Відео дня
''Жорстко били і катували струмом'': звільнений із полону ''Л/ДНР'' військовий дав інтерв'ю OBOZREVATEL
Напередодні нового 2020 року в Україну повернулися 76 полонених. Для сімей звільнених це стало справжнім святом. Адже їхні близькі роками сиділи у підвалах і в'язницях на окупованій території. З багатьох знущалися терористи.
Колишній військовополонений Василь Жемелінський у відвертому інтерв'ю розповів OBOZREVATEL, як він вирушив служити в армію, потрапив у полон до бойовиків, як його катували і примушували зніматися у пропагандистських відео.
– Коли ви вирушили воювати?
– Служити я пішов сам, уклав контракт 15 березня 2016 року (тоді Василю був 21 рік – Авт.). Три місяці я був в учбовці у Львівській області, потім мене відправили до Кіровограду, у 3-й полк особливого призначення. Я сам родом із Кіровоградської області. У полку прослужив півтора року зв'язківцем. Але так трапилося, що я зламав відразу дві ноги й кілька місяців лікувався. А коли вийшов із лікарняного, то перевівся у 57-му окрему мотопіхотну бригаду, теж зв'язківцем.
– А як потрапили в полон?
– У 2017 році, наприкінці жовтня, я пішов у АТО. Спершу був на другій лінії, а потім уже на першій. А 17 лютого 2018 року вночі я потрапив у полон. Як саме це трапилося – поки вам сказати не можу, бо я ще не розмовляв із СБУ, імовірно, я не можу поки про це говорити.
– Добре, що було далі?
– Поки мене вели в підвал, я встиг попрощатися з життям, все похололо всередині. Вони всю дорогу погрожували, що зараз мене різатимуть. Я не знаю, хто ці люди, вони були без розпізнавальних знаків. У підвалі я був сам серед них. Мене били, один раз встигли крутнути на тапіку – це коли до пальців прив'язують дроти і пускають струм. Слава Богу, я залишився живий.
Потім з'явився їхній "командир", який поводився лояльніше. Мене допитували, а вранці відвезли до Донецька. Коли під'їздили до міста, то мені на голову одягли пакет, і я весь день був у ньому, щоб нікого не зміг бачити. Допитували весь день, серед терористів був якийсь їхній "начальник", імен вони не називали, але зверталися до нього з повагою.
Читайте: Залишилися в полоні "Л/ДНР": з'явилися імена і фото військових, яких ще не витягла Україна
Потім мене вивели в іншу кімнату, там пакет зняли і я спілкувався з їхнім "представником народної міліції" Бессоновим. Він потім ще кілька разів до мене приїздив. Вони знімали свої агітаційні відео, давали аркуші з текстом, який я мусив вивчити й розповісти. Я відмовлявся, але вони дали мені зрозуміти, що якщо не виконаю, то мені буде погано. Довелося погодитися.
– Що треба було говорити на відео?
– Усіляку маячню. Як ми служимо, як із нами погано поводяться в ЗСУ. Ці відео є в інтернеті. Мої друзі, які мене добре знають і дивилися ці записи, кажуть, що я у звичайному житті навіть таких слів ніколи не використовував. Це був просто завчений текст.
– Що було з вами після добового допиту в Донецьку?
– Після допиту мене відвели на так звану гауптвахту, в будівлю, де колись був офіс Тимошенко. У мене була повністю відбита нога, я встати на неї не міг. Увечері привели цивільну медсестру, вона подивилася і сказала, що нічого страшного, заживе. Тоді мене вперше погодували. На цій "гауптвахті" я просидів три місяці до 28 травня. Там теж допитували. Я їм відразу сказав, що жодною секретною інформацією не володію. Їм це не подобалося, вони відразу починали бити. Тоді я почав брехати, перекручувати інформацію. Їх це влаштувало. Ну, думаю, якщо вас це влаштовує, то нехай так і буде.
– З ким ви там сиділи, що бачили?
– Я довгий час був один у камері, потім вже до мене підселили молодого хлопця, його звали Ярослав Мацура. Він місяць тому повернувся з термінової служби, сам жив у Маріуполі. На поминальні дні приїхав сюди до бабусі, і його відразу схопили. До хлопця приходили бабуся й мама, приносили йому передачки. Що з ним потім трапилося – я не знаю. Там цивільних хапають просто так, без розбору, й роблять із ними страшні речі.
– Що саме, можете розповісти?
– Наприклад, катують струмом, надягають дроти на пальці й пускають струм. Або у них є такі тортури, називається "дельфінчик": людину повністю роздягають і примотують харчовою плівкою до столу. На обличчя кладуть мокру ганчірку і поливають водою, людина захлинається. Інші хлопці розповідали, що при них дві-три людини не витримали тортур і побоїв і померли. Розповідали, як б'ють – заходять у камеру, ставлять на коліна біля стінки, надягають на голову пакет і так б'ють.
А потім їхній "суд" дав мені термін – 18 років у колонії суворого режиму нібито за повалення влади. У них там взагалі свої "закони", і терміни вони дають щонайменше 10 років. Можуть дати 20, можуть і 30 років.
– В якій колонії ви сиділи і що там відбувалося?
– Після вироку мене вивезли у 32-гу колонію в Макіївку, там я був уже до обміну. Якщо в СІЗО нас називали "укропами", то в колонії – "німцями". Чому так – не знаю. Ми сиділи в окремому ізольованому бараку, там були військові й цивільні. Кримінальники були окремо від нас.
Підйом о 6-й ранку, зарядка, о 9-й годині перша перевірка. Лягати не можна, кожні дві години перевіряють. Там нас уже не били. Найважчі випробування відбуваються в перші дні після затримання, тоді жорстоко б'ють і катують. Я пам'ятаю, один чоловік сказав щодо цього: "Я ніколи не міг собі уявити, що вони можуть зробити з людиною". Найжорстокіші тортури відбуваються на "ізоляції".
– Вам вдалося за час полону зв'язатися з рідними, дати знати, що ви в полоні?
– Тільки раз. Приблизно через 2,5 місяці до мене знову приїхали і сказали, що я маю виступити на пресконференції, дали текст. Я відмовився. Тоді вони сказали, що за це дозволять мені зателефонувати мамі. Через це я погодився. Справді, вдалося поговорити з мамою. Вона вже все знала, каже, що через кілька днів після того, як мене взяли, знайомі побачили відео зі мною і зателефонували їй. Тоді вона почала зв'язуватися по гарячій лінії, здіймати галас, щоб якось визволити мене.
Читайте: "Їм нема куди йти!" У "Феофанії" озвучили тривожні дані про звільнених полонених
– Як ви дізналися, що вас будуть обмінювати?
– У нас у бараку був телевізор, там теж показували українські канали. Так ми й почули про обмін. А 26 грудня до нас прийшли і сказали написати заяви на помилування. Тоді зрозуміли, що нас обміняють.
– Всіх обміняли, хто з вами був?
– Ні. Двох, хто був зі мною у СІЗО, залишили там. Вони теж військові, але чомусь їх не підтверджують. Це Станіслав Панченко та Ігор Мирончук. Панченку вже дали 20 років, а хлопцеві самому лише 20 років.
– Які ваші перші враження після обміну?
– Які враження, ми дуже раді, що нас звільнили! Я дуже вдячний нашому президентові за це, він зробив мені найкращий новорічний подарунок за все моє життя. Мене мама зустріла в аеропорту, а зараз я у військовому госпіталі. Вже майже пройшов усі обстеження. Лікарі кажуть, що здоров'я нормальне, але треба лікувати зуби.
– Що плануєте робити далі, коли випишетеся з госпіталю?
– Буду служити. Я й зараз чинний військовий. І сподіваюся, що якщо все буде добре, то продовжу службу й далі.
– А не боїтеся повертатися туди? У вас є дівчина, що вона каже?
– Я вже відвик від цивільного життя, не бачу себе тут. У мене є дівчина, точніше, я спілкуюся з нею і хотів би одружитися. Вона із сусіднього села, ми з нею давно дружимо. А коли я потрапив у АТО, то замислився, у мене з'явилися плани на неї. Вона теж чекала мене, дуже хвилювалася, коли я потрапив у полон. Писала мені у Фейсбук, але всі паролі в мене забрали і, звісно, я не бачив нічого й відповісти не міг. Вона каже, що не треба знову повертатися на службу, вона не хоче. Але я заспокоюю її, обіцяю, що переведуся в іншу частину, буду в місті й постійно з нею. Але навіть якщо і відправлять на фронт, то я чув, що після полону на першу лінію вже не відправляють.