Україна врятувала Марківа від в'язниці: як боєць потрапив із Майдану на Донбас і за що його судили в Італії

"Українці своїх не кидають", – сказав президент Володимир Зеленський після звістки, що в Італії було виправдано і звільнено засудженого на 24 роки українського нацгвардійця Віталія Марківа. І дійсно: звільнення українця після жорстокого вироку за злочин, який він не вчиняв, стало наслідком трьох років боротьби його рідних, побратимів, адвокатів, журналістів і тисяч українців у всіх куточках світу, які вимагали "Free Markiv" – і української держави, яка послідовно домагалася справедливості для свого захисника.

Хто такий Марків, за що його судили і чому виправдали? OBOZREVATEL зібрав усе, що відомо про нацгвардійця, який не зламався, в одній публікації.

Із Майдану – на війну

Віталій Марків народився 16 серпня 1989 року в місті Хоростків Гусятинського району Тернопільської області. Коли хлопцеві виповнилося 13, разом із матір’ю Оксаною та сестрою Русланою він переїхав до Італії. Згодом мати Віталія вийшла заміж за італійця на ім’я Манльйо, і родина оселилася в невеличкому італійському містечку Толентіно.

В Італії Віталій Марків отримав громадянство після досягнення повноліття, закінчив технічний коледж, згодом працював діджеєм, займався бодібілдингом та стрибав із парашутом. Згодом, навіть у найтяжчі часи – у в’язниці строгого режиму, де опинився за вбивство, яке не скоював, на лаві підсудних, де італійська Феміда присудила йому максимально суворе покарання – 24 роки позбавлення волі – Марків не втомлювався повторювати: вдячний Італії за все, що вона йому дала.

В Україну Віталій знову приїхав за десять років після еміграції – тоді, коли в Києві вирувала Революція Гідності. Як зізнавався потім у розмовах із журналістами, у січні 2014-го збирався повернутися до Толентіно, але перші загиблі на Майдані кардинально змінили плани юнака.

До того ж саме на Майдані Марків зустрів кохану людину. З Діаною вони познайомилися в новорічну ніч.

Як згадувала вона сама в одному з інтерв’ю, між молодими людьми одразу спалахнула іскра. За пів року, восени 2014-го, вони одружилися.

У найгарячіші дні лютого 2014-го Віталій був у центрі подій. 18 лютого був поранений у голову в Маріїнському парку. Однак, як згадувала потім знайома Марківа, медсестра Лідія Жгир, втік зі швидкої й повернувся до своїх, до бійців 5 сотні Самооборони Майдану.

З ними він залишався до самого кінця. З ними ж прямісінько з Майдану вирушив у Нові Петрівці, аби долучитися до нового підрозділу Нацгвардії, який збирав легендарний генерал Сергій Кульчицький – і захищати Україну вже не від внутрішнього, а від зовнішнього ворога.

І після короткого навчання батальйон, сформований із учорашніх "самооборонівців", кинули в самий епіцентр бойових дій: під захоплений росіянином Ігорем Стрєлковим-Гіркіним Слов’янськ, на гору Карачун. Туди, де починалися бої за Донбас…

На війні Віталій Марків проведе не один рік. Його військова кар’єра буде поставлена на паузу у 2017 році, коли старшого сержанта Нацгвардії карабінери затримають в Італії, куди Віталій полетить, аби навідати родину. Однак саме в період боїв за стратегічну точку – гору Карачун, яку його батальйон утримував разом із підрозділами 95 окремої аеромобільної бригади – сталася трагедія, яка згодом змінить життя "Італійця" назавжди.

Арешт

30 червня 2017 року український інформаційний простір вибухнув новиною: в Італії затримали старшого сержанта, командира відділення батальйону ім. Кульчицького (в/ч 3066) НГУ Віталія Марківа. Італійські правоохоронці підозрюють його у причетності до загибелі громадянина Італії, фоторепортера Андреа Роккеллі, а також його перекладача, російського дисидента та правозахисника Андрія Миронова під окупованим на той час Слов’янськом.

Ще один учасник групи – французький журналіст Вільям Рогелон – був поранений.

24 травня 2014 року о 16.30 Роккеллі, Миронов та Рогелон на таксі вирушили до залізничного переїзду поблизу закинутої керамічної фабрики. Неподалік від переїзду Роккеллі попросив водія зупинитися: хотів зробити кілька кадрів поїзда, який терористи приварили до рейок, аби зашкодити транспортуванню залізницею вантажів для ЗСУ. Коли іноземці фотографували, почався обстріл. Ховаючись від куль, журналісти попадали в рів, де Роккеллі та Миронов і загинули…

На думку італійських слідчих, мінометний обстріл вели українські військові. До того ж стріляли вони, мовляв, прицільно – прямісінько по групі цивільних, серед яких був Роккеллі. А коригував вогонь, запевняли слідчі, саме Віталій Марків.

Два роки тривало слідство та судовий процес. Аж поки суд у місті Павія, звідки родом був загиблий Роккеллі, не засудив Марківа до 24 років ув’язнення, хоча обвинувачення просило 17 років. На думку суду присяжних, Марків активно сприяв умисному убивству іноземних журналістів на околиці окупованого тоді бойовиками Слов’янська – і коригував мінометний вогонь.

Мотиваційна частина вердикту шокує:

"Марків, виконуючи функцію керівника на бойовій позиції, навіть за відсутності будь-якого наміру збройної атаки з боку противника, запідозривши пересування журналістів у напрямку потяга, почав діяти, "стріляючи у все, що рухалося в радіусі двох кілометрів", і як виглядає, це була звичайна практика спільних воєнних дій Національної гвардії та війська (ЗСУ)", – вирішив суд Павії, який не сумнівався: українські військові на їхнього співвітчизника влаштували засідку.

На думку суду першої інстанції, перед тим як запрацювали міномети, Марків особисто намагався дострелити до журналістів з АК – і суддів не збентежив той факт, що дальність прицільної стрільби з цього виду стрілецької зброї складає близько 300-350 м, а позиції українських військових розташовувалися на відстані майже 2 км від місця загибелі Роккеллі та Миронова.

Найдивовижніше, що такий суворий вирок італійська Феміда винесла Віталію Марківу, практично не маючи доказів його вини. Жодні аргументи української сторони щодо необхідності залучити українських слідчих до процесу розслідування, проведення слідчого експерименту на місці загибелі репортера, запевнення, що на озброєнні НГУ не було мінометів, ні те, що Роккеллі заїхав у "сіру зону" без дозволу офіційного Києва, ні на слідство, ні на суд враження не справили. Натомість вердикт "винен" суд присяжних виніс на основі показів уцілілого тоді француза Рогелона, статті італійської журналістки Іларії Морані в газеті Corriere della Sera, де вона цитувала начебто почуте нею особисто від Марківа зізнання у вбивстві Роккеллі, запису розмови українського нацгвардійця зі співкамерником та фотографій із телефону самого Марківа. І на ці "докази", що переконали італійців настільки, що вони ладні були запроторити людину до в’язниці на чверть століття, варто поглянути детальніше.

На чому базувався вердикт суду в Павії

1. Свідчення Рогелона. Вцілілий після обстрілу француз у найперших розмовах зі знайомими не міг сказати, хто і з якого боку вів вогонь по ньому та його товаришах. У думці, що стріляли з боку Карачуна, він укріпився згодом, після численних допитів та під тиском інформаційної кампанії, яка була розпочата по цій справі, зокрема російськими ЗМІ (деякі їхні сюжети сторона звинувачення використала на суді як доказ вини Марківа). Спростувати покази Рогелона допоміг його знайомий та колега Поль Гого, який розповів про телефонну розмову з постраждалим журналістом у день трагедії: тоді той не знав, хто по них стріляв, з якого боку і чи це був обстріл чи перестрілка.

2. Запис із відеокамери. Одним із доказів обвинувачення був також відеозапис, на якому було зафіксовано останні хвилини життя Роккеллі та Миронова, зняті на камеру Рогелона. Падаючи в рів, він випустив увімкнену камеру з рук, і вона продовжила запис після падіння.

Попри те, що обвинувачення всюди звертало увагу на цей запис ще під час першого процесу, у те, що насправді зафіксувала камера Рогелона, особливо ніхто не вглядався. Захисту Марківа вдалося домогтися більш уважного розгляду цього доказу лише в апеляційному суді Мілана.

Справа в тому, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що на відео чутно, як Миронов каже водієві таксі, що перестрілка ведеться з двох боків. "Це перестрілка. З "калашникова" одиночними стріляють… Де? З двох боків. Ми потрапили всередину. Хтось тут сидить і стріляє з того, що в нього є. З вишки… з кулеметів важких, мінометів. Тут також десь міномет є поряд", – каже Миронов у відповідь на запитання таксиста.

А отже, висновок суду першої інстанції про те, що українці прицільно стріляли по журналістах, а не відповідали на обстріл сепаратистів, не відповідає дійсності.

3. Стаття Іларії Морані. Італійська журналістка та її стаття у Corriere della Sera стала одним із головних козирів звинувачення. Морані написала, що розмовляла з Марківим (якого вона в статті назвала командиром) одразу після загибелі Роккеллі – і він сказав їй таке:

"Зазвичай ми не стріляємо в напрямку міста і по цивільних, але коли бачимо рух, заряджаємо важку артилерію. Так вийшло з автомобілем двох журналістів і перекладача. Звідси ми стріляємо на відстань півтора кілометра".

Однак згодом з’ясувалося, що сама Морані з Марківим не говорила, а, ймовірно, лише чула його розмову з іншим італійським фотографом Марчелло Фаучі. Той визнав факт розмови з українським вояком (з яким вони були знайомі ще з часів Майдану), але не пригадав жодних "спонтанних зізнань" нацгвардійця у вбивстві. За словами Фаучі, Марків лише попередив його про те, що ситуація під Слов’янськом загострюється, і працювати тут для журналістів може бути небезпечно. Щодо загибелі Роккеллі та Миронова, Фаучі взагалі не міг упевнено стверджувати, що Марків про це знав до розмови. Втім, ці свідчення Фаучі теж були взяті до уваги лише апеляційним судом у Мілані, тоді як у Павії їх проігнорували.

4. Відео-селфі Марківа. На телефоні затриманого нацгвардійця карабінери знайшли його відео-селфі, зняте 8 червня 2014 року (після загибелі іноземних репортерів), на якому було видно верхню частину керамічної фабрики Zeus Ceramica, але не видно самої дороги.

З цього відео суд першої інстанції чомусь зробив висновок: із позицій Марківа чудово було видно не тільки фабрику, але й залізницю разом із ровом, у якому загинули Роккеллі та Миронов. Аргументи Марківа щодо того, що відео він зняв далеко від своїх позицій, а за годину до загибелі журналістів допомагав розвантажувати волонтерську допомогу, доставлену гелікоптерами на протилежний схил Карачуна, суд до уваги не взяв. Як і наданих захистом Марківа доказів, що з позицій українських військових побачити цивільних за привареним до колій потягом, а тим більше – ідентифікувати їхню професійну приналежність – було неможливо. Водночас позиції сепаратистів розташовувалися в безпосередній близькості до місця загибелі Роккеллі – у "зеленці" біля рову. Ймовірно, саме звідти вівся вогонь, про який говорив перед загибеллю Миронов. І саме там могли почути крик Рогелона "Преса!", після якого стрілянина припинилася.

5. Фото "закатованих" із телефона Марківа. Саме їх тягають просторами інтернету російські пропагандисти та проросійські ЗМІ, намагаючись зобразити українських військових загалом і "Італійця" зокрема холоднокровними садистами. І в суді першої інстанції, де обвинувачення долучило фото з телефона Марківа як доказів, це спрацювало. Адже ні італійські слідчі, ні суд Павії навіть не спробували з’ясувати, за яких обставин були зроблені зазначені знімки і яка доля тих, хто на них зображений. Пояснення ж самого Марківа суд до уваги не взяв.

До того ж прізвища принаймні двох людей із зазначених знімків встановлено.

Першого – Кузнєцова Юрія Сергійовича 18 грудня 1984 року народження з Попасної – ідентифікував відеоблогер Анатолій Шарій. За його ж інформацією, Юрій Сергійович, фото якого в суді Павії представили як знімок "закатованого до смерті невідомого", досі живе в Попасній.

Другий же знайшовся сам, коли побачив своє фото у ЗМІ і зрозумів, що його записали в "жертви" кровожерних "бандерівців". Максим Орлов – а саме так звуть зображеного на знімках чоловіка – 1988 року народження, мешканець Бердичева, написав до італійського суду листа, в якому розповів, що сам служив у Національній гвардії України з 2014 до 2019 року. І сфотографували його побратими, коли він спав у машині.

Походження ще одного фото – де зображений чоловік у багажнику авто з мішком на голові – пояснював у суді сам Марків.

Фото, за його словами, було зроблено у 2017-му році. Чоловік ходив біля позицій українських військових і був затриманий за підозрою у шпіонажі. Мішок на голові Марків пояснив бажанням унеможливити для затриманого ідентифікацію місця розташування бази. Далі затриманого передали в СБУ – і, як стверджував українець, той факт, що щодо затриманого не застосовували насильства, підтверджується іншими фотографіями.

Окремої уваги заслуговує фото з нацгвардійцями та прапором зі свастикою (Марківа на ньому нема).

За словами українця, це фото йому надіслали побратими, які знайшли прапор на захоплених позиціях терористів. Однак італійцям простіше повірити виявилося в те, що в Україні процвітає неонацизм, як про це розповідають російські телеканали, аніж у те, що відомий неонацист Олексій Мільчаков із Пітера, наприклад, який приїхав на Донбас "мочити укропів", – був у "ДНР/ЛНР" не єдиним любителем нацистської символіки.

6. "Зізнання" Марківа співкамернику. Після затримання українця в аеропорту Болоньї до нього в камеру підсадили співкамерника, на якого начепили звукозаписувальну апаратуру. Було записано розмову тривалістю 52 хвилини. З неї обвинувачення взяло одну лише фразу, начебто сказану Марківим: "Ми замочили репортера".

Лише в апеляційній інстанції захист домігся повторного перекладу всієї розмови. Це дало можливість з’ясувати, що під час першого перекладу було допущено помилку. І насправді Марків казав, що "У 2014-му в Україні замочили репортера, і тепер це шиють мені". Тож ще один "залізний" доказ обвинувачення було повністю спростовано – після ознайомлення з повною розмовою, а не вирваним із контексту реченням.

Замість післямови

"Доказова база", відсутність бодай мінімальної перевірки тез звинувачення, а подекуди – яскраво виражене "натягування" фактажу на вже вибудувану версію, в якій Марків та українські військові загалом – цинічні вбивці – все це створює враження, що для італійського суду в Павії пошук реальних винуватців загибелі їхнього співвітчизника був не головним. Їм достатньо було призначити вбивцю – і Марків просто став для цього ідеальною ціллю.

Якби судді і прокурори в Павії хотіли справедливості – вони би поїхали на місце подій, як це зробив один із захисників Марківа Олесь Городецький чи журналісти (3 італійці – Крістіано Тінацці, Даніло Еліа, Рубен Лагаттолло і українка Ольга Токарюк), які провели власне розслідування, результатом якого став фільм "Не в тому місці, не в той час". І там, на місці, переконалися би, що з позицій, на яких перебував Марків, побачити, хто і що робить на злощасному переїзді, було неможливо.

Якби судді і прокурори в Павії хотіли справедливості – вони би провели балістичну експертизу й побачили, що вхідні отвори, скажімо, на таксі, яким приїхали репортери на місце загибелі, могли залишити кулі з зайнятої тоді сепаратистами "зеленки", але аж ніяк не з Карачуна. А відтак – не множили би абсурдні тези про односторонній прицільний обстріл українців по групі цивільних за повної відсутності провокацій з боку терористів.

Якби судді і прокурори в Павії хотіли справедливості, вони би розгляд справи почали з того, що трагедія з їхнім громадянином Андреа Роккеллі трапилася в зоні, де йшли бойові дії. У найгарячішій точці Європи на той час. Натомість весь процес будувався довкола тези про умисне вбивство, скоєне в мирний час.

Таких "якби" – безліч. На щастя, їх врахував апеляційний суд у Мілані. Тому і ухвалив єдино можливий вердикт: Марків не винен і має бути звільнений невідкладно. А разом із ним було виправдано і Україну, з якої так само зняли всі звинувачення.

Зараз Віталій Марків – вдома, в Україні. Поки він відпочиває та проводить час із родиною, від якої був відірваний на довгих три роки.

Однак ще в перші години після звільнення Віталій заявив: неодмінно продовжить служити й захищати Україну. Тож після відпустки Марків планує повернутися до рідного батальйону імені Кульчицького. До хлопців, які були поруч на Майдані, на фронті і навіть у залі італійського суду.