Вірні Україні назавжди: загиблі герої жовтня 2020-го. Фото та історії

"Перемир’я" на Донбасі, під час якого продовжуються обстріли, у жовтні знову принесло втрати, загинули троє військовослужбовців віком від 26 до 30 років. Один із них упродовж 6 місяців боровся з наслідками страшних поранень, отриманих у зоні проведення ООС. Двоє інших – вийшли з окупованого Криму навесні 2014-го, не зрадивши присягу, і 6 із лишком років боронити рідну країну.

Відео дня

OBOZREVATEL пропонує згадати про тих, хто поклав голови на війні за незалежність.

Олександр Фарина, 128 ОГШБр

Олександр Олександрович Фарина народився 20 травня 1994 року в місті Хмельницькому.

За словами знайомих, він не зміг залишатися вдома, коли почалася війна, і пішов служити. Спершу – потрапив до 8 полку спеціального призначення, де був інструктором із рукопашного бою. Друг родини Олександра, Віктор Левицький, розповідав журналістам, що Фарина збирався працювати в підрозділах спецпризначення і після закінчення війни – тож увесь вільний час присвячував самовдосконаленню.

Олександр активно займався спортом, мав звання майстра спорту з боксу, виборов титул чемпіона Збройних сил України з рукопашного бою.

З 8-го полку спецпризначення Фарина перейшов служити за контрактом у 128 бригаду.

"Він був серед нас наймолодший. Хороший спортсмен, життєрадісний, веселий завжди, енергійний. Ніколи в нього не було ніякої печалі, завжди підтримував побратимів своїх. На початку війни ми так його берегли, в бій не брали з собою", – згадував про Олександра його побратим Василь Довгань.

20 квітня 2020 року, перебуваючи в зоні проведення ООС, Олександр отримав множинні кульові поранення ніг та живота. Зовсім скоро добігав кінця його військовий контракт.

Далі було довгих пів року перебування в реанімації Київського військового госпіталю, два десятки операцій, харчування через крапельницю й надія на одужання, якій не судилося справдитися: 11 жовтня 26-річний воїн помер.

У Олександра Фарини залишився батько, який упродовж 6 місяців боротьби сина за життя практично не відходив від нього. Мама воїна померла незадовго до нього.

Володимир Бондарюк, 36 ОБрМП

Володимир Володимирович Бондарюк (позивний "Піндос") народився 18 липня 1993 року в Кам’яному Мості Первомайського району Миколаївської області.

До війни Володимир працював на СТО й захоплювався туризмом і спортом. Це захоплення разом із випадком і привело його зрештою в армію. В інтерв’ю "Армія Інформ" сам хлопець розповідав: ідею стати спецпризначенцем йому "підкинув" дядьків друг, який працював у військкоматі, – під час випадкової зустрічі.

І юнак вирішив спробувати. Пройшов навчальний центр – і потрапив кулеметником на службу в гірсько-піхотний батальйон у Криму.

Коли навесні 2014 року Росія анексувала український півострів, Володимир Бондарюк не зрадив присягу й вийшов із нечисленними побратимами на материкову частину України. У тому ж таки інтерв’ю він згадував про тих, хто зрадив свою державу.

"Росіяни боялись, що хтось із нас не стримається й відкриє вогонь на ураження. Цей страх читали в їхніх очах, попри всю браваду. Наш батальйон саме повернувся з навчання. Рівень підготовки особового складу, злагодженість підрозділів, бойовий дух – усе було на висоті. Але, можливо, забагато було військової бюрократії, не вистачало ініціативи й рішучості. До того ж велика кількість зрадників у вищих ешелонах командування. Поки наш батальйон тримав оборону, деякі представники вищого командування цілували триколор, стояли в черзі за москальською формою й водили кацапів у баню. Тьфу, гидота…" – розповідав Бондарюк. І обіцяв: рано чи пізно повернеться на знов український, вільний від окупантів півострів – і покаже коханій дружині та улюбленій донечці Кримські гори...

Дотриматися обіцянки Володимир Бондарюк уже не зможе. Після виходу з Криму чоловік продовжив службу у 36 окремому батальйоні морської піхоти і пройшов 5 ротацій на маріупольському напрямку. Під час останньої з них, у розпал "повного перемир’я" на Донбасі, він був вбитий ворожим снайпером у ніч на 30 жовтня.

У загиблого Героя залишилися батьки, дружина, донька і брат, який теж захищає Україну.

Михайло Старостін, 36 ОБрМП

Михайло Григорович Старостін (позивний "Тихий") народився 14 червня 1990 року в Новорайську Бериславського району Херсонської області.

Як і Володимир Бондарюк, службу в українському війську він почав ще з Криму: з 2010 року служив за контрактом у 36 бригаді берегової охорони, що дислокувалася на українському півострові. Коли Росія окупувала Крим, Старостін із побратимами вийшов на материкову частину України – і продовжив службу у 36 окремій бригаді морської піхоти.

Як згадував сам Старостін, з окупованого півострова кримські вояки потрапили одразу на війну. Сам Михайло повоював у багатьох гарячих точках Донбасу.

Спокійний, врівноважений, з золотими руками, Михайло знав, за що воює – і показав себе природженим воїном.

У ніч на 30 жовтня Михайло Старостін разом із Володимиром Бондарюком перебував на позиціях підрозділу під селищем Водяне Волноваського району Донецької області. Близько 0:28 до позицій українських захисників підповзла диверсійна снайперська група ворога. Михайло і Володимир були розстріляні практично впритул. Ще одного військовослужбовця було тяжко поранено.

У полеглого Михайла Старостіна залишились мати, дружина і три сестри.

Поховали його 31 жовтня в рідному Новорайську.