Рудьковський організував моє викрадення. Я був на межі життя і смерті — Семінський

38,5 т.
Рудьковський організував моє викрадення. Я був на межі життя і смерті — Семінський

Тодішній директор "Нафтогазвидобування" Олег Семінський зник узимку 2012 року. Біля будинку його підстерегли і викрали невідомі. Дружина і двоє маленьких дітей не бачили главу сімейства більше трьох років.

Семінський пов'язує своє викрадення із колишнім партнером, екс-міністром транспорту і зв'язку Миколою Рудьковським. Нині колишній чиновник перебуває у Москві. На початку жовтня його затримали за старою справою — у червні 2014 року в Києві Рудьковський кинув камінь у посольство Російської Федерації. А днями стало відомо, що екс-міністра відправили на психологічну експертизу.

В інтерв'ю OBOZREVATEL Семінський розповів про конфлікт із Рудьковським, викрадення і катування, які тривали декілька років.

Відео дня

— Розкажіть, як вас викрали.

— 3 лютого 2012 року на мене здійснила напад озброєна група осіб на трьох автомобілях. Моє авто заблокували на під'їзді до будинку, я опинився у пастці джипів. Було інсценовано ДТП, моє авто вдарив один із їхніх автомобілів.

Олег Семінський

— Ви були один?

— Один, без охорони. Моє авто вдарив автомобіль, я зупинився, вийшов. Тоді із трьох автівок приблизно 12 осіб напали на мене. Заламали руки, одягли наручники, посадили в авто. І я опинився у полоні на 3,5 року. Звільнили мене 23 травня 2015-го. Привезли в ліс біля Макарова, просто викинули з багажника, відкрили наручники і таким чином звільнили.

На третій день після звільнення я приїхав до Нестора Івановича, представника інтересів сім'ї Шуфричів. Він дуже зрадів моїй появі і через декілька хвилин набрав через закритий зв'язок тодішнього генерального прокурора України Віктора Шокіна. І вже 25 травня Нестор Іванович завів мене у кабінет до Шокіна.

Розкажіть про полон. Які були умови? Як вас катували?

— Були, звичайно, жорсткі тортури. Приблизно три тижні на межі життя і смерті. Спершу мене перевозили, тримали в підвалах із періодичністю 3-4 доби закованим. Потім, вимагаючи гроші, почали дуже жорстко бити. Я декілька разів втрачав свідомість, потім просто пояснив, що: а) таких грошей у мене немає; б) заволодіти моїми грошима неможливо, тому що напевно порушена кримінальна справа, ведеться розслідування, сімейні активи теж захищені.

Як я дізнався пізніше, Рудьковський купив будинок у Конча-Заспі за 280 тис. доларів. У полоні я чув, як літали вертольоти. Спочатку подумав, що це десь неподалік від аеродрому Гостомель, наші багатії тримають там свої парки вертольотів. Але виявилося усе набагато простіше — це був вертолітний майданчик у Конча-Заспі, де люди просто паркують вертольоти. Над будинком, де я перебував, вони літали постійно. У вухах були беруші, мене тримали в санвузлі, там постійно працював вентилятор, і музику голосно вмикали. Але все одно лопаті вертольота чутні, коли він пролітає над будинком.

У цьому приміщенні мене тримали до літа 2013-го у найжахливіших умовах. Я лежав закутий на підлозі без матраца, у мене навіть не було права сидіти, увесь час у масці, із закритими вухами, волосся сантиметрів 30, нігті... Пізніше вони почали водити мене в душ, теж закутого. Так я провів приблизно півтора року, сам того не знаючи.

Тобто ви не знали, навіть скільки часу пройшло?

— Не знав. Ти лежиш, як біоматеріал, не розумієш — день чи ніч.

На момент звільнення моя вага була 62 кг. А до того десь 110 кг. Зараз я уже більш-менш на себе схожий. Скажу чесно, що півтора року я у людей питав: "У мене нормальна дикція чи ні?"

Відвик розмовляти. Говорили, що у мене вовчий погляд був спочатку. Уявіть, три роки ізоляції від зовнішнього світу...

Рудьковський, напевно, давно б помер, тому що у нього клаустрофобія, він не може годину в приміщенні без вікна перебувати. Не тільки фізично важко. Не кожна людина це б ментально витримала, коли ти не розумієш, що таке ніч, що таке день. Ти перераховуєш столиці міст світу, якусь статистику, щоб не зійти з розуму.

Через рік таких екзекуцій я оголосив голодування, навіть грама води в душі не пив. Попросив аркуш паперу і написав їм записку про те, що не розумію, що відбувається, я ні в чому не винен і нікому нічого не винен. На третю добу у мене почалося сильне запаморочення, занепад сил, не міг уже навіть вставати. Тоді вони мене сильно побили і змусили їсти. Так я зрозумів, що смерті моєї вони не хочуть.

— Вас ще потім перевозили?

— Так, влітку 2013 року мене перевезли в Західну Україну. Я потім уже здогадався, де я. За говором, за різними прикметами. Звісно, ні неба, ні сонця, ні одного людського обличчя я не бачив, тільки чув голоси.

Коли мене перевозили, дали той же одяг, у якому я був під час викрадення. Я затягнув пояс максимально, і все одно штани спадали. Як скелет був.

На новому місці мене спочатку знову помістили в санвузол, але, правда, забули вікно закрити. Я побачив, що це якийсь приватний сектор, червоний дах будинку, почув звуки домашніх тварин. Це був перший раз за півтора року, коли я побачив себе у дзеркалі. Звичайно, жахнувся.

Вони запитали: "Як думаєш, де перебуваєш?" Я кажу: якщо влада у Януковича, напевно, десь під Донецьком. Але потім чую, як увечері двоє бандитів спілкуються із господинею цього будинку. А у неї класичний західний говір. І ще було декілька моментів. Наприклад, передали мені пакет із білизною, а на ньому — Замкова гора Львова.

Два роки там перебував. У камері — віконце для подачі їжі, двоє залізних дверей. Уздовж кімнати була труба металева, я ж був закутий на трос і переміщався уздовж цієї труби. В крайньому кутку були двері, до яких не міг дотягнутися. Зрозуміло, ні вікон, ні дверей, приміщення свіжопофарбовані, штукатурка. І там я пробув до моменту звільнення. Вони вже до мене ніяких фізичних заходів не застосовували. Виклянчив у них пресу. До речі, в одній із газет на розвороті була афіша львівського кінотеатру.

Чому вас викрали, на ваш погляд?

— Викрали мене, як вже встановлено слідством, за наказом мого колишнього друга і партнера Миколи Рудьковського (екс-міністра транспорту України. — Ред.), який із 2014 року відсутній в Україні. Зараз є інформація, що він затриманий у Москві, проте перебуває у психіатричній лікарні. Я глибоко переконаний, що в Україні він був відсутній усі ці роки через мою справу, адже це стаття.

Чому він замовив ваше викрадення, як думаєте?

— У "Нафтогазвидобуванні" нас було троє партнерів. Ми створювали компанію у 2002 році. Я очолював її до викрадення.

Микола Рудьковський

Чи був у нас корпоративний конфлікт у відкритому вигляді, я не можу сказати. У нас було глибоке непорозуміння із нашим третім партнером Рудьковським. На момент створення компанії ми домовилися про розподіл акцій: 60% сім'ї Шуфричів, 30% Рудьковському і 10% мені як директору і міноритарному партнеру. Але з огляду на те, що ми були в процесі отримання ліцензії і всіх дозвільних документів, то договір був такий серед партнерів: статутний фонд чітко 50 на 50 реєструємо, і я перебуваю у 50% Рудьковського. Договір був внутрішнім, тому що Рудьковський ніколи не любив підписувати документи. Проблем не було, поки ми були в нормальних стосунках.

Однак Рудьковський практично протягом 10 років не проводив переоформлення. Розподіл прибутку, розподіл вкладень відбувалися на договірних відносинах.

Чому потім стосунки зіпсувалися?

— На фоні необмеженої влади Віктора Януковича був організований жорсткий напад на мене. Наш актив був дуже цінним, компанію ми розібрали практично з нуля. Навіть за станом на 2012 рік це була найбільша газовидобувна компанія. Ми вели переговори з корпорацією ТНК-БП про продаж за ціною 1,6-1,8 млрд. доларів. Мої 10% — це дуже пристойні гроші, ви самі розумієте.

У результаті мого зникнення стався потужний конфлікт між сім'єю Шуфричів і Рудьковським. За одним стояли дуже потужні сили. І за іншим. У результаті цього конфлікту компанія звалилася вниз — і в ринковому сенсі, і в ціні. Саме тоді колишній міністр палива та енергетики Едуард Ставицький анулював дію ліцензії, був заблокований видобуток, що могло призвести до руйнування свердловин. Але газ йшов у державні сховища і значився як газ невизначеного власника.

Через конфлікт компанію продали в 10 разів нижче за її вартість.

І ви не отримали нічого?

— Нічого. Я був у полоні. Взагалі не виключаю того, що Рудьковський замовив моє умисне вбивство, але вбивати мене не було за що.

— То чому ж вас випустили?

Відповіді на це запитання досі не маю. Я це і в слідства запитував. У моєму розумінні мене не було за що вбивати.

Схема виходить наступна: виходячи з матеріалів розслідування, замовником викрадення визнаний Микола Рудьковський. Досі не розумію, чому не оголошена ні одна підозра, поки маємо тільки матеріали розслідування. З них мені ясно: організатором був Юрій Єреняк на прізвисько "Молдаван", також Рафаїл Салаватов, якого теж немає в Україні.

На сьогодні двох із банди, яка мене викрала, вже немає у живих.

Наприкінці 2015 року водій Mazda, яка мене таранила, помер від передозування наркотиків, а на початку осені 2016 року застрелили другого — Артема Бірюка. Нібито під час конфлікту з АТОвцями.

Юрій Ереняк

— А Єреняк втік?

Ні, Єреняк перебуває у Києві, у нього в охороні чоловік 15, кажуть, що у нього навіть кішки в бронежилетах ходять. Ну ось із цим Єреняком я можу суто випадково перетнутися у центрі міста.

— Хто ж він такий?

Це кримінальний авторитет із колишніх "кримських черевиків", у якого дуже добре виходить пристосовуватися. Про Єреняка є багато інформації.

Проводжу власне розслідування, зрозумійте, я руки не склав.

Підтвердженням бандитської суті Єреняка є те, що він підозрюється у вимаганні грошей у бізнесмена Олександра Гудзя декілька років тому. Він розпоров Гудзю ногу ножем. Цю кримінальну справу №0000003 розглядав Солом'янський суд. Слухання мало відбутися 28 листопада цього року, але його перенесли. Суддя виніс рішення про закритий режим слухання, оскільки були бійки і дебош.

Але мені відомо, що за моє викрадення йому пообіцяли недоторканність від кримінального переслідування і в цій справі.

— Ви впевнені на 100%, що викрадення замовив Рудьковський?

Так. По-перше, бандити, які мене взяли в полон, вимагали 200 млн доларів. Ці люди в масках, спортивної статури, зі зброєю заявляють: "Ти винен був Рудьковському 200 млн доларів. Тепер ти ці гроші повинен нам". Ну, звичайно, я сказав, що у мене таких грошей немає. І це правда.

По-друге, коли вони мене катували, то говорили: "Ну що ж ти Рудьковського ображаєш, він же купував твоєму батькові ліки "Глівек", а ти ось так із ним вчинив". Правда, не батькові, а вітчиму. У нього був лейкоз. А в Америці ще навіть клінвипробування не пройшли ліки проти лейкозу "Глівек". Баночка коштувала 4 тис. доларів. Я за свої гроші купив дві такі баночки, а потім звернувся до Рудьковського за допомогою. І він дійсно допоміг. Так ось, назву "Глівек" знали троє: я, моя мама і Рудьковський.

— Вас тим часом визнали безвісти зниклим?

Так, тому що не було ні найменшої інформації, що зі мною. Ну, правда, не було і трупа, останків. Потім, уже в 2014 році в справу зайшов слідчий Дмитро Сус (нині екс-слідчий ГПУ, проти якого завели справу за недостовірну інформацію у декларації. Ред.), він став більш-менш грамотно розслідувати. Не виключаю, що Сус мене і "витягнув" із полону, я це неодноразово говорив, тому що мене звільнили якось раптово. Просто сказали: "Завтра будеш у Києві".

У моєму розумінні Рудьковський хотів і сім'ю Шуфрича викинути, у мене таке враження склалося. Але потім відбулися зміни, революція... Може, і завдяки цьому я вижив.

Ну, Сус, звичайно, цікавий слідчий багато чого сказав, багато чого не розповів. За моєю інформацією, він максимально зачистив цю кримінальну справу, отримав дуже великі гроші. У момент обшуку в нього ніби як 40 томів кримінальної справи вдома виявилося, що зовсім не законно.

— І як просувається розслідування зараз?

Ну, йде розслідування, новий виток. Але ведеться повільно. Чому для мене це не зрозуміло. Я півроку в Печерському суді домагався дозволу суду на ознайомлення із матеріалами справи, у результаті мене ознайомили лише з першим і останнім томами.

— Слідство триває за фактом чого?

Спроба умисного вбивства. Коли я зник, дружина одразу написала заяву. Перший рік усі мої рідні взагалі сиділи вдома, ніхто на вулицю не виходив, бо було страшно. Навіть учителі додому їздили, щоб дітей у навчанні підтягувати.

Діти мене просто не впізнали, коли я повернувся.

— Скільки їм було, коли ви зникли?

Доньці було 8 років, а синові 3 роки. Донька старша, і вона вже задавала питання. Дружина придумала історію: нібито тато поїхав у відрядження у Японію. Але потім донька почала обурюватися, мовляв, хіба немає мобільного телефону, де тато? Зараз вони, звичайно, уже все розуміють.

Слава Богу, якось усе закінчилося, я живий. Але турбує, що бандити гуляють вільно по Києву. На моєму місці може опинитися будь-хто: бізнесмен, підприємець, політик... Ці бандити викрадають людей, дітей, для них немає нічого святого. Їм місце у тюрмі.