Блог | Перші. Як зароджувався батальйон Кульчицького

Війна - це страшно. Страшно до нестями. І для того, щоб прийняти рішення йти захищати свою країну на фронті, людині потрібна чимала мужність. Але вдвічі страшніше - йти першим. Йти в невідомість. Не розуміючи толком, що відбувається і як розгортатимуться події.

Хлопці з Майдану, що відправилися прямо з наметового містечка добровольцями в створюваний з нуля батальйон майбутньої Національної гвардії, а після - кинуті в числі перших на фронт, цією мужністю володіли у повній мірі.

Дуже багато з майданівців, що пішли в березні 2014 року в майбутній батальйон Кульчицького, воюють досі. Серед "ветеранів" підрозділу - командир 1 роти батальйону імені Кульчицького Сергій Ткаченко, який і сьогодні разом з побратимами продовжує виконувати на Донбасі поставлені завдання.

Про зародження найпершого добровольчого підрозділу, про першу зустріч з противником, труднощі початку війни і проблеми, з якими стикаються "кульчицькі" на п'ятому році протистояння з Росією, а також про те, як загинув перший командир батальйону, генерал-майор Сергій Кульчицький і як його бійці пережили смерть "Баті", СЕРГІЙ ТКАЧЕНКО розповів в інтерв'ю OBOZREVATEL .

Перша думка, що зринає в голові, коли вперше бачиш командира 1 роти батальйону імені Кульчицького Сергія Ткаченко: чому він обрав собі позивний "Гном"? Надто вже разюча різниця між уявленнями про цих низькорослих істот, що живуть в фентезі-світах - і молодим, високим, накачаним і веселим нацгвардейцем. Про це і питаю:

- Сергію, ви вже вибачте за цікавість, але - чому "Гном"?

- У всіх таке питання виникає (посміхається). Справа в тому, що в мирному житті я цікавився історичним фехтуванням і фентезі. І найбільше з фентезійного світу мені завжди подобалася раса гномів. Той же Толкієн описує гномів як веселих, працьовитих, ніколи не сумуючих сильних, але низькорослих істот. Зростом я, звісно, "не вийшов"...

А ще вони дуже люблять пиво.

Читайте: Забудьте про "Мінськ", ми відповідаємо вогнем – волонтер

- Тут теж збіг?

- Стовідсотковий! Правда, тут (на службі - Ред) я його не п'ю зовсім, та й вдома теж - все менше і менше... Відвикаєш з часом.

- Ви на війні - з першого її дня?

- Так точно.

- Виходить, ви бачили, як зароджувався батальйон? Як це було?

- Я був на Майдані. Прийшов туди після того, як побили студентів. Вже 1 грудня був на Банковій, коли там трактор їздив. Прийшов, чесно сказати, подивитися, що відбувається. Ну і побиття студентів обурило. Та й Януковича як президента я ніколи не сприймав.

Тоді здавалося: нічого зробити не можна. Але Майдан став шансом якщо не переламати ту владу, то хоча б показати їй: народ - не бидло, яке "заважає людям жити".

А потім втягнувся.

Після перемоги Революції Переваги ми вже розуміли: Росія це просто так не залишить. І коли був кинутий клич "збираємо добровольців для формування нової силової структури - Нацгвардії" - багато хлопців прямо з Майдану поїхали в Нові Петрівці.

Читайте: Україна вперше отримала потужний шанс вирватися з російської кабали - Донік

- Ви теж?

- Я - через тиждень: доліковував посічену осколками від гранати ногу.

У Петрівцях мені найбільше запам'яталися капітулянтські настрої солдатів "Барсу" і ворожість до нас із боку офіцерів Внутрішніх військ - аж до саботажу. Разів десять губилися списки, зникали наші дані, зникали флешки...

Єдиним позитивним героєм від початку, з першого дня, виявився Генерал (генерал-майор Сергій Кульчицький - Ред.). Він хотів зробити з нас відмінних солдатів - і це було видно. Спочатку не обійшлося без деяких притирок, але він дуже швидко зрозумів, чого ми хочемо і що не варто нас силою змушувати робити якісь абсолютно непотрібні речі.

- Це які?

- В армії є дуже багато непотрібного для війни, насправді. І Генерал знайшов до нас ключики, які допомогли буквально за місяць зробити з нас якщо не бойовий підрозділ, то щось схоже на батальйон, здатний вирішувати прості завдання.

- Ви розуміли, що вас готують до війни?

- Спочатку я навіть не сподівався, що ми поїдемо воювати. Хоча всі хлопці рвалися, але видно було, що відсотків 70 не служили в армії, а половина - зброї в руках ніколи не тримала. Я відслужив строчку, зброєю по життю цікавився - і бачив, що з такого "матеріалу" важко було щось зліпити.

Але за місяць підготовки випадкові люди пішли. Ті ж, хто хотів, тренувалися з потрійним зусиллям. Оскільки не менше половини хлопців мали одну, а то і кілька вищих освіт, навчання проходило швидше, ніж у 18-річних дітей після школи.

- Та й мотивовані ви були - куди тим строковикам.

- Так, мотивація була серйозна. На ній і виїжджали. Тому що особливих умінь у нас не було. Та й фізично підготовлені були далеко не всі. Але місяць фізичних тренувань і роботи зі зброєю зробили з нас щось схоже на якийсь мотострілковий підрозділ.

Читайте: "Я хотіла подарувати їм любов": зворушлива історія прийомної сім'ї зі щасливим кінцем

- А ставлення до ВВ-шників за цей місяць змінилося? Все-таки зовсім недавно ви з ними знаходилися по різні боки барикад.

- Ми розуміли, що навчити нас поводитися зі зброєю і дати якісь ази військової справи можуть тільки вони. Тим більше, що працювали з нами в той час, напевно, кращі інструктори в Україні - як з ВВ, так і з числа військових. І вони давали нам непогану, хоча, може, і застарілу трохи тактику.

Як би там не було, поводитися зі зброєю нас навчили. До кінця місяця стріляти з різних видів озброєння вміли майже все. Такий собі прискорений "курс молодого бійця". Хто забув - згадав. У кого-то приховані таланти відкрилися. Вони, можливо, були народжені воїнами - просто не бачили себе в тій армії, якою вона була останні 25 років. А вона ж була в стагнації. Її цілеспрямовано розвалювали всі ці роки.

- Закінчився місяць підготовки. Що потім?

- Потім, як не дивно, всі склали присягу. І нас відправили в Павлоград, місто на кордоні Дніпропетровської та Донецької області. Тренували на блокпостах там. Дивилися, як ми себе покажемо.

У Павлограді ми пробули два тижні. А дні за три до виїзду до нас приїхав пан Аваков - і сказав: Слов'янськ захоплений товаришем Гіркіним-Стрєлковим, міліція деморалізована, війська в стагнації. Є 1200 осіб, на яких ми можемо розраховувати... 250 з них - ви.

Читайте: Люди вели дітей за руки і плакали - очевидець обстрілу школи у Світлодарську

Пам'ятаю, я подумав тоді: а де ж армія, чисельність якої на той момент номінально становила 250 тисяч? Невже з них навіть тисячу нашкребти не змогли? Де міліція? Спецпідрозділи? "Альфа"? "Омега"?.. Де вони всі? Тому що на нас в той момент подивитися з боку - ну партизанський загін!

Як би там не було, через три дні ми виїхали в населений пункт Барвінкове. Їхали красиво. Двоповерховий автобус типу "Неоплан", а в ньому - боєприпаси, люди зі зброєю. Напхалося чоловік 70, а вихід - один.

Такою цікавою колоною з кількох "Неопланів" ми рушили на начебто вже ворожу територію. Уже в Барвінковому назустріч нам виїхали два військових "Хаммера" з важкими кулеметами. Якщо чесно, серце в п'ятки втекло тоді. Тому що ти розумієш: вийти з автобуса ти не зможеш. Не встигнеш. Важкий кулемет розкладає його за секунду. І вижити там - нереально. Особливо, зважаючи на те, що автобус нашпигований боєприпасами.

Слава богу, це виявилися наші десантники з 80-ки. Помахали один одному руками - та й роз'їхалися.

Розмістили нас в школі. І тієї ж ночі мій підрозділ (14 осіб) перекинули на блокпост вже ближче до Слов'янська. Там вже стояли десантники 95-ки.

- У вас же була зброя?

- Стрілкова. Та ще кулемет, СВД і гранатомет РПГ-7. У десантників було 3 БТР. Їх було 30 чоловік, та 2 "гайці" (працівники ДАІ - Ред.), та нас 14. Начебто нормально. 40 осіб на 3 БТРах, в часи, коли з того боку ще не було ні танків, ні артилерії, від піхоти могли відбитися спокійно.

Так що відчували ми себе нормально. До 3 години ночі, коли десантники зі своїми БТРами за 5 хвилин не зібралися і не поїхали в невідомому напрямку. Нас залишилося 14.

А під ранок прийшов наказ вантажитися в вертольоти і десантуватися біля Слов'янська.

На вертольотах до цього літав тільки я і ще один хлопець.

Перший вертоліт прилетів годин в 5 ранку. Приїхала ще одна група наших хлопців - так раділи, що політають... Завантажилися - і полетіли.

Читайте: З нами сиділи і донецькі міліціонери, і чеченські бойовики - екс-полонений "ДНР"

За ними полетів другий вертоліт.

А в третій завантажилася вже наша група. Пам'ятаю, мій кулеметник, 53-річний бізнесмен з Білої Церкви, все примовляв: Боже, як мені пощастило! Мало того, що зброю дали, так ще й на вертольоті політаю вперше в житті! І ось так от більшість раділа.

А я строчку в ВПС служив - так що у мене ентузіазму поменше було.

- Чому?

- Я відразу побачив, що на вертольоті не було теплової пастки на випадок обстрілу з ПЗРК. Не було встановлено механізму для відстрілювання. Підвісного озброєння, яке можна розмістити на Мі-8, теж не було. Це був ще один "автобус" - тільки літаючий.

Злітаємо. А всередині вертольота знаходиться бак з гасом. Пацани запитують: це ж якщо туди влучать - він вибухне? Звичайно, - відповідаю. "Так навіщо ж його всередину поставили?!" - А яка різниця, всередині він вибухне або зовні? Вертольоту-то все одно не вціліти. І екіпажу теж...

Настрій трохи підупав. А потім ми почули з кабіни пілота, як йому по рації передають "Пташка впала". Над Слов'янськом підбили другий вертоліт...

Коли всі зрозуміли, про що мова - з дверей вертольота, з бійниці за секунду стирчали всі стволи, які були на борту. І пілоту гелікоптера треба віддати належне. Він знизився настільки, що летів немає над деревами, а між ними.

- Теж страшнувато, напевно.

- Чим нижче профіль, тим пізніше тебе побачать. А значить - пізніше зможуть вистрілити. Пілот тоді прийняв рішення викинути нас за 7 км до запланованої точки.

Ми витягли з вертольота всі боєприпаси, їжу, воду - і зрозуміли, що все це не заберемо. Почали вирішувати, що залишити. Те, що боєприпаси не залишаємо, було зрозуміло відразу. Та й без води довше 3 днів не протягнеш. Так що взяли воду. І маршем пройшли ці 7 км.

Вийшли на міст в селі Андріївка. Там зустрілися з 1 батальйоном 95 бригади під командуванням покійного вже Тараса Сеника. Там були і наші хлопці, що летіли першим бортом.

Читайте: Коли почнеться "велика війна", ми повернемося на фронт - екс-бранець "ДНР"

- А що сталося з тими, хто летів в підбитому вертольоті?

- Вони висадилися в іншому місці. Насправді, збиті були вертольоти вже після того, як вони людей висадили. Там тільки екіпажі були... Один пілот начебто був поранений серйозно. У полон потрапив. А другий примудрився дотягти підбиту машину до нейтральній території - і врятувався.

- "Жвавенько" так для вас війна починалася ...

- Більш ніж... Я навіть в страшному сні уявити не міг, що після місяця підготовки підрозділ, щойно сформований з людей, далеких від армії, потрапить в таке...

- Серед вас хіба не було військових?

- Було пару чоловік. Але вони навіть не зізнавалися, що вони офіцери. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Розуміли: доведеться командувати і відповідати за життя бійців, за виконання поставлених завдань.

Так що командував нами солдат, який навіть не служив до цього. Але він відмінно впорався тоді. Навряд чи хто зміг би краще. Людина користувалася повагою, та й природна кмітливість допомогла вижити.

Там, на мосту, ми вперше зустрілися з противником.

Далі буде…