Маруся Звіробій: нормальні люди не підуть захищати Україну

Волонтерка Маруся Звіробій вважає себе не жінкою, а військовослужбовцем – доки триває війна. На фронті вона навчилася сприймати небезпеку нормально. Ба більше – радіти з неї.

Відео дня

Найбільше вона цінує свободу і не має жодних "меж страху". Вона готова боротися проти залякування людей і перетворення їх на рабів. Про це Звіробій розповіла в авторській програмі Христини Бондаренко Христя Talk на каналі Редакція OBOZREVATEL в YouTube (проскрольте донизу, щоб подивитися прем’єру програми).

– Ви почали навчати добровольців, які потім йшли від "Правого сектора"…

– Ні, це була військова підготовка для всіх охочих. Там були і хлопці, які йшли добровольцями на війну, і хлопці, які збиралися йти в Збройні сили на контракт.

У 2014 році в ЗСУ, окрім перебоїв із постачанням всього, були і проблеми з підготовкою бійців. Тому часто вони самі шукали якісь курси чи якісь вишколи, де можна трохи підготуватися до війни, оскільки в зону бойових дій вони потрапляли дуже швидко.

Ми знайшли спеціалістів із основних військових дисциплін, і вони навчали на нашому полігоні. Завдання було – максимум практики і тільки основне.

– Але ви за освітою журналіст.

– Я підприємець, вмію організовувати процеси. Як казали мої бійці, я можу організувати "будь-яку бійку". Організувати полігон не було складно для людини, в якої є організаторські здібності.

До війни я працювала з інформаційними технологіями, і це так само допомогло мені і створити, і навчати, і знайти особовий склад інструкторів в інтернеті.

– Ви кардинально змінили своє життя. Не сумуєте за попереднім?

– По-перше, я не пам’ятаю попереднього. По-друге, на війні у вас зовсім змінюється психіка. Ви максимально виходите з зони комфорту й потрапляєте в зону небезпеки. У зоні небезпеки ви не можете постійно перебувати у стресі. Ти просто збожеволієш, якщо не знайдеш способу розслабитися. Тому хлопці постійно шуткують.

Ми в окопах йдемо, нас засікли, і по нас починають стріляти. Ми бігом до бліндажів, і в нас між собою одразу починається тролінг. Це захисна реакція психіки. Я собі думаю так: ну, якщо нас грохнуть, чого сумувати?

Коли ти починаєш сприймати зону небезпеки нормально – все, ти змінився. Це вже назавжди. На гражданці цього буде важко позбутися.

Найкращий настрій в мене – коли я в зоні небезпеки або коли їду мінними полями за кермом по зритих дорогах…

– Тому що адреналін?

– Це захисна реакція – будь-яку небезпеку сприймати як позитив. Але це не завжди так. Бо буває така небезпека, що тебе вкриє і потім будуть лікувати від зовсім інших емоцій.

– Що відбувається потім тут?

– Там у тебе виробилася прив’язка: небезпека – позитивні емоції.

І тут хлопці просто починають шукати собі небезпечні ситуації. Вони звикли, як в тому жити, вони знають, як у тому жити. Як жити, коли всього цього немає? Тут починається злам. І від цього дуже важко лікувати.

– Як ви лікували це?

– Я поки що не вилікувала.

– Тобто вся ця історія з Зеленським може бути якось пов’язана з цим?

– Можливо. Я розповім.

У 2018 році в мене дуже сильно посипалося здоров’я. М’яко кажучи, з неідеальним здоров’ям я пішла на війну, і до 2018 року мене просто винесли в лікарню – 6 виразок, страшні болі в хребті й інші проблеми.

І якраз у ці ж дні гинуть перші мої вихованці. Це було важко. Моя гастроентерологиня сказала: якщо ми вам не випишемо антидепресанти – а я відмовлялася, я ж не псих, – ми просто не зможемо залікувати виразки, тому що у вас постійно підвищений рівень кислотності. Мені довелось погодитись. Вони мене підлікували.

Але знайти себе тут я не змогла. Я все одно на фронті. Тому що в мене там стоять мої вихованці. Вони постійно пишуть, що їм щось треба.

Психологи мені не допомагають, я не знаю, про що з ними говорити. Зате мені допоміг ще один контракт. Я поїхала на контракт, і в мене все пройшло. У мене все просто чудово.

– Ви не вважаєте, що це все ж таки ненормально?

– Розумієте, нормальні люди в більшості своїй не підуть захищати Україну. Для того щоб у вас була захищена країна, вам доведеться користуватися послугами і ненормальних людей зокрема.

Тому що в певних ситуаціях нормальних паралізує з переляку, а ненормальні прекрасно себе почувають, вони ніколи не розгубляться. Так, вони можуть зберегти ще дуже багато життів людей, які з переляку можуть розгубитися.

– Коли я бувала на фронті, мені казали: ти з іншого світу.

– Є різниця в сприйнятті одних і тих самих речей. Наприклад, якщо напасти на мене, з мого боку буде віддача, навіть без паузи. Але є багато людей, на яких, якщо нападають, вони ховаються, замовкають.

Я не могла зрозуміти, в чому нонсенс моєї поведінки, на яку так звертає увагу спільнота. Для мене я веду себе адекватно.

Якщо наш командувач прямо сьогодні вирішив ризикувати життями бійців, і я вже доведено знаю, що він ними буде ризикувати, він пішов відводити війська… І не тільки я про це знаю. Його про це попереджали і військові, і нардепи, і Майдан виходив. Це люди досвідчені, ми пройшли цю війну, ми знаємо, що він робить. Він не знає, що він робить. А ми знаємо, що вже робили такі помилки, вони були в новітній історії, в якій він просто не брав участі.

Він хоче пройти весь цей кривавий шлях наших помилок заново? Звісно, я відповім на це і скажу все, що я про нього думаю.

– А навіщо? Ви думаєте: от зараз я йому розкажу…

– Чому я маю чекати, доможусь я від нього чогось чи не доможусь? Якщо я хочу щось сказати, я скажу. Я вважаю за потрібне не мовчати.

– Це можна сказати чоловікові, друзям на кухні, сусідам, а можна писати в фейсбуці якісь пости. Для чого це, яка мета?

– А навіщо люди взагалі висловлюють свою думку? Просто тому, що вона в них є.

У кожного є якісь свої межі страху. У мене їх взагалі немає. Я буду говорити кому хочу, що хочу, і хочу, щоб усі мали такі права.

Я вважаю, що українці – дуже специфічна нація, яка пройшла дуже специфічний шлях. Україну намагались завоювати всі й намагаються досі. Тому права українців – це основа України.

– Чи чекаєте ви на якусь відповідь, реакцію?

– Ні. Людина емоційна говорить, вона так проявляє емоції. Якщо емоційній людині затулити рота, у неї почнуться депресняки. Це працює навіть на побутовому рівні. Є люди, які люблять висловлюватись. Заради чого їх фільтрувати?

Для мене головне, щоб я мала свободу. Свобода – це все для мене. Я зненавиділа рабство за ці роки. Я побачила, що таке раби.

Це жахлива річ, коли ти боїшся сказати. Всі ці справи подібного роду – за репост, за стрім… Цією справою залякують і ростять нових рабів, які будуть боятися говорити. Та їм треба так навалити за ті кримінальні справи, щоб їм не хотілося їх відкривати!

Я мислю як людина, яка знає, що таке "прильот-отвєтка". Коли ви сидите на позиції і вас починають гасити, ви ж не тікаєте з позиції, правда? Ви готуєтесь, ви будете давати відповідь. А потім вам прийде відповідь. А потім ви дасте відповідь. Це називається війна.

– У вас такий посил, ви кричите...

– Чому я так розмовляю з Зеленським? Тому шо він мене так чує. Він же не почув нардепів. Що він сказав, коли йому повідомили про те, що на Майдані ходять? Він сказав: хто там ходить, дощ ходить – ось так. Він не почув. Він мене почув.

Прекрасно. Тепер я знаю, як з тобою розмовляти. І на інше він не заслуговує. Окрім того, що він чує тільки такі звернення, він ще й не заслуговує на інше, поважне звернення.

– Якби вам запропонували щастя, стандартне, для вас, а з іншого боку життя, яке ви зараз маєте. Ви би погодилися помінятися?

– Я виросла на книжках про розвідників. Вони всі захищали свою батьківщину, коли в ній була війна. Так мене Радянський Союз виховував. А Тарас Григорович Шевченко мені пояснив, що моя батьківщина – це Україна.

Моє виховання не дозволяє мені просто закрити очі на трьох загиблих вихованців і взагалі на всіх загиблих.

– Але це ж не ваша провина. Ви теж маєте право на щастя.

– Я йшла поруч із ними на цю війну. Це і мої діти, і мої брати, і мої батьки. Якщо я прийшла в боротьбу і сказала, що я з вами іду до кінця, і частина тих, кому я це сказала, лягли за це, як можна розвернутися і піти з цього? Я не розумію цього. В моїй свідомості немає такої формули.

Він загинув, бо він вірив тобі. Він вірив, що навіть якщо він загине, ти підеш далі, ти закінчиш цю справу. Я теж в це вірю. Я віру, що, якщо я загину, мої побратими так наваляють!

Саме тому ми взагалі можемо бути на війні – тому що ми віримо одне одному.