"Перемога буде наша. Неодмінно!" Історія добровольця — грози терористів на Донбасі

'Перемога буде наша. Неодмінно!' Історія добровольця — грози терористів на Донбасі

Він пішов на війну добровольцем — ще влітку 2014-го. За ці роки став одним із найкращих аеророзвідників і коригувальників у зоні ООС.

Підбиті склади боєприпасів противника, підірвана техніка, десятки відмінусованих ворогів і тверде бажання повернутися додому тільки після повної і беззастережної перемоги України у війні за свою Незалежність — це все про нього.

Зараз він потребує допомоги. Багато сотень годин керування безпілотним літальним апаратом і постійна напруга вдарили по найважливішому для аеророзвідника: по очах. І якщо найближчим часом не зробити операцію із заміни кришталиків — про війну йому доведеться забути.

Відео дня

Через специфіку своєї діяльності, він попросив не називати ні його імені, ні позивного. Але погодився розповісти про свою війну, деякі з проведених операцій і про те, чому насправді Україні доводиться протистояти на Донбасі.

Про війну

На війну я потрапив просто з Майдану. З нашою 8-ю афганською сотнею. У червні ми під Слов'янськ групою виїздили. Але справжня війна для мене почалася, коли я в "Айдар" прийшов. 28 липня ми заїхали у Половинкине — і понеслося: Червоний Яр, Вергунський роз'їзд, оточення у Новосвітлівці, Луганський аеропорт...

"Перемога буде наша!" Історія добровольця — грози терористів на Донбасі

Відвоював з "Айдаром" близько року. На той час це був такий напівпартизанський підрозділ. Щоправда, тоді ж головне було — щоб зброя була, та воювати давали. Ось ми і воювали.

А коли "Айдар" з передка відвели, частина хлопців у районі Золотого були, а ми з кількома товаришами поїхали в Донецький аеропорт, у Піски... А далі я пішов в УДА, заїхав у Широкине, Водяне — і так до цього дня там і перебуваю . Хоча вже й не у тому підрозділі, що спочатку.

Про роботу на війні

Основна моя робота — коригування та аеророзвідка. Я або з квадрокоптера, або просто виповзав кудись і візуально коригував. Зараз — складніше. За "Мінськими угодами" працювати артою заборонено. Та й безпілотники — під забороною. А Україна угоди виконує.

Насправді до війни у мене була абсолютно мирна професія. Щоправда, за радянських часів я в Афгані служив, так що якісь початкові навички у мене були. З них і починав. А далі — не знаю, чи то серце, чи то досвід життєвий у пригоді став — але швидко навчився всьому, що треба.

Зараз війна не така, як за часів СРСР. "Ура! Вперед!" вже не проходить. Ця війна — вона швидко вчить одному: думати. Думати, вираховувати, прораховувати.

Тут дуже швидко розумієш: краще зробити три точкових постріли, ніж по 100 штук снарядів навалювати та поля переорювати. Бо три снаряди, випущені з розумом, можуть ворогу набагато більше шкоди завдати.

Про знайомство з безпілотниками

Уперше безпілотник я побачив, коли ми у Новосвітлівці були, під Луганським аеропортом. Туди приїхав засновник цього напрямку генерал-лейтенант Андрій Таранов, який у 2016 році загинув (український військовий, заступник Глави Адміністрації президента, загинув 18 вересня 2016 року внаслідок зіткнення гідроцикла, яким він керував, з вантажною баржею в районі Гаванського мосту у Києві. — Ред.). Він до нас до Новосвітлівки приїхав з квадрокоптером.

Я побачив його роботу. І зациклився на цій темі. Настільки, що дуже скоро почав літати сам.

Мені цього дійсно хотілося. Крім того, саме у аеророзвідці я побачив можливість бути максимально ефективним. Річ у тім, що у мене є деякі фізичні вади. Одну ногу перебив ще до війни: все життя займався парашутним спортом. А другу зламав уже на війні. На "Дєрзкой" (висота в районі Широкиного, довгий час контролювалася бойовиками "ДНР", нещодавно була зайнята українськими морськими піхотинцями. — Ред.).

Висота "Дєрзкая"

Ми тоді з Душманом там були (Володимир Галаган, боєць батальйону "Аратта" Української добровольчої армії. 14 червня 2018 помер від важкої форми раку хребта. — Ред.). Це було на старий новий рік, 14 січня. Ми з ним пішли під "Дєрзкую", полазити, розвідати, що там і як.

Володимир Галаган, Народний герой України

Йдемо — і тут у мене таке відчуття, що на мене хтось дивиться. Сильне таке... А там такий ніби як "апендицит" — сепари з обох боків. Я Душману і кажу: здається, нас засікли. За моєю командою — бігом і стрибаємо!.. І ми з розгону стрибаємо з ним у старі окопи. Він нормально застрибнув, а я скочив у те місце, де раніше бліндаж був — і приземлився на величезну замерзлу грудку землі. Потрапив якраз п'ятою. Почув, як вона тріснула. Біль — неймовірний. Я періодично свідомість втрачав.

Проповз метрів 50 — і вирубався. Хвилин за двадцять ми вибралися від цього окопу за горбок і далі поповзли. А по тому місцю, куди ми стрибнули, АГС почав працювати. Недарма моя чуйка спрацювала. Вони просто чекали, поки ми на відкриту місцевість висунемося...

Коли я відключався тоді, Душман мене намагався тягнути. Він уже тоді худий-худий був. Уже рак мав. І щось у нього тоді з хребтом сталося. Хребці зсунулись... Я вже пізніше про це дізнався, коли він в одному інтерв'ю розповідав про той випадок. Дзвонив йому, лаявся — навіщо, мовляв, тягнув...

Про близькість смерті

Ще в "Айдарі", коли у Новосвітлівці були, помітив дивну штуку: чим жорсткіше тебе криють, тим воно... цікавіше. На війні дуже швидко вчишся за звуком виходу снаряду визначати, на цю вулицю він прилетить, чи все ж таки на сусідню. Це долі секунди — але їх вистачає, щоб зрозуміти, куди воно летить.

І чим жорсткіший бій, тим менший страх. Ніби як друге дихання якесь відкривається.

Чи страшно? Страшно. Чомусь — лише на початку. Коли чуєш перший снаряд і у голові крутиться думка: куди ж він ляже?.. А коли вже починають сипати — стає якось байдуже.

Коли ми у Новосвітлівці були і зайшли псковські десантники — на День Незалежності нас жорстко крили. "Гради" з території Росії працювали. І ми засікли, що від моменту спалаху до прильоту минає 17 секунд. Спочатку побачили спалахи і відразу у —льох стрибали. А потім — вже так: куримо ще секунд 5 — і потихеньку пішли.

Бувало страшно. Дуже страшно. Ні з того, ні з сього. А взагалі от скільки був під обстрілом — іноді мозок дивовижні речі видає. Лежиш, буває, на землі, над тобою пекло, а ти уявляєш розрив снаряду у тривимірній проекції. Як осколки розлітаються і пові-і-і-ільно над тобою летять... Я сам цього не бачу — але картинка ця перед очима стоїть.

Вичитав колись у якійсь розумній книжці, що осколок після розриву "граду" летить не вище 12 см від землі. Пам'ятаю, в тій самій Новосвітлівці шукав бордюр, міряв — підходить, можна сховатися.

Напевно, це все — від страху. Бо ж він все одно є. І щоб абстрагуватися, щоб не з'їхати з глузду — починаєш думати.

Наслідки боїв за Новосвітлівка 28-29 серпня 2014 року

Я коли на машині по передку їжджу — не надто часто, але буває, що по мені стріляють. Заспокоюю себе тим, що ось ми, наприклад, знаємо, що в таке-то місце приїздить сепарська машина, ми це місце пристрілюємо — а я потім лежу і чекаю, коли вона приїде. А за моєю командою туди потім стріляють наші. Так ось, якщо раптом машина не доїхала до пристріляного місця, або починає рух, а ми намагаємося стріляти навздогін — це безглуздо. Неможливо влучити по машині, що їде — хіба що випадково. Так ось, коли я їду, коли по мені стріляють — я думаю: а у нас же школа одна. Отже, лише випадково можна щось зловити. А так щоб розрахувати всю цю траєкторію — це дуже складно. І це знання заспокоює.

Про найскладніший період на війні

Де було найскладніше? Напевно, у Новосвітлівці. У них була дуже велика перевага — і під Новосвітлівкою, і під Хрящуватим. І у техніці, і у живій силі. Вони нас артою там крили цілодобово, не перестаючи, зі світанку і до заходу працювали.

У результаті ми пішли звідти. Бо підтримки військ не було. А "Айдар" — це ж банда була тоді, у хорошому сенсі цього слова. Штурмовики. Зайшли, зачистили, пішли. Була б команда — ми і в Луганськ пішли б. Тоді ж залишалося чи то 12, чи то 14 км, щоб кільце навколо Луганська замкнути. Але — не було команди.

Ми і на Краснодон збиралися. Михнюк покійний казав: йдемо на Краснодон. Плани були — ого-го. Підтримки не було.

А вони на той час серйозні сили висунули. "Гради" цілодобово працювали. Так крили — мамо не сумуй. Бувало, поспати нормально не виходило. І ти, як ховрах, нірку собі виривав, залазив туди, броником зверху накривався... Підняв броник, визирнув, покурив — і назад...

Ось там було дуже страшно.

Хоча були у нас і такі герої, які із ЗУшкою на танк виходили, на сепарський. Я би на таке не зважився.

А наш Вовка Сакун — пішов. Я з ним тоді не поїхав. Ми до цього з ним виїздили, сепарську базу підпалили. Кажу: все, їдемо. А він: постривай, зараз короб перезаряджу, давай ще... Я наполіг. І щойно ми з ним на КрАЗі сепарському трофейному від'їжджаємо — а туди міни лягають...

І коли він запропонував іти на танк — я чесно зізнався: за кермо не сяду. Боюсь.

А вони поїхали. І один танк дійсно підбили. Але з'ясувалося, що танків було два — і другий поцілив у наш КрАЗ. Вони вже їхали, він навздогін пальнув — влучив у кузов, де колесо запасне висіло. Вони повилітали всі. Але живі залишилися.

І так же завжди. Виходить група з 4-5 осіб до сепарів. Завжди є хтось, хто боїться. І ніби як гальмує інших. І завжди є один відчайдух, який вічно десь блукає і виходить останнім. І це добре — що хтось наполягає "давайте швидше", а комусь хочеться ще повоювати. Так баланс певний зберігається. Бо були б усі без винятку героями — їх же звідти не витягнеш. А пацани все ж таки повинні усвідомлювати, що якщо щось трапиться — їх же підуть визволяти. А отже — можуть бути жертви, яких можна було уникнути.

Про найвдаліші операції

Була у нас велика операція якось восени. Понад 10 "200-х" у сепарів. Я тоді наостанок двох поцілив. У машині. Двоє сепарів зрозуміли, що над ними літають, бомблять — заїхали під дерево і сидять у машині. А я бомбочку кинув. Вона влучає у лобове скло. А воно — зі сталініту (загартоване скло. — Ред.), Розлетілося на скельця... У них самі — черепи залишилися. Ми потім перехоплення слухали, сепари кажуть: приїхали забирати, тіла нормальні — і черепи голі...

Тоді, звісно, добре попрацювали. Хлопці зайшли, замінували. А я сепарів квардриком дражнив. Вони як мавпи повилазили — і давай по ньому стріляти. А наші снайпери з тилу працювали. БТР підірвали. Ось тоді чітко було. Баланс. Не було ні відчайдухів, ні боягузів — як єдина машина спрацювали. Я, правда, тоді квадрик втратив. На пів метра над землею літав — як бритва...

Вдале коригування було, наприклад, у позаминулому році, коли ми намагалися беху підбити в районі Саханки — а разом із нею у склад БК влучили. Там добу все палало. Розкішне фаєр-шоу вийшло. Це, насамперед, заслуга мінометників-морпіхів. Але я коригував, тож можу сказати, що теж до цього причетний.

Іноді це просто везіння. Я якось літав-літав — і нічого. Сепари поховалися. Треба відлітати. І перед відльотом я скидаю ВОГ у посадку — і починаю відходити. З'ясувалося, там два склади БК було. Теж непогано горіло.

Або ось є у мене відео, як я сепару просто у лоба влучив.

Про це навіть у фільмі НТВ "Донбаський синдром" згадували. Із 40 хвилин цілих чотири мені присвятили. Показували, як йому в лоб прилетіло — але, мабуть, черкнуло просто, бо снаряд не розірвався. А потім сам снаряд показали. А я на кожному пишу "SRAKA вам РАША". Ох, у них тоді підгоряло від цього напису...

"Перемога буде наша!" Історія добровольця — грози терористів на Донбасі
Про реакцію з того боку

Дуже втішно слухати радіоперехоплення, коли сепари панікують: "вони кладуть просто в окопи, валіть!". У мене є відео, як вони тікають. Кидають позиції — і тупо біжать натовпом.

Пару разів вони мене вираховували. Але мені щастить. Бо ось зайде якийсь їхній підрозділ, і за деякий час вони вже налаштуються на мене, починають вираховувати. А потім — ротація у них. Повністю змінюються. І все — з початку.

Знаю, що вони мене "Літуном" прозвали. Полювання розпочинали. Є перехоплення, що вони мене засікти намагалися. По квадрику не стріляли — виїздили спостерігачі, чекали, куди ж я сяду, щоб потім накрити. Але я ж теж не дурень — знаю, як заплутати. Тому і кажу: війна — вона змушує мислити. Це як шахова партія: не будеш думати — програєш.

Про гібридну війну

Я був у Афгані. І знаєте, те, що було там, і те, що відбувається сьогодні на Донбасі — це абсолютно дві різні війни. В Афгані з одного боку була вся міць СРСР, який тиснув артою, технікою — і з іншого партизани бігали. Ось те, що там було — можна було назвати АТО.

А тут — війна. Справжня, нехай і не така, як Друга світова. Гібридна війна — це дуже точне визначення.

Тому що, буває, навіть з нашими бійцями починаєш розмовляти — і раптом чуєш: "я думав, ця війна швидко закінчиться, ось і пішов в армію. Бо зарплата хороша. А тут — воювати змушують". І ти це слухаєш — і дивуєшся: це ж треба, як йому мізки прополоскали...

Я у молодості служив у 61-й бригаді морської піхоти на півночі Росії. Пам'ятаю, як тоді, в радянські часи, нас готували вмирати. Замполіти, коли ми на бойову виходили, на кораблі вантажилися, розповідали, що ми — еліта... І ми ж реально готові були загинути. Я пам'ятаю ці думки. Всі хотіли подвиг здійснити...

Зараз — усе навпаки. Зараз треба вижити. Для України. Не померти, а залишитися живим і встигнути щось зробити.

Хоча для деяких завдання "вижити" пріоритетне саме собою. Тому і доводиться часом чути: "ось, ви приїхали сюди, зараз постріляєте, війну розв'яжете — а нам потім воювати...".

Не думаю, що війна найближчими роками закінчиться. Швидше буде заморожений конфлікт. Про Крим взагалі надовго можна не те що забути, але поки навіть не намагатися повертати. Нам би на Донбасі закінчити. А воювати і там, і там — поки нам силоньки не вистачить. Особливо з такою пропагандою, яка навіть тут, в Україні, буйним цвітом цвіте. Мені здається, у нас відсотків 20 — навіть не сепари, а... Не знаю, тільки матюки на думку спадають — для тієї сірої маси, яка дозволяє собі говорити "коли ви вже там навоюєтеся?".

Про проблеми зі здоров'ям

Що щось не так, почав помічати півтора року тому. У мене почали дуже сильно сльозитися очі. Коли напружую зір (а з моєю роботою це неминуче) — ніби пелена перед очима. Довелося на окуляри переходити, хоча до цього взагалі не знав, що це таке.

Допомагало мало, чесно скажу. До того ж як тільки обстріл — я ж падаю в окоп. І які б окуляри не були — вони ламаються. Затираються. Волонтери вже змучилися мені їх купувати...

За ці півтора року з 0,75 я дійшов до 3,5 одиниць. Такий ось стрибок.

Коли ігнорувати проблему стало неможливо — я пішов до лікарів. Вони сказали: треба міняти кришталики. Можна у державному госпіталі за 25 тисяч (сама операція безкоштовна). Але мене попередили: це найдешевші кришталики, наскільки допоможуть — незрозуміло. І процес реабілітації буде довгий. А я не можу собі дозволити довгої реабілітації. Тут на день-два виїдеш — і вже хлопці дзвонять: повертайся, є робота...

Включали мене у програму, коли канадці мали приїхати — вони так і не приїхали.

В Одеському госпіталі лікарі мені говорили, що найкраще — піти на операцію у приватній клініці. Але там ціна питання — 70 тисяч гривень. Я намагаюся зібрати ці гроші, але поки не дуже виходить. До того ж ніхто не дає гарантій, що поки я буду цю суму збирати, ціна не зросте...

Зір продовжує падати. Для життя, для побуту мені вистачить. А для роботи — ні.

Уже зараз, навіть коли за кермом їжджу в сутінках і починаю придивлятися — сльози течуть градом, я просто нічого не бачу. І нічого не можу з цим зробити. А мені ж треба не просто бачити, а ще й дистанції відміряти, поправку давати... Мені вже важко на око визначати. Кажу: недоліт 20 м — а воно ж у горизонті, важко визначити. Поки викручуюся на досвіді — по камінцях, гілках, деревах.

Про перемогу

Якщо вийде врятувати очі, на війні буду, поки вона не закінчиться. Раніше ж як з війни поверталися? Або з перемогою, або вбитого привозили. Зі щитом чи на щиті. Третього не дано. Ось якщо я зараз додому приїду — і що? Ми перемогли? Чи програли?..

А так — дають працювати — і добре. Роблю, що можу.

У гібридній війні і перемога буде неординарна якась. Але вона однозначно буде наша. Занадто багато ми віддали за ці роки, щоб дозволити собі зазнати поразки.

Про загиблих побратимів

Зізнаюся чесно: у 2004 році я підтримував Януковича. Навіть був одним із його представників в одній із західних областей. На виборах всі три тури відпрацював. І ніколи цього не приховував.

Коли ж у 2013-му почався Майдан — я вже 3 грудня був там. Думав, приїду, подивлюся — і поїду. Приїхав. І — лишився аж донині.

На Майдані познайомився з Андрієм Марунчаком, який на мене дуже сильно вплинув. Теж колишній афганець. Тільки я ось у Бога не вірив, а він дуже віруючий був. Постійно ми з ним дискутували. Він все повторював: ну, москалю, закінчимо Майдан — будеш у мене в церкву ходити. Я за твоє виховання візьмуся...

Загинув він. У Новосвітлівці. В "Айдарі" був ...

Багато за ці роки полягло. Мені ось тільки щастить — якось так виходить, що я не бачу, як побратими гинуть. Михнюк ось тільки з афганської сотні — на моїх очах... Я вийшов за паркан — і тут свист: приліт. Повертаюсь — міна...

За них за всіх треба помститися. Обов'язково. Що ми і робимо.

Якщо ви бажаєте і маєте можливість допомогти бійцю зібрати необхідні для проведення операції 70 тисяч гривень (на час публікації зібрано трохи більше 6 тисяч гривень) можете це зробити, перерахувавши будь-яку суму на карту ПриватБанку: 4149 6293 9226 1152.