Росія повинна зникнути і з карти свiту, і зі свідомості - легендарний комбат
В заключній частині інтерв’ю командир 503 окремого батальйона морської піхоти Вадим Сухаревський розповів "Обозревателю", про найяскравіші фейки російської пропаганди, яким бачить завершення війни і про власні мрії.
Попередні частини інтерв’ю читайте тут і тут.
- Вадиме, говорячи про війну, ви сказали, що особливо на початку було чітко видно, де чорне, а де – біле. А як вам після тієї визначеності, після тієї ясності потрапляти в мирне життя, де все інакше?
- Абсолютно спокійно. Я не розділяю обурення частини військовослужбовців чи добровольців стосовно того, що "там гуляють, випивають – а у нас тут війна, як так можна, в воюючій країні так не повинно бути". Я кажу: навпаки! Якщо люди дозволяють собі там відпочивати – значить, ми тут добре робимо свою роботу.
- Цілком згодна. Але я запитувала трошки про інше, більше про здатність сприймати неоднозначність мирного життя після чіткої визначеності життя на війні.
- Коли я туди потрапляю, у відпустку їду— у мене сім’я, у мене дитина, навіщо їм жити війною або вислухувати від мене?
Якщо чесно, не можу змусити себе поважати людей, які розказують про свої "бойові подвиги". Це неправильно.
- Вам вдається переключатися?
- Абсолютно. Якщо я на службі, я, переступаючи поріг і сідаючи в машину зранку, переключаюся миттєво. На службі, чесно зізнаюся, у мене 60% сказаного – це мат. Але вдома, наприклад про це ніхто навіть не здогадується.
Моя дружина вперше почула, як я спілкуюся на службі, коли я з нею розмовляв по телефону, а потім сказав: "ану, почекай"…
Читайте: Всі ходи записані, а зрадників і окупантів чекає розплата - Кабакаєв
- Напевно, вона була дещо шокована почутим?
- Там був повний шок! Вона хвилину не могла слова сказати. Сказала лиш одну фразу: хто це був? Кажу: я був...
- Для вас перебування тут, війна загалом - це робота чи щось більше?
- Скажу так: це робота, яку я люблю. Звичайно що більше!
Читайте: Змусили просити вибачення у "народу Донбасу" - екс-полонений танкіст
- В тому числі, і через оті спогади? Через оту злість, про яку ви казали?
- Повторював і повторюю: смерті своїх хлопців я не пробачу нікому. І ніколи.
- Я думаю, зайве запитувати, чи ви після завершення війни плануєте продовжити служити в армії…
- Подивимося. Я ж також не залізний…
- А якби вирішили піти, чим би займалися?
- Чим би займався? Фермерством.
- Несподівано.
- Я мрію про свою хату, про землю. Вихідну допомогу потрачу на тракторця якогось.
- Максимально мирна мрія.
- Я сам - з Західної України. Змалку з батьком свої 9 соток відкопував лопатою. Тому і мрію про трактор.
Можливо, полювання, рибалка. В мене дружина з Чернігова. Там Десна, дуже гарні місця.
Читайте: До нас приходили і казали: ну що, пацани, в зрадники вас записали - звільнений бранець "ЛНР"
- А з Маріуполем ви не зрослися за цей час?
- Чому? Маріуполь - це уже частинка мого життя. Єдине що – страшенно не вистачає України. Люди вперто не розмовляють українською. А я хочу, щоб моя дитина розмовляла виключно українською мовою. І я розумію, що ця атмосфера для неї не підходить. Я хочу віддати її в українську школу, щоб вона російською мовою навіть не цікавилась.
От чому Маріуполь – ні. Тут ще дуже багато часу потрібно, щоб хоча би якийсь відсоток перейшов на українську.
Хоча тут є люди, які, коли я їх підвожу, виходять з машини зі словами "Слава Україні!".
- А взагалі повернути мізки людей, сердця людей— це посильна задача для нас?
- Я думаю, що так. Потрібна планова робота, особливо засобів масової інформації і, відповідно, всього решта. Інформаційна війна – вона ж триває. Вона не закінчується. І 2014 рік, і всі ці події – її результат. А люди, які там сидять – це якраз жертви інформаційної війни.
- Ми вже трохи торкалися теми, у які вигадки вірять жертви російської пропаганди. А які самі дикі чутки чи легенди про українських військових доводилося чути вам?
- У нашому підрозділі, наприклад, ми якось пекли буряк у фользі. В Ютубі це відео набрало кілька мільйонів переглядів – і все це з купою коментарів, що ми їмо... серце сєпара. Його ще й досі можна знайти в інтернеті.
- Серйозно знайшлися люди, які повірили?!
- Ще й скільки! Вбийте в Ютубі "Як карателі їдять серце сєпара" - так і введіть. Подивитесь. Ми там в темряві фольгу розкладаємо, буряк їмо – і оце "О, серце сєпара…". Там такий вереск стояв! У Кісєльова навіть це відео показували.
"Серце сєпара" - це взагалі класика. Я ж кажу, там більше мільйона переглядів.
- А з того, що вам люди в очі казали? Чи боялись?
- Прикол був у тій самій Георгієвці. Перші години після бою. Ми тільки відбили їхній блокпост. Тільки стали там і підняли український прапор. Аж тут – мама з донькою. Дівчинці десь років 14-15. І вони так на мосту попід стінкою проходять – обережно так… Я думаю – підбадьорю їх трохи. Посміхнувся їм – і кажу: Та ви йдіть, ми вас їсти не збираємось. А жінка, з опаскою такою: "Точно?"...
Кажу бійцю: піди візьми сухпай, дай їм – щоб зрозуміли, що ми не голодні.
Читайте: Кінець Росії близько – волонтер з США
- Жах…
- Далі була ще історія про румунів під Слов’янськом. Ми взяли сєпара. І я вже не памятаю, як – в діалозі воно йшло, щось бійці його там грузили, а він і каже: "Та вы вообще тут – иностранные наемники!". А я й питаюся: "И откуда мы, по-твоему?". – "Вы – румыны!".
- А чому румуни?
- Мене теж зацікавило. Питаю в нього: "А тебя не смущает, что я с тобой по-русски разговариваю?". "Хорошо вас учили!". Я тоді повертаюся, кажу: Саня, клич правосєків. "Не наааадо!!!".
- А вони правосєків найбільше боялися?
- Так. У 2014-му "Правий сектор" - це тоді було щось! Ми таких неговірких розколювали – лиш однією фразою "Клич правосєків". І зразу ж: "Не надо! Я все расскажу!".
По-різному було…
- Ви воювали і в Луганській, і в Донецькій області. Можете порівняти людей тут і там. Вони відрізняються чимось між собою? В чому особливість головна тих і інших, на вашу думку?
- Луганське населення більш лояльне, ніж донецьке. Донецькі, особливо там, на півночі, як на мене, взагалі упороті. Вперті – і не здатні сприймати іншу думку.
- А чому так, як гадаєте? Навряд чи справа – тільки у спільних з Росією кордонах, бо вони є і на Луганщині…
- Історичні фактори, швидше за все. Сюди ж штучно завозилося населення з Росії – щоб піднімали промисловість. Тюрми і все решта… Мені здається, що це теж вплинуло.
Читайте: "Тут було пекло, а тепер - Україна!" Як живе звільнене село на Луганщині
- Яким, до речі, ви бачите найімовірніший сценарій закінчення війни?
- Особисто мені дуже подобається ідея з миротворцями.
- Але ж це не буде кінець.
- Абсолютно. Кінця не буде апріорі. Допоки Російська Федерація зацікавлена в Україні, жодного завершення бути не може в принципі.
- То виходу немає?
- Є варіанти. Наша задача - мінімізувати. Те, що ми показали зуби і характер, те, що ми нарешті за 20 років незалежності від політичної проституції перейшли до певного вектору дій — це вже велике досягнення.
Мені як громадянину завжди було найбільше боляче і образливо те, що ми виляємо, як повія, від Росії до Європи і назад. І ніяк не можемо визначитися.
- Ну, тепер-то вже точно шляху назад немає.
- Я на це дуже сподіваюсь. І для мене це найбільша перемога. А питання повернення територій – вже більше справа принципу.
- Чи є у вас якесь місце, з яким ви пов’язуєте майбутню перемогу? Місце, де ви чітко зрозумієте: ось воно – завершення війни?
- Мрії є, звичайно. Таких точок багато.
Однозначно, війна завершиться на кордоні. Це як мінімум.
Що ж стосується мене, то моє прізвище – Сухаревський. У мене є молодша сестра, Ксенія. А в Москві є площа і станція метро імені Ксенії Сухаревської.
Так от: я би хотів, щоб війна закінчилася там.
- Хороша мрія. Шкода, поки не дуже реалістична.
- Якщо розглядати силовий варіант – то це, звичайно, повернення наших старих кордонів.
- Ну, з Кримом це буде складно.
- Так. Але оскільки я розумію, що населення Криму як українці – воно загублене – то мені особисто воно в принципі сто років не здалося.
А загалом – це вихід на кордони. За 24 роки незалежності всі переговори щодо демаркації кордону зривалися російською стороною. Тому демаркація так і не відбулася.
І я хочу дослужити до того моменту, коли це станеться. Для мене війна буде закінчена тоді, коли відбудеться демаркація кордону. І щонайменше пару кулеметних чи ракетних установок з тепловізійними прицілами буде направлено в той бік, на північ. І встановлені вони будуть на якійсь стіні, на зразок ізраїльської.
- Стіна потрібна таки?
- Обов’язково. Як мінімум - протитанковий рів.
- А чи маєте ви припущення, скільки часу має минути, аби хоча б нейтральні стосунки у нас з Росією встановилися? Чи, в принципі, вони не для всіх зіпсувалися навіть, попри те, що вже чотири роки триває війна?
- Ми ж прекрасно знаємо, що в цій війні для дуже багатьох "винен" Порошенко і хто завгодно, але не Путін і не росіяни. Інакше як дебілами та імбецилами я цю верству населення назвати не можу.
Можете так і написати: олігофренія ступеня ідіотизму.
- А для адекватних? От скільки поколінь, на вашу думку, має змінитися?
- Я скажу так: мрію про те, щоб взагалі ніяких відносин з Росією ніколи більше не було. Щоб таке поняття, як Росія, взагалі зникло – як з карти, так і зі свідомості.
Хочу, щоб до Уралу дійшли китайці, а територія від Уралу до України вважалась "зеленим мисом", як в історії. Як Кубань.
Повірте, від цього всім буде тільки краще.