Життя за Україну в 2020 році віддали десятки героїв: обличчя і долі

2019 року Україна втратила в боях на Донбасі 97 воїнів. 2020-го, незважаючи на кілька місяців перемир'я, яким так пишається президент Зеленський, і на те, що дедалі більше смертей у зоні проведення ООС вписуються в графу "небойові" – за Україну віддали життя 65 воїнів.

До болю юні – і навчені життєвим досвідом. Сімейні люди – і ті, хто так і не встиг знайти своє щастя. Ледь щойно прибулі на фронт – і ті, кому раніше вдавалося вижити в найстрашніших боях цієї неоголошеної війни. Люди різних професій, соціальних верств і життєвих переконань, яких об'єднала любов до своєї країни, розуміння тієї небезпеки, яка над нею нависла, і безмежна мужність.

Напередодні 2021 року OBOZREVATEL пропонує згадати тих, хто назавжди залишився в 2020-му.

1. Сергій Дичек, 47 років

Сергій Олександрович Дичек народився 20 липня 1972 року в місті Волочиськ Хмельницької області. Випускник профтехучилища. Після завершення навчання працював у колгоспі – водієм і бригадиром тракторної бригади.

На фронт вирушив майже відразу після початку війни. З весни 2015-го старший солдат Сергій Дичек служив у 130 окремому розвідувальному батальйоні, був водієм-санітаром медичної роти. Відповідальність і вроджений дар роботи з технікою допомогли Сергію завоювати неофіційний "титул" одного з найкращих водіїв батальйону. Побратими згадують: серйозний бойовий досвід Дичека і бездоганний стан його автомобіля не раз виручали розвідників батальйону під час виконання бойових завдань.

5 січня, близько 13 години дня, в районі хутора Вільний (Золоте-4, на Луганщині) Сергій загинув унаслідок підриву вантажного автомобіля ГАЗ-66 на протитанковій міні. Другий військовий, що їхав із Дичеком, отримав важкі поранення.

У полеглого воїна залишилися мати, дружина, двоє синів і дочка від першого шлюбу.

2. Сергій Рацун, 43 роки

Сергій Петрович Рацун народився 28 жовтня 1976 року в селі Москвитянівка Полонського району Хмельницької області. Жив у місті Славута. Закінчив Грицівське ВПУ №38, працював трактористом на місцевому фермерському господарстві. Після строкової служби, яку проходив у 95 ОАМБр, Сергій Рацун працював на заводі "Будфарфор".

У 2014-2015 роках був мобілізований у 128 ОГШБр. Воював у Дебальцевому. Після підписання контракту з 93 ОМБр у травні 2016-го брав участь у боях під Кримським, Новотроїцьким та Авдіївкою.

Учасник навчань Combined Resolve в Німеччині 2019 року. Відзначений численними нагородами.

5 січня близько 21 години вечора позиції наших військових під селом Кримське ворог почав обстрілювати з боку окупованого Жолобка. Сергію Рацуну ворожий снайпер влучив у голову. Поранення виявилося смертельним.

"Боєць перебував на бойовій позиції в окопі. Сергій був у засобах захисту, але, на жаль, вони не врятували. Це невимовна втрата для нашої бригади і для країни в цілому. Адже пішов із життя наш захисник, який з 2014 року бореться за Українську державу з проросійськими бандформуваннями", – написали про Сергія Рацуна на сторінці 93 бригади.

Побратими розповідали, що Сергій Рацун показав себе надійним товаришем і одним з найкращих механіків-водіїв підрозділу, на якого завжди можна було покластися. Він був дуже компанійським, мав веселу вдачу, чудове почуття гумору й невичерпний оптимізм. А про властиву Сергію відвагу серед його товаришів по службі ходили легенди. Так, бійці розповідали журналістам про випадок, коли Сергій із товаришем викликали на себе вогонь противника, що обстрілював українських військових із керованих ракет і великокаліберних кулеметів, щоб дати можливість іншим військовослужбовцям евакуювати зламану техніку з поля бою.

Рідні бійця згадували, що незадовго до загибелі Сергій Рацун казав, що навесні хоче закінчити службу в армії і повернутися додому з війни назавжди. Однак доля розпорядилася інакше.

У полеглого воїна залишилися мати, брати, дочка й пасинок, який теж встиг, як і вітчим, повоювати за Україну – і заприсягнувся помститися за чоловіка, що став йому батьком.

3. Руслан Насальський, 24 роки

Руслан Леонідович Насальський народився 10 серпня 1995 року в селі Фурманка Уманського району Черкаської області. За фахом – будівельник: закінчив Уманське ПТУ №9.

Щойно Руслану виповнилося 18 років, він підписав контракт із ЗСУ. Служив у складі 17 ОТБр. Брав участь у боях під Іловайськом, де 13 серпня 2014 року був важко поранений: у молодого бійця сильно постраждали голова, пальці рук і ноги. Утім, підлікувавшись, Руслан знову повернувся на фронт.

З 2016-го року Руслан Насальский служив у 109 окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10 окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 5 січня в зоні проведення ООС, поблизу Павлополя Донецької області. Обставини його загибелі так і не були розголошені.

У загиблого воїна залишилися мама, молодша сестра, дружина й троє дітей: два хлопчики і дівчинка.

4. Микола Довженко, 23 роки

Микола Валерійович Довженко народився 26 липня 1996 року в селі Цибулівка Великомихайлівського району Одеської області. Закінчив місцевий професійний аграрний ліцей, здобувши фах тракториста-механіка.

Більшу частину життя Микола прожив у селі Іванівка Київської області.

26 травня 2017-го підписав контракт із ЗСУ. Служив на посаді старшого стрільця 28 ОМБр імені Лицарів Зимового Походу.

9 січня в районі Красногорівки під час обстрілу зі стрілецької зброї, який почався близько 23 години ночі, Микола Довженко отримав важке кульове поранення. Попри на всі зусилля медиків, за кілька годин у лікарні воїн помер.

"Хлопці кажуть, що він не боявся виконувати завдання. І взагалі, незважаючи на молодість, був дуже сміливим воїном. Для нас це важка втрата", – відзначили в пресслужбі бригади.

Вдома на Миколу чекала кохана, яка за кілька місяців до загибелі воїна встигла народити йому дочку. Закохані планували одружитися, але так і не встигли цього зробити.

Крім цивільної дружини й донечки, у воїна залишилися батько, брат і сестра.

5. Віталій Караван, 26 років

Віталій Віталійович Караван народився 21 жовтня 1993 року в селі Корчик Шепетівського району Хмельницької області. До служби в ЗСУ працював молодшим інспектором відділу нагляду і безпеки Шепетівської виправної колонії № 98.

Воював у складі одного з добровольчих батальйонів – зокрема, під Пісками. Згодом, у лютому 2018 року, підписав контракт зі Збройними силами України. Служив водієм БРДМ у мотопіхотному взводі 56 ОМПБр. Був нагороджений нагрудним знаком командувача ОС "Козацький хрест".

13 січня загинув в зоні ООС – імовірно, при підриві на боєприпасі. Близько 4 ранку побратими знайшли його мертвим. Розслідування у справі триває. Основна версія – необережне поводження зі зброєю. Однак, за деякими даними, є також підозри, що Віталій Караван міг загинути в результаті обстрілу російсько-терористичних угруповань з великокаліберної зброї, використання якого на Донбасі заборонено.

У загиблого воїна залишилася мама, бабуся і старший брат, який теж захищав Україну на Донбасі.

6. Олексій Кучкін (Василевський), 24 роки

Олексій Вікторович Кучкін народився 22 березня 1995 року в селі Первухинка Богодухівського району Харківської області. Жив у Кам'янському Дніпропетровської області.

Старший стрілець механізованого відділення мехбатальйону 92 ОМБр.

Служив за контрактом з травня 2016 року: спочатку в 133 окремому батальйоні охорони і обслуговування ОК "Схід", згодом – у 92 бригаді.

15 січня під час чергування на ВОПі в Авдіївській промзоні був поранений ворожим снайпером в обличчя. Був екстрено евакуйований до лікарні, але поранення виявилося несумісним з життям.

"Олексію було 24 роки, три з них він служив у лавах Збройних сил України. Уродженець Харківщини, хлопець був справжнім патріотом. Відповідально й чесно захищав рідну країну від окупантів", – кажуть побратими воїна.

Всього за місяць до загибелі Олексій одружився вдруге. Взяв прізвище дружини – Василевський. Разом вони виховували сина дружини від першого шлюбу. Знайомі воїна писали в соцмережах, що його молода дружина чекає дитину. А товариші по службі запевняють: Олексій збирався пов'язати життя з армією і мріяв стати офіцером.

У полеглого воїна залишилися мама, брат, молода дружина й син.

7. Ігор Хімічук, 29 років

Ігор Ігорович Хімічук народився 7 червня 1990 року в місті Чуднів Житомирської області. Служив спочатку в 81 окремій аеромобільній бригаді, а з 2018 року – водієм відділення забезпечення Чуднівського районного військового комісаріату.

Був відряджений у 72 ОМБр імені Чорних Запорожців в зону проведення ООС.

16 січня, в День пам'яті захисників Донецького аеропорту, був убитий ворожим снайпером поблизу селища Новозванівка на Луганщині.

У воїна залишилися мама, дві сестри, дружина і маленький син.

8. Валерій Закусило, 32 роки

Валерій Васильович Закусило ("Морячок", "Бецик") народився 27 жовтня 1987 року в одній із балтійських республік. Коли батьки розлучилися, Валерій разом із батьком переїхав на його батьківщину – в село Гуничі Овруцького району Житомирської області. Мама залишилася жити в Латвії.

Валерій закінчив автодорожний технікум. Служив у 36 ОБМП. Після переїзду в Білу Церкву підписав контракт з 72 ОМБр.

"Повз мене всі кулі пролітають. Я стою – а вони мене не беруть... Так що ми фартові", – жартував сам Валерій на одному з відео, записаних на Донбасі, демонструючи прострілену наскрізь кулею калібру 7,62 патронну коробку.

18 січня воїн загинув від кулі ворожого снайпера в районі Попасної. Ворог поцілив Валерію в голову.

У полеглого воїна залишилися батьки, дружина і дві дочки.

9. Олександр Слободянюк, 48 років

Олександр Вікторович Слободянюк ("Кеп", "Погранець") народився 7 січня 1972 року в родині військових. Коли Олександр був маленьким, сім'я переїхала з Владивостока в місто Первомайськ Миколаївської області.

Навчався в Інституті внутрішніх справ. Після завершення навчання, з середини 1990-х, працював в ОВС, був слідчим спочатку в Одеській області, згодом – у Києві. Мав 20 років вислуги й офіцерське звання.

Коли почалася війна, Олександр відразу пішов на фронт. Спочатку служив в мобільній прикордонній заставі. У 2015-16 роках – в 80 ОДШБр, з якою пройшов бої в Гранітному. Далі підписав контракт з 72 ОМБр.

19 січня 2020 року під час ворожого обстрілу наших позицій у Попаснянському районі був поранений. Друге поранення, завдане снайпером під час цього ж бою, стало для Олександра смертельним.

У загиблого воїна залишилися батьки, сестра, двоє дітей і двоє внуків.

10. Василь Муха, 31 рік

Василь Миколайович Муха народився 6 квітня 1988 року в селі Піски-Радьківські Борівського району Харківської області.

Молодший сержант, командир відділення – командир машини 2-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти 37 ОМПБ "Запоріжжя" 56 ОБрМП.

До війни Василь працював будівельником на півночі РФ. Але з початком російської агресії проти України повернувся на батьківщину і відразу пішов до військкомату добровольцем. За мобілізацією служив у 92 ОМБр розвідником. Пройшов бої під Мар'їнкою та Катеринівкою. Далі опанував саперну справу. І двічі продовжував контракт, щоб залишатися на передовій.

Свій останній контракт уклав майже рівно за рік до смерті – 19 січня 2019 року. До його завершення Василь не дожив усього 10 днів.

20 січня 2020-го близько 20 години вечора загинув неподалік від селища Опитне Ясинуватського району. У відповідь на обстріл противника Василь відкрив вогонь із кулемета. І отримав три кулі. Смертельним для героя став постріл ворожого снайпера.

У Василя Мухи залишився батько, який самотужки виховував сина.

11. Микола Сорочук, 22 роки

Микола Васильович Сорочук народився 23 травня 1997 року в селі Чорниж Маневицького району Волинської області. З 2000 року жив у селі Лище Луцького району.

2015 року здобув спеціальність зварювальника. Був призваний на строкову службу, під час проходження якої підписав контракт із ЗСУ на 3 роки. Служив у 8 окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10 окремої гірсько-штурмової бригади.

Після завершення контракту повернувся додому, працював у холдингу "Модерн-Експо", паралельно – вивчав юриспруденцію в Академії рекреаційних технологій і права.

16 грудня 2019 року підписав другий контракт на військову службу й повернувся у 10 ОГШБр.

Загинув у День Соборності України, 22 січня, від кулі снайпера – на маріупольському напрямку.

У полеглого воїна залишилися сестра й мама. Про смерть свого брата й сина вони дізналися з соцмереж.

12. Михайло Ошурко, 21 рік

Михайло Михайлович Ошурко народився 1998 року в селі Кутин Зарічненського району Рівненської області.

10 жовтня 2018 року був призваний на строкову військову службу. Пройшов підготовку в навчальному центрі "Десна", після чого був направлений у 40 окрему артилерійську бригаду. Згодом підписав контракт із ЗСУ. Виконував завдання в районі Попасної, на другій лінії оборони.

Останні різдвяні свята у своєму житті Михайло провів удома. Опісля – повернувся на службу. Загинув 25 січня в зоні проведення ООС у Луганській області. Обставини загибелі військовослужбовця не розголошуються.

13. Євген Щуренко, 41 рік

Євген Валерійович Щуренко народився 27 січня 1978 року в селі Ліски Кілійського району Одеської області. Проживав у Кілії. До служби в ЗСУ працював на КП "Світло".

З літа 2019 го служив за контрактом у 28 ОМБр – старшим механіком-водієм БМП-2 механізованого відділення механізованої роти мехбатальйону.

26 січня російсько-терористичні угруповання з боку окупованої Старомихайлівки з гранатомета СПГ-9 обстріляли бойову машину, в якій їхав Євген зі ще одним військовослужбовцем. Євген загинув на місці. Його побратим був серйозно поранений. Сталося це неподалік від Красногорівки.

До свого дня народження воїн не дожив менше доби.

У нього залишилися мама й дружина.

14. Антон Хоба, 28 років

Антон Володимирович Хоба (позивний "Капкан") народився 1992 року в місті Шостка Сумської області.

Старший сержант, командир інженерно-саперного відділення – начальник інженерної служби 13 ОМПБ 58 ОМПБр.

Після закінчення 2010 року Шосткинського профліцею працював на приватній фірмі, а в 2012-14 роках – на заводі "Імпульс".

На війні Антон Хоба – майже з перших днів. Контракт із ЗСУ він підписав ще в червні 2014-го. Служив сапером у 91 ОПОЗ Інженерних військ. Першу ротацію в зоні АТО проходив із 12 вересня по 2 листопада 2014 року – воював у районі міста Дебальцеве. А вже в грудні Антон разом із іншими добровольцями полку відбув у район Донецького аеропорту. З 15 грудня виконував бойові завдання безпосередньо в ДАП.

Був активним учасником ГО "Братерство", брав участь у роботі патріотичного табору "Лицар честі імені Івана Євдокименка". Цей табір для молоді був названий на честь загиблого в ДАП друга Антона.

26 січня, серед білого дня, Антон Хоба разом із побратимом підірвалися на встановленій ворогом міні-пастці в районі селища Північне в околицях Торецька. Від отриманих мінно-вибухових травм воїн помер.

"Я втратив підлеглого, я втратив друга, я втратив сина. Я не буду говорити про помсту – все, що потрібно, ми зробимо. Ворог відчує на собі, що він сюди даремно прийшов. Земля, окроплена кров'ю Антона, буде нашою", – присягнув на церемонії прощання з Антоном командир 13 батальйону 58 бригади Віталій Гуляєв.

У загиблого воїна залишилися батьки.

15. Клавдія Ситник, 33 роки

Клавдія Володимирівна Ситник (дівоче прізвище – Король) народилася 24 лютого 1986 року в селищі Зачепилівка Харківської області. З раннього дитинства багато працювала, щоб допомогти батькам.

Крім Клави в сім'ї росла і її сестра з інвалідністю. Певно через це дівчинка з дитинства прагнула допомагати людям і мріяла стати медиком. Після закінчення школи вона вступила до Красноградського медичного коледжу, де вивчилася на фельдшера. Практику проходила в бригаді "швидкої допомоги", згодом працювала медсестрою в районній лікарні.

З чоловіком Клавдія розлучилася. Сама виховувала доньку.

Коли ж почалася війна, Клавдія Ситник не змогла довго залишатися осторонь – і разом із трьома лікарями зі своєї лікарні вирушила на фронт доброволицею. А 14 лютого 2017 року уклала трирічний контракт із ЗСУ.

Служила Клавдія Ситник у 54 ОМБр старшим бойовим медиком 1 самохідної артилерійської батареї 1 самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи. Воювала на Світлодарській дузі і в районі міста Золоте.

У жовтні 2019 року Клавдію Ситник перевели в 93 бригаду.

Оптимістка, яка завжди посміхалася й знаходила добре слово для кожного довкола... Всі, хто знав військового медика Клавдію, відзначали її добру вдачу, товариський характер і безмірну доброту. Жінка виявила себе безстрашним воїном. І водночас залишалася люблячою мамою, сестрою і дочкою: до останньої миті, як згадувала подруга дитинства Інна, Клава намагалася якомога більше грошей відправити додому, мамі – щоб допомогти їй доглядати за сестрою і важко хворим батьком. У середині лютого закінчувався її контракт. І Клавдія збиралася повернутися додому, до доньки, яка безмірно сумувала за мамою. З нею вона збиралася відсвяткувати своє 34-річчя, до якого залишалося трохи більше трьох тижнів... Не судилося.

Клавдія Ситник загинула 1 лютого близько 13:30 під селищем Новотошківське Попаснянського району. Вона привезла медикаменти на одну з українських позицій, коли ворог почав обстріл. Клавдії залишався всього метр до входу в бліндаж, коли вона отримала осколкові поранення в руку й ногу і кулю калібру 7,62 – в груди, трохи вище краю пластини в бронежилеті. Померла сержант Ситник на ношах, коли побратими намагалися надати їй допомогу.

До повернення додому з місця, яке в розмовах з мамою Клавдія називала "пеклом", вона не дожила всього 10 днів.

Вдома у Клавдії Ситник залишилися батьки, сестра і 12-річна дочка.

16. Максим Хітайлов, 22 роки

Максим Євгенович Хітайлов (позивний "Хітмен") народився 7 жовтня 1997 року у Великій Знам'янці Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області. Мешкав у Лозвицькому районі Полтавської області.

Максим з юності захоплювався спортом. Добре вчився, особливо давалися йому точні науки. Водночас Максим був дуже артистичним і активним, постійно брав участь у художній самодіяльності, де грав найрізноманітніші ролі йспівав.

2013 року став переможцем конкурсу "Кришталева сова", який проводить Міністерство освіти.

2017 року він закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж, потім навчався на будівельному факультеті Полтавського політеху.

У квітні 2019 року Максим Хітайлов підписав контракт із ЗСУ. Після навчання в "Десні" потрапив у 72 окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців, де служив гранатометником мотопіхотного батальйону.

Веселий і добрий, Максим, як згадують його побратими, ніколи не втрачав самовладання і вмів підбадьорити товаришів. Мріяв про власний автомобіль – і про перемогу. Адже воювати Максим, за його власними словами, пішов заради мами й брата.

Загинув 22-річний Максим у бою. Він намагався разом із побратимами втримати спостережний пункт "Баня" на схід від міста Золоте під час атаки противника 18 лютого. Загинув він як герой. Під прикриттям артилерії штурмові групи окупантів пробиралися до спостережного пункту. У ході обстрілу 5 воїнів отримали поранення й контузії. Щоб дати можливість врятувати поранених побратимів, "Хітмен" залишився біля зруйнованого поста і стримував атаку ворожих штурмовиків.

Загинув воїн від снайперського поранення в голову. Його тіло противник забрав із "сірої зони" на окуповану територію разом із тілами своїх загиблих. Повернули останки героя через два дні, вранці 20 лютого.

У Максима Хітайлова залишилися мама і брат.

17. Дмитро Гринь, 27 років

Дмитро Володимирович Гринь народився 15 липня 1992 року в місті Шостка Сумської області. З дитинства захоплювався карате й футболом. Дуже любив малювати: це заняття, як згадували побратими, Дмитро не залишав і на фронті. Проте, професію молодий чоловік обрав не зовсім творчу: він закінчив місцеве вище професійне училище №19 і працював будівельником.

У вересні 2014 року Дмитро Гринь був призваний на службу в ЗСУ. З січня 2019 року продовжив службу за контрактом – старшим водієм мотопіхотного відділення 13 батальйону 58 ОМБр. Там, як згадували згодом його товариші по службі, молодий воїн знайшов себе і нове захоплення: військову техніку.

"Я відчуваю, що потрібен там, і там я – на своєму місці", – говорив Дмитро рідним.

26 лютого під Майорськом на Горлівському напрямку Дмитро Гринь виконував бойове завдання – і підірвався на невстановленому вибуховому пристрої. Молодий воїн отримав множинні осколкові поранення. Його встигли евакуювати до лікарні, але всі зусилля медиків, вжиті для порятунку життя воїна, виявилися безрезультатними. Кілька годин потому Дмитро Гринь помер.

"Якщо я загину на війні, я загину заради своєї сім'ї", – свого часу казав Дмитро. Цю присягу він виконав. Вдома на нього не дочекалися батьки, бабуся, брат і сестра.

Поховали Дмитра на цвинтарі міста Шостка – поруч із загиблим на місяць раніше на Донбасі Антоном Хобою, з яким Дмитро дружив із раннього дитинства.

18. Володимир Федченко, 46 років

Володимир Миколайович Федченко (позивний "Фед") народився 5 травня 1973 року в селі Нещеретове Білокуракинського району Луганської області. Закінчив ПТУ, отримавши спеціальність тракториста-машиніста. Після навчання працював у колгоспі, а з 2003 року 8 років трудився в дитячому садку: слюсарем, ремонтником, столяром і кочегаром. Останні кілька років, що передували підписанню контракту з ЗСУ, Володимир працював у ремонтно-будівельній бригаді.

Відомо, що "Фед" устиг повоювати ще до того, як прийшов у 93 ОМБр. У холодноярську бригаду Володимир потрапив у грудні 2016 року, разом із нею пройшов оборону Старогнатівки й Авдіївки. З нею пробув до самого кінця.

"Це була людина, на якій трималася рота, опора роти. Він був досвідченим, три з половиною роки провів у нашому підрозділі. Командири йому довіряли. Дуже хороший дядько. Він був за людей, завжди тягнув за своїх", – цитували журналісти слова побратимів "Феда".

Саме так – намагаючись урятувати свого – Володимир і загинув: 27, лютого він надавав допомогу пораненому побратиму неподалік від Новотошківки, коли ворожий снайпер поцілив йому в голову.

Володимир Федченко загинув, захищаючи свою малу батьківщину і велику дружну сім'ю: дружину, доньку й трьох синів. Востаннє родина загиблого героя збиралася разом на новорічні свята.

19. Сергій Руських, 41 рік

Сергій Миколайович Руських народився 31 січня 1979 року в Маріуполі. Працював на меткомбінаті "Азовсталь". Опісля – механіком перевантажувальних машин у Маріупольському морському торговельному порту. Був начальником зміни. Очолював профспілку на підприємстві. Колишні колеги згадують: Сергій завжди вирізнявся зібраністю, професіоналізмом, спокійним характером і вмінням навіть найбільш конфліктні ситуації вирішувати мирним шляхом.

Сергій Руських був ерудованою людиною, цікавився інноваційними технологіями, захоплювався спортом, займався єдиноборствами.

Коли почалася війна, він із перших днів прагнув потрапити на фронт, проте завадили проблеми зі здоров'ям, через які медики відмовляли йому в мобілізації. Однак 2018 року Сергій Руських таки опинився на війні, підписавши контракт із ЗСУ.

Спочатку він навчався на зенітника, згодом – потрапив у десант. Служив у званні старшини в 46-й окремій десантно-штурмовій бригаді.

1 березня 2020 року Сергій Руських разом із побратимами їхав у військовому автомобілі КрАЗ, який підвозив продукти на позиції українських військових, розташовані за кілька кілометрів від лінії зіткнення. О 14:00 поблизу села Ніжньотепле Станично-Луганського району російські найманці прицільно вистрілили в кабіну КрАЗу. Сергій загинув на місці. Ще четверо військових отримали поранення.

"З огляду на те, що відстань до українських військових становила близько 3,5 км, цілком імовірно, що прицільний вогонь по автомобілю вів підготовлений оператор-навідник "ПТУР" (протитанкова керована ракета – Ред.) збройних сил Російської Федерації, а не наспіх навчений вчорашній цивільний", – відзначали в пресцентрі ООС. Також є версія, що обстріл цілком міг вестися з ділянок відведення – тобто зі значно меншої відстані.

"Чиста й добра людина. Ці риси вирізняли його з дитинства", – згадує товариш загиблого воїна Віктор. Побратими поклялися зробити все можливе, щоб смерть Сергія не була марною.

У Героя залишилися батьки, дружина й маленька дитина. Всього за місяць до загибелі він відсвяткував 41-й день народження.

20. Ігор Гавриляк, 33 роки

Ігор Васильович Гавриляк народився 1 вересня 1986 року на Львівщині.

Контракт з ЗСУ підписав в 2016-м. Служив у 1-му мехбатальйоні 72-й ОМБр на посаді кулеметника.

Загинув 1 березня близько 6:00 ранку на позиції біля села Катеринівка Попаснянського району Луганської області.

"Ігор служив у нас в 72-й окремій механізованій бригаді з 2016-го. Служив добре. Дуже шкода таку людину. Дійсно захисник України. Загинув на позиції, був на посту. Отримав кульове поранення в голову", - розповідав під час церемонії прощання журналістам один з побратимів Гавриляка.

Цього року в Ігоря Гавриляка завершувався контракт. Однак він збирався продовжити службу в ЗСУ.

У загиблого воїна залишилися батьки.

Йому було всього 33 роки.

21. Володимир Черненко, 25 років

Володимир Вікторович Черненко народився 28 січня 1995 року в селі Мамекине Новгород-Сіверського району Чернігівської області в багатодітній родині, де крім нього росло ще п'ятеро дітей. Жив у Новгород-Сіверському. Односельці згадують про хлопця, як про хорошу, чуйну, спокійну, добру і роботящу людину.

15 травня 2015 року був призваний на строкову службу. З 1 березня 2017-го служив за контрактом. Відслуживши перший трирічний контракт, 2020 року Володимир продовжив службу. Старший сержант Черненко служив головним сержантом 1 механізованого взводу 1 механізованої роти 13 ОМПБ 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.

Незадовго до загибелі Володимир встиг з'їздити у відпустку додому й побачитися з братами й сестрами (батьки його вже померли). А за тиждень після повернення на фронт хлопець загинув.

3 березня під селищем Зайцеве в Донецькій області близько 17:40 в старшого сержанта Черненка, який заступив старшим поста, влучив ворожий снайпер.

Побратими запам'ятали Черненка справедливим і чуйним товаришем.

У полеглого воїна залишилося 2 брати й 3 сестри.

За місяць до смерті Володимиру виповнилося 25 років.

22. Дмитро Осичкін, 26 років

Дмитро Валерійович Осичкін народився 20 квітня 1993 року в селі Новогригорівка Генічеського району Херсонської області.

Старший солдат 34-го ОМПБ 57-й ОМПБр.

Загинув близько 23:00 5 березня на позиції поблизу селища Піски від мінно-вибухової травми. Початкові версії щодо самогубства чи необережного поводження з боєприпасами розслідуванням дуже швидко були спростовані. Встановлено, що Дмитро загинув, підірвавшись на вибуховому пристрої. Пресофіцер бригади в коментарі ЗМІ відзначала: "Це була втрата бойова, але не під час обстрілу. Що саме сталося – триває службове розслідування. Можливо, зайшла ДРГ, стояла "закладка". Він її зачепив. Це була граната, швидше за все – Ф-1. Проте не виявлено кільце гранати. Залишається питання, як вона туди потрапила".

У загиблого Героя залишилися батьки. До свого 27-річчя Дмитро не дожив трохи більше місяця.

23. Дмитро Фірсов, 40 років

Дмитро Борисович Фірсов народився 5 січня 1980 року в Грузії. Коли він був ще зовсім маленьким, сім'я переїхала до Донецька: там Дмитро жив до початку війни.

Здобув дві вищі освіти.

На фронт пішов добровольцем. З перших місяців війни воював у складі батальйону "Донбас". Був задіяний в евакуації українських бійців з-під Іловайська.

У кінці жовтня 2014-го проходив службу в 93-й бригаді. Воював у ДАП, брав участь у боях за "Мурашник" – висоту 93-17 біля злітної смуги Донецького аеропорту.

"Дмитро чітко знав, без пафосу, чому він воює. У нього забрали його дім, він втратив роботу і врешті-решт сім'я змушена була спочатку їздити за ним уздовж передової, а потім переїхати до Вінниці. Назвати його патріотом мало, тому що він з перших днів на фронті, в гарячих точках. "Фірс" – це душа 93-ї, без перебільшення. Ви не повірите, у нас була позиція – висота 93-17. Звідти він показував свою квартиру на околицях Донецька. Мріяв повернутися... Світлий, добрий чоловік, хороший воїн. Реально – профі. Тямив у багатьох озброєннях, допомагав іншим, налаштовував. У будь-якій ситуації поспішав прийти на допомогу", – згадував на похороні "Фірса" його бойовий побратим Дем'ян Хмельницький.

За роки на фронті Дмитро встиг повоювати у багатьох гарячих точках. Зокрема, брав участь у боях під Бахмуткою, Новотроїцьким, Новоселівкою Другою.

Був поранений у листопаді 2014-го під час розвідвиходу на околицях Старомихайлівки. А влітку 2015 року отримав контузію під час підриву БМП в боях за Невельське.

Другий підрив, який стався під час виконання бойового завдання вже в 2020-му, став для воїна з позивним "Фірс" фатальним. 5 березня БМП, на якому перебував 40-річний лейтенант, командир взводу механізованого батальйону 93-ї бригади, неподалік від селища Кримське Луганської області наїхав на невідомий вибуховий пристрій. Дмитро отримав несумісні з життям поранення – і помер наступного дня, 6 березня. Крім Фірсова, поранення різного ступеня тяжкості отримали ще троє захисників України.

"Це був відчайдушний чоловік, у хорошому сенсі цього слова. Він був сміливим, безстрашним. Прекрасно володів мистецтвом війни... Я навіть не уявляю, чи можна взагалі замінити таку людину. Це був мотивований офіцер, патріот, який воював із перших років війни, навчений керувати людьми і технікою. Дійсно воїн світла. Таких насправді мало", – таким запам'ятають "Фірса" побратими.

У Вінниці, де оселилася родина Фірсова, у нього залишилися дружина і син.

24. Євген Черних, 29 років

Євген Сергійович Черних народився 9 січня 1991 року в селі Райське на Херсонщині.

Солдат 57-й ОМПБр.

На війну потрапив 2014-го. У складі 28-ї ОМБр брав участь в обороні Мар'їнки.

Згодом повернувся до мирного життя й до 2019 року працював у Новокаховському КП "Муніципальна охорона". Утім, у січні 2020 року вирішив знову повернутися на Донбас – і підписав контракт із ЗСУ, приєднавшись до 57 бригади.

8 березня російські найманці неподалік від селища Опитне Ясинуватського району обстріляли вантажівку, в якій їхали українські військові, з ПТУР (ПТКР). Троє військовослужбовців отримали поранення. Для четвертого – Євгена Черних – вони виявилися смертельними.

У загиблого воїна залишилися батьки.

25. Богдан Петренко, 23 роки

Богдан Олександрович Петренко народився 3 січня 1997 року селі Кощіївка Фастівського району Київської області.

Солдат, старший навідник гранатометного взводу 72-ї ОМБр.

Ще 4 березня в районі селища Оріхове Попаснянського району Луганської області він перебував на позиції, яку терористи обстріляли з мінометів. Під час обстрілу Богдан Петренко отримав надважкі осколкові поранення голови. Воїна евакуювали в військово-медичний клінічний центр у Харкові. Він переніс операцію і був у стані коми. Медики майже тиждень боролися за життя Богдана, проте безрезультатно: 10 березня, не приходячи до тями, воїн помер.

У полеглого захисника України залишилися батьки, сестра і 3-річний син.

26. Віктор Солтис, 33 роки

Віктор Миколайович Солтис народився 2 жовтня 1986 року в селі Володимирівка Петрівського району Кіровоградської області. Навчався в Жовтоводському профтехучилищі на маляра-штукатура.

2017 року підписав річний контракт із ЗСУ. 1 липня 2018-го вирішив його продовжити.

Служив у 131-му окремому розвідувальному батальйоні, мав звання молодшого сержанта, був командиром бойової машини – командиром розвідувального відділення. Мав позивний "АК".

Загинув в один із найкривавіших для України днів першого місяця весни. Вранці 10 березня Солтис з побратимами на вантажівці ГАЗ-66 потрапив під ворожий обстріл з ПТУР поблизу селища Піски. Внаслідок прямого влучення снаряду у військовий автомобіль 8 захисників отримали поранення. Віктор Солтис загинув на місці. Ще один його бойовий побратим, Андрій Ведешин, помер під час евакуації.

Згодом у штабі Об'єднаних сил провели реконструкцію цього обстрілу з допомогою геоінформаційної системи. Проаналізувавши траєкторію снаряду, рельєф і місце влучання, українські військові переконалися в тому, що ворог укотре вчинив воєнний злочин – і обстрілював захисників України з позицій, розташованих одразу за будинками мирного населення.

У Героя залишилися мати, сестра, дружина й двоє дітей – 8-ми і 1-го року.

27. Андрій Ведешин, 34 роки

Андрій Олександрович Ведешин народився 4 лютого 1986 року в селі Кинашів Тульчинського району Вінницької області. Вищу освіту здобув у Харківській національній юридичній академії. Працював дільничним інспектором поліції в рідному селі.

Контракт з ЗСУ підписав у травні 2017 року. Служив у 131-му окремому розвідувальному батальйоні. Обрав собі позивний "Бармен".

Під час обстрілу російськими найманцями армійського ГАЗ-66 з ПТУР під Пісками отримав важкі поранення. Медики почали евакуацію воїна, однак доправити до шпиталю не встигли: у вертольоті він помер.

Вже 12 березня, як повідомляли ЗМІ, батальйон, у якому служив Ведешин, повинен був вийти із зони ООС. Виїзд, під час якого хлопці потрапили під обстріл, був останнім у цій ротації.

Андрій обіцяв матері, що зовсім скоро вони побачаться.

"Він тримався. Міцний хлопак був. Хотів повернутися додому, нехай пораненим, але живим... Та не судилося", – згадує один із побратимів воїна.

У полеглого героя залишилися мама, старший брат, дружина й 8-річна дочка.

За місяць до загибелі Андрій відсвяткував 34-річчя.

28. Ілля Пережогін, 26 років

Ілля Миколайович Пережогін (позивний "Князь") народився 13 листопада 1993 року в Молдові. Рано залишився без батьків. Тому коли Іллі виповнилося 9 років, він разом із двома сестрами переїхав в Одеську область – в село Орлівка Ренійського району. Там жила його бабуся, яка оформила опіку над онуками.

На війні Ілля – з 2017 року. Спочатку він брав участь в бойових діях у складі 56-ї ОМПБр і 28-й ОМБр, з 2019-го служив у 131-му ОРБ.

Загинув Ілля Пережогін 10 березня 2020 року під Пісками Ясинуватського району Донецької області. Спочатку помилково повідомлялося, що він став третім загиблим у ході ранкового обстрілу військової вантажівки, під час якого загинули бійці 131 ОРБ Віктор Солтис та Андрій Ведешин. Але згодом з'ясувалося, що причиною смерті воїна стало кульове поранення, отримане ввечері того ж дня під час обстрілу російськими найманцями позицій українських військових.

У полеглого воїна залишилися дві сестри.

Цього року йому мало виповнитися 27.

29. Валерій Стельмах, 22 роки

Валерій Миколайович Стельмах народився 23 травня 1997 року в місті Мукачево Закарпатської області. Проте з дитячих років жив у Маріуполі.

Воював у складі 54-ї ОМБр, в січні 2020 го перейшов в ОЗСпП "Азов" – навідником гармати гаубичного артилерійського дивізіону. Позивний – "Близнюк".

Помер 16 березня в Маріуполі: у 23-річного воїна зупинилося серце. Напередодні смерті Валерій брав участь у футбольному турнірі, приуроченому до Дня добровольця.

"Азовці згадують побратима як чесного, відповідального й відкритого хлопця. Він завжди був у гарному настрої, мав веселу вдачу і ніколи не відмовляв товаришам у допомозі", – кажуть у пресслужбі підрозділу.

Після смерті "Близнюка" терористи ОРДЛО взялися поширювати фейк про те, що справжньою причиною загибелі воїна стало нібито зараження коронавірусом. Утім, в "Азові" це категорично спростовували.

У захисника України залишилися мати, бабуся й молодша сестра.

30. Олексій Золін, 35 років

Олексій Сергійович Золін народився 11 липня 1984 року в Житомирі в родині військового. Закінчив технологічний коледж. Строкову службу проходив у 95-й ОАМБр.

На війну потрапив як мобілізований 31 січня 2015 року. До 2017-го служив у 13-му ОАМБ 95-ї бригади. На початку 2018-го підписав зі своєю бригадою контракт, але з листопада того ж року служив уже в 30-й ОМБр. Мав звання сержанта, служив старшим стрільцем мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону.

19 березня Олексій Золін заступив на бойове чергування на ВОП поблизу Новоолександрівки Попаснянського району. Загинув того ж дня близько 19:30 від смертельного кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

У полеглого воїна залишилися мати й батько, який теж брав участь в АТО, сестра й 3-річна дочка.

31. Володимир Мовчанюк, 36 років

Володимир Сергійович Мовчанюк народився 11 вересня 1983 року. Жив у селі Андрушівка Погребищенського району Вінницької області.

Служив за контрактом із травня 2015 року. Молодший сержант 57-й ОМБр імені Костя Гордієнка.

Загинув 30 березня під Первомайським Ясинуватського району Донецької області. Життя воїна обірвала куля ворожого снайпера.

"Біль втрати стискає серце. Кожна крапля крові тих, хто склав голову заради незалежності України, не дає нам, живим, морального права пробачити ворога. Ворог прийшов до нас зі зброєю – і буде знищений", – пообіцяли побратими загиблого захисника, повідомляючи про його смерть.

32. Олександр Маланчук, 22 роки

Олександр Васильович Маланчук народився 26 вересня 1998 року в Чернівцях у родині військового. У підлітковому віці займався спортом, вчився у футбольній школі "Буковина". Але своє життя, як і батько, Олександр вирішив пов'язати зі Збройними силами України – і вступив до Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, де навчався за спеціальністю "Управління діями механізованих підрозділів".

Закінчив академію Олександр Маланчук улітку 2019-го – і відразу ж підписав контракт із ЗСУ. З 18 липня 2019 року молодий лейтенант служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді "Едельвейс", командував 3-м взводом 1-ї роти 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону.

31 березня близько 23:30 на позиціях на Маріупольському напрямку в нього поцілив ворожий снайпер. За лічені хвилини побратими забрали пораненого лейтенанта з позиції, його терміново доправили в лікарню. Але поранення виявилося занадто важким: молодий військовослужбовець помер в ніч на 1 квітня.

"Сміливий, кмітливий, розумний хлопець. Саша – молода людина, яка не встигла пожити... Дуже для нас це важко. Будь-яка смерть важка, але такий молодий, що подавав великі надії, повинен був служити і жити далі, а ось так пішов" , – сказав керівник групи військово-цивільної співпраці 10-й ОГШБр В'ячеслав Скоряк.

Олександр Маланчук пішов учитися на військового, коли війна на сході вже йшла. Він зробив свідомий вибір – захищати Україну. І був вірний своєму вибору до останнього подиху.

"Війна завжди забирає найкращих. І на карантин війну не поставиш. Війна – вона близько, набагато ближче, ніж здається. Сашо, ти навіки залишишся в наших серцях. Навіки залишишся в рядах "Едельвейсів". Спи спокійно, друже! Пильнуй зверху за нами. Немає ворогові вибачення і не буде ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Ще на одного ангела в небесній піхоті стало більше", – написали на сторінці бригади в день похорону Олександра Маланчука.

У загиблого Героя залишилися батьки і сестра.

33. Олексій Купріков, 49 років

Олексій Миколайович Купріков (позивний "Лєший") народився 13 січня 1971 року в смт Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області. Здобув середньо-технічну освіту.

Знайомі Олексія стверджують: армія ніколи не входила в плани чоловіка. Проте для нього все круто змінила загибель на Донбасі найкращого друга: отримавши трагічну звістку Купріков вирішив іти воювати.

З листопада 2018-го він – механік-водій одного з механізованих батальйонів 93-ї ОМБр. Майже відразу після підписання контракту Купріков разом із бригадою поїхав у зону проведення ООС. Першу ротацію, з грудня 2018-го по червень 2019-го, воював під Авдіївкою. Далі була Новоселівка Друга поблизу селища Кримське Луганської області.

У бригаду Купріков прийшов як стрілець-помічник гранатометника. Однак у ході служби вирішив змінити спеціалізацію та стати механіком-водієм – і пройшов навчальний центр.

"Він відрізнявся від більшості статечністю і виваженістю. Адже часто буває, що люди після "учебки" скаржаться: мене, мовляв, нічому не навчили, тому я нічого не вмію. Льоша ж навпаки, навіть якщо чогось і не знав, ґрунтовно і вдумливо намагався розібратися в деталях, як що працює, як краще полагодити техніку. І в нього це дуже добре виходило. Був спокійний, розважливий, цікавився своєю роботою. З ним було легко служити. Дуже шкода втрачати таких людей", – написали про Олексія на сторінці бригади.

Побратими дали Олексію позивний "Лєший". Згадують: він дуже любив ліси, знав про них усе і навчав товаришів мистецтва виживати в непрохідних хащах.

"Добрий. Чуйний. Працьовитий. Він не боявся смерті", – каже один із побратимів "Лєшого", який воював із ним в Авдіївці.

І смерть Олексія таки наздогнала. 9 квітня позицію, на якій знаходився Купріков, обстріляв ворог. Олексій отримав множинні осколкові поранення, які виявилися несумісними з життям. Він так і не зміг виконати обіцянку, дану 19-річному синові буквально напередодні – приїхати додому: у квітні боєць збирався піти у відпустку.

У Олексія Купрікова залишилися мама, цивільна дружина, син і сестра, яка також служить в 93-й бригаді.

34. Леонід Скакуненко, 32 роки

Леонід Леонідович Скакуненко (позивний "Барон") народився 22 квітня 1987 року в селі Лихівка П'ятихатського району Дніпропетровської області. Мав середню освіту.

Був призваний по мобілізації в Національну гвардію України 2014 року. Згодом підписав контракт із ЗСУ. В 93-ю бригаду прийшов у вересні 2017 року, навідником мехбатальйону. Воював уже третю ротацію, пройшов бої під Новотроїцьким, Новоселівкою Другою, в околицях Кримського.

Загинув Леонід на бойовому посту – на одній із позицій бригади під селищем Кримське. Під час ворожого обстрілу з РПГ воїн отримав поранення, що стали смертельними.

"Барон" був справжнім героєм: самовідданим, патріотичним. Він поклав життя, воюючи з російськими окупантами на одному з найскладніших ділянок фронту", – говорять про Леоніда Скакуненка в рідній бригаді.

"Це дуже велика втрата для нас. Льоня був нам дійсно братом. Всі знають, якою щирою людиною він був, як він усім допомагав завжди. Яким дисциплінованим був, як відповідально ставився до своїх обов'язків. Буквально вчора ще заходив до хлопців... Вони запитують: чому він, чому так?.. Хочу розповісти, яким він героїчним був. 20 березня цього року Льоня з напарником відбили атаку ворога. Вберегли побратимів від загибелі. Він величезний внесок зробив у наближення нашої перемоги – і ми продовжимо за неї боротися. На жаль, уже без нього", – сказав над труною полеглого воїна його командир.

У Леоніда Скакуненка залишилися дружина, син від першого шлюбу й сестра.

Він не дожив 10 днів до свого 33-річчя.

35. Ігор Вівчаренко, 23 роки

Ігор Вікторович Вівчаренко народився 23 вересня 1996 року в селі Коробчине Новомиргородського району Кіровоградської області в багатодітній родині. Крім Ігоря батьки виховували ще чотирьох синів і одну дочку.

2013-го Ігор Вівчаренко закінчив школу, а 2017 року отримав диплом бакалавра в ЦГПУ імені В. Винниченка: юнак навчався на факультеті фізичного виховання. Проте пов'язати своє життя він вирішив не зі школою, а з армією – 1 квітня 2019 року підписав контракт ыз ЗСУ.

Служив у 3-м ВП СпН, був оператором групи спецпризначення.

Загинув Ігор Вівчаренко в Донецькій області. Тільки не в бою, а на полігоні. Під час проведення планових занять з вогневої підготовки 14 квітня близько 11:40 у каналі міномета 82-мм калібру вибухнула міна. Вісім бійців унаслідок розриву міномета отримали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості. Дев'ятий – Ігор Вівчаренко – загинув.

"Ваша сім'я вoює разом із нами з перших днів. Ви всі свoїми думками з 14-гo року поряд із нами: і там, під Ізвариним, і всюди. Сподіваюся, щo наша велика родина стане ще ближчою. Ігор був справжнім воїном. Я прошу у вас вибачення. І дякую за те, що виховали такого хлопця", – звернувся під час церемонії прощання з воїном до сім'ї Ігоря Вівчаренка кoмандир 3-гo OП СпН ім. князя Святoслава Храбрoгo, пoлкoвник Oлександр Трепак.

36. Андрій Шинкарук, 28 років

Андрій Володимирович Шинкарук народився 16 липня 1991 року в Любомлі Волинської області. На війні – з 2014 року, захищати Україну починав у складі 1-го ОМПБ "Волинь".

Першу освіту Андрій Шинкарук, судячи з інформації в його профілі на Facebook, здобув у Національному транспортному університеті в Києві. Але згодом вирішив будувати кар'єру військового. Влітку 2019 року Андрій Шинкарук закінчив Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного за спеціалізацією "Управління діями підрозділів механізованих військ".

Після випуску молодий офіцер служив у складі 28-ї ОМБр на посаді командира мотострілецького взводу – з червня 2019 року.

"Він вивчився на офіцера і прийшов до нас командиром взводу. Планував пов'язати своє життя з армією. Особовий склад, його підлеглі говорять, що Андрій був хорошим командиром, чув, розумів людей. Дуже тепло про нього відгукуються. Користувався авторитетом серед військовослужбовців", – кажуть у бригаді.

"Він був справжнім патріотом, професіоналом своєї справи, старанним курсантом, відповідальним і мужнім офіцером", – згадує начальник Національної академії сухопутних військ Павло Ткачук.

20 квітня 2020 року внаслідок ворожих обстрілів на Донбасі Андрій Шинкарук загинув.

"Противник відкрив обстріл по наших позиціях поблизу Мар'їнки з протитанкового гранатомета. Андрій переміщався, перевіряв свої позиції, коли неподалік упав снаряд. Осколками йому посікло правий бік. Там множинні осколкові поранення. Їх дуже багато було, вони виявилися несумісні з життям. Андрій Шинкарук загинув на місці", – повідомила пресофіцерка 28-й ОМБр Аліна Демченко.

"Життєрадісний, милий і вихований хлопчик. Уже який день не можу повірити в те, що тебе більше немає серед живих", – із болем згадує волонтерка з Любомлю Ольга Савош, яка знала Андрія ще з часів його служби в добробаті і боїв у Дебальцевому, де він теж воював.

Загиблому воїну було 28 років. Він не встиг створити сім'ю.

У бригаді обіцяють: про полеглого побратима не забудуть, а за його смерть – помстяться.

37. Олексій Лісін, 30 років

Олексій Васильович Лісін народився 30 березня 1990 року в селі Гірке Гуляйпільського району Запорізької області.

Працював далекобійником на одній із фірм у місті Дніпро. Пережив велику трагедію: під час пожежі втратив відразу двох батьків. Будинок, у якому жив і Олексій, тоді згорів повністю. Через це, як згадують побратими Олексія, він мріяв, як одного разу повернеться з війни і відбудує рідний дім. А ще – він збирався одружитися з коханою дівчиною Лілією, яка чекала воїна вдома.

Контракт із ЗСУ Олексій Лісін підписав торік. І відразу ж разом з 93-ю бригадою опинився на гарячому Авдіївському напрямку. У другу ротацію він потрапив на Луганщину.

28 квітня 2020 року Олексій Лісін перебував на бойовому посту – неподалік від ділянки розведення №2 "Золоте". У той день, під вечір, ворог почав обстріл. Спочатку – в напрямку КПВВ "Золоте", де один із випущених снарядів мало не влучив у автомобіль гуманітарної місії "Проліска", який їхав із Золотого-4 в село Катеринівка. Пізніше ворог почав стріляти по позиціях 93-ї ОМБр. Від отриманих під час обстрілу осколкових поранень Олексій Лісін помер.

"Майже ровесник держави, за яку загинув... Він був спокійним і добрим. Мріяв скоріше повернутися до коханої", – згадують про Олексія побратими.

Крім нареченої, Олексія Лісіна вдома чекали старенька бабуся, старша сестра і молодший брат, а також 12-річна дочка від першого шлюбу.

"Холодноярці оплакують смерть побратима разом з усіма його близькими. Це також непоправна втрата для нас. Найбільше зараз ми жадаємо помсти – і обов'язково отримаємо бажане", – обіцяють воїни 93-ї бригади.

Менш ніж за місяць до загибелі Олексій Лісін відзначив день народження: воїну виповнилося 30 років.

38. Дмитро Кузьменко, 29 років

Дмитро Павлович Кузьменко ("Кузя") народився 28 березня 1991 року в селі Райки Бердичівського району Житомирської області.

Випускник факультету підготовки кадрів для Державної пенітенціарної служби України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. До вишу на бюджет юнак вступив власними силами і, як згадують його друзі, за весь час навчання жодного разу не заплатив за успішне складання іспитів і заліків. Ключовими рисами характеру Дмитра були чесність і загострене почуття справедливості.

Після навчання Кузьменко влаштувався до виправної колонії, але працювати довго там не зміг: реалії пенітенціарної системи в Україні занадто сильно суперечили його принципам.

"Людина-граніт! Відповідальний, принциповий і безкомпромісний, що стосувалося совісті заплющених очей... Після вишу пішов працювати в колонію, але там точно треба бути сліпим, а він так не зміг. Кинув ту справу й почав свій шлях у спецпризначенці, тернистий, важкий і винятково власними силами!" – розповідав OBOZREVATEL друг Дмитра Андрій Нестеренко.

Саме життєві принципи, безмежна любов до України й захоплення роботою спецпризначенців, які разом з іншими воїнами стали на захист країни, врешті-решт привели Дмитра в ССО. Разом із побратимами він виконував найскладніші завдання в багатьох куточках зони АТО/ООС, серед них – і на тимчасово окупованих територіях.

Дмитро ніколи не скаржився. Як згадують воїни, з якими він перетинався в різні періоди війни на Донбасі, Дмитра вирізняла якась надприродна скромність. Колишня розвідниця "Айдару" Адріана Сусак згадувала, як, отримавши під час одного з бойових виходів серйозну контузію, він на її питання, чи відчуває нудоту, відповів лаконічно "трохи" і закрив тему.

Незважаючи на численні ризиковані операції і бої на війні, загинув Дмитро Кузьменко під час навчань. 13 травня неподалік від Краматорська він разом із побратимом, не менш досвідченим спецпризначенцем Андрієм Супріганом, загинув під час виконання навчально-бойового завдання: військовослужбовці відпрацьовували десантування в воду з малої висоти, яке вважається одним із найскладніших маневрів. У ході виконання десантування щось пішло не так. І Дмитро, й Андрій загинули.

За даними ЗМІ, обидва вони несли службу в 47-му окремому загоні спецпризначення.

39. Андрій Супріган, 30 років

Андрій Валерійович Супріган народився 2 вересня 1990 року у Львові. Батько майбутнього спецпризначенця – кадровий військовий – свого часу брав участь у миротворчій місії в Косово. Напевно, саме його розповіді й авторитет привели до того, що син дуже рано визначився з майбутньою професією і вирішив пов'язати життя з армією.

Першою сходинкою на шляху до мети став Ліцей імені Героїв Крут у Львові. Здібного учня там згадують досі. Далі було навчання в Академії сухопутних військ, де Андрій отримав диплом за спеціальністю "Управління діями підрозділів військової розвідки і спеціального призначення". А потім – омріяна служба в ССО. І війна.

Спочатку Супріган потрапив на фронт з 54-м розвідбатом, куди був розподілений після завершення навчання. Пізніше він перейшов в один із підрозділів ССО. Як повідомляють ЗМІ – в 47-й загін спецпризначення. Відомо, що перед смертю Андрій був заступником командира свого підрозділу.

За роки війни Андрій не раз доводив свій професіоналізм і патріотизм. Був відзначений численними нагородами – включно з Орденом Богдана Хмельницького II та III ступеня. Ці нагороди за проявлені в боях мужність і героїзм воїну вручили в 2015-му й 2016-му роках.

За плечима у досвідченого спецпризначенця – бої в районі Кутейникового, Верхньоторецька, Кряківки, Гранітного, Степанівки, Водяного, Широкиного, Дебальцевого, а також численні виходи на окуповані території.

Він безліч разів міг полягти в бою, але доля вирішила інакше. Андрій Супріган загинув разом із бойовим побратимом Дмитром Кузьменком, відпрацьовуючи десантування на воду з малої висоти під Краматорськом

40. Олександр Карпика, 24 роки

Олександр Віталійович Карпика народився 25 березня 1996 року в селі Буди Тростянецького району Вінницької області, ріс у багатодітній родині.

Освіту здобув у Немирівському професійному ліцеї, який закінчив у 2015 році. Однак за фахом працювати випускник не став. Уже навесні наступного року Олександр вирішив іти служити в армію: контракт із ЗСУ він уклав 30 березня 2016 року.

Старший солдат Карпика служив хіміком відділення радіаційного, хімічного, біологічного захисту 12-го інженерного полку. І, як згадують його побратими, воювати збирався до перемоги. Вони кажуть: Олександр завжди першим зголошувався на виконання будь-яких, навіть найнебезпечніших завдань – і виконував їх з максимальною віддачею.

13 травня 2020 року Олександр Карпика з іншими військовослужбовцями виконував серйозне завдання неподалік ділянки розведення №2 в Золотому – під селом Катеринівка. У цей час ворог відкрив вогонь по українських воїнах і поранив одразу трьох. Найскладнішим виявилося поранення, яке отримав Олександр: куля ворожого снайпера "прошила" його наскрізь у районі живота, пошкодивши на своєму шляху великі кровоносні судини. Врятувати життя молодому воїну не вдалося.

Незадовго до загибелі Олександру виповнилося 24 роки. Власну сім'ю він створити не встиг. Удома в хлопця залишилися мама, вітчим, два молодших брати й сестра. Незабаром вони сподівалися побачити Олександра: його ротація на Донбасі добігала кінця.

41. Сергій Губанов, 44 роки

Сергій Леонідович Губанов ("Сивий") народився 21 червня 1975 року в місті Стаханов Луганської області.

Строкову службу проходив у 95-м ОМБр. 1999 року закінчив Донецький інститут внутрішніх справ, а в 2004-го отримав диплом Національної академії внутрішніх справ.

У міліції – з 1995 року. Починав Губанов оперативником карного розшуку Стаханівського міського відділу міліції і рухався кар'єрними сходинками до посади начальника Луганського міського управління МВС. Безпосередньо перед війною він очолював Ленінський райвідділ МВС в Луганську.

Коли влітку 2014-го в Луганську сепаратисти і їхні куратори з Росії почали захоплювати адмінбудівлі – до відділку Губанова теж прийшли, вимагали здати зброю. Він відмовився. Тоді його разом з іншими офіцерами міліції взяли в полон. Губанов потім згадував: за час, який вони провели у бойовиків, їх катували й імітували розстріл, вимагали розповісти, де захована зброя. Міліціонери вистояли: врешті-решт їх вдалося звільнити. А за кілька днів після звільнення всі вони почали помічати стеження біля своїх будинків і дізналися, що їх внесли до розстрільного списку.

У випадку з Губановим трагічності ситуації додавало ще й те, що він, патріот до мозку кісток, змушений був вибирати між державою і рідною людиною. За даними Українського інституту національної пам'яті, батько Губанова позицію сина не поділяв і навіть записався в так зване "ополчення".

Сергій поїхав з окупованого міста і вирушив захищати свою землю зі зброєю в руках. 6 років на фронті – без ротацій. Звільняв Лисичанськ, Рубіжне та Сєвєродонецьк, який став для сім'ї Губанова другою малою батьківщиною. Мріяв звільнити рідний Стаханов. І, відповідаючи на питання, чому кинув рідний дім, незмінно відповідав: "Не можу жити серед виродків".

З 2015 року Сергій Губанов був командиром батальйону "Луганськ-1".

20 травня 2020-го поліцейські під керівництвом Губанова виїхали виконувати завдання командування штабу ООС. Група повинна була патрулювати населені пункти на лінії розмежування уздовж річки Сіверський Донець, від селища Кряківка до Станиці Луганської. До завдань групи входило не допустити проникнення на підконтрольну територію ворожих ДРГ, перекрити контрабанду і забезпечувати правопорядок.

Близько 21:30 неподалік від смт Трьохізбенка автомобіль, у якому їхав Сергій, підірвався на вибуховому пристрої. Троє бійців отримали важкі осколкові поранення. За їхнє життя боролися лікарі. А комбат, незламний "Сивий", загинув.

Дуже сміливим воїном і турботливим командиром запам'ятали його бійці "Луганська-1". Він був для них не стільки керівником, скільки батьком, який власним прикладом показував, що таке любов до своєї країни і жертовність у її захисті.

У 2016 році за проявлену мужність і військову доблесть Губанов був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. 21 травня 2020 був ушанований званням Героя України – посмертно.

У нього залишилися хвора мама і дружина.

42. Євген Сафонов, 32 роки

Євген Миколайович Сафонов ("Сафон") народився 25 листопада 1988 року в місті Павлоград Дніпропетровської області, навчався в середній школі №8.

За освітою – електрогазозварювальник: 2007 року Євген закінчив Західно-Донбаський професійний ліцей в рідному місті. Після навчання працював на кількох павлоградских підприємствах. Останнє місце роботи – ШУ "Тернівське", що входить до структури ДТЕК "Павлоградвугілля". Там Євген влаштувався гірником із ремонту гірничих виробок на ділянці конвеєрного транспорту.

Ще 2014 року він протягом певного часу воював у складі добровольчого батальйону "Айдар". Потім повернувся до мирного життя. Але згодом знову вирішив іти захищати Україну: з 30 січня 2019 року служив за контрактом в 93-й ОМБр – номером розрахунку протитанкового артилерійського взводу протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону бригади.

Встиг повоювати під Авдіївкою. А під час другої ротації виконував завдання на Луганському напрямку. За словами командира, Євген був одним із кращих навідників у підрозділі.

21 травня 2020 року близько 4 ранку вантажівка, в якій їхали військовослужбовці 93-ї ОМБр, потрапила під обстріл під населеним пунктом Кримське: ворог ударив 120 мм мінами, які заборонено Мінськими домовленостями. В результаті обстрілу 5 військовослужбовців отримали поранення різного ступеня тяжкості. А Євген Сафонов загинув.

"Він знав, що нас підіб'ють. Ніколи такого не було, сказав: я відчуваю, що буде щось не те. Хлопця від себе пересадив, як передчував, на іншу сторону. Йому врятував життя. Але він знав, просто знав. А так він завжди посміхався. Коли їхали, просив, щоб на похороні всі сміялися, ніхто не плакав", – згадував на похоронах Євгена військовослужбовець 93-й механізованої бригади з позивним "Бец".

У Євгена Сафонова залишилися мама, брат, дружина і дворічний син.

43. Віталій Лімборський, 24 роки

Віталій Миколайович Лімборський народився 20 березня 1996 року в селі Суботці Знам'янського району Кіровоградської області.

За фахом – залізничник: закінчив ПТУ №12 в рідному місті. Однак роботу вибрав для себе ніяк не пов'язану з залізницею: шалено закоханий у спорт, він тренував юних майбутніх футболістів до того моменту, коли його призвали на військову службу.

Служити Віталій починав у 363-му окремому батальйоні охорони й обслуговування оперативного командування "Південь", який дислокується в Одесі. Там вирішив підписати контракт із ЗСУ. І саме там командування, розгледівши потенціал і прагнення захищати батьківщину в молодому хлопцеві, направило Віталія для проходження курсу сержантської підготовки в один із навчальних центрів Збройних сил України.

Коли воїн отримав звання молодшого сержанта, його відправили в розпорядження 28-ї бригади імені Лицарів Зимового Походу. Безпосередньо перед виходом бригади в зону проведення ООС Лімборського призначили командиром відділення. Побратими згадують: на війну він рвався. Тому що пишався своєю причетністю до української армії і можливістю захищати Україну.

Як зізнавався сам молодий командир в міні-інтерв'ю, яке в нього взяли після вручення погонів, для нього було дуже важливо, що рідні пишаються ним. Особливо радів через гордість мами. Мріяв, що коли-небудь стане зразком і прикладом для наслідування для єдиного молодшого братика.

Але не судилося. 26 травня Віталій Лімборський заступив на бойове чергування на одній із позицій бригади неподалік від Мар'їнки. Молодий сержант якраз вів спостереження у бійниці, коли в нього вистрілив ворожий снайпер. Куля потрапила в голову, не залишивши шансів...

Поховали Героя 29 травня в рідних Суботцях.

44. Леонід Добрянський, 45 років

Леонід Цезаревич Добрянський ("Старий") народився 31 липня 1974 року в місті Ружин Житомирської області. Жив із сім'єю в Києві.

На строкову службу Леонід пішов 1992 року. Перебуваючи в армії, закінчив школу прапорщиків. Однак будувати кар'єру військового не став, вважаючи за краще присвятити життя більш мирній професії.

З січня 2010 року Добрянський працював на держпідприємстві "Антонов", плавив метал і сплави, отримав 4-й робочий розряд.

Як тільки почалася війна, ні про яке "відсижування" в тилу для Леоніда й мови не було. Пішов на фронт серед перших добровольців. Через військкомат 2014 року потрапив у 72 ОМБр. Під час боїв за Червонопартизанськ Луганської області отримав важку контузію. Після лікування знову повернувся на війну.

Восени 2015-го Леонід Добрянський перейшов в 30 окрему механізовану бригаду імені Князя Костянтина Острозького. І вже з цим підрозділом воював наступні 5 років, пройшовши разом із рідною бригадою чимало гарячих точок і виконуючи найскладніші завдання. Перед загибеллю "Старий" командував відділенням взводу управління розвідувальної роти 30 окремої механізованої бригади.

Увечері 13 червня 2020 року спостережний пункт під Попасною на Луганщині, на якому знаходився "Старий", ворог почав обстрілювати з мінометів. Під час обстрілу Леонід отримав контузію, але залишився на позиції і продовжив бій. У бою воїн і загинув: ворожа міна залетіла в бліндаж і вибухнула, скалічивши тіло героя. Побратима "Старого", який перебував разом із ним у бліндажі, врятував бронежилет. А ще, як стверджують ті, хто на власні очі бачив завдані снарядом руйнування, – диво.

"Він брав участь у багатьох операціях із захоплення заручників. Надійний чоловік. На нього можна було покластися", – так описував "Старого" в розмові з журналістами командир батальйону 72-ї механізованої бригади Віктор Скатерний.

"Досвідчений, сміливий, йому довіряли й поважали як командири, так і бойові побратими, на нього можна було покластися, один із найкращих бійців. Він ніколи не відмовляв у допомозі. Дбав про всіх, навіть перебуваючи у відпустці. Леонід завжди здавав кров у госпіталі для поранених. "Як я можу не служити, якщо служать молоді хлопці? Хто їх буде вчити, передавати досвід?" – завжди повторював Леонід, згадують його побратими з 30 ОМБр.

Через постійну, майже батьківську турботу про молодших фронтових товаришів, Добрянський і отримав позивний – "Старий".

У бригаді кажуть: у липні Леоніду мало виповнитися 46 років. Тоді ж у чоловіка добігав кінця черговий контракт. "Старий" мріяв повернутися додому, видати заміж 24-річну дочку, побути трохи з коханою дружиною – і знову повернутися на Донбас, до своїх, щоб продовжити воювати – до перемоги.

Але не судилося.

Поховали Героя в Києві, на Алеї Слави Лук'янівського військового кладовища.

45. Ілля Струк, 25 років

Ілля Миколайович Струк народився 1 серпня 1995 року в селі Льотниче Володимир-Волинського району Волинської області.

Захищати Україну від російської агресії він пішов серед перших, ще 2014-го. Тоді йому було всього 19 років.

Матрос 503-го окремого батальйону морської піхоти, він служив у підрозділі гранатометником.

"Людина-війна. Сьомий рік на фронті, з якого так і не повернувся", – пізніше писатимуть про воїна ті, хто його знали.

Загинув морпіх 17 червня 2020 року. Цього дня ворог знову порушив режим повного припинення вогню. Згідно з офіційним повідомленням командування ВМС ЗСУ, Струк перебував на бойовому чергуванні на одній із позицій підрозділу. Життя його обірвала куля ворожого снайпера.

Віктор Мартиненко, священик Володимир-Волинської та Турійської єпархії ПЦУ, згадує: Ілля був дуже боговірною людиною. Настільки, що виношував плани стати священиком. Тому, відслуживши два роки на Донбасі, взявся отримувати духовну освіту в Почаївській семінарії.

"Пам'ятаю, розповідав, що нікому там не говорив про участь в АТО – щоб не назвали "братовбивцею", оскільки панує там суцільний "русскій мір". Потім перевівся на заочне навчання, – треба було допомагати мамі, яка тяжко хворіла. Згодом знову пішов в армію. І ось – немає вже Іллі, снайперська куля обірвала його життя. Не буде ні одруження, ні священства, ні сім'ї – нічого, про що мріяв", – написав після страшної звістки Мартиненко на своїй сторінці в одній із соцмереж.

"Він був одним із найщиріших людей, яких я знаю. Умів слухати. Був побожною людиною. Не скажу, що хлопець був душею компанії, але він завжди підтримував всі наші починання. Ми з ним жили в одній кімнаті. І коли мова йшла про те, щоб скинутися і купити щось, щоб прикрасити наш побут, Іллюха був тільки за. Він завжди був, як кажуть, "за будь-який кіпіш, крім голодовки", – згадує близький товариш загиблого воїна Андрій.

За словами побратима Іллі, юнак був сповнений бажань і планів, хотів пов'язати життя з армією і збирався створити сім'ю.

"Останні півроку Іллюха почав активно займатися спортом. Бігав, приводив себе до ладу, тому що планував весілля... Збирався вступати на офіцера. З боку начальства у нього було "зелене світло"... Йому не вистачило буквально місяця до зарахування. Документи він уже подав. І не встиг", – розповів товариш.

Як згадують друзі загиблого воїна, з Іллею було просто. Він ніколи не уникав роботи, не шукав відмовок, а брав і робив. Юнак завжди готовий був прийти на допомогу. І дуже любив пожартувати, хоча його почуття гумору розуміли не всі.

"Брат, ми ніколи не забудемо тебе! І зробимо так, щоб ворог теж запам'ятав!" – пообіцяли, прощаючись із загиблим товаришем, воїни 503 ОБМП.

Поховали 24-річного Героя на кладовищі села Поничів. Земляки прощалися з ним, як і годиться прощатися з воїном: опустившись на коліно.

46. Богдан Коваленко, 22 роки

Богдан Сергійович Коваленко ("Гулівер") народився 2 січня 1998 року в смт Нова Водолага Харківської області. Закінчив Нововодолазьку гімназію. Був єдиним сином у родині.

Контракт зі Збройними силами Богдан підписав, коли йому виповнилося 19 – 2017 року. Після 4-місячної підготовки в 169-му навчальному центрі "Десна" молодий контрактник пішов у 54 бригаду – підрозділ, з яким відтоді не розлучався до самої смерті.

Службу старший солдат Богдан Коваленко ніс у 2-му розвідувальному взводі 1-го мехбатальйону 54 ОМБр імені Гетьмана Івана Мазепи. Через високий зріст і міцну статуру побратими дали молодому воїну позивний "Гулівер". Журналістам вони розповідали: Богдан Коваленко після завершення контракту мріяв стати спецпризначенцем.

У 2019-му в родині Богдана сталося горе: померла мама. У хлопця залишився батько й бабуся, якій виповнився 81 рік.

Загинув воїн 18 червня під Авдіївкою, під час бойового чергування. Близько 22-ї години Богдана смертельно поранив ворожий снайпер, який відкрив вогонь з боку окупованого Спартака.

"Він вийшов із бійниці подивитися, включив тепловізор. А в нього нагорі там є кнопка. І вона, значить, блимнула... Снайпер його навіть не бачив. Він бив навмання. На спалах. Я стояв метрів за десять за рогом. Почув спочатку розрив кулі, а потім – як Богдан упав. Поліз за ним... Коли витягли, він ще був живий. А напівдорозі до міста – все", – згадував про обставини трагедії побратим Богдана Коваленко, який у розмові з журналістами "5 каналу" представився Стасом.

Після загибелі Богдана один із його родичів, убитий горем, писав у соцмережах, що хлопця, мовляв, одурили, що контракт він підписував з умовою, що на Донбас його не відправлять. Утім, сторінка Богдана в Facebook ці твердження спростовує. "Боріться – і поборете. Ворожою кров'ю землю окропіте", – писав Богдан в одному з останніх своїх постів. Він точно знав, чому й за що воює.

"Кращим, найкращим він залишиться в наших серцях. На жаль, не вберегли. Він нас усіх оберігав, а ми – ні", – говорила журналістам у день прощання з Богданом Олена Степанюк, яка служила з "Гулівером" в одному підрозділі.

Поховали Героя в рідному селі.

47. Іван Дедюх, 37 років

Іван Мирославович Дедюх народився 21 січня 1983 року в місті Тернопіль.

Захищати Україну вирушив ще 2014 року. Воював у складі 24 окремого штурмового батальйону "Айдар", що входить до складу 53 окремої механізованої бригади імені Князя Володимира Мономаха.

Пройшов немало гарячих точок війни на Донбасі. Зокрема, брав участь у боях за Дебальцеве.

Війна для Івана закінчилася 27 червня 2020 року. Тоді, як повідомили пізніше в "Айдарі", він займався інженерним обладнанням позицій. І раптом пролунав вибух. Внаслідок розриву невідомого боєприпасу Іван отримав множинні осколкові поранення. Вони виявилися несумісними з життям: врятувати воїна не вдалося.

Родичка воїна Діана Довгань у день смерті Івана уточнила обставини загибелі військовослужбовця. "Він був у землянці, туди влучив снаряд і бліндажем завалило", – написала вона в коментарях до власного повідомлення про смерть Дедюха в Facebook.

"Іван був родом із Тернополя, на війну прийшов ще далекого 2014 року, відстоювати права України й українських громадян. Завжди був відповідальною людиною, служив командиром відділення, вправно керував своїм маленьким підрозділом, за що його поважали побратими. Тепер йому назавжди 37, і він навічно залишиться воїном небесної роти батальйону "Айдар", – написали товариші полеглого воїна на сторінці батальйону.

Загибель Івана Дедюха вразила багатьох. З уривчастих спогадів, якими діляться ті, хто знав Івана, формується образ воїна: хороброго, патріотичного, націленого воювати до перемоги України.

"На початку року до нас приїжджав батько Андрій Любунь – настоятель каплиці-пантеону загиблим воїнам в АТО в селі Лішня Кременецького району. А з ним був Іван Дедюх, ветеран АТО/ООС. Так сталося, що вони у мене зупинилися, і ми ввечері довго сиділи в кухні, до ночі говорили про життя і про війну. Про те, що потрібно зробити, аби її припинити. І Іван сказав: "Я знову підпишу контракт, тому що потрібно захищати країну"... І ось його немає... Серце розривається від болю... Співчуваємо. Йому було 37 років, як і моєму синочкові Ігорю", – згадує про "айдарівця" мама ще одного полеглого захисника України Людмила Житникова з Чернігова.

"Не можу повірити... Ми бачилися тільки один раз, 2015-го, коли Іван із волонтером Василем Романським приїжджав до нас додому, щоб забрати зроблену для нього "кікімору". Нещодавно Вася подзвонив, запитав, чи є у мене хоча б щось, тому що Іван збирається на фронт, а йому на рукави "кікімори" не вистачає сітки. Згадала, що є в мене в шкільній майстерні майже готова накидка, з якої можна вирізати на рукави. Передала... Це було 11 червня .. . Проклята війна! Спочивай з Богом", – прощалася із загиблим волонтерка Оксана Бурега.

"Такий був сміливий, тільки на нулі весь час, ні в які тили. Що сталося, як? Царство небесне. Спочивай, Іване", – згадує ще один знайомий воїна.

А "айдарівці" обіцяють поквитатися з ворогом за смерть побратима. І продовжити боротися за перемогу – на жаль, уже без нього.

48. Олег Шило, 29 років

Олег Олегович Шило народився 5 квітня 1991 року в Києві. Після школи здобув середню спеціальну освіту. У 2009-2010 роках служив строкову службу в 138-й радіотехнічній бригаді в м. Васильків Київської області.

Коли почалася війна, Олегу Шилу тільки-но виповнилося 24. Він серед перших добровольців вирушив "штурмувати" військкомат. Однак тоді потрапити на фронт хлопцеві не вдалося: через проблеми зі здоров'ям, посилені трагедією, що трапилася в сім'ї, юнак не зміг пройти медкомісію в "Десні".

Він на кілька років змушений був відкласти бажання захищати батьківщину – займався власним здоров'ям, був різноробочим...

Пов'язати себе з українською армією Олегу Шилу вдалося значно пізніше – 26 грудня 2019 року він підписав контракт зі Збройними силами України, потрапив у 30 ОМБр стрільцем-помічником гранатометника. І з березня 2020-го нарешті поїхав на Донбас.

"Олег прийшов до нас у грудні 2019-го. Це була його перша ротація в зону проведення ООС. Мотивація у нього була величезна: він прагнув захищати Україну, найбільше хотів, щоб війна скоріше закінчилася. Він був справжнім патріотом. І в його випадку фінансова складова взагалі не мала значення: він пішов служити не через зарплату. Хотів, щоб перестали гинути люди... І врешті-решт – загинув сам. Не вберегли його", – розповів Роман, заступник командира роти, в якій служив Олег Шило.

Побратими згадують: Олег максимально відповідально ставився до виконання службових обов'язків. Хапався за будь-яку можливість навчитися чомусь новому, мав веселу вдачу і був дуже щирим.

"Він добряк був. Товаришу, побратиму останнє віддавав, не був жадібним абсолютно. Була в нього одна специфічна риса: він міг вивести з себе за пару секунд – за словом до кишені ніколи не ліз. Хоча дисципліна в нього була на найвищому рівні. За весь час не було навіть дисциплінарного стягнення", – згадує Роман.

Останнім часом чоловік дуже захопився здоровим способом життя. Відмовився від шкідливих звичок. Разом із головним сержантом взводу почав активно займатися спортом. Прямо на позиції вони створили власний імпровізований "спортзал" – і мінімум через день ходили туди качатися.

"Деякий час тому Олег зробив собі татуювання: набив на животі тризуб. І постійно говорив, що хоче пов'язати своє життя з армією. Мріяв рухатися вгору військовою драбиною – і до перемоги, і після неї", – згадує Роман.

Життя Олега Шила обірвалося 8 липня. Того дня він разом із побратимами працював над облаштуванням позицій – як раптом ворог почав обстрілювати українських військових.

"Вони якраз облаштовували фортифікаційні споруди, коли почався обстріл. І під прикриттям кулемета почав працювати ворожий снайпер, який потрапив в Олега. Куля розтрощила йому ліву руку, пробила легені і пройшла під серцем... Виносив його з позицій головний сержант взводу, з яким Олег спортзал будував... Хлопці надали йому першу домедичну допомогу. А медики ще півтори години боролися в реанімації за життя Олега – і не змогли його врятувати", – розповів Роман.

29-річний військовий так і не створив сім'ю – не склалося. Незадовго до підписання контракту він пережив болісний розрив із коханою дівчиною. Знайти нове кохання Олег не встиг: з грудня минулого року, коли підписав контракт, військовий більше не розлучався зі своїм підрозділом. І так жодного разу й не з'їздив додому.

Загиблого Героя поховали в Києві на Алеї героїв на Берковецькому кладовищі 11 липня. У нього залишилися мама, вітчим і сестра.

49. Тарас Матвіїв, 31 рік

Тарас Тарасович Матвіїв народився 18 лютого 1989 року в Волинській області, з раннього дитинства жив у містечку Жидачів на Львівщині. Був єдиною дитиною в батьків.

Тарас досить рано визначився з професією – і після школи вступив на факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Після випуску 2011-го Матвіїв близько року пропрацював кореспондентом на ТРК "Ера", потім приблизно стільки ж – на телеканалі TVi. Також Тарас був активним блогером у виданнях "Дивись. Інфо", LB.ua, "Львівська мануфактура новин".

А восени 2013-го його життя круто змінилася: почалася Революція Гідності, яку Тарас Матвіїв пройшов від першого й до останнього дня разом із 3-ю сотнею Самооборони Майдану. Був також співкоординатором "Пошукової ініціативи", яка розшукувала людей, зниклих безвісти за час Революції, входив до ГО "Українська галицька асамблея" і заснував ГО "Народний легіон".

"Тарас Матвіїв – та людина, яка несла в собі дуже яскраве світло. Він був факелом, який завжди попереду. Він це розумів, цього хотів, він любив це, і йому це вдавалося. За ним хотілося йти. До нього притягувало. Всіх... Тарас Матвіїв – людина дії. Він не вмів стояти на місці. Не міг. Він вів, він підштовхував. І вимагав! І ніколи не був половинчастим. І ніколи не лицемірив", – згадує журналістка Анна Герич.

"Найбільш яскрава його риса – принциповість у всьому. Він був досить відомим активістом проти незаконних рубок та попри те, що ця тема важка (бо це корупційні схеми, це небезпека фізичної шкоди активістам і т.д.), він її не залишав і не боявся ставити незручні запитання будь-кому. Він залишався принциповим і за час свого депутатства, що теж важливо... Мені б дуже хотілося, щоб люди пам'ятали про нього не тільки як про Героя-Захисника, що не залишився в стороні від виклику, який кинули Україні, але і як про освіченого чоловіка і свідомого громадянина, який завжди і на будь-якому місці боровся за справедливість", – ділиться спогадами з журналістами однокурсниця Тараса Валерія Печеник.

Коли почалася війна на Донбасі, Тарас Матвіїв не зміг залишатися вдома. Деякий час волонтерив, а з весни 2015 приєднався до добровольчого батальйону "Карпатська Січ", з яким встиг повоювати в Пісках, Водяному, Опитному, Первомайському.

2015 року Тарас став депутатом Жидачівської райради 7 скликання від Української Галицької партії. Активно займався військово-патріотичним вихованням. І – прагнув повернутися на фронт. Багато хто впевнений, його туди вабило бажання помститися за загиблих побратимів.

"У мене не стоїть мета дорости до генерала. У мене мета на своєму рівні, як командира взводу, просто працювати якісно, виконати свій обов'язок до кінця і "відплатити" противнику за всіх товаришів, яких я втратив", – говорив сам Тарас.

Водночас він був переконаний: головною мотивацією для воїна повинна бути все-таки не помста.

"Не зламатися в армії може тільки той, хто має стрижень. Кого пече внутрішній вогонь. Адже важко утримувати внутрішній баланс в розбалансованому середовищі сьогоднішнього війська. Обов'язок, професійна честь, ідеологічні переконання – це світлі види мотивації. Помста ворогам, перевага, гнів через втрачених братів – темна мотивація", – вважав він.

У вересні 2018-го Тарас Матвіїв зробив доленосний крок: вступив на курси лідерства Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, щоб стати офіцером Збройних сил України. У грудні 2019 року, після завершення навчання, був направлений на службу до 24 ОМБр імені короля Данила.

10 липня 2020 року молодший лейтенант Тарас Матвіїв перебував на позиціях бригади біля села Троїцьке Луганської області. Того вечора противник знову почав обстрілювати позиції українських воїнів.

"Бойовики почали обстріл по позиціях спочатку зі стрілецької зброї, потім почали "бити" з мінометів і артилерії. Під час обстрілу снаряд російських найманців потрапив недалеко біля бліндажу, а тут неймовірна спека, тому все відразу почало горіти. Трохи присипало двох хлопців, вони почали один одному допомагати. Тарас побіг допомагати побратимам, а коли вивів їх у безпечне місце, біля нього вибухнула міна. Дуже близько. Шансів вижити не було" – так описував загибель Тараса пресофіцер 24 королівської бригади Назар Ільницький.

Тарас Матвіїв помер від отриманих множинних осколкових поранень під час евакуації. У нього залишилися хворі батьки, про яких він дбав.

Не так давно Тарас, згадуючи про події на Майдані, написав:

"Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому. Мені не соромно ні за один день від 21 листопада і до 20 лютого 2014 року. Мені не соромно дивитися в очі батькам загиблих і зниклих. Не соромно за людей, що стояли праворуч і ліворуч у балаклавах і без. З палицями і без. У Києві або в будь-якому місці. Що зверталися до Христа або Магомета. Повага. Рівність. Жертовність. Цього ніхто не забере. Як би не старалися спікери холуйських мас нівелювати, очорнити, стерти навіть пам'ять про подвиг Майдану. Смак стихійної свободи назавжди в'ївся в пам'ять. Ті, хто його спробували хоча б один раз, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний. Коли ж мене запитає син, що я робив у ті страшні миті, я знатиму що відповісти. Щонайменше – не стояв осторонь. Тому мені не соромно ".

З цими ж цінностями – повагою, рівністю, жертовністю – Тарас ішов по життю і після Революції Гідності. З ними ж він і загинув – рятуючи побратимів.

Він так і не став батьком.

За проявлену мужність 31-річному Тарасу Матвіїву присвоєно високе звання Героя України – посмертно.

50. Євген Чумаченко, 32 роки

Євген Олександрович Чумаченко народився 26 березня 1988 року в місті Ізмаїл Одеської області. Ще дитиною разом із родиною переїхав до міста Арциз, де мешкав увесь час.

На жаль, про життя Євгена Чумаченка до війни практично нічого не відомо – крім, хіба того, що він був одружений і мав двох дітей. Відомо також, що на фронті він провів останні півтора роки: на військову службу Євген був призваний Арцизьким РВК 15 вересня 2018 року.

Служив у 79 ОДШБр.

13 липня 2020 року Євген Чумаченко загинув неподалік від села Славне Мар'їнського району Донецької області – від отриманих у ході обстрілу з гранатометів і стрілецької зброї поранень.

"Друже, ти був світлою, веселою людиною, надійним товаришем, справжнім воїном і залишаєш після себе добру пам'ять. Командування та особовий склад військової частини висловлює слова щирого співчуття й підтримки сім'ї та поділяє біль втрати. Сприймаємо ваш непереборний смуток і гіркий біль як свої. Невимовна втрата пригнічує, викликає лють і сльози, не дозволить нам покласти зброю", – так написали про полеглого побратима на сторінці 79 ОДШБр в Фейсбук.

Побратими Євгена також відзначають: він ніколи не давав задню перед труднощами – і завжди з готовністю надавав допомогу й підтримку тим, хто цього потребував.

"Нехай світлі спогади про солдата, який виконував військовий обов'язок перед Батьківщиною, назавжди залишаться в серцях земляків. Поки ми живі – житиме пам'ять про наших героїв. Вічна пам'ять українському воїну", – так написали про полеглого військового на сайті Арцизької РДА, на його малій батьківщині.

Воїна поховали в рідному Арцизьку.

51. Дмитро Красногрудь, 42 роки

Дмитро Анатолійович Красногрудь ("Мир") народився 18 жовтня 1978 року в Харкові. Жив у місті Лиман Донецької області.

Про таких, як Дмитро, кажуть: "природжений воїн". Захищати Україну він вирушив ще 2015 року. Служив у 93 ОМБр, командував розвідкою в 20 ОМПБ. Був фахівцем із саперної справи.

Разом з 93 ОМБр Дмитро звільняв Мар'їнку, Авдіївку, брав участь в обороні Пісків, Трьохізбенки, Чермалика. Встиг повоювати на Авдіївської промзоні.

Саме Дмитро Красногрудь керував спецоперацією з ліквідації кадрового російського офіцера Олександра Щерби і взяття в полон 4 військовополонених, серед них – і військовослужбовця 22 бригади спецпризначення ГРУ ГШ РФ Віктора Агєєва, якого згодом передали Росії в ході обміну напередодні зустрічі в Нормандському форматі.

І подібних операцій на рахунку у Красногрудя – безліч. Адже всі, хто його знав, говорять про нього, як про досвідченого безстрашного розвідника, відданого своїй справі. І називають мудрим командиром, що не припускався помилок, мав беззаперечний авторитет серед бійців і вмів вести за собою.

Після завершення контракту з 93 бригадою Дмитро спробував повернутися до мирного життя – але не зміг. Як зізнавався сам, через відчуття, що ще не виконав свою власну, дуже важливу для нього місію. Тому Дмитро скінчив офіцерські курси – і вже в званні лейтенанта прийшов у 137 окремий батальйон морської піхоти 35 окремої бригади морської піхоти, де очолив розвідку.

13 липня, виконуючи бойове завдання в районі селища Зайцеве під окупованою Горлівкою, Дмитро Красногрудь підірвався на міні. Від множинних осколкових поранень легендарний розвідник помер на місці.

"Він найбільше мріяв про нашу спільну перемогу, і завжди був готовий до бою. В умовах режиму тиші, гарантованого ОБСЄ терористами, його тіло пішли витягувати побратими. Але самі потрапили в засідку. У результаті наш бойовий медик загинув, а доля сержанта-розвідника невідома. Сторона окупантів не підтверджує, що забрала тіло медика, але і не гарантує, що знову не порушить домовленості, щоб дати нам самим забрати загиблого. Хочемо нагадати росіянам: навіть на війні є святі речі. І смерть у бою – одна з них. Вічна пам'ять, брате. Ми помстимося, командире", – писали через три дні після загибелі офіцера його побратими на сторінці батальйону в Фейсбук.

З місця загибелі тіло розвідника забрали бойовики. Після виснажливих переговорів вони передали останки загиблого Дмитра Красногрудя українській стороні.

Поховали Героя в Лимані.

У нього залишилися батьки, дружина і двоє дітей.

52. Микола Ілін, 36 років

Микола Ілін ("Естонець") народився 23 квітня 1984 року в місті Могилів (Білорусь).

Він ріс дуже набожною дитиною. З 12 років був прислужником у Могильовському кафедральному соборі, де його мама співала в хорі. Грав на флейті і мріяв потрапити до військового оркестру.

А через кілька років цілком присвятив себе ідеям відродження білоруської культури й національної свідомості, активно брав участь у протестних акціях молодіжних організацій.

Коли білоруси 2006 року вийшли на протести проти фальсифікації виборів на користь Олександра Лукашенка, Микола приєднався до місцевого Майдану. За що і постраждав: 23 березня його жорстоко побили силовики. Розуміючи, що наступного разу черепно-мозковою травмою справа може не обійтися, Микола поїхав до Києва. Але після того, як Україна відмовила молодому опозиціонеру в політичному притулку – вирушив до Естонії, де отримав громадянство й намагався вижити: працював вантажником, таксистом, екскурсоводом у Талліні...

З початком війни на Донбасі Ілін разом зі своїми друзями-волонтерами деякий час допомагав української армії. А 2018-го Микола повернувся в Україну, щоб поїхати воювати самому. Уклав контракт зі 137 батальйоном 35 бригади морської піхоти. Після 4-місячних курсів у Центрі тактичної медицини боєць з позивним "Естонець" став медиком.

А навесні 2020-го сержант Микола Ілін разом зі своїм підрозділом поїхав на фронт.

...13 липня 2020 року під селищем Зайцеве при виконанні бойового завдання загинув командир розвідки Дмитро Красногрудь. І група бійців, до якої входив і Микола Ілін, отримавши підтвердження від ОБСЄ про початок "режиму тиші", вирушила забрати тіло вбитого побратима. Коли до місця, де лежав загиблий розвідник, залишалося метрів 15 – ворог із трьох сторін відкрив вогонь на ураження. Морпіхи почали відходити, але в цей час одного з них, сержанта-розвідника, поранили – і Микола разом із ще одним офіцером кинулися на допомогу побратиму. Але допомогти товаришеві медик не встиг: у цей час ворог почав обстріл з гранатометів і великокаліберних кулеметів. І Микола Ілін загинув. Офіцер, що супроводжував його, отримав бойову травму – і зміг відповзти в бік українських позицій.

"Вони влаштували підлу засідку", – пізніше багато разів повторював комбриг 35 ОБМП Микола Палас.

Тіло загиблого медика бойовики забрали. Українській стороні його передали 17 липня. Водночас в інтернеті з'явилися фотографії понівеченого трупа, які були зроблені після проведення розтину загиблого Іліна на окупованій території. За однією з версій, патологоанатоми на тому боці зробили максимум, щоб приховати вид застосованого озброєння, з якого був убитий український воїн.

Щирий і світлий, в міру "вибуховий" і послідовний у відстоюванні власних переконань – таким пам'ятають Миколу. Скромний і дуже відповідальний, він, за спогадами його знайомих, ніколи не просив у волонтерів допомоги для себе – винятково для побратимів. І майже всю свою зарплату витрачав на такмед, щоб у разі біди рятувати життя.

Водночас знайомі Миколи відзначають його веселу вдачу й розповідають про його мрії: одружитися з українкою, побудувати будинок біля моря, проїхати Америку автомобілем... У нього була кохана дівчина, з якою він збирався створити сім'ю. І він навіть уже показував друзям фотографію будинку, в якому мав намір оселитися після війни

"Навіть на війні має бути повага до смерті. Але у російських найманців і близько немає поняття про військову честь і совість. Микола мав розпізнавальні знаки медика – і загинув під час гарантованого ОБСЄ "режиму тиші", який нахабно порушили терористи. Веселий і легкий на підйом, "Естонець" постійно проводив у батальйоні курси тактичної медицини. Він говорив нам "Ці знання колись врятують вам життя. Ось побачите!". Бачимо, брат, і дякуємо тобі, що вчив нас і намагався вберегти. Вічна пам'ять тобі, Естонцю. Не забудемо. Не пробачимо", – пообіцяли побратими Миколи Іліна з 137 ОБМП.

Тіло героя було кремоване на Байковому кладовищі в Києві. Прах, як він і заповідав, розвіяли над українською та естонською столицями, а також у Могильові – рідному місті Миколи ІлІна.

53. Ярослав Журавель, 40 років

Ярослав Сергійович Журавель народився 8 березня 1980 року в Андріївці Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.

Захищати Україну Ярослав вирушив ще 2015-го. Спочатку – в складі 20 батальйону 93 ОМБр він пройшов Піски, Мар'їнку, Авдіївську промзону, Трьохізбенку, Гранітне. Служив із Дмитром Красногрудем. З командиром, якому вірив, як самому собі, Ярослав 2019 року прийшов у 35 ОБМП.

13 липня Ярослав Журавель був у групі, яка під керівництвом Красногрудя вирушила в околиці Зайцевого. Коли командир загинув, забрати його тіло бійцям не вдалося. Тому після підтвердження домовленостей про "режим тиші" з 14:00 до 18:00, яка була досягнута за допомогою представників місії ОБСЄ, Журавель зголосився увійти в групу, яка йшла забирати тіло загиблого Красногрудя.

Оскільки Ярослав знав дорогу до місця, де загинув командир, він ішов першим. Тому коли ворог почав обстріл, Журавель узяв майже весь удар на себе. Саме при спробі допомогти Ярославу, загинув Микола Ілін.

Побратими кілька разів намагалися повернутися по пораненого товариша – марно.

Скільки ще продовжував жити Ярослав Журавель – невідомо. Однак загинув він не відразу. Деякий час поранений сержант залишався живим, лежав поруч із загиблим побратимом, стікаючи кров'ю. Востаннє живим його бачили, коли запускали дрон, щоб знайти пораненого: він, у білій касці, зміг відповзти від місця поранення в відносне "укриття" і намагався накласти собі джгут. Пізніше він зник із зони видимості – ймовірно, сховавшись у балці.

Окупанти не дали забрати пораненого воїна, надати йому медичну допомогу та врятувати життя.

21 липня представники російсько-окупаційних військ передали Україні тіло – в такому стані, що для підтвердження особи загиблого знадобилося проводити судово-медичну експертизу.

У загиблого героя, якому цього року виповнилося 40, залишилися батьки, дружина і дві дочки.

54. Василь Кравченко, 36 років

Василь Сергійович Кравченко народився 14 лютого 1994 року в Ізяславі Хмельницької області.

З юних років захоплювався спортом.

Його мобілізували на військову службу в лютому 2018 року. Згодом Кравченко двічі укладав контракт із ЗСУ. Служив старшим стрільцем десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503 окремого батальйону морської піхоти.

У квітні 2020 року одружився.

20 липня Василь разом із побратимами виконував бойове завдання в районі селища Шуми Торецької міськради Донецької області. Близько полудня ворог відкрив по українських захисниках вогонь з гранатометів, стрілецької та снайперської зброї. Кілька куль потрапили в голову і груди Василя.

"Російські терористи завдали несумісні з життям поранення нашому побратиму Василю Кравченку. Брате, ти був воїном до самого кінця. Таким, сильним і рішучим, тебе і запам'ятають. Спочивай з миром! Ворог же запам'ятає правило "десять за одного", – обіцяли побратими загиблого на сторінці батальйону.

Полеглого героя поховали на Алеї почесних поховань Центрального кладовища міста Ізяслав.

У 29-річного воїна залишилися батьки, сестра і молода дружина.

55. Артем Козій, 18 років

Артем Євгенович Козій народився 21 вересня 2001 року в Южноукраїнську Миколаївської області.

У 2020 році Артем закінчив Миколаївський будівельний коледж. І вже 10 червня пішов на військову службу за контрактом, служив у 1 окремому батальйоні морської піхоти 36 ОБрМП. У липні 2020 року вирушив на першу ротацію на фронт. Вдома на нього чекала кохана дівчина Даша.

21 липня 18-річний хлопець під час обстрілу під Павлополем отримав множинні осколкові поранення. Лікарі мобільного госпіталю в Маріуполі 7 годин боролися за життя морпіха – і не змогли його врятувати.

Батько молодого воїна також захищає Україну на Донбасі.

"На фотках вони зазвичай посміхаються. Так, ніби знають щось таке, про що нам ніколи не дізнатися... Ти не говорив мені, що твій син підписав контракт. Не говорив. Не хвалився. Ти п'ять років там, у проклятих донбаських степах, а він ось тільки нещодавно став морпіхом. А вчора його не стало. Ти сильна людина, хороший воїн і порядний чоловік. І ти повинен сьогодні з усім цим впоратися. З усім, що на тебе навалилося. Тому що зовсім скоро тобі знову треба їхати туди. Тепер це кровна помста", – звернулася до батька загиблого морпіха волонтерка Наталя Кабаровська.

"Моєму синові було 18... Він був патріотом. Спи, синку, тато зробить", – пообіцяв батько загиблого Євген Козій.

За молодого бійця морпіхи обіцяють відплатити ворогові удесятеро.

56. Артем Бондаренко, 38 років

Старшина, головний сержант 9 роти 25 ОДБРр Артем Бондаренко з міста Дніпра. На війні він з 2014 року. Захищати Україну пішов добровольцем. Пройшов більшість гарячих точок війни на Донбасі, воював у Пісках, під Донецьким аеропортом, в Авдіївській промзоні.

2 вересня 2020 року, під час ліквідації пожежі на Луганщині, військовослужбовець зник безвісти. А вже наступного дня командування десантно-штурмових військ України повідомило: тіло Артема Бондаренка було знайдене під завалами бліндажа. За офіційною версією, десантник намагався врятувати військове майно, коли ж до бліндажа дісталося полум'я – він задихнувся в диму.

Протягом 2-3 вересня військовослужбовці разом із працівниками ГСЧС ліквідували масштабні степові й лісові пожежі під Станицею-Луганською, Лобачевим, Зайцевим, Новолуганським. Сили ООС у вогні втратили 2 одиниці техніки, двоє військовослужбовців отримали опіки, рятуючи місцеве населення від пожежі.

У день, коли загинув Артем Бондаренко, було зафіксовано 24 джерела загоряння сухої трави. І побратими полеглого воїна не сумніваються в тому, що ці пожежі – не випадкові: бойовики навмисне роблять підпали, щоб завдати українським армійцям матеріальні збитки і втрати, а також побіжно виявити позиції ЗСУ в "зеленці". Таке вони практикують щорічно.

"Брате, прости, що мене не було поруч. Я завжди буду пам'ятати, і я їм не пробачу", – обіцяє в коментарях до повідомлення про загибель Бондаренка один із побратимів.

"У складних ситуаціях він завжди був прикладом мужності, витримки й честі, добрим і порядним чоловіком. За це його любили й поважали солдати", – повідомляли в командуванні ДШВ.

57. Віталій Грицишин, 38 років

Віталій Зіновійович Грицишин народився 12 липня 1982 року в Павлограді на Дніпропетровщині. В армію був мобілізований 2015 року, після завершення служби в 2016 році підписав контракт зі Збройними силами України.

Старший солдат 46 ОШБ "Донбас" 54 ОМБр. До цього проходив службу в 93 ОМБр.

5 вересня Віталій Грицишин разом зі своїм підрозділом намагався загасити пожежу поблизу смт Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області. Разом із побратимом на певному етапі він виявився відрізаним вогнем від інших військовослужбовців. Згідно з офіційними заявами Штабу ООС, обох воїнів намагалися розшукати ще близько доби. Так, уранці 6 вересня командування повідомляло, що пошуки тривають. Однак пізніше в того ж дня стало відомо: і Віталій Грицишин, і його товариш по службі Володимир Хоменко загинули. Намагаючись обійти осередок вогню "сірою зоною", вони підірвалися на ворожій міні.

У Віталія Грицишина залишився син Назар.

"Мій тато для мене був другом. Ми щоліта їздили разом до моря, у вільний час вдома – грали в танки. Взагалі дуже весело проводили час", – згадував про батька син під час похорону.

Саме ім'я сина – Назар – Віталій написав на своєму бронежилеті, який надягав на бойові чергування. Однак 5 вересня він його не захистив.

"Він був доброю і чуйною людиною, хорошим другом. На нього завжди можна було покластися, бути впевненим в тому, що він не підведе", – згадують про загиблого бойові побратими.

Крім сина, у Віталія Грицишина залишилися літні батьки і брат.

58. Володимир Хоменко, 35 років

Володимир Петрович Хоменко народився 18 серпня 1985 року в Добропіллі Донецької області. До війни працював на шахті. А 2015 року пішов на фронт – не міг примиритися з тим, що відбувалося на його малій батьківщині.

"Він ішов свідомо. Ну що я міг сказати? Я кажу: "Ризикуєш". "Або я їх, або вони мене, а що робити", – так він відповів. Мені 70, син був удвічі молодший за мене. Найстрашніше – ховати дітей", – пізніше скаже батько воїна Петро Хоменко.

Володимир служив командиром кулеметного взводу 46 ОШБ "Донбас" 54 ОМБр.

5 вересня він разом із бойовим побратимом Віталієм Грицишиним виявився відрізаним від свого підрозділу в результаті пожежі. Намагаючись врятуватися від вогню, військовослужбовці вийшли на вороже мінне поле в "сірій зоні" – і підірвалися на міні. Обидва воїни загинули від отриманих ран.

"Володимир перебував на своїй позиції на бойовому чергуванні, коли почалася пожежа. Велике полум'я відрізало його від маршруту відступу. Рятуючись від вогню, в задимленні він рушив до "сірої зони", щоб обійти полум'я, де і натрапив на невідомий вибуховий пристрій і отримав поранення, несумісне з життям", – повідомили на Facebook-сторінці Добропільського ОМВК.

"Він був хорошою людиною, дисциплінованим і обов'язковим, він був патріотом своєї країни і своєї землі. Крім сильної любові до своїх батьків і сестер, у нього була величезна любов до своєї Батьківщини, якій він був вірний до самого кінця", – таким згадують воїна побратими.

"Він говорив: "Як гляну в інтернет, а там пів міста сепаратюги". Це його слова. Мені, говорить, соромно. Мабуть, його нареченою Україна і була. Настільки він за неї переживав. Настільки слово "Україна" пройшло через його серце" , – цитували ЗМІ слова вчительки Володимира, сказані нею на церемонії прощання з воїном.

Власну сім'ю Володимир Хоменко створити не встиг. Вдома на нього чекали батько, дві сестри і четверо племінників.

59. Тарас Кубійович, 49 років

Тарас Степанович Кубійович народився 24 жовтня 1970 року в селі Вільхівці Городенківського району Івано-Франківської області.

До війни багато років був підприємцем. Коли почалася війна, пішов добровольцем захищати Україну, на фронті – з 6 вересня 2015 року.

Був поранений, проте, пройшовши лікування, повернувся на службу, уклав контракт із ЗСУ. У 2018-му Тарас спробував повернутися до мирного життя. А в травні 2020 го підписав новий контракт, щоб у липні вирушити в зону проведення ООС.

6 вересня молодший сержант 14 ОМБр Тарас Кубійович перебував на ВОПі "Барс" на Бахмутськой трасі неподалік від села Кримське, що на Луганщині. Там у нього й поцілив ворожий снайпер. Поранення виявилося несумісним із життям.

"6 вересня в результаті цинічного й підлого зриву перемир'я збройними формуваннями Російської Федерації ворожа куля обірвала життя нашого побратима, молодшого сержанта Кубійовича Тараса Степановича... Війна триває... Безжальна, брудна, ганебна... Брате, допоможи нам з небес... Допоможи знищити російську гниль, що отруїла українську землю, що ніколи не мала і не має честі, помститися за кожного загиблого українського воїна... Спочивай з миром, побратиме", – написали бойові товариші загиблого воїна на сторінці бригади.

"Шкода, Тарасе, що в цьому житті ми вже не побачимося. Ти залишив по собі добру пам'ять, як люблячий син, завжди допомагав мамі, ласкавий брат, який дбав про Івана і Руслана, вірний і щирий друг. Нехай буде легкою для тебе земля, яку ти окропив своєю кров'ю для того, щоб ми не втратили нашу незалежність. Знаю, що Бог прийме тебе в своє Світле Царство, де немає ні болю, ні сліз, ні скорботи. Спочивай з Богом, мій хороший хлопчику", – написала вчителька Тараса Марія Павліковська на своїй сторінці в Фейсбук.

Вона також повідомила, що про загибель сина його мама, яка самостійно ростила трьох дітей, дізналася з публікацій у ЗМІ. "Як же їм першість втратити? Краще вже людяність", – констатувала Павліковська.

У полеглого воїна залишилися дружина і дочка, мама, два брати і сестра.

60. Руслан Волков, 20 років

Руслан Михайлович Волков народився 4 січня 2000 року в місті Ананьїв Одеської області.

Про його життя до підписання контракту майже нічого не відомо. Служив вогнеметником вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного, біологічного захисту військової частини А0216 35 ОБрМП.

Разом із побратимом 6 вересня Руслан їхав на автомобільній розливній станції АРС-14, щоб погасити осередки тління в районі смт Новгородське, що на Луганщині: до того моменту область вже другий тиждень страждала від масштабних пожеж, які, ймовірно, почалися в результаті умисних підпалів, скоєних бойовиками. Машина-"поливалки" наїхала на вибуховий пристрій – і загорілася. Обидва військовослужбовці внаслідок вибуху отримали серйозні поранення й опіки. Особливо сильні пошкодження отримав Руслан Волков: від вогню постраждало 90% тіла.

Військовослужбовців доправили в лікарню. Лікарі протягом доби боролися за життя хлопця, але безуспішно: 7 вересня серце Руслана Волкова зупинилося.

Молодому морпіхові було всього 20 років.

Поховали Руслана Волкова в рідному місті.

61. Костянтин Оверко, 38 років

Константин Игоревич Оверко народився 3 серпня 1982 року в Запоріжжі. Здобув середню освіту. Мав маму, молодшого брата і дочку, яку любив до нестями.

Рішення йти служити в морську піхоту Костянтин, за спогадами його друзів, ухвалив ще 2015-го. Однак реалізувати намір зміг лише два роки потому, коли 30 жовтня 2017 року прийшов служити за контрактом у 503 ОБМП.

Разом із рідним батальйоном Костянтин Оверко тримав позиції українських воїнів на Маріупольському напрямку, зокрема, встиг повоювати у Водяному.

20 червня Костянтин Оверко був важко поранений ворожим снайпером під Горлівкою. Воїн отримав надскладне поранення в живіт, що згодом ускладнилося жовчним перитонітом – захворюванням, яке вкрай складно і дорого лікувати. Зрештою було вирішено: пораненого воїна необхідно доставити в столицю, до Київського військового госпіталю, де було більше шансів врятувати йому життя. Згодом його перевели в Національний інститут хірургії і трансплантології імені Шалімова, де воїн помер у ніч на 24 вересня після чергової серйозної операції.

За три місяці після поранення Костянтин Оверко переніс більше 30 операцій. Ті, хто бачив його незадовго до смерті, кажуть, що воїн змінився до невпізнання – сильно схуд, змарнів і постарів.

Знайомі Костянтина згадують про нього, як про дуже доброго, чуйного, щирого й мужнього чоловіка, що мав свою думку з будь-якого приводу, був наділений здатністю до критичного мислення і вмів визнавати власні помилки.

Поховали Костянтина Оверка 26 вересня в рідному Запоріжжі.

62. Олександр Фарина, 26 років

Олександр Олександрович Фарина народився 20 травня 1994 року в місті Хмельницький.

За словами знайомих, він не зміг залишатися вдома, коли почалася війна, тому й пішов служити. Спочатку потрапив у 8-й полк спеціального призначення, де був інструктором з рукопашного бою. Друг сім'ї Олександра, Віктор Левицький, розповідав журналістам, що Фарина збирався працювати в підрозділах спецпризначення і після закінчення війни, тому весь вільний час присвячував самовдосконаленню.

Олександр активно займався спортом, був майстром спорту з боксу, завоював титул чемпіона Збройних сил України з рукопашного бою.

З восьмого полку спецпризначення Фарина перейшов служити за контрактом у 128-у бригаду.

"Він був серед нас наймолодший. Хороший спортсмен, життєрадісний, веселий завжди, енергійний. Ніколи у нього не було ніякої печалі, завжди підтримував братів своїх. На початку війни ми так його берегли, в бій не брали з собою", – згадував про Олександра його побратим Василь Довгань.

20 квітня 2020 року, перебуваючи в зоні проведення ООС, Олександр отримав множинні кульові поранення ніг і живота. Зовсім скоро добігав кінця його військовий контракт.

Далі було довгих пів року перебування в реанімації Київського військового госпіталю, два десятки операцій, харчування через крапельницю і надія на одужання, якій не судилося збутися: 11 жовтня 26-річний воїн помер.

У Фаріни залишився батько, який протягом 6 місяців боротьби сина за життя майже не відходив від нього. Мама воїна померла незадовго до нього.

63. Володимир Бондарюк, 27 років

Володимир Володимирович Бондарюк (позивний "Піндос") народився 18 липня 1993 в Кам'яному Мосту Первомайського району Миколаївської області.

До війни Володимир працював на СТО, захоплювався туризмом і спортом. Це захоплення разом із випадком і привело його зрештою в армію. В інтерв'ю "Армія Інформ" сам хлопець розповідав: ідею стати спецпризначенцем йому під час випадкової зустрічі "підкинув" друг дядька, який працював у військкоматі.

І юнак вирішив спробувати. Пройшов навчальний центр і потрапив кулеметником на службу в гірсько-піхотний батальйон у Криму.

Коли навесні 2014-го Росія анексувала український півострів, Володимир Бондарюк не зрадив присяги і вийшов з нечисленними побратимами на материкову частину України. У тому ж інтерв'ю він згадував про тих, хто зрадив свою країну.

"Росіяни боялися, що хтось із нас не втримається і відкриє вогонь на ураження. Цей страх читався в їхніх очах, попри всю браваду. Наш батальйон якраз повернувся з навчання. Рівень підготовки особового складу, злагодженість підрозділів, бойовий дух – усе було на висоті. Але, можливо, багато було військової бюрократії, не вистачало ініціативи й рішучості. До того ж велика кількість зрадників у вищих ешелонах командування. Поки наш батальйон тримав оборону, деякі представники вищого командування цілували триколор, стояли в черзі по москальську форму й водили кацапів у баню. Тьху, гидота..." – розповідав Бондарюк. І обіцяв: рано чи пізно повернеться на знову український, вільний від окупантів півострів – і покаже коханій дружині й дочці Кримські гори...

Виконати обіцянку Володимир Бондарюк вже не зможе. Після виходу з Криму чоловік продовжив службу в 36 окремому батальйоні морської піхоти і пройшов 5 ротацій на маріупольському напрямі. Під час останньої з них, в розпал "повного перемир'я" на Донбасі, він був убитий ворожим снайпером в ніч на 30 жовтня.

У загиблого Героя залишилися батьки, дружина, дочка і брат, який теж захищає Україну.

64. Михайло Старостін, 30 років

Михайло Григорович Старостін (позивний "Тихий") народився 14 червня 1990 року в Новорайському Бериславського району Херсонської області.

Як і Володимир Бондарюк, службу в українській армії Михайло почав ще з Криму: з 2010 року служив за контрактом в 36-й бригаді берегової охорони, яка дислокувалася на українському півострові. Коли Росія окупувала Крим, Старостін з побратимами вийшов на материкову частину України і продовжив службу в 36 окремій бригаді морської піхоти.

Як згадував сам воїн, з окупованого півострова кримські воїни потрапили відразу на війну. Так що Михайлу довелося повоювати в багатьох гарячих точках Донбасу.

Спокійний, врівноважений, з "золотими руками", Михайло знав, за що воює і показав себе природженим воїном.

У ніч на 30 жовтня Михайло Старостін разом із Володимиром Бондарюком перебував на позиціях підрозділу під селищем Водяне Волноваського району Донецької області. Близько 0:28 до позицій українських захисників підповзла диверсійна снайперська група ворога. Михайло і Володимир були розстріляні практично впритул. Ще один військовослужбовець отримав важкі поранення.

У загиблого Михайла Старостіна залишилися мати, дружина і троє сестер.

Поховали його 31 жовтня в рідному Новорайському.

65. В'ячеслав Мінкін, 30 років

В'ячеслав Юрійович Мінкін народився 25 листопада 1989 року в Києві. Жив у передмісті столиці – місті Фастові. Туди, до бабусі, В'ячеслав разом із сестрою переїхав 2002 року, після смерті мами.

Після школи Мінкін вивчився на плиточника-штукатура й маляра-облицювальника в Київському будівельному училищі №27. У 2009-2010 відслужив строкову службу на Західній Україні. Демобілізувавшись, влаштувався на роботу в магазин побутової техніки.

Коли почався Майдан, В'ячеслав брав активну участь в самообороні Фастова. А з початком війни вирушив на фронт добровольцем. Згодом продовжив службу за контрактом. За участь у боях на Світлодарській дузі 2019 року був відзначений медаллю.

Після першої ротації В'ячеслав познайомився з дівчиною, яка згодом стала його дружиною і народила йому сина.

24 листопада, напередодні свого дня народження, В'ячеслав перебував на позиції під Авдіївкою. Там його смертельно поранив ворожий снайпер. Бійця екстрено евакуювали й доставили в лікарню. Але зусилля медиків виявилися марними: чоловік помер.

"Мужній, справжній патріот, енергійний хлопець, прекрасний друг, надійний, на нього завжди можна покластися", – говорили про В'ячеслава його побратими.

В'ячеслав Мінкін так і залишився невідомщеним. Вогонь у відповідь українські військові не відкривали. Чи тому, що потрібно було евакуювати пораненого побратима. Чи то через негласне розпорядження зверху "не провокувати противника на силові дії".