"Тюрма" в порту Бейрута: українські моряки 11 місяців були заручниками на судні з небезпечним вантажем

Українські моряки з вини російського судновласника майже рік провели на судні Rhosus, яке вимушено зайшло в порт Бейрута з небезпечним вантажем. Через кілька років аміачна селітра, що здетонувала, завдала жахливих руйнувань столиці Лівану. В результаті вибуху загинули понад сто людей, поранені тисячі.

Відео дня

В інтерв'ю OBOZREVATEL глава наглядової ради фонду допомоги морякам "Ассоль" Світлана Фабрикант розповіла подробиці того злощасного рейсу.

– Світлано, з чого почалася ця дика історія?

– Ми як фонд "Ассоль" дізналися про те, що сталося з нашими моряками в кінці 2013 року. Але, звичайно, знаємо і те, що передувало цій історії.

Судно Rhosus ("Росус"), на якому моряки згодом прибули до Бейрута, купив російський судновласник Ігор Гречушкін у 2012 році (він резидент Кіпру). Судно оформили під молдовським прапором, порт приписки – Джурджулешти.

У 2013 році відбулася повна заміна екіпажу. Капітана це збентежило, зазвичай же не списують весь екіпаж – заміна відбувається поетапно. Але, мабуть, люди, які там працювали, так хотіли втекти, що нічого не стали говорити тим, хто прийшов їх замінити. Але це стало зрозуміло вже потім.

– І в чому була причина?

– Судновласник виявився не дуже чистим на руку. З'ясувалося, що були великі борги з зарплати перед попереднім екіпажем, а потім борги утворилися й перед новим, який у 2013 році зайшов на борт Rhosus.

– Як починався той нещасливий рейс із небезпечним вантажем?

– Аміачну селітру завантажили в порту Батумі, а портом призначення (там, де чекав вантажоодержувач, який вже сплатив доставку) була держава Мозамбік. Тобто абсолютно не Ліван, не порт Бейрута, куди в підсумку зайшло судно.

Проте на той момент були не тільки борги із зарплати, але і вдосталь не виділялися кошти на підтримку нормального стану судна. Технічні умови залишали бажати кращого.

І ось коли йшли по Середземномор'ю, екіпаж зрозумів, що вже небезпечно, до того ж ще й небезпечний вантаж на борту. Було зроблено запит на вхід у порт Берута, щоб провести ремонтні роботи.

Судну дозволили зайти, воно стало на якір, але ось вийти з порту вже не змогло. Судно вимагало ремонту – там були протікання, проблеми з машиною, але судновласник гроші на це не переказав.

– Неймовірно.

– За словами екіпажу й капітана, за доставку аміачної селітри вантажоодержувач заплатив близько мільйона доларів, а саме судно Rhosus на той момент коштувало приблизно 350 тисяч доларів.

Загалом, грошей на ремонтні роботи екіпаж так і не дочекався. А тут ще й портовий збір – це чималі гроші в будь-якій країні. Коли судно стоїть біля причалу не один день, то борг, відповідно, зростає в геометричній прогресії.

Через кілька місяців влада Бейрута ухвалила рішення відпустити чотирьох членів екіпажу з восьми. Віддали морякам документи, і вони поїхали додому.

Їх залишили там як безкоштовних охоронців: стежити не стільки за судном, як за небезпечним вантажем.

– Скільки українські моряки жили на судні?

– Ці хлопці там перебували 11 місяців: без грошей, без нормальної їжі, без медичного обслуговування – буквально жебракували. Були в дуже важких умовах. Плюс до всього спека – а машина не працює, не можна зробити, щоб на судні було прохолодно. Це була, по суті, така в'язниця.

Протягом усіх цих місяців накопичувався борг. Одержувач вантажу з якихось причин не захотів організовувати з Мозамбіку інше судно, щоб забрати селітру.

Почалися дипломатичні не війни, а, скажімо так, роботи – щоб повернути хлопців додому. І ось тільки тоді, коли керівництво порту Бейрута ухвалило рішення, що вони забирають цей вантаж на склад – по суті, як заставне майно, гарантію того, що з ними розрахуються за тими боргами, які утворилися – тільки тоді нашим морякам віддали документи, і вони змогли повернутися додому.

Чесно кажучи, нас тоді не цікавили ні судно, ні вантаж – адже ми фонд допомоги морякам. Нам було важливо повернути людей додому, і ми це зробили. Ми розуміли, що там залишився дорогий вантаж, судно, то нехай вони вже самі розбираються що з цим судновласником, що з цим вантажоодержувачем і т. д. Звичайно, ніхто навіть припустити ніхто не міг, що через шість років може статися така трагедія.

– А що сталося з самим судном, не знаєте?

– Я поцікавилася долею Rhosus, коли стався вибух у Бейруті. З'ясувала, що два роки тому воно затонуло там же біля берегів, тому що воно було несправне. Там дійсно було протікання, а коли судно так багато років не експлуатується, то і вода, і ракушка роблять свою справу. Загалом, судно пішло на дно.

Вантаж аміачної селітри залишився на складі. Зараз деякі гарячі голови, які... я ось навіть не знаю, які слова підібрати. Деякі зовсім безсовісні журналісти формують думку, що, може, наші моряки винні в тому, що сталося – типу "українські моряки винні". Але це ж дурість!

Я вам розповіла історію й показала, де "вина" наших українських моряків – у тому, що важко працюють у морі й не мають ніякого стосунку, до кого й куди вони йдуть, який вантаж везуть. Їхня справа – забезпечити роботу судна. Ось і вся історія.

– Як склалася доля екіпажу Rhosus? Тих моряків, які майже рік провели на судні в порту Бейрута?

– Капітан сьогодні живе в Росії, а троє одеситів, які були разом із ним... Одного, на жаль, уже немає – після тих важких 11 місяців на судні в порту Бейрута вже в Одесі в нього стався інсульт, а потім він помер. Залишилося двоє в Одесі, і то вони не працюють. А після вибуху в Бейруті аміачної селітри – вантажу, який вони перевозили, їм страшенно неприємно, і вони ні з ким не хочуть розмовляти на цю тему. Приголомшені інсинуаціями.