"Приклад мужності та честі": історії 5 героїв, які загинули на Донбасі під час "перемир’я"

  • За першу декаду вересня на Донбасі загинули 5 військовослужбовців

  • Наймолодшому з полеглих воїнів ледве виповнилося 20 років

  • Життя військових забрали міни, вогонь та снайперська куля

загинули бійці

Перша декада вересня 2020 року ознаменувалася "ювілеєм" першою тисячею ворожих обстрілів з моменту початку "повного та всеосяжного припинення вогню", який було оголошено наприкінці липня. З початку місяця на фронті також загинуло п’ятеро воїнів – їхні життя забрали куля снайпера, ворожа міна та пожежі, які лютували на Донбасі з кінця серпня. Про тих, хто віддав життя на фронті всупереч мантрі про досягнуте перемир’я, OBOZREVATEL пропонує згадати.

Артем Бондаренко, 25 окрема повітряно-десантна бригада
Артем Бондаренко, 25 ОПДБр

Старшина, головний сержант 9 роти 25 ОПДБр Артем Бондаренко з міста Дніпра на війні з 2014 року. Захищати Україну пішов добровольцем. Пройшов більшість найгарячіших точок війни на Донбасі, воював у Пісках, біля Донецького аеропорту, в Авдіївській промзоні.

Відео дня

2 вересня 2020 року під час ліквідації пожежі на Луганщині військовослужбовець зник безвісти. А вже наступного дня командування Десантно-штурмових військ України повідомило: тіло Артема Бондаренка було знайдене під завалами бліндажа. За офіційною версією, десантник намагався врятувати військове майно, коли до бліндажа дісталося полум’я – він задихнувся в диму.

Артем Бондаренко загинув 2 вересня

Упродовж 2-3 вересня військовослужбовці разом із працівниками ДСНС ліквідовували масштабні степові та лісові пожежі під Станицею Луганською, Лобачевим, Зайцевим, Новолуганським. Сили ООС через вогонь втратили 2 одиниці техніки, двоє військовослужбовців отримали опіки, рятуючи місцевих від пожежі.

У день, коли загинув Артем Бондаренко, було зафіксовано 24 осередки, де горіла суха трава. І побратими полеглого воїна не сумніваються в тому, що ці пожежі не випадкові: бойовики умисно вчиняють підпали, аби завдати українским армійцям матеріальних збитків та втрат, а також принагідно виявити позиції ЗСУ у "зеленках". Це вони практикують щороку.

"Брате, вибач, що мене не було поруч. Я завжди пам’ятатиму і я їм не прощу…" – обіцяє в коментарях до повідомлення про загибель Бондаренка один із його побратимів.

"У складних ситуаціях він завжди був прикладом мужності, витримки та честі, доброю та порядною людиною. За це його любили та поважали солдати", – повідомляють у командуванні ДШВ.

Віталій Грицишин, 46 окремий штурмовий батальйон "Донбас-Україна"
Віталій Грицишин

Віталій Зіновійович Грицишин народився 12 липня 1982 року в Павлограді, що на Дніпропетровщині. До війська був мобілізований у 2015 році, після завершення служби у 2016 році підписав контракт зі Збройними силами України.

Віталій Грицишин на фронті з 2015 року

Старший солдат 46 ОШБ "Донбас" 54 ОМБр. До того проходив службу у 93 ОМБр.

5 вересня Віталій Грицишин разом зі своїм підрозділом намагався загасити пожежу поблизу смт Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області. Разом з побратимом на якомусь етапі він виявився відрізаним полум’ям від інших військовослужбовців. Згідно з офіційними заявами зі Штабу ООС, обох воїнів намагались знайти ще близько доби. Так, вранці 6 вересня командування повідомляло, що пошуки тривають. Однак пізніше того ж дня стало відомо: і Віталій Грицишин, і його побратим Володимир Хоменко загинули. Намагаючись обійти осередок вогню "сірою зоною", вони підірвались на ворожій міні.

Воював у 93-й, а згодом – у 54 ОМБр

У Віталія Грицишина залишився син Назар.

"Мій тато для мене був другом. Ми щоліта їздили разом на море, а коли був вільний час вдома, грали у танки. Взагалі дуже весело проводили час", – згадував про батька син під час похорону.

Син Віталія Грицишина Назар на похороні батька

Синове ім’я – Назар – Віталій написав на своєму бронежилеті, який одягав на бойові чергування. Однак 5 вересня він не зміг врятувати воїнові життя.

Віталій написав на бронежилеті ім’я сина

"Він був доброю та чуйною людиною, хорошим другом. На нього завжди можна було покластися, бути впевненим у тому, що він не підведе", – згадують про загиблого бойові побратими.

Окрім сина, у Віталія Грицишина залишилися літні батьки та брат.

Володимир Хоменко, 46 окремий штурмовий батальйон "Донбас-Україна"
Володимир Хоменко

Володимир Петрович Хоменко народився 18 серпня 1985 року у Добропіллі Донецької області. До війни працював на шахті. А у 2015 році пішов на фронт – не міг примиритися з тим, що відбувалося на його малій батьківщині.

"Він йшов усвідомлено. Ну що я міг сказати? Я кажу: "Ризикуєш". "Чи я їх, чи вони мене, а що робити", – таке було його висловлювання. Мені 70, удвічі молодший за мене. Найстрашніше – хоронити дітей", – пізніше згадуватиме батько воїна Петро Хоменко.

Володимир служив командиром кулеметного взводу 46 ОШБ "Донбас" 54 ОМБр.

5 вересня він разом з побратимом Віталієм Грицишиним опинився відрізаним від свого підрозділу внаслідок пожежі. Намагаючись врятуватися від вогню, військовослужбовці вийшли на вороже мінне поле у "сірій зоні" – і підірвалися на міні. Обидва воїни загинули від отриманих ран.

"Володимир перебував на своїй позиції та був на бойовому чергуванні, коли почалась пожежа. Утворилося велике полум’я, вогонь відрізав його від маршруту відступу. Рятуючись від вогню, у задимленні він рушив до "сірої зони" для того, щоб обійти полум’я, де і потрапив на невідомий вибуховий пристрій та отримав поранення, несумісне з життям", – повідомили на Facebook-cторінці Добропільського ОМВК.

"Він був гарною людиною, дисциплінованим та обов’язковим, він був патріотом своєї країни та своєї землі. Окрім сильної любові до своїх батьків та сестер, у нього була й ще одна любов – до своєї країни, якій він був вірним до самого кінця", – таким згадують воїна побратими.

Воїна поховали в рідному місті

"Він казав: "Як гляну в інтернет, а там пів міста сепаратюги". Це його слова. Мені, каже, соромно. Мабуть, наречена його – це Україна була. Настільки він за неї переживав. Настільки слово "Україна" пройшло через його серце", – цитували ЗМІ промову вчительки Володимира, сказану нею на церемонії прощання з воїном.

Власну родину Володимир Хоменко створити не встиг. Удома на нього чекали батько, дві сестри та четверо племінників.

Тарас Кубійович, 14 окрема механізована бригада
Тарас Кубійович, 14 ОМБр

Тарас Степанович Кубійович народився 24 жовтня 1970 року у селі Вільхівці Городенківського району Івано-Франківської області.

До війни багато років займався підприємництвом. Коли почалася війна, пішов добровольцем захищати Україну, на фронті з 6 вересня 2015 року.

Був поранений, але, пройшовши лікування, повернувся на службу, уклавши контракт зі ЗСУ. У 2018-му Тарас спробував повернутися до мирного життя. А у травні 2020 року підписав новий контракт, щоб у липні вирушити в зону проведення ООС.

6 вересня молодший сержант 14 ОМБр Тарас Кубійович перебував на ВОПі "Барс" на Бахмутській трасі неподалік від села Кримське, що на Луганщині. Там у нього поцілив снайпер. Поранення виявилося несумісним із життям.

Тарас Кубійович загинув від кулі снайпера 6 вересня – у розпал "перемир’я"

"6 вересня внаслідок цинічного й підлого зриву перемир’я збройними формуваннями Російської Федерації ворожа куля обірвала життя нашого побратима молодшого сержанта Кубійовича Тараса Степановича… Війна, попри думку багатьох, триває… Безжальна, брудна, безчесна… Брате, допомагай нам із небес… Допоможи знищити російську гниль, що отруїла українську землю, що ніколи не мала й не має честі, помститися за кожного загиблого українського воїна… Спочивай із миром, побратиме", – написали бойові товариші загиблого воїна на сторінці бригади.

"Шкода, Тарасе, що в цьому житті ми уже не побачимось. Ти залишив по собі добру пам'ять як люблячий син, що завжди допомагав мамі, ласкавий брат, який дбав про Івана і Руслану, вірний і щирий друг. Хай буде легкою тобі земля, яку ти скропив своєю кров'ю задля того, щоб ми не втратили нашу незалежність. Знаю, що Бог прийме тебе у своє Світле Царство, де нема ні болю, ні сліз, ні скорботи. Спочивай з Богом, мій добрий хлопчику", – написала вчителька Тараса Марія Павліковська на своїй сторінці у Фейсбук.

Вона також повідомила, що про загибель сина його мама, яка самотужки піднімала трьох дітей, дізналася з публікацій у ЗМІ. "Як їм першість втрачати? Краще вже людяність", – констатувала Павліковська.

У полеглого воїна залишилися дружина й дочка, мама, два брати та сестра.

Руслан Волков, 35 окрема бригада морської піхоти
Руслан Волков, 35 ОБрМП

Руслан Михайлович Волков народився 4 січня 2000 року у місті Ананьїв Одеської області.

Про його життя до підписання контракту практично нічого не відомо. Служив вогнеметником вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного, біологічного захисту військової частини А0216 35 ОБрМП.

Разом із побратимом 6 вересня Руслан їхав на автомобільній розливній станції АРС-14, аби загасити осередки тління у районі смт Новгородське, що на Луганщині: на той момент область уже другий тиждень страждала від масштабних пожеж, які, дуже вірогідно, розпочалися через умисні підпали, вчинені бойовиками. Машина-"поливалка" наїхала на вибуховий пристрій – і загорілася. Обидва військовослужбовці у результаті вибуху отримали серйозні поранення та опіки. Особливо сильні ушкодження отримав Руслан Волков: від вогню в нього постраждало 90% тіла.

Русланові Волкову виповнилося всього 20 років

Військовослужбовців доправили до лікарні. Медики впродовж доби боролися за життя хлопця, однак безуспішно: 7 вересня серце Руслана Волкова зупинилося.

Молодому морпіхові було всього 20 років.

Поховали Руслана Волкова в рідному місті.