"Ветерани АТО нікому не потрібні": сповідь самогубці-невдахи

'Ветерани АТО нікому не потрібні': сповідь самогубці-невдахи

25 квітня головний військовий прокурор України Анатолій Матіос опублікував нову статистику самогубств серед ветеранів АТО - мінімум 584 випадки з початку війни на Донбасі.

При цьому ще раніше Матіос уточнював, що ця цифра стосується лише тих бійців, які наклали на себе руки в зоні АТО. А самогубства ветеранів, які вже повернулися з фронту, сюди не входять. Тобто реальна цифра в рази вище. І це величезна проблема.

"Обозреватель" поспілкувався з одним з ветеранів, який мало не наклав на себе руки після повернення з лав ЗСУ. Він попросив не розкривати його імені, щоб не привертати до себе підвищеної уваги.

Відео дня

Далі від першої особи.

Напевно перше питання, яке всіх цікавило після того, що сталося - чому я вирішив накласти на себе руки? Ну тобто з виду я був у нормі - ходив завантажений чимось, але я і до цього особливою ​​життєрадісністю не відрізнявся. Так що ніхто нічого не помічав - ні дружина, ні діти, ні батьки. Проте їх я прекрасно розумію. Навіть близька людина не може точно знати, що там у тебе в голові.

А проблеми накопичувалися. І розумієш, повернення до мирного життя - це зовсім не просто. Начебто живи і радій, все добре. Тут не стріляють, поруч близькі. Але на тебе нападає купа проблем, які потрібно вирішити. Тому що дружина мене чекала кілька років, терпіла, дітей виховувала. Зрозуміло, що я повинен перейняти у неї більшу частину цього вантажу, а після армії, де ти живеш за статутом, це складно. І ось ця відповідальність жахливо тиснула.

Я б не відмовився від будь-якої допомоги держави, але після повернення додому зрозумів, що ветерани АТО нікому не потрібні. Я живу в маленькому містечку на півночі України. З роботою тут справи завжди були погані, а зараз, здається, стало ще гірше. Помикався, але влаштуватися нікуди не міг.

Коли говорив про те, що два роки я служив і захищав країну, то на мене дивилися скляними очима і вказували на двері. Та й після поранення на Донбасі виникли проблеми зі здоров'ям. Ціни на ліки зараз величезні, а грошей немає. Ну це все якось накладалося одне на інше, давило... не знаю, може, у мене була депресія. Я в цьому не розбираюся. Але ходив як в тумані, хоча і не пив практично.

І ось одного разу вирішив, що досить, більше так не можу. У нас у місті є міст через річку, де дуже сильна течія. Пішов туди і готувався стрибнути. Подумки вже з усіма попрощався.

У цей момент мене помітив патруль поліції. Про них поганого нічого сказати не можу. Хлопці спрацювали дуже професійно - може їх цьому вчили, а може самі додумалися. Поки один заговорював мені зуби, другий підкрався ззаду і стягнув з моста. Спасибі їм. Не можу сказати, що зараз моє життя стало сильно краще, але повторювати не хочу.

Раз Бог уберіг від стрибка, то значить так і треба. Буду справлятися з цим. Спасибі рідним, які мене підтримали. Заради них я і живу зараз.