Кого втратила Україна у квітні 2020 року. Імена та історії героїв війни на Донбасі

Другий місяць наша країна перебуває на карантині. Однак війну на паузу не поставиш: упродовж квітня 2020 року на Донбасі Україна продовжувала втрачати своїх захисників. Російсько-терористичні війська регулярно обстрілювали позиції українських військових, не зупиняючись навіть на період Великодніх свят. Ворог отримував гідну відповідь. Але не обійшлося й без загиблих з нашого боку.

OBOZREVATEL зібрав усе, що відомо про воїнів, які віддали життя за Україну у квітні. І просить пам’ятати тих, хто назавжди залишився в степах Донбасу.

Олександр Маланчук, 10-та ОГШБр

Олександр Васильович Маланчук народився 26 вересня 1998 року в Чернівцях у родині військового. У підлітковому віці займався спортом, навчався у футбольній школі "Буковина". Але своє життя, як і його батько, вирішив пов’язати зі Збройними силами України – і вступив до Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, навчався за спеціалізацією "Управління діями механізованих підрозділів".

Закінчив академію Олександр Маланчук улітку 2019-го – і одразу ж підписав контракт із ЗСУ. З 18 липня 2019 року молодий лейтенант служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді "Едельвейс", командував 3-м взводом 1-ї роти 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону.

31 березня, приблизно о 23:30 на позиціях на Маріупольскому напрямку в нього поцілив ворожий снайпер. За лічені хвилини побратими забрали пораненого лейтенанта з позиції, його терміново доправили до шпиталю. Але поранення виявилося надто важким: молодий військовослужбовець помер у ніч на 1 квітня.

"Сміливий, кмітливий, розумний хлопець. Сашко – молодий хлопчина, який не встиг пожити… Дуже для нас це важко. Будь-яка смерть важка, але такий молодий, який подавав великі надії, мав служити й жити далі, а отак пішов", – сказав керівник групи військово-цивільного співробітництва 10-ї ОГШБр В’ячеслав Скоряк.

Олександр Маланчук пішов вчитися на військового, коли війна на сході вже тривала. Він зробив свідомий вибір – захищати Україну. І був вірним цьому вибору до останнього подиху.

"Війна завжди забирає найкращих. І на карантин війну не поставиш. Війна — вона близько, набагато ближче, чим здається. Сашко, ти навіки залишишся в наших серцях. Навіки залишишся в лавах Едельвейсів. Спи спокійно, друже! Спостерігай зверху за нами. Немає ворогові пробачення й не буде ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Ще одним янголом у небесній піхоті стало більше", – написали на сторінці бригади у день поховання Олександра Маланчука.

У загиблого героя залишилися батьки й сестра.

Олексій Купріков, 93-тя ОМБр

Олексій Миколайович Купріков (позивний "Лєший") народився 13 січня 1971 року у смт Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області. Отримав середньо-технічну освіту.

Знайомі Олексія стверджують: армія ніколи не входила в плани чоловіка. Однак для нього все круто змінила загибель на Донбасі найкращого друга: після отримання трагічної звістки Купріков вирішив іти воювати.

З листопада 2018 року він був механіком-водієм одного з механізованих батальйонів 93-ї ОМБр. Практично зразу після підписання контракту Купріков разом із бригадою поїхав у зону проведення ООС. Першу ротацію, з грудня 2018-го до червня 2019-го, воював під Авдіївкою. Далі – Новоселівка Друга неподалік від селища Кримське на Луганщині.

До бригади Купріков прийшов як стрілець-помічник гранатометника. Однак у процесі служби вирішив змінити спеціалізацію і стати механіком-водієм – і пройшов навчальний центр.

"Він вирізнявся від більшості статечністю та виваженістю. Адже часто буває, що люди після "учєбки" скаржаться: мене, мовляв, нічому не навчили, тому я нічого не вмію. Льоша ж навпаки, навіть якщо чогось і не знав, ґрунтовно та розсудливо намагався зрозуміти в деталях, як що працює, як краще полагодити техніку. І в нього це дуже добре вдавалося. Був спокійний, розважливий, зацікавлений у своїй роботі. З ним було легко служити. Дуже шкода втрачати таких людей", – написали про Олексія на сторінці бригади.

Побратими дали Олексієві позивний "Лєший". Згадують: він дуже любив ліси, знав про них все і навчав товаришів мистецтву виживати в хащах.

"Добрий. Чуйний. Працелюбний. Він не боявся смерті", – каже один з побратимів "Лєшого", котрий воював із ним у Авдіївці.

І смерть Олексія таки наздогнала. 9 квітня позицію, на якій перебував Купріков, обстріляв ворог. Олексій отримав множинні осколкові поранення, які виявилися несумісними з життям. Він так і не зміг виконати обіцянку, яку дав своєму 19-річному синові напередодні – приїхати додому: у квітні боєць мав піти у відпустку.

У Олексія Купрікова залишилися мама, цивільна дружина, син та сестра, яка також служить у 93-й бригаді.

Леонід Скакуненко, 93-тя ОМБр

Леонід Леонідович Скакуненко (позивний "Барон") народився 22 квітня 1987 року в селі Лихівка П’ятихатського району Дніпропетровської області. Мав середню освіту.

Був призваний за мобілізацією до Національної гвардії України 2014 року. Згодом підписав контракт з ЗСУ. До 93-ї бригади прийшов у вересні 2017 року, навідником мехбатальйону. Воював вже третю ротацію, пройшов бої під Новотроїцьким, Новоселівкою Другою, на околицях Кримського.

Загинув Леонід на бойовому посту на одній з позицій бригади під селищем Кримське. Під час ворожого обстрілу з РПГ воїн отримав поранення, які стали смертельними.

"Барон" був справжнім героєм: самовідданим, патріотичним. Він поклав життя, воюючи з російськими окупантами на одній із найскладніших ділянок фронту", – кажуть про Леоніда Скакуненка у рідній бригаді.

"Це надзвичайно велика втрата для нас. Льоня був нам справді братом. Усі знають, якою щирою людиною він був, як він всім допомагав завжди. Яким дисциплінованим він був, як відповідально ставився до своїх обов’язків. Буквально вчора ще заходив до хлопців, вони ставлять питання, чому він, чому так?.. Хочу розказати, наскільки він героїчним був. 20 березня цього року Льоня з напарником відбили атаку ворога. Вберегли побратимів від загибелі. Він величезний внесок зробив у наближення нашої перемоги – і ми продовжимо її здобувати. На жаль, вже без нього", – сказав над труною полеглого воїна його командир.

У Леоніда Скакуненка залишилися дружина, син від першого шлюбу та сестра.

Він не дожив 10 днів до свого 33-річчя.

Ігор Вівчаренко, 3-й OП СпП

Ігор Вікторович Вівчаренко народився 23 вересня 1996 року в селі Коробчине Новомиргородського району Кіровоградської області в багатодітній родині. Окрім Ігоря, батьки виховували ще чотирьох синів та одну доньку.

2013-го Ігор Вівчаренко закінчив школу, а 2017 року – отримав диплом бакалавра у ЦДПУ імені В.Винниченка: юнак навчався на факультеті фізичного виховання. Однак пов'язати своє життя він вирішив не зі школою, а з армією – і 1 квітня 2019 року підписав контракт з ЗСУ.

Служив у 3-му ОП СпП, був оператором групи спецпризначення.

Загинув Ігор Вівчаренко в Донецькій області. Тільки не в бою, а на полігоні. Під час проведення планових занять з вогневої підготовки 14 квітня приблизно о 11:40 у каналі міномета 82-мм калібру вибухнула міна. Вісім бійців внаслідок розриву міномета отримали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості. Дев’ятий – Ігор Вівчаренко – загинув.

“Ваша рoдина вoює разoм із нами з перших днів. Ви всі свoїми думками з 14-гo рoку пoруч з нами: і там, під Ізвариним, і всюди. Спoдіваюсь, щo наша велика рoдина стане ще ближчoю. Ігoр був справжнім вoїнoм, я прoшу у вас вибачення і дякую, щo вихoвали такoгo хлoпця”, – звернувся під час церемонії прощання з воїном до сім’ї Ігоря Вівчаренка кoмандир 3-гo OП СпП ім. князя Святoслава Хoрoбрoгo, пoлкoвник Oлександр Трепак.

ДБР наразі розслідує обставини загибелі спецпризначенця з Кіровоградщини в зоні проведення ООС.

Андрій Шинкарук, 28-ма ОМБр

Андрій Володимирович Шинкарук народився 16 липня 1991 року в Любомлі Волинської області. На війні – з 2014 року, захищати Україну починав у складі 1-го ОМПБ "Волинь".

Першу освіту Андрій Шинкарук, з огляду на інформацію у його профілі на Facebook, здобував у Національному транспортному університеті у Києві. Але згодом він вирішив будувати кар’єру військового. Улітку 2019 року Андрій Шинкарук закінчив Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного за спеціалізацією "Управління діями підрозділів механізованих військ".

Після випуску молодий офіцер служив у складі 28-ї ОМБр на посаді командира механізованого взводу – з червня 2019 року.

"Він вивчився на офіцера та прийшов до нас командиром взводу. Планував пов’язати своє життя з армією. Особовий склад, його підлеглі говорять, що Андрій був хорошим командиром, чув, розумів людей. Дуже тепло про нього відгукуються. Користувався авторитетом серед військовослужбовців", – кажуть у бригаді.

"Він був справжнім патріотом, професіоналом своєї справи, старанним курсантом, відповідальним та мужнім офіцером", – згадує начальник Національної академії сухопутних військ Павло Ткачук.

20 квітня 2020 року внаслідок ворожих обстрілів на Донбасі Андрій Шинкарук загинув.

"Противник відкрив обстріл по наших позиціях поблизу Мар’їнки із протитанкового гранатомета. Андрій переміщався, перевіряв свої позиції, коли неподалік від нього впав снаряд. Осколками йому посікло правий бік. Там множинні осколкові поранення. Їх дуже багато було, вони виявилися несумісні з життям. Андрій Шинкарук загинув на місці", – повідомила пресофіцерка 28-ї ОМБр Аліна Демченко.

"Життєрадісний, милий і вихований хлопчина. Вже який день не можу повірити в те, що тебе більше немає серед живих", – з болем згадує волонтерка з Любомля Ольга Савош, яка знала Андрія ще з часів його служби у добробаті та боїв біля Дебальцевого, де чоловік встиг повоювати.

Полеглому воїнові було 28 років. Він не встиг створити сім’ю.

У бригаді обіцяють: про загиблого побратима не забудуть, а за його смерть – помстяться.

Олексій Лісін, 93-тя ОМБр

Олексій Лісін народився 30 березня 1990 року у селі Гірке Гуляйпільського району Запорізької області.

Працював далекобійником на одній з фірм міста Дніпро. Пережив велику трагедію: у пожежі втратив одразу обох батьків. Дім, у якому жив і Олексій, тоді згорів повністю. Через це, як згадують побратими Олексія, він мріяв, як колись повернеться з війни і відбудує батьківську хату. А ще – збирався одружитися з коханою дівчиною Лілією, яка чекала на воїна вдома.

Контракт з ЗСУ Олексій Лісін підписав торік. І одразу у складі 93-ї бригади опинився на гарячому Авдіївському напрямку. Під час цієї ротації він потрапив на Луганщину.

28 квітня 2020 року Олексій Лісін перебував на бойовому посту – неподалік від ділянки розведення №2 "Золоте". Надвечір ворог розпочав обстріл. Спершу – у напрямку КПВВ "Золоте", де один з випущених снарядів ледь не влучив в автомобіль гуманітарної місії "Проліска", яка поверталася після робочого дня з Золотого-4 у Катеринівку. Згодом ворог почав обстрілювати позиції 93-ї ОМБр. Від отриманих під час обстрілу осколкових поранень Олексій Лісін загинув.

"Майже ровесник держави, за яку загинув… Він був спокійним і добрим. Мріяв скоріше повернутися до коханої", – згадують про Олексія побратими.

Окрім нареченої, на Олексія Лісіна вдома чекали старенька бабуся, старша сестра та молодший брат, а також 12-річна донечка від першого шлюбу.

"Холодноярці оплакують смерть побратима разом зі всіма його близькими, це також невиправна втрата для нас. Найбільше зараз ми жадаємо помсти й обов’язково отримаємо бажане", – обіцяють воїни 93-ї бригади.

Менш як місяць тому Олексій Лісін відсвяткував день народження: воїнові виповнилося 30 років.