"Материнське серце відчуває, що син – живий. Він мені постійно сниться": історія Олега Карпова, який зник під Іловайськом

Олега Карпова з Кривого Рогу мобілізували за місяць до того, як йому виповнювалося 26 років. Той день народження він святкував уже на фронті – разом із земляками, котрі потрапили до новоствореного 40 батальйону територіальної оборони "Кривбас". Замість рідної Дніпропетровщини, як, за словами родин "кривбасівців", планувалося від початку – мобілізовані криворіжці тримали блокпости в околицях Старобешева, Амвросіївки, Кутейнікова. А згодом – опинилися під Іловайськом.

Там, на околицях мало кому відомого раніше донбаського містечка, у спекотні дні кінця серпня, коли росіяни влаштували на українській землі справжнє пекло – Олег Карпов зник разом з 16 побратимами. Частину зниклих вдалося розшукати серед полонених і повернути додому. Доля ж сімох бійців, включно з Олегом, достеменно досі невідома.

Втім мама Олега, Наталія Карпова, впевнена: син живий і всі ці роки перебуває в полоні. Жінка вірить, що неодмінно дочекається того дня, коли зможе обійняти свою дитину.

Далі розповідь мами, яка продовжує чекати і шукати сина – від першої особи.

… Олега мобілізували в травні 2014-го. Того дня, коли його забрали, мене не було вдома. Ми якраз поїхали навідати сестру. А Олег щойно повернувся з нічної зміни (він працював зварювальником на приватній фірмі), коли до нас додому приїхали представники військкомату. Вони його забрали. Потім син передзвонив: мама, я вже на Макулані, у 17-й танковій бригаді.

Десь тижнів до двох їх готували – чи вважалося, що готували – тут, у нас, на Всебратському. Потім сина на день відпустили додому. Тоді Олег і розповів, що вони мають кудись виїжджати. Куди їх повезуть, син не знав. Ми думали, що вони стоятимуть десь на блокпостах у Дніпропетровській області – так нам казали, бо це ж батальйон територіальної оборони, наша 40-ка.

Назавтра син поїхав. Ми день чекали якоїсь звісточки, другий чекали… Тоді не витримали й почали Олегові дзвонити. Так дізналися, що Олег з хлопцями опинилися на блокпості аж під кордоном з Росією.

Тоді, влітку 2014-го, ми майже нічого не знали про те, де хлопці стоять, в яких населених пунктах. Знали тільки номери блокпостів. Знали, що перший час вони пропускали машини – тоді багато людей у Росію їхали чи з Росії… Через куратора нашого батальйону Миколу Колесника ми хлопцям передачі передавали. Їм багато чого треба було, від прицілів, форми та берців – до зарядних пристроїв для телефону та навіть продуктів… Тоді ж нічого практично не було. Вони в кросівках воювати пішли…

У серпні, незадовго до Іловайська, сина відпустили додому на два дні. Тоді я його бачила востаннє. Коли Олег їхав, він мені навіть заборонив його проводжати, казав: не хочу, щоб ти їхала в військкомат, не зможу бачити, як ти плачеш.

Після того він ще нам дзвонив якийсь час. Мені розповідав, що все добре в нього. Я вже потім дізналася, куди нашу 40-ку відправляли. Старобешево, Кутейніково, Амвросіївка, Краснопілля – скрізь вони були.

Перед Іловайськом він дзвонив нам. Мені нічого не сказав про те, де вони, що в них відбувається. Лише попередив, що кілька днів не дзвонитиме, бо, мовляв, нема де телефон зарядити.

А братові, моєму старшому синові Андрію, Олег розказував, які страшні бої в них ідуть. Їх постійно обстрілювали. Вони в посадках ховалися. Часом навіть поранених своїх перев’язати не мали можливості… Незадовго до "зеленого коридору" той будинок, де вони жили і де були всі їхні речі, боєприпаси, їжа – розбомбили. Все згоріло. Вони лишилися геть без нічого. Навіть води не було. Добре, хоч під завалами ніхто не загинув…

І весь цей час у них не було наказу на вихід. Наших дітей кинули напризволяще. На той момент заступник комбата Юрій Сіньковський був вже поранений. А комбат Мотрій їх просто кинув – і поїхав, забравши з собою тих, хто ближче до штабу був. Наш блокпост лишився сам-один. Хлопці стояли до останнього, чекали наказу. Наказу, якого так і не було.

Син ще коли додому востаннє приїздив, Андрію розповідав, що там, на Донбасі, на той момент вже були російські війська. Потім, наприкінці серпня, до них навіть місцеві мешканці приходили і казали: ви в оточенні росіян, чого ви чекаєте – виходьте, поки ще є шанс вирватися!.. Хлопці з 17 танкової теж пропонували: сідайте на броню, давайте виходити.

Коли Олег востаннє дзвонив Андрієві – він фактично попрощався з нами. Наші діти не знали, чи виживуть… Андрій мені довго про це не розповідав. Зізнався років через два чи три аж.

Виходити самотужки вони вирішили 28 серпня. Розділилися на три групи, бо думали, що так буде більше шансів вийти з оточення – і пішли. Дві групи змогли вийти. Третя, в якій був мій Олег, не змогла. З 17 хлопців, що були в тій групі, не вийшов жоден. Всі вони потрапили в полон – орієнтовно 31 серпня. Що тоді сталося, чому так сталося – я досі не знаю…

Коли від Олега не було звістки день, другий, третій, ми почали його шукати. Їздили в Дніпро в СБУ. Обходили всі лікарні і морги. І – нічого.

Аж раптом 2 вересня побачили сюжет НТВ, який на фейсбуці виклав Микола Колесник з закликом: подивіться, може, впізнаєте тут своїх.

Я дивлюся – а там, серед полонених наших хлопців, мій Олег…

Те, що мій син у полоні, мені підтвердив і один з бійців "Кривбасу". Цей хлопчина разом з Олегом був у полоні в Донецьку, у "атамана" Юрія Сафоненка з позивним "Батя". Його рідним пощастило його витягти буквально через кілька днів після того, як їх полонили. І він нам розповідав, що Олежик скоро буде вдома. Що "Батя" обіцяв всіх їх випустити. Казав, що мій син не поранений. Що ставилися до них там ще більш-менш. Хоча я думаю, він так міг сказати, аби мене втішити… Бо потім чимало чула про те, як ті "казачки" лютували, коли напивалися, як вони з людей знущалися… А ще цей хлопець нам тоді сказав: ви тільки не здумайте самі його пробувати викупити чи поїхати туди. Бо щойно почнете щось робити – їх завезуть так, що ви їх потім не знайдете…

Оце "сидіть, нікуди не дзвоніть, нічого не робіть" ми тоді чули багато разів. В СБУ, в міліції, куди не кинься – всі в один голос: у жодному разі! Роками нам це казали. І ми слухалися. Коли нам подзвонили якось і сказали, що Олег у полоні і що є можливість його викупити – я не погодилася на це. Повірила, що в СБУ і міліції краще знають, як треба зробити. Та й впевненості, що люди, які мені дзвонили, дійсно знають, де мій син, і зможуть його мені повернути – не було: жодного доказу мені ніхто не надав.

Я повірила – і втратила час. Час, коли можна було ще туди поїхати й пошукати, як деякі інші мами їздили.

Свого часу заступник комбата Синьківський пробував з "Батею" домовитися, щоб відпустив наших хлопців. Нічого не вийшло. Вони медикаменти, які ми передавали, забрали, а дітей не відпустили.

А в 2015-му між Сафоненком і Захарченком почалися розбірки. Бойовики Захарченка роззброїли "казаків" "Баті", багатьох арештували й судили, сам Сафоненко втік в Росію. Куди він дів наших дітей, кому він їх передав – ніхто не знає. Цей "Батя" зараз Україною оголошений в міжнародний розшук. Розповідали, що навіть в Сирію він їздив воювати. І тепер нам в СБУ кажуть: шукайте Сафоненка й питайте, де він подів Олега… Тепер вони у нас питають: якщо ваш син у полоні – чого він вам не дзвонить? А як він подзвонить? Хто йому дасть подзвонити, якщо на тій стороні не визнають, що він у них у полоні?

Перший час, десь до середини 2015-го, до нас доходили різні чутки. Один з колишніх полонених розповідав, що теж бачив Олега в полоні у "Баті", а потім його й ще 6 хлопців з "Кривбасу" забрали і кудись вивезли. Різне говорили. То – що в Луганськ їх передали. То – що могли в Росію вивезти. І що начебто бачили серед заручників на якомусь заводі на Донбасі… Але це все – лише балачки, точної інформації я, по суті, не маю. І мій син офіційно вважається полоненим без встановленого місця перебування вже понад 7 років. Добре хоч так – багатьом родинам і в цьому відмовляють.

Спільне горе швидко єднає. З іншими мамами ми познаходили одна одну ще в 2014 році. Зідзвонювалися, обмінювалися інформацією, домагалися, аби держава згадала про наших дітей. Багато мам було. Та з часом чимало відійшли. Нас, тих, хто продовжує їздити, де тільки можна і нагадувати про полонених – не так багато лишилося.

Всі ці роки ми Олега шукаємо. З волонтерами зв’язувалися. Вони не раз казали – ось в цей обмін він має обов’язково бути. Він є в списках, має повернутися ось-ось… Було навіть таке, що, як мені казали, його в останній момент завернули – і когось іншого поміняли…

І ми досі чекаємо.

До 2015 року ми хоча би знали, що Олег точно живий, поки волонтери туди їздили. А далі СБУ взяла обміни в свої руки – і ми не маємо взагалі ніякої інформації. Хоча досі є волонтери, які хотіли би нам допомогти – та їх до обмінів не допускають.

Але я впевнена, що Олег не загинув. Свого часу здавала ДНК – і за всі ці роки не було жодного збігу. Мені, на щастя, не довелося їздити на впізнання в морги. Та й материнське серце чує, що син живий. Він мені постійно сниться. У цих снах я його зустрічаю, він мене обіймає, говорить зі мною… Коли востаннє наснився, я запитала: синочку, коли вже додому? А він мені: мамо, сказали – скоро буду, скоро нас відпустять… Отак він мені постійно сниться.

Ми точно знаємо, що 7 хлопців з нашого батальйону, з цього блокпосту, де був Олег, у полоні. Хоч би про одного з них дізнатися – де саме. Була би хоч якась ниточка, щоб їх розшукати. Але та сторона геть не визнає, що наші діти в них.

Та й тут з нами ніхто не хоче розмовляти. За попередньої влади Ірина Геращенко навіть у списки їх не вносила довго. Ми всі ці роки слухаємо, що наші діти – "не на часі". Нинішня омбудсменка Людмила Денісова дізналася про наших хлопців після того, як ми в 2020 році влаштували "лежачий" протест на Банковій під ОПУ. Після того їх почали вносити в списки на обмін. Денісова навіть з СБУ сварилася… Ну як можна було втратити стільки часу?

Я жалкую, що ще тоді не поїхала в Донецьк шукати Олега. Дуже жалкую. Якщо відверто – я дуже жалкую ще й про інше. Коли бачу тепер отаке ставлення – до нас, родин полонених, до хлопців, які повертаються з фронту і виявляються нікому тут не потрібними – я жалкую, що дитина моя взагалі туди пішла. Хоча він, певно, й не міг не піти. Так вже ми виховали наших синів. Можливо, якби отримали вони інше виховання, не були б настільки відповідальними – може, були би вдома зараз. А так маємо – і вони, і ми. В 21 сторіччі майже 8 років не знати, де ділася твоя дитина – як це?

Ми кілька разів зустрічалися з президентом Зеленським, говорили йому про наших синів. Він казав: я пам’ятаю, я знаю… Останній раз заявив: війна закінчиться – повернуться.

Ми розуміємо, що поки не закінчиться війна, поки не припинять стріляти – нічого не буде. Ми це чудово розуміємо. Але як же хочеться хоча би дізнатися, де мій син, хоча би передати йому якусь передачу – і то було би легше… Знала би, де він – поїхала би туди, шукала би сама. Забрала би, як деякі наші дівчата своїх позабирали… Але нам роками казали: "не на часі". Нині час пішов. А ми лишилися. Сам на сам зі своєю бідою – і з надією, що колись наші діти таки повернуться додому.