у його донечки був День народження. Пам’ятаю, як він тільки під’їхав, я підбігла привітатися, відкрила дверцята машини – і побачила його очі… Це були очі не 29-річного чоловіка, а старої людини, яка бачила таке, що мені і в страшному сні би не наснилося. Очі людини, яка повністю переосмислила все – і цінує кожну хвилину життя… Я ті очі ніколи не забуду…

Ввечері, коли ми вже повечеряли і невісточка повела дітей вкладати спати – ми з Русею сиділи на ґанку і довго говорили. Я йому казала: синочку, ну, можна ж було не піти – сидів би вдома… А він відповів: "Ма, ти просто не бачила, що там робиться… Земля горить, будинки зруйновані, люди… Це таке жахіття, що я тобі навіть передати не можу".

Пам’ятаю, розповідав про випадок, коли з непідконтрольної сторони до блокпосту їхнього під’їхала машина. Вони її зупинили. Звідти вийшла жінка. А в машині лишилася маленька дівчинка, видно, що дуже хвора… І ця жінка в Руслана питає: ви ж не будете в нас стріляти? "Я, – каже, – відповів їй тільки – чому ж би ми стріляли по своїх? А вона раптом впала на коліна і давай руки цілувати… Я настільки шокований був, що не передати. Та дівчинка ж в машині – віком як моя донечка… Ми з хлопцями зразу в кого що в кишені, якась цукерка, ще щось – все тій дитині віддали. А та жінка довго ще дякувала. Казала: "Дякую, що ви тут. Що ви нас захищаєте. Повірте, тут усі вам вдячні, що ви нас не кинули"…

Руслан Сугак – третій зліва.

Поки Руслан був вдома – він спав на підлозі. Боявся, аби нікому не нашкодити вночі. Казав: я спатиму, мені щось насниться – і я спросоння можу когось ненавмисно вдарити. То діти з невісткою спали на дивані, а він – біля них, на підлозі… Схоплювався від кожного шурхоту.

17 серпня Руслан поїхав. Відтоді ми його більше не бачили.

Востаннє з сином я розмовляла телефоном 28 серпня. Тоді вже страшне робилося. Мами тут, у нас в Кривому Розі всю владу на вуха піднімали. Що діти наші – в оточенні. Що вони вийти не можуть… Частина мам поїхала на Київ, під Адміністрацію президента. Частина лишилася тут, у військовій прокуратурі писали заяву на тодішнього комбата "Кривбасу". Бо десь 24 чи 25 серпня ворог з "Градів" накрив штаб батальйону, повністю його розбив. І комбат забрав близько сотні військових, які були поряд – і вивіз їх. Тоді ще можна було вирватися з оточення. Грубо кажучи, втік. І залишив частину своїх бійців, що тримали блокпости, напризволяще. Без наказу на вихід. Без води. Без боєкомплекту… І ми, батьки, тоді ходили на нього писали заяву через це.

Тоді, у військовій прокуратурі, ми вперше почули словосполучення "зелений коридор". Дізналися, що тривають перемовини, аби наших хлопців вивести з оточення під Іловайськом… І тоді, 28-го (це четвер був) я Руслану казала: синочку, все буде добре! У понеділок ти вже будеш вдома. І вас більше нікуди не пошлють… Бо в прокуратурі нам сказали, що якщо людина хоча би годину провела під "Градами" – це практично 100% контузія, і відповідно до чинних на той момент розпоряджень, така людина вже не може бути на першій лінії… А 40 батальйон до Іловайська два тижні безперебійно з "Градів" крили. Їх треба було категорично виводити звідти. Нам військовий прокурор обіцяв, що якщо вони вийдуть – вдруге їх уже ніхто нікуди не візьме. Ми повірили тоді. Хоча потім же було Дебальцеве, куди знову тих самих хлопців погнали. Тих, хто лишився живий після Іловайська…

Нам розповідали, що російське вторгнення відбулося після Дня Незалежності. Але це не так. Перші хлопці з нашої 40-ки потрапили в полон за кілька днів до того клятого "зеленого коридору". Коли в Києві проходив парад – вже в полоні був Володя Свірський. Він з побратимами потрапив у засідку в районі Сніжного. Їх у ніч з 23 на 24 серпня взяли в полон росіяни. Та й наші хлопці вже на той час затримували російських військовослужбовців... А нас намагаються переконати, що росіян ще тоді не було?

У тій останній розмові 28 серпня Руслан сказав, що в них уже оголошений "режим тиші", що впродовж наступних трьох діб він сам нас набиратиме, коли буде можна. Нас же просив йому не дзвонити, бо телефони в них будуть вимкнені: на той час російські війська одразу накривали точки, де хтось дзвонив. Обіцяв, що за можливості пробуватиме дати знати, де він і що він.

А наступного дня почалося пекло.

Руслан Сугак – праворуч.

Наше селище розташоване поміж трьома областями. І десь з 10 ранку до, мабуть, 12 в небі робилося казна-що. Постійно літали вертольоти та літаки. На схід і назад. Один за одним. Здається, тоді в небо підняли все, що можна було підняти. Бо я бачила не тільки ЗСУшні зелені літаки, а й старі, на яких зірки було видно…

Тоді, після 10 години ми, мами, почали дзвонити куди тільки можна. Нам ніхто не відповідав. Я навіть Хомчака набирала. Бо ще до Іловайська, коли все тільки починалося, зв’язувалася з ним… Він тоді мені казав: "Розумієте, не тільки ваш син там. Я теж тут перебуваю. І моя мама теж не знає, де я. Думає, що я десь відпочиваю. Але я хлопців не покину".

29-го Хомчак мені вже не відповідав. Тоді я почала набирати його заступників. І один з них таки відповів. Сказав, що вони самі не розуміють, що трапилося. Що були домовленості, які росіяни порушили. Що хлопці частинами намагаються вийти з тієї зони. І тих, хто виходить, у штабі сектору опитують, кого і де вони бачили в "коридорі".

Попри досягнуті домовленості про "зелений коридор", яким українські військовослужбовці та бійці добробатів мали вийти з Іловайська та його околиць – росіяни 29 серпня почали розстрілювати українців, як у тирі

До вечора я вже знала, що наш Руслан із "зеленого коридору" вийшов. Мені передзвонив цей полковник зі штабу сектора. Сказав, що група, в якій і мій син, прорвалася, вночі вони мають вийти до Розівки. І ми чекали…

Хлопці виходили тижнями. Виявилося, що ці діти, які вибиралися після того побоїща, нікому не потрібні. Вони пішки йшли додому, на Кривий Ріг. Обгорілі, обідрані, брудні та голодні. Їх підбирали по дорозі далекобійники та прості водії. Підвозили до міста. Тижня півтора-два вони йшли. Сходилися з усіх полів і посадок…

Ми чекали, що одного дня так само прийде й наш Руслан. У нас усе було відкрите: вікна, двері… Ми слухали кожен шурхіт. Сподівалися, що він ось-ось з’явиться на порозі… Але час ішов, а його не було.

А потім ми ховали першого нашого загиблого, Сашу Гажура. І під час похорону мені подзвонили з "Офіцерського корпусу" Рубана. Сказали, що Руслан потрапив у полон. І що я маю терміново їхати до СБУ і подавати заяву. Це було чи 4 чи 5 вересня.

До війни Руслан працював у пожежній частині. За кілька місяців до початку бойових дій на Донбасі він з дружиною переїхав до тещі на Кіровоградщину і там працював водієм.

Ми з донькою одразу зібралися їхати. Перед тим нам треба було взяти в місцевому військкоматі довідку, що Руслан дійсно служив у ЗСУ. Ми зідзвонилися з військовим комісаром (це був неробочий день), він приїхав, зробив нам ту довідку. І каже: так а навіщо вам їхати кудись? Зараз везуть 13 хлопців, серед них ваш Руслан. Уже скоро буде вдома!

Але ми з донькою все ж таки вирішили подати ту заяву до СБУ, а звідти – стрімголов у Дніпро, зустрічати хлопців. І там дізналися, що серед 13-ти звільнених Руслан є, але не наш, а інший хлопчик з 40 батальйону…

Так ми зустріли наших перших звільнених полонених. Сказати, що це був шок – це нічого не сказати. Може, на відео та фото це й не дуже помітно, але в реальності на них, бідних, було боляче дивитися. Брудні, в сажі… А руки!.. Наче вони вугілля тими руками гребли. До крові позбивані пальці… Це було щось страшне й незрозуміле – що в 21 сторіччі десь може коїтися таке жахіття.

Я вже пізніше, з розповідей хлопців, трохи дізналася про те, як мій син вибирався з "зеленого коридору".

З Іловайська Руслан виїздив на "Уралі". Хлопці казали, він був за кермом. Завдяки тому, що він довіз їх до соняшникового поля, частина з них залишилися в живих. Тоді, в перший день, вони порозбігалися, хто куди. Бо їх впродовж двох днів обстрілювали з важкої артилерії. А вони ж залишилися без командира, самі, дезорієнтовані… Вони не знали, куди йти. Тоді ж у більшості не було смартфонів з GPS-навігаторами. В кого ще були заряджені телефони – ті намагалися зв’язуватися з кимось, аби зрозуміти хоча б, у яку сторону йти, більш-менш зорієнтуватися…

Так, блукаючи, на третій день мій син зустрівся з групою хлопців з 40 батальйону. Вони разом переночували. Зранку – поховали загиблого: хлопці тягли його тіло з собою, не хотіли кидати. Щоб той, кому пощастить вибратися, зміг розповісти, де похований цей хлопчик…

Руслан Сугак – крайній зліва.

Далі їх знов почали обстрілювати. І бойовики зачищали територію. Тому хлопці знову порозбігалися. Руслан мій до останнього був разом з одним хлопчиком. І вони майже вибралися, їм із пів кілометра до наших залишалося, коли Руслан ввечері наступив на розтяжку, був поранений… Побратим тягнув його на собі, скільки міг. А тоді Руслан попросив його залишити, сказав, що разом їм не вибратися. Вони чули, що їх переслідують… Син сказав: "Ти йди сам, а потім повернешся за мною". І цей хлопчик пішов. Коли ж повернувся з нашими – Руслана там, де він його залишив, уже не було…

Я думаю, мій син потрапив у полон 1 вересня. Цим днем датоване відео російського ОРТ з нашими полоненими хлопцями – і там сказали, що й Руслана взяли в полон. Я бачила сина і на відео з Гіві, коли наших хлопців на коліна поставили біля військових вантажівок – просто в полі. Руслан там з самого краю, одразу біля машини – спирається на витягнуті руки. Видно, йому дуже боляче було. На ньому ще на єдиному – кепка одягнена…

Олена Сугак впізнала свого сина на відео, де ватажок одного з незаконних збройних формувань ОРДЛО "Гіві" допитує взятих у полон після розстрілу росіянами "зеленого коридору" українських військових

І коли в Донецьку влаштували "парад" полонених українських воїнів, а потім викладали відео в мережу – я впевнена, що на тих кадрах бачила й свого сина. Та й усі, хто бачив той "парад", кажуть: там наш Руслан…

Так званий "парад полонених" у Донецьку терористи влаштували в 2014 році

З тих відео ми й дізналися, що Руслан потрапив у полон. І почали його шукати. Просили кого тільки можна, зокрема, й волонтерів спробувати дізнатися про його долю. Так отримали першу звісточку: нам сказали, що син поранений і перебуває в Донецьку, в лікарні імені Калініна – в травматологічному відділенні.

Звідти, як я розумію, його вивозили до Ростова-на-Дону, в тамтешню лікарню. Його картку, де про це сказано, волонтери знайшли, коли був обмін у жовтні 2014 року.

А восени 2015 року знову ж таки волонтери, які заїздили на ту сторону і забирали хлопців з полону, дзвонили Наталі Карповій (мама полоненого бійця батальйону "Кривбас" Олега Карпова. – Ред.). Сказали, що на полях Луганщини з нашої 40-ки бачили кількох людей: Золотаренка, Карпова й Сугака. Хлопців тоді ще на роботи виганяли… Казали, що вони були в жахливому стані. І єдине, про що просили наші діти – сказати батькам, що вони живі.

Син Галини Карпової Олег, як і Руслан Сугак, у полон потрапив після Іловайська

Ще пізніше ми знайшли в інтернеті інформацію, що є люди, які знають про долю двох полонених, зокрема, й нашого Руслана. Ті люди хотіли говорити напряму з рідними. Дочка моя їм писала, питала, де зараз Сугак Руслан Іванович з 40 батальйону. Відповідь була: він на території Росії…

Руслан беріг рідних і мало розповідав їм про війну.

Найсвіжіша інформація про Руслана – від 2017 року. Тоді нам сказали, що він – на Луганщині. А далі – сліди губляться.

Є в нас Юра Карпов з 93 бригади, розмінуванням займався. Він теж виходив з Іловайська. Вважається безвісти зниклим. Але існує відео, зняте на локомотивному заводі в Іловайську, де він теж є. Він усе про себе розповідає, про свою сім’ю говорить… Обличчя в нього трохи "заштриховане". І видно, що вуха нема. Була дитина – і куди ділася? Як батькам довести, що він у полоні й що його треба витягати?

За ці роки мені довелося їздити в Дніпро на опізнання. Але коли моєму синові 29 років, а мені показують тіло 40-річного чоловіка, коли в Руслана тоненькі брови, а в невпізнаного загиблого – майже "брєжнєвські" – то невже я, мама, не зрозумію, що переді мною не моя дитина?

Хотіли брати в мене зразки для ДНК-аналізу. Але я, ще коли тільки стало зрозуміло, що Руслан зник, викликала опергрупу. Вони приїхали, взяли його пото-жирові, волосся… Тому я сказала: звіряйте ДНК з оригіналом. Збігатиметься – тоді до мене приходьте. На цьому всі питання відпали.

Жінка вірить: одного дня син таки повернеться додому.

Але в списки на обмін держава наших дітей довго не вносила. Один-єдиний раз за Порошенка ми домоглися, аби їх включили – і то, це з такою натугою відбувалося!..

Я навіть до Тоні Фріша дійшла, який на той момент керував СММ ОБСЄ. Показала йому фотографію сина – і кажу: от ви їздите в Донецьк та Луганськ, ви ходите по тих тюрмах – скажіть: ви бачили цю людину? Він відповів, що зараз їде туди і подивиться. "Але ж ви зрозумійте мене. За протоколом ми не маємо права втручатися. І я не зможу вам навіть сказати "так" чи "ні". Але я спробую щось зробити"… Коли ж ми зустрілися з ним після його повернення – він сказав, що не може нічого зробити і навіть сказати тільки тому, що наша країна не подає наших дітей в списки на обмін. А ще додав: людям, що сидять там у тюрмах – далеко не так тяжко, як було в 2014-му. Я тоді відповіла: то може поміняємося місцями? Хай кожен спробує, як воно – бути в чужій шкірі?..

І лише після цього ми Ірину Геращенко вперше змусили нарешті включити наших дітей у списки на обмін. Єдиний раз. Це було в 2017 році.

Коли ж прийшов Зеленський, після нашого лежання під ОП (у червні 2020 року матері полонених українських військових, що утримуються в тюрмах ОРДЛО, провели під Офісом президента України на Банковій "лежачий" пікет, вимагали звільнення їхніх дітей. – Ред.) – про наших дітей тепер постійно говорять у Мінську. І вони кожного разу подаються в списках на обмін.

"Лежачий" протест мам військовополонених на Банковій, червень 2020 року.

От тільки та сторона їх не визнає – десь з 2016 року. Хлопцям з "Кривбасу", які в полон потрапили ще в 2014-му, тоді, на початку, так і казали: ви підете додому останніми. У цьому батальйоні багато було добровольців. Та й воювали вони достойно. Якщо подивитеся перше відео з затриманими російськими десантниками (ті, що "заблукали") – то знімали його розвідники 40 батальйону. То вже потім історія переписувалася і затримання росіян почали приписувати винятково 51-ій бригаді. Чому, навіщо? Це загадка з багатьма невідомими.

Та й загалом, кому сподобається батальйон, у якому воюють не професійні військові, а представники мирних професій – і попри це вони зубами вгризаються в землю і не пускають ворога далі?.. Нікому. Ні по ту сторону лінії розмежування. Ні по цю. Наша ж 40-ка, напевно, всім владам незручна. Інакше чому досі ніхто не попросив вибачення за те, що так знеславили цей батальйон? Знеславили – і забули. Хлопці без наказу, практично без зброї стояли до кінця, і тільки вони, 13 людей на всю Україну – досі безстатусні. Сподіваюся, зараз, коли в першому читанні нарешті ухвалили закон про полонених та політичних в’язнів, для нас щось зміниться. Бо наразі єдина допомога, яку отримують діти полонених хлопців з "Кривбасу" – це якийсь добрий дядя з адміністрації може їх безкоштовно годувати в школах. А діти ростуть. Їм скоро вступати вже багатьом… І – ніхто й нічого.

Дасть Бог, тепер може щось зміниться. Як казала якось волонтерка Настя Голішевська: "Мрію дожити до тих часів, коли не ви, мами, дякуватимете за небайдужість тим, хто переймається долею полонених – а коли вам казатимуть "Дякуємо, мамо, що у вас такий син".

Пані Олена разом з іншими мамами українських військових, що потрапили у полон, усі ці роки домагаються звільнення заручників.

Русланові діти, Настя і Денис, зовсім маленькі були, коли тато в полон потрапив. Насті було 5, Денису майже 3. Нелегко їм довелося… Настя мріяла, що її тато в 1 клас поведе. А тата вдома не було. І вона вибрала собі зірочку на небі – і досі кожного вечора просить ту зірочку, щоб тато приїхав. А коли йде до школи і дорогою минає церкву – щоразу зупиняється, накладає хрест і молиться Божій Матері, щоб повернула тата додому…

Дружина Руслана Марина з дітьми, Настею та Денисом.

А в Дениса була така іграшка-скарбничка, у формі їжачка. Він зробив в ній більшу дірочку і складав туди все, що мало для нього цінність. Казав: я подарую цього їжачка тому дяді, який поверне мені тата…

Коли підросли – стало важче. Бо, буває, гуляють десь на вулиці – а хтось з дітей і скаже: "Та в якому полоні твій тато? Немає його вже!". І вони біжать уже в сльозах додому, з криком… І я онуків потім втішаю: все добре, все в нас буде добре!

Коли син Руслана Сугака Денис востаннє бачив тата, йому ще не було й 3 років. Фото з виставки "Ми вас шукаємо. Ми вас чекаємо. Не забуваємо", організованої ВГО матерів та родичів учасників АТО "Берегиня".

Ці діти довго не брали участі у якихось шкільних заходах, пов’язаних із війною. Їм важко це було. Особливо Насті. Вона ж і старшенька була, та й дівчатка в її віці завжди до тата туляться… Ледь що – а вона зразу: от був би тато… А потім я купила їй красивий зошит – і кажу: в цьому зошиті пиши листи татові. От що в тебе за день сталося – ти все-все татові розповідай. А потім він повернеться, прочитає – і знатиме, що в тебе було за ці роки… І Настя досі тату пише…

Лист доньки Руслана Сугака свого часу розчулив українців.

Ми свого часу навіть до психолога з нею їздили. Я Настю залишила, а за годину повернулася – а та психолог сидить вся в сльозах. Каже: "У вашої онучки просто не було дитинства. Вона дуже різко виросла. Зі мною говорила не дитина – це наче 28-літня жінка навпроти сиділа"…

Зараз онуки підросли. Вони чудово розуміють, що відбувається. Як Настя свого часу пояснювала Денискові: "Погані дяді забрали нашого тата і не дають йому повернутися". Вони зараз підтримують маму, вона стала для них "орбітою". Коли дзвонять мені чи приїжджають – я їх завжди прошу: мама ж там одна, ви ж дивіться, щоб мама не плакала, щоб у неї все було добре. А вони відповідають: бабуню, ми допомагаємо.

…Ми всі чекаємо на новий обмін. Та поки нам нічого не обіцяють. Україна готова повертати своїх і віддавати їхніх. Але та сторона не підтверджує списки, які ми подаємо. Не визнає навіть тих людей, про яких ми точно знаємо, що вони перебувають у їхніх тюрмах. Наприклад, у полоні в "ЛНР" з 2015 року перебуває Роман Онищук зі Львівщини. Йому свого часу дали можливість подзвонити додому й поговорити з мамою. І їхній омбудсмен Кобцева у розмові з Галиною Онищук тоді казала: так, він у нас, буде обмін – ми вам його повернемо. Зараз вони Романа не підтверджують.

Роман Онищук з 24 ОМБр у полон потрапив ще в 2015-му. Представники незаконних формувань спершу підтверджували, що утримують його, потім – перестали

І що мій син перебуває в полоні в ОРДЛО, там теж не визнають. Як не визнають і сотень військових та цивільних, чоловіків і жінок, які наразі сидять там у тюрмах. Ми рахували якось – і за нашими підрахунками в полоні нині перебуває щонайменше 600 українців. Точної цифри ніхто не знає. Та наших бранців люди там бачать. Але бояться про це розповідати, аби не загриміти "на підвал" самим.

Я досі точно не знаю, де мій син. Знала би – вже давно б туди полетіла. Пішки би пішла. Мені байдуже. Не боюся вже нікого й нічого. Для мене головне – повернути свою дитину додому.

І я точно знаю: рано чи пізно мій син повернеться.

P.S. Якщо Україні не вдасться домовитися з Росією про обмін полоненими до весни 30 березня 2022 року Руслан Сугак зустріне свій 37 день народження десь там, в окупації, у застінках. Ще один день народження, проведений далеко від тих, хто любить його понад життя – і хто стільки років мріє знову побачити й обійняти сина, чоловіка, тата.