Блог | Москва вже в Маріуполі
Коли побачила у Фейсбуці фото працюючого на п’ятому році війни у прифронтовому Маріуполі кафе "Москва" - спершу не повірила власним очам. Але ж ось вони – фотки досить посереднього на вигляд закладу, який, між іншим, не гидують (судячи з тих же фото) відвідувати мешканці міста. Міста, що досі зализує рани після обстрілу мікрорайону "Східний" у січні 2015-го російськими "Градами". Керували яким, цілком імовірно, "гості" з тієї самої Москви. Міста, яке досі засинає і прокидається під канонаду вибухів на східному фронті російсько-української війни.
Але вже за пару хвилин "переварювання" самого факту існування десь у воюючій країні людей, які вважають за можливе і доцільне називати свій заклад на честь столиці країни-агресора, і тим більше – людей, які несуть у подібний заклад свої гроші – приходить усвідомлення, що нічого несподіваного насправді в цьому немає.
Читайте: Тата тримають у крихітній і темній камері – донька українського в'язня Кремля
Чому би і не існувати в Маріуполі кафе "Москва", якщо всі роки війни ледь не з кожного, навіть невеличкого містечка Донбасу щодня ганяють маршрутки на Ростов-на-Дону, Краснодар, ту ж Москву чи Пітер?
Якщо на автостанції у Костянтинівці вам запропонують з десяток варіантів дістатися "запорєбріка" і жодного – доїхати до Києва? Якщо навіть у самому Києві всі стовпи і навіть дошки оголошень у вагонах метро послужливо пропонують "щоденні рейси у Крим"?
Чи так вже несподівана поява кафе "Москва" у Маріуполі, якщо у столиці України так довго перейменовували Московський проспект, але так і не зібралися перейменувати Московські вулиці, яких тільки у Києві є аж дві, а по Україні – 11? І це – тільки у великих містах. Скільки їх позалишалося досі у малих містечках і селах – не скаже, напевно, ніхто.
Ми так любимо ганити владу за начебто небажання визнати, що на Донбасі іде війна, а не АТО, ООС чи ще щось. Ми голосно обурюємося "глибокій стурбованості" Європи подіями на сході нашої країни. Ми з готовністю перепощуємо у соцмережах звинувачення на адресу керівників держави у небажанні закінчувати війну через власні меркантильні інтереси.
Але, як виявляється, далеко не всі ми готові відмовитися від походів в умовне кафе "Москва", бо там дешевша чи смачніша кава.
Ми ковтаємо постійні скандали навколо агресивного неприйняття української мови у окремих закладах сфери обслуговування чи торгівлі – бо там дешевше, ближче додому чи й просто "українці – толерантна нація". Ми не збираємося відмовлятися від звичних поїздок на відпочинок в окупований Крим – бо "ми так робили завжди", від походів на концерти російських "зірок" - бо "мистецтво вище політики", і обурюємося спробам заборонити трансляцію Чемпіонату світу з футболу з Росії – бо "це ж просто спорт!"…
Дуже часто ми навіть не можемо спромогтися замінити табличку з назвою вулиці на своєму будинку після декомунізації – і поки наші сусіди живуть на вулиці Сонячній, ми продовжуємо животіти на Радянській, хоча будинки наші знаходяться поруч…
Звісно, можна піти і облити фарбою вивіску маріупольської "Москви". Можна набити морду перевізнику, який ганяє на Ростов і назад з Краматорська. Але поки ми не наведемо ладу у власних головах – загрозлива тінь "руского міра" невідступно супроводжуватиме нас. Як би ми не намагалися від неї втекти.
