Відео дня
Про аварію на ЧАЕС, брехню у серіалі "Чорнобиль" і як це – бути у 200 метрах від пекла. Інтерв'ю з льотчиком-ліквідатором
Напередодні чергової річниці Чорнобильської катастрофи ObozTV поговорив зі штурманом вертольоту, одним із членів екіпажів, які першими вилетіли на ліквідацію пожежі на Чорнобильській АЕС – Андрієм Мізьком.
Ліквідатор поділився подробицями тієї неймовірної операції, розповів про те, що насправді відбувалося на висоті 200 метрів від палаючого реактора четвертого енергоблоку і пояснив, у чому автори серіалу "Чорнобиль" погрішили проти істини (проскрольте до кінця сторінки, щоб подивитися відео).
– За яких обставин ви опинилися на ЧАЕС?
– Тоді я був лейтенантом Військово-повітряних Сил іще Радянського Союзу, моя військова частина була під Виборгом, Ленінградський військовий округ. З 13-го по 27 квітня 1986 року наша ескадрилья перебувала в місті Судак у Криму. Ми проходили підготовку у спеціальному центрі виживання льотного складу для того, щоб восени вийти в Афганістан.
27 квітня вранці, коли ми мали повертатися до своєї військової частини, по телевізору почули інформацію про те, що в Чорнобилі щось трапилося, щось вибухнуло.
На той час ніхто не розумів, що відбувалося насправді, і яка ціна цього всього. Ми повернулися до своєї військової частини. А коли 30 квітня весь наш полк підняли по тривозі, ми зрозуміли, що там справді щось серйозне.
До вильоту готувалися дві ескадрильї Мі-6 і дві ескадрильї Мі-8, але згодом прийшла телеграма зі штабу округу ВПС про те, щоб відрядити до міста Чернігів 8 екіпажів вертольотів Мі-6, які мають допуски до виконання польотів із вантажем на зовнішній підвісці. Зазвичай це льотний склад першого-другого класу, бо польоти з вантажем на зовнішній підвісці – це складний вид польотів.
Полк, який базувався в Олександрії, був ближче за всіх до епіцентру подій, тому його підняли першим. З 27 квітня по 3 травня вони працювали на реактор – кидали пісок, доломіт, свинець. Далі, з 3 травня, ми прийняли їхні борти і продовжували на них працювати.
Ми виконували, може, більш розширені завдання, ніж перші Олександрійські екіпажі. Їхнє завдання було – суто польоти на реактор. Наше завдання було – перевезення різних вантажів і доставка їх у 30-кілометрову зону, а також безпосередньо польоти на реактор.
– Скільки років вам тоді було?
– 26.
– 27 квітня ви вперше почули про те, що трапилося у Чорнобилі. У цей період – між 27 квітня та 3 травня – що ви чули про трагедію?
– Особливо думати було нічого. Ми готувалися туди відбути. Перед строєм зачитали списки екіпажів, які туди летітимуть. Це була збірна з двох ескадрилій, найбільш підготовлений льотний склад.
Нам сказали: "Ви, хлопці, туди ненадовго, буквально дні на три, відбомбитеся на реактор – і додому". Але виявилося не 3 дні, а 22 дні, поки нас не замінили інші екіпажі.
– Ви запитували, що вас там чекає, наскільки ймовірним є те, що можете загинути? Які запитання у вас виникали до людей, що вас посилали на реактор?
– Я відповім дуже просто. Ми люди військові, ми офіцери, ми складали присягу. У нас стояло завдання, і ми мали його виконувати. Причому виконували ми його чесно, розуміючи, що за нашою спиною – наші рідні і близькі, і вся Україна. А виявилося, не тільки Україна, але і вся Європа.
Звісно, ми знали, що небезпечно, ми ж дорослі люди, ми професійні військові з вищою освітою. Але небезпека була на другому плані. Головне було – виконати те завдання, яке нам поставили.
– На той час у вас була дівчина, дружина?
– Так, я був одружений, моєму синові був рік.
– Як ви сказали дружині, що вас відправляють до Чорнобиля?
– Коли я відбував, дружина була вдома. Вона знала, що ми летимо. Але я трохи повернуся назад і розповім фрагмент тієї історії. Якщо перший тиждень там ми були на аеродромі майже безвилазно, без вихідних, потім екіпажу почали давати вихідний. Можна було вийти до Чернігова, до міста, зателефонувати додому. Тоді ж не було мобільних телефонів.
Я прийшов на пошту і подзвонив мамі. І хвилин 10 вона розповідала мені, що трапилося. Вона знала, що на той час я служив під Виборгом. Я слухав, а потім сказав: "Мамо, ну, я, взагалі-то, тут недалеко, у 150 кілометрах".
Вона – пауза. А потім каже: "Ти що, там?" Я кажу: "Ну так". Знову пауза. А потім: "Ну хтось повинен це робити".
Моїй мамі зараз 80 років, і після показу американського серіалу "Чорнобиль" я вперше її запитав: "Мамо, а ти пам'ятаєш, я тобі дзвонив звідти?" Вона каже: "Ну звісно пам'ятаю. Звичайно, я хвилювалася, переживала".
Але вона у мене жінка мужня і стійка по життю завжди була і є.
– Якою була реакція дружини?
– Взагалі ми не говорили, куди ми летимо. Летимо у відрядження – і все. Ніхто особливо не розповідав. У нас навіть жарти були – в авіації без цього ніяк. Хто летить – скажіть дружинам, нехай вам мішечки свинцеві шиють нижче, щоб берегти (сміється). Вдома навряд чи хтось щось говорив дружинам.
Всі запитують: які враження.
Звісно, враження залишив найперший виліт на реактор. Але це, напевно, природно. Чому?
Основне орієнтування в армійській авіації – візуальне. Ти летиш і бачиш. Якщо літак піднімається на 10 тисяч, це занадто високо, дивитися внизу нема чого. Тим більше над хмарами. Але зазвичай коли ми летимо, нам усе видно: життя, люди, машини, природа, птахи, тварини...
Ми кидали свинець – звичайний мисливський дріб по 10 кілограмів, які продавалися в мисливських магазинах. З усього Союзу його туди звезли літаками. Злітали на висоті 200 метрів, підлітали до містечка Прип'ять. І ось це перше враження, коли дивишся вниз: життя нібито є, а його немає.
З повітря Прип'ять – дуже гарне містечко. На той час воно було молоде, населення було 50 тисяч, з них 17 тисяч – діти. Здебільшого це сім'ї людей, які обслуговували АЕС.
Підлітаєш – білизна на балконах колихається на вітрі. Людям сказали: три дні – і ви повернетеся, тому ніхто нічого не брав із собою, тільки документи. Немає ні людей, ні тварин, все порожнє, покинуте. Досі у мене в пам'яті жовті Жигулі першої моделі – кинуті, з відчиненими дверцятами...
Ця обстановка трошки давила психологічно. Перший виліт був неприємний своїми відчуттями.
При підльоті ми зв'язувалися з керівником польотів, який перебував на даху готелю у Прип'яті, запитували вихід на бойовий курс.
– Пам'ятаєте той епізод із серіалу "Чорнобиль", коли вертольоти піднімаються над реактором, і їм кажуть: не підлітайте у зону 1 кілометра, бо втратиться радіозв'язок. Але якщо не підлітати ближче, вони не могли б загасити пожежу. І в цей час один із вертольотів втрачає зв'язок із іншими, падає і розбивається. Наскільки цей епізод списаний із реальності?
– Це неправда. Бо в перших вильотах ніхто не загинув. Цей вертоліт Мі-8, капітан Воробйов там був командиром екіпажу, з Олександрійського полку – вони впали 2 жовтня, коли йшли роботи із встановлення та закриття саркофага.
– Чому впав вертоліт?
- За попередніми даними, тоді була дуже ясна сонячна погода, сонце сліпило очі екіпажу, і при підльоті вони не помітили, наскільки близько підлетіли до розпірок, до тросів, і зачепили їх лопатю.
Звісно, все трапилося миттєво.
– Ви летіли просто над реактором. Що це було?
– Ми йшли на висоті 200 метрів, бо труба була – 170. Це чисто з метою безпеки. Якби труба була 30 метрів, то ми б летіли на 50 метрах, щоб кинути точніше.
Там не було нічого незвичайного. Звичайний кратер, як ми його називаємо, що вибухнув, вивернутий. Дошки, цегла. Коли ми пролітали, був невеликий димок. Але навряд чи від вогню – може, від випаровування.
Ми здійснювали скидання і йшли за трубу ліворуч, на майданчик, розташований у 12 кілометрах від реактора. Виходила карусель із вертольотів. Інтервал у нас був 2-3 хвилини.
Коли ми повернулися в частину, нас відразу відправили в госпіталь – не дали побути з родиною. Два тижні ми були там, туди приїздили фахівці з Інституту ядерної фізики, нас всіх заміряли, обміряли, робили аналізи...
Я почуваюся здоровою людиною, але це не означає, що я здоровий. Я не знаю серед ліквідаторів здорових людей. Наведу простий приклад: хлопці, які вантажили нас – це ті так звані партизани, яких згідно з режимом воєнного часу практично хапали вночі з квартир – і вперед, туди.
Якщо ми прилітали і могли прийняти душ, поспати хоча б 5-6 годин, то вони перебували на майданчику у 15 кілометрах від реактора, жили там, спали, їли, пили.
Коли вони нас завантажували, ми спочатку зависали, працювали гвинти, лопаті, піднімався пил – і вони всім цим дихали. Їх було близько 500 осіб, зараз вже половини людей немає на чолі з командиром батальйону.
– Коли у вас почалися перші проблеми зі здоров'ям?
– Я дуже добре це пам'ятаю. Через 5 років. У 1991 році у мене пішли перші симптоми, почалися спазми судин. Але треба було ще літати і літати, тому я не скаржився.
Я сказав про це лікарю, він мене направив у госпіталь авіації та космонавтики в Іркутськ. Я пройшов комісію, начебто нічого особливого у мене не знайшли.
Я політав ще 3 роки, а у 1994 році мене списали з польотів. Я залишився в армії начальником штабу, прослужив ще кілька років. Потім мене списали повністю.
А далі пішли конкретні проблеми, як і у багатьох моїх друзів.
Після серіалу "Чорнобиль" у нас в країні трошки по-іншому почали ставитися до чорнобильців, але коли знають, що ти справжній. Та скажу чесно: ми особливо ніде не говоримо, що ми вертолітники і літали на реактор. Бо, якщо хтось це чує, махає рукою і каже: "Та що ви розповідаєте! Їх уже живих нікого немає".