"Якби любов могла оберігати – ти жив би вічно": що відомо про полеглих у червні героїв

'Якби любов могла оберігати – ти жив би вічно': що відомо про полеглих у червні героїв

Впродовж червня російсько-терористичні війська продовжували обстрілювати позиції захисників України із заборонених "Мінськими домовленостями" калібрів. Водночас почали лунати заяви про начебто заборону для українських військових стріляти у відповідь на обстріли. Втім, згодом вище військово-політичне керівництво країни спробувало спростувати цю інформацію.

Внаслідок продовження загострення ситуації на фронті протягом червня Україна втратила 11 своїх захисників. OBOZREVATEL пропонує згадати тих, хто віддав життя у війні за Незалежність.

Вадим Забава, 46 років, 80 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ.

Вадим Забава (46 років)
Відео дня

Старший сержант, головний сержант батареї, командир гармати Вадим Володимирович Забава народився 11 серпня 1972 року у м. Гуляйполе Запорізької області.

На війні з 2015 року. Був призваний у третю хвилю мобілізації, згодом підписав контракт.

Отримав поранення, осколок міни залишився у нозі, але Забава повернувся на війну.

Був одним із засновників ГО "Спілка ветеранів АТО" Гуляйпільского району.

Загинув 3 червня на Маріупольському напрямку під час виконання бойового завдання внаслідок нещасного випадку.

У загиблого десантника вдома залишилися мати, брат, дружина, донька і син-десантник, який, як і батько, пішов боронити Україну.

"Ми втратили людину, яка боролась за Україну, була патріотом своєї Батьківщини, справжнім воїном", — згадують про Вадима Забаву побратими.

"Розум розуміє... Серце відмовляється...Ти не був...Ти є і завжди будеш... Я це точно знаю. Якби моє кохання могло тебе зберегти, ти жив би вічно", — пише у соцмережах його дружина Інга.

Поховали Вадима Забаву 6 червня у рідному Гуляйполі.

На час загибелі йому було 46 років.

Едуард Лазарєв, 17 окрема танкова бригада ЗСУ

Едуард Лазарєв, 48 років

Молодший сержант, водій-електрик мінометної батареї механізованого батальйону 17 окремої танкової бригади Едуард Дмитрович Лазарєв народився 4 серпня 1970 року у місті Броди Львівської області.

На військовій службі — з 29 вересня 2015 року.

Загинув 4 червня о 17.30 поблизу с. Новоселівка Друга Волноваського району внаслідок підступного обстрілу російськими терористами з ПТРК військового автомобіля ГАЗ-66, яким здійснювалася доставка продуктів харчування на позиції підрозділу.

Від отриманих ран Едуард Лазарєв помер.

Вдома на загиблого воїна чекала донька.

Поховали героя 8 червня у с. Комарівка Бродівського району.

Йому було 48 років.

Олександр Лин, 17 окрема танкова бригада ЗСУ

Олександр Лин, 48 років

Старший солдат, старший навідник мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону 17 ОТБр народився 18 червня 1970 року у с. Авдотівка Софіївського району Дніпропетровської області. Проживав у Кривому Розі.

Отримав середньотехнічну освіту. 30 січня 2019 року був призваний Металургійно-Довгинцівським ОРВК Дніпропетровської області.

4 червня перебував у військовому автомобілі ГАЗ-66, який доставляв продукти на позиції, разом із Едуардом Лазерєвим. Загинув від несумісних із життям травм, отриманих внаслідок прямого влучання в автомобіль ворожого ПТРК. Це трапилося біля с. Новоселівка Друга Донецької області.

"Не побоявся, пішов захищати свою країну, свій дім. Людиною був дуже хорошою і бійцем теж дуже хорошим. Дуже веселим був, завжди жартував. Всі труднощі перетворював на жарт. Трохи старший за нас. Завжди підтримував, як старший брат", — згадує про загиблого його побратим Сергій.

Поховали воїна у рідній Авдотівці 8 червня.

Вдома на Олександра чекали дружина і дві доньки, 26 і 14 років.

Йому було 48 років.

Владислав Бережний, 54 ОМБр ЗСУ

Владислав Бережний, 22 роки

Сержант, командир механізованого відділення 54 ОМБр Владислав Бережний народився у 1996 році у м. Сватове Луганської області. Навчався у сватівській школі №6

На війні — з 18 років. Контракт із ЗСУ підписав у січні 2015 року. У 2017-му його подовжив. Після 2-місячного навчання потрапив у Зайцево, що під Горлівкою, далі — воював на Світлодарській дузі.

"Я і моя родина від самого початку були українських поглядів. Ми не хотіли, щоб у нашому місті, та й взагалі на Донбасі, був "русскій мір". Мені було 18 років... Я підписав довгостроковий контракт із 5 січня 2015 року до завершення АТО. Звісно, батьки були у шоковому стані, не хотіли, щоб я в такому ранньому віці йшов на війну, але потім вони мене підтримали", — розповідав сам Владислав про причини, що змусили його іти воювати, в інтерв'ю місцевій газеті.

Загинув від кулі снайпера 5 червня у районі селища Золоте-1.

У Владислава залишилися батьки, дружина і двоє діток: донька 6 років і син 2 років.

Поховали Владислава Бережного 7 червня у Попасній, де нині живе його родина.

До 23 років герой не дожив буквально тиждень: день народження він мав святкувати 11 червня.

Дмитро Пругло, 3 рота ОЗСП "Азов", Національна Гвардія України

Дмитро Пругло, 28 років

Старший лейтенант, заступник командира роти по роботі з особовим складом Дмитро Пругло ("Круглий") народився 27 грудня 1990 року. У "Азов" прийшов у 2014 році — рядовим. Згодом підписав контракт із НГУ. Брав участь в усіх ключових боях підрозділу. У 2017 році був командиром 1-го взводу 3-ї роти особливого призначення 1-го батальйону.

Загинув 7 червня близько 00.30 у районі селища Новолуганське Бахмутського району Донецької області під час нічного прицільного артилерійського та мінометного обстрілу позицій підрозділу. Снаряд калібру 122 мм влучив просто у бліндаж, внаслідок чого двоє бійців отримали несумісні з життям поранення. Ще 11 гвардійців отримали поранення.

"Наскільки мені відомо, "гвоздики" вийшли з Горлівки. За житловими кварталами розкинули батарею і відразу почали працювати по позиціях наших воїнів. Дмитро, мабуть, загинув так швидко, що навіть не встиг зрозуміти, що трапилося. Його життя забрав перший снаряд. Хлопці кажуть: працювали настільки щільно, що навіть двох метрів у окопі не було, куди б не прилітав снаряд. Ті, які залишилися "трьохсотими", — це диво, що вони залишилися живими. На жаль, це диво на Дмитра не розповсюдилося…", — розповідав журналістам начальник штабу першого батальйону полку "Азов" Олексій (позивний "Подвох").

Нічний бій тривав понад 4 години.

Разом із Дмитром внаслідок прямого влучання снаряду у бліндаж загинув сержант Максим Олексюк із Вінницької області.

Поховали Дмитра Пругла у рідній Полтаві 10 червня.

У нього залишилися мати та дружина.

На час смерті йому було 28 років.

Максим Олексюк, 3 рота ОЗСП "Азов", Національна Гвардія України

"Якби любов могла оберігати..." Що відомо про полеглих у червні героїв

Сержант ОЗСП "Азов" Максим Олексюк ("Максон") народився 1996 року у м. Козятин Вінницької області. На війні — з 2017 року.

У ніч з 6 на 7 червня разом із Дмитром "Круглим" загинув від несумісних із життям травм, отриманих після прямого влучання 122мм снаряду у бліндаж. Побратими-"азовці" вже заприсяглися помститися за полеглих воїнів.

"Друг Круглий та друг Максон зі зброєю в руках відійшли у кращий світ. Це вкотре свідчить про те, що з терористами переговори вести не можна. А ми і не збираємося. За наших побратимів ми відплатимо десятками вбитих ворогів з того боку. Друг Круглий та друг Максон назавжди залишаться у наших серцях", — заявив під час прощання із побратимами командир полку "Азов" із позивним "Редис".

"Друг Максон запам'ятається як вірний та мужній товариш, який ніколи не відмовляв у допомозі та понад усе в житті любив Україну", — кажуть побратими "Максона".

Звістка про загибель "Максона" і "Круглого" супроводжувалась інформацією про нібито заборону вищого військового командування України стріляти у відповідь. Згодом у Генеральному штабі України цю інформацію спростовували.

Поховали Максима Олексюка у Козятині 9 червня.

"Він так пишався тим, що він в "Азові"... І я ним пишаюсь!", — сказала під час поховання сина мати загиблого героя.

На час загибелі воїнові було 23 роки.

Віталій Молозовенко, 34 окремий мотопіхотний батальйон, 57 ОМБр ім. кошового отамана Костя Гордієнка, ЗСУ

Віталій Молозовенко, 24 роки

Старший солдат, повітряний розвідник 34 ОМПБ Віталій Молозовенко ("Механік") народився 6 червня 1995 року у с. Тирлова Балка Устинівського району Кіровоградської області.

Був командиром безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 34 ОМПБ, 57 ОМПБр

Загинув у ніч 13 червня 2019 року під час виконанні бойового завдання у с. Піски Донецької області внаслідок мінно-вибухової травми.

Поховали героя у рідному селі 17 червня.

"Йде війна. Гинуть найкращі сини України. Ті, хто в тяжкий для Батьківщини час піднявся на її захист. Своєю кров'ю вони закладають основу іншої України — насправді вільної, суверенної держави. Ми схиляємо голови перед тобою, брате, та обіцяємо, що дійдемо до кінця. Перемога буде за нами", — обіцяють побратими полеглого воїна.

"Я прошу у Бога лиш одного — аби він мені наснився... Так хочу обійняти... Почути голос", — каже дружина загиблого героя Анна.

За тиждень до загибелі Віталію виповнилося 24 роки.

У героя залишилися дружина та маленький син.

Павло Тихонов, 42 окремий мотопіхотний батальйон "Рух опору" 57 ОМПБр ЗСУ

Павло Тихонов, 44 роки

Командир розвідвзводу 42 ОМПБ "Рух опору" 57 ОМПБр Павло Борисович Тихонов ("151") народився 1975 року у м. Кропивницький. Закінчив школу №20 та Інститут комерції. Працював у Кіровоградській обласній філармонії і таксистом із позивним "151". Цей же позивний взяв собі і на фронті.

На війні — з травня 2014 року. У 2017-му отримав контузію та перелом ноги.

Загинув 17 червня в районі ДАП під час виконання бойового завдання внаслідок аварії автомобіля. Ще один військовий був травмований.

"Він був розвідником, командиром, люблячим батьком та справжнім другом. Понад усе любив дружину, дітей та Україну. Тому і пішов боронити нашу землю від російського агресора. Скільки ще синів України буде вбито, перш ніж наші хлопці отримають накази давати відсіч окупантам, а не орієнтуватися на "Мінскіє договорьонності"?! Скільки ще ми будемо вдавати, що війни немає?! Бо немає її на наших вулицях саме тому, що Герої України ціною власного життя стримують наступ та не дозволяють рухатися ворогу далі. Серце розривається від горя. Куме, рідненький, світла пам'ять! Ти назавжди залишися в нашій пам'яті. Герої не вмирають!", — написав один із близьких друзів полеглого воїна на його сторінці у Facebook

Поховали героя 20 червня у Кропивницькому на Алеї почесних поховань Рівнянського кладовища.

У нього залишились батьки, дружина, син та донька-військовослужбовець.

Олександр Ляшок, 137 окремий батальйон морської піхоти 35 ОБрМП ЗСУ

Олександр Ляшок, 24 роки

Навідник відділення морської піхоти, старший матрос 2 роти 137 ОБМП 35 ОБрМП Олександр Іванович Ляшок народився у 1995 році у селі Михайлівка Олександрівського району Кіровоградської області.

Загинув 19 червня близько 1 години ночі під Новотроїцьким Донецької області внаслідок множинних осколкових поранень, отриманих під час ворожого обстрілу з АГС та РПГ

"Він був веселим товаришем, вірним другом, молодим, завзятим, сильним духом чоловіком, якому назавжди залишиться 24 роки... Ти справжній морпіх, ти в наших серцях і з нами у строю, спочивай із миром, воїне", — відгукуються про полеглого героя його побратими.

Анатолій Сорочинський, 3 окремий мотопіхотний батальйон 24 ОМБр ім. Короля Данила ЗСУ

Анатолій Сорочинський (30 років)

Анатолій Ярославович Сорочинський ("Жмурик") народився 19 березня 1989 року у Львові.

На війну вирушив ще у 2015 році у складі батальйону "Айдар". Наприкінці 2017 року підписав контракт із ЗСУ і вступив до лав 24 ОМБр. Мав позивний "Жмурик".

22 червня 2019 року близько 18.00 у ході перевірки місцевості у секторі відповідальності спостережного посту у районі села Оленівка підірвався на вибуховому пристрої. Внаслідок отриманих мінно-вибухових поранень загинув.

Через інтенсивний вогонь ворога побратими не змогли одразу забрати тіло. За повідомленнями бригади, один із побратимів, який намагався надати першу невідкладну допомогу пораненому Анатолію, через стрес та психологічну травму неправильно вказав напрямок, де трапилася трагедія. Тож пошуки групи, яка вирушила шукати Сорочинського, впродовж доби так і не дали результатів.

Тоді до пошуків залучили волонтерів місії "Евакуація-200". Досягши домовленості про повний режим тиші, пошуковці знайшли та повернули тіло Анатолія Сорочинського вранці 24 червня.

Як справжній воїн, Анатолій до останнього подиху не випускав із рук зброї: коли його знайшли пошуковці, він продовжував стискати її у руках.

Поховали полеглого героя 26 червня у селі Підрясне, Яворівського району Львівської області.

На час загибелі йому було 30 років.

Олексій Карлаш, 54 окрема механізована бригада ЗСУ

Олексій Карлаш (26 років)

Народився Олексій Анатолійович Карлаш ("Карлсон") 30 березня 1993 року у с. Розкопанці Богуславського району Київської області. Навчався у Коледжі ресторанного сервісу і туризму Національного університету харчових технологій.

На війну Олексій пішов добровольцем ще у 2014 році. Служив у 3 роті 54 окремого розвідувального батальйону. Потім на якийсь час повернувся до мирного життя, працював таксистом у Києві. Та згодом, у 2018 році, підписав контракт із ЗСУ — і у грудні знову вирушив до зони ООС.

19 червня у районі м. Попасна отримав важке уламкове поранення голови внаслідок вибуху 120 мм міни. "На спостережний пункт приліт 120-мм, бо аж каску розірвало", — цитували ЗМІ бійців, які бачили наслідки обстрілу.

Пораненого військовослужбовця евакуювали до Харківського госпіталю. Там його прооперували. Але зусилля медиків виявилися марними: 23 червня близько 10 ранку він помер, так і не прийшовши до тями.

До ротації Олексієві залишалося менше місяця. А незадовго до отримання смертельного поранення він побував у відпустці у Києві. Де взяв участь у акції "Зупини капітуляцію", що проходила 10 червня на Банковій і була спрямована проти намірів нової влади "не стріляти у відповідь". На Донбас поїхав поїздом пізно ввечері того самого дня.

У загиблого героя залишилися мати і брат.

На час загибелі воїнові було 26 років.