"Пам’ятаємо. Помстимося": що відомо про загиблих у травні героїв України

Війна триває. На Донбасі, як і раніше, щодня ворог обстрілює позиції захисників України.

Впродовж травня на передовій загинули 10 захисників України. OBOZREVATEL пропонує згадати тих, хто віддав життя на війні за незалежність.

Борис Степанченко, сапер, 54-та окрема механізована бригада (без фото)

Борис Миколайович Степанченко народився 22 червня 1984 року в селі Самійлівка Олександрівського району Донецької області. До війни працював водієм на ДТЕК "Добропіллявугілля" на шахті Новодонецькій.

Контракт на проходження служби в ЗСУ підписав у 2018 році. У 54 ОМБр прийшов у листопаді 2018-го – на посаду сапера.

Під час бою неподалік від Горлівки був поранений і зник безвісти. Бійця шукали понад добу. Його тіло було евакуйовано на окуповану територію, до міста Первомайськ. 31 травня о 9:30 окупанти віддали загиблого Бориса Степанченка українській стороні.

У героя лишилися батьки, дружина і дві маленькі донечки. Йому було 35 років.

Читайте: Війна за незалежність України: ЗСУ потужно відповіли атакуючим "Л/ДНР"

Олександр Пузіков, старшина, 24-й окремий штурмовий батальйон "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади

Олександр Юрійович Пузіков народився у 1986 році в місті Нікополь Дніпропетровської області. З 2004 року служив у військовій частині А1314 "Е" в Дніпрі, на базі якої нині розташоване ОК "Схід". Обіймав посади водія, командира відділення, заступника командира взводу й старшини роти.

У 2008-2009 роках у складі українського контингенту перебував у Косово. Звільнився з армії в 2013-му. Після звільнення працював водієм у 2-й ДПРЧ МНС м. Дніпро. На військову службу повернувся під час війни, у 2016-му році. Служив у 24 ОШБ "Айдар".

Загинув Олександр Пузіков 24 травня під час ворожого обстрілу, виконуючи бойове завдання в районі Горлівки на Донеччині. Похований у рідному Нікополі 28 травня. Йому було 33 роки.

Читайте: Ненавидять війну: терористка "ДНР" поскаржилася на агресію жителів Донбасу

Андрій Федоров, молодший сержант, 93-я окрема механізована бригада "Холодний Яр"

Андрій Миколайович Федоров народився у 1980 році, проживав у селищі міського типу Солоне на Дніпропетровщині. Захищати Батьківщину пішов ще в 2014 році. А в 2016-му підписав контракт на службу у Збройних силах України і потрапив до лав 93 ОМБр, обіймав посаду командира відділення у взводі матеріального забезпечення одного з батальйонів.

8 травня цього року через тромб у легеневій артерії Андрій упав і отримав сильну травму голови. В стані коми його доправили до Авдіївської центральної лікарні, а за два дні – перевезли до Дніпровської обласної лікарні імені Мечникова.

Медики впродовж 11 днів боролися за життя бійця. Однак через серйозність травми та ускладнення внаслідок низки серцево-судинних захворювань врятувати його не вдалося. 19 травня 39-річний Андрій Федоров помер.

20 травня його поховали на малій батьківщині, у смт Солоне.

Читайте: В Кремлі йдуть війни, росіяни починають виходити на протести — Саша Сотник

Роман Досяк, солдат 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс"

48-річний Роман Досяк народився у селі Ліщин Жидачівського району Львівської області. Жив у Львові. В 1989 році був однимі з тих, хто відроджував "Пласт" в Україні, учасником першого пластового табору, який силою розганяло КДБ. Проходив службу за контрактом у 10 ОГШБр.

Згідно повідомлення прес-центру ООС, опівночі 18 травня група ворожої піхоти зайшла в "смугу забезпечення" – з метою охоплення ротного опорного пункту бригади, яка обороняє селище Кримське. Для прикриття цього маневру противник розпочав інтенсивний обстріл наших позицій із гранатометів різних систем, крупнокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. Солдати Роман Досяк і Петро Парсенович, котрі перебували на ВОПі, маневр противника помітили – і відкрили вогонь. Зав’язався тривалий бій. Відступаючи, противник відстрілювався. Обидва військовослужбовці отримали поранення. Роман – особливо тяжке: куля увійшла йому в лоб над правим оком, а вийшла з лівої скроні.

Тяжко пораненого Романа у стані коми екстрено евакуювали до Дніпропетровської лікарні імені Мечникова. Найкращі анестезіологи та нейрохірурги впродовж декількох діб боролися за збереження життя бійця. Провели 5 надскладних операцій. Однак 22 травня о 23:15 серце бійця зупинилося.

За словами побратимів, за добу до смерті Роман прийшов до тями. Після поранення він повністю осліпнув і не чув на праве вухо.

У загиблого героя лишилася дружина та двоє дітей – донька (навчається на першому курсі ліцею) і син (другокласник).

Поховали Романа Досяка 25 травня на Личаківському кладовищі у Львові.

Читайте: Війна за незалежність України: з'явилися сумні звістки з Донбасу

Василь Джус, прапорщик 114-ї бригади тактичної авіації, воював у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

45-річний Василь Джус народився у Івано-Франківській області. На війну пішов рік тому. Був навідником 79-ї ОДШБр. У червні мав повертатися додому.

Загинув Василь Джус 16 травня на Маріупольському напрямку від смертельного осколкового поранення, яке отримав у результаті мінометного обстрілу.

У загиблого героя залишилися мати і донька.

Читайте: Війна за незалежність: ЗСУ потужно помстилися ворогу на Донбасі за підлість

Антон Безверхній, гранатометник 46-го окремого батальйону спеціального призначення "Донбас-Україна", 54-та окрема механізована бригада.

Антон Безверхній народився 24 січня 1994 року в Харкові. Воював у складі батальйону "Донбас-Україна". Був земляком і близьким другом загиблої у квітні бійця цього ж підрозділу Яни Червоної ("Відьми"). Дуже болісно переживав її смерть і прагнув помститися за неї.

Останній пост на своїй сторінці у Facebook він зробив за лічені години до загибелі, написавши: "Двічі не вмирають! Двічі не вб'ють! Загинути в бою – честь!". Через декілька годин його не стало.

Загинув боєць 14 травня під Новозванівкою Попаснянського району Луганської області, куля ворожого снайпера влучила йому в шию – поранення виявилося смертельним.

Поховали загиблого героя 17 травня на Алеї героїв у Харкові. Йому було 25 років.

Читайте: "Це братська війна": спливло відео зустрічі нового начальника УДО з терористом Моторолою

Володимир Коваль, старшина, 79-а окрема десантно-штурмова бригада

Володимир Коваль народився у 1967 році в Хмельницькому. Закінчив прикордонну академію. Служив у підрозділі прикордонників. Потім вступив до лав Збройних сил України. До зони бойових дій на Сході України потрапив ще в 2015-му, під час 4-ї хвилі мобілізації. Відтоді виконував бойові завдання у складі спершу 92-ї окремої механізованої бригади, згодом перейшов до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ.

Загинув у ніч на 8 травня в районі села Павлопіль на Приазов’ї під час нічного прицільного обстрілу з боку російських окупантів. У бою ворожа куля влучила воїну в шию. Він загинув на місці.

На момент загибелі Володимиру Ковалю був 51 рік. Вдома на нього чекали дружина та 27-річна донька, яка служить у Національній гвардії України. 10 травня він збирався приїхати до Хмельницького, на весілля доньки.

Поховали полеглого героя 11 травня на Алеї Слави в Хмельницькому.

Читайте: "Війна та ганьба!" Портников пояснив, чим загрожує Україні автономія Донбасу

Сергій Дрогін, старший солдат, командир відділення, 24-й окремий штурмовий батальйон "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.

Сергій Дрогін (позивний "Скіф") народився 22 грудня 1986 року. Мешкав у Сєвєродонецьку на Луганщині. Строкову службу проходив у 2010-му році в 703-му окремому Вінницькому полку оперативного забезпечення на Львівщині.

На війні – з 2017 року. Був командиром відділення 2-ї "афганської" штурмової роти 24-го ОШБ "Айдар" 53-ї ОМБр.

Загинув 7 травня у районі смт Південне Донецької області – неподалік від Горлівки – від смертельного поранення кулею російського снайпера.

"Хоробрий воїн, вірний товариш, відданий своїй справі патріот. Він загинув, захищаючи рідний Донбас від агресії "русского міра", – таким згадують полеглого бійця його побратими.

Героя вдома не дочекалися батьки і дружина. Йому було 32 роки.

Поховали Сергія Дрогіна 11 травня у рідному Сєвєродонецьку.

Читайте: Війна за незалежність України: на Донбасі розв'язалися криваві бої

Іван Сакаль, старший сержант, командир взводу розвідки 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.

Іван Сакаль народився 27 червня 1994 року в селі Завадівка Турківського району Львівської області. Закінчивши школу, вступив до Самбірського технікуму економіки та інформатики на спеціальність "Програмна інженерія". З 2013 року продовжив навчатися за цією спеціальністю у Тернопільському національному економічному університеті – на заочній формі навчання.

З початком російської агресії у червні 2014-го Іван підписав контракт із ЗСУ. Й майже одразу вирушив на фронт.

Спочатку проходив військову службу у 56-й комендатурі охорони та обслуговування ВМС, а з 2015 року перевівся у 137-й батальйон морської піхоти. На момент загибелі старший сержант Сакаль очолював взвод розвідки 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.

За час служби в нього було три ротації в зону АТО. Перша – у 2014-15 роках у складі РТГр морської піхоти: Широкине, Павлопіль, Талаківка, Гнутове. Друга ротація – в районі Чемарлика. Третя – Донецька область.

Останній бій Івана Сакаля відбувся 1 травня (під час нього загинув і побратим Івана – Денис Козьма). Уночі, в тумані, переслідуючи ворожу ДРГ, група Івана Сакаля вимушена була вести ближній бій з ворогом, у якому якого Іван Сакаль отримав смертельне поранення: куля калібру 7,62 мм увійшла у праву виличну область, вийшла через ліву лопаткову, вразивши на своєму шляху всі життєво важливі органи. Боєць впав у кому. Кращі реаніматологи та хірурги обласної лікарні імені Мечникова у Дніпрі 5 діб боролися за життя Івана.

Але 6 травня о 10:45 серце героя зупинилося.

Читайте: "Пес війни!" Одкровення Стрєлкова про звірства на Донбасі розгнівали українців

Денис Козьма, сержант, 137-й окремий батальйон морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти

Денис Козьма (позивний "Дєд") народився 20 серпня 1987 року у селі Приозерне Кілійського району Одеської області. З дитинства обожнював футбол – займався ним у ДЮСШ, був причетний до ультрас-руху в Одесі.

На війні був від самого її початку — пішов воювати добровольцем після трагічних подій 2 травня 2014-го в Одесі. Далі — продовжив службу за контрактом у складі ЗСУ. Спершу потрапив до 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади. Там, під позивним "Кіпіш", пройшов бої за Мар’їнку у 2015-му. Далі перейшов до 153-го ОБМП 53-ї ОБрМП, де спершу ніс службу у 1-й роті, а далі — у розвідвзводі.

Побратими згадують, що Денис був справжнім воїном – відмінно володів різною зброєю, був оператором БПЛА, крутим водієм. Нагороджений Нагрудним знаком Міністра оборони.

Денис сам виховував донечку. Всі, хто його знали, зазначають: своєю принцесою він надзвичайно пишався, і мріяв, щоб колись вона жила у справедливій європейській Україні.

Після першої ротації у 137-му Денис звільнився зі служби, пішов вчитися, закінчив із відзнакою технікум, почав вивчати англійську та планував вступати до ВНЗ. Декілька місяців тому, перед черговою ротацією батальйону, він підписав новий контракт...

1 травня під час бою з ворожою ДРГ під селом Миколаївка, де загинув Іван Сакаль, Денис Козьма зник безвісти. Пошуки зниклого воїна результатів не дали. Про його долю стало відомо через декілька днів, коли терористи заявили, що Денис Козьма загинув, а його тіло перебуває в одному з моргів на окупованій території. Командування 53-ї бригади почало вживати заходів для ідентифікації тіла і його повернення на підконтрольні Україні території. Зрештою, 8 травня бойовики передали тіло загиблого Дениса Козьми українській стороні – у чорному мішку з цинічним надписом "Укр".

Поховали полеглого героя у рідному селі 11 травня 2019-го. Йому був 31 рік.

У Дениса Козьми лишилися мама та маленька донька.