"Хлопці, потисніть там руку богові": історії воїнів, що загинули за Україну у вересні

Перший місяць осені 2021 року приніс нові тяжкі втрати на фронті. Семеро захисників України загинули, стримуючи російсько-терористичні війська на сході. Найстаршому з полеглих воїнів за півтора місяці мало виповнитися 50, наймолодший – удвічі менший і щойно відсвяткував 24-ліття. Хтось із загиблих збирався освідчитися коханій і одружитися, хтось – відкладав особисте життя "на потім", аби повністю присвятити себе наближенню миру та перемоги України.

Згадайте кожного загиблого. Вшануйте їх пам’ять. І бережіть Україну, за яку вони віддали життя.

Олексій Куленко, 17 ОМПБ 57 ОМПБр

Олексій Валентинович Куленко народився 30 березня 1985 року в селі Орлове Новоархангельського району Кіровоградської області. Останні 20 років прожив у селі Покотилове на Кіровоградщині.

Скінчивши 9 класів у місцевій школі, Олексій відразу пішов працювати – трактористом-механізатором.

У 2015 році був мобілізований. Відтоді Олексій пов’язав своє життя з армією. Відвоювавши на Донбасі рік за мобілізацією, він підписав контракт із ЗСУ.

"Перший контракт… Він нас усіх обдурив, сказав, що це строкова служба. А це була не строкова. Це був його вибір", – згадував у розмові з журналістами "Суспільного" рідний брат Олексія – Олександр Куленко.

Далі був ще не один контракт. І різні підрозділи. З квітня 2021 року Олексій Куленко служив навідником у 17 ОМПБ "Кіровоград" 57 ОМПБр. Востаннє, за словами побратимів, контракт він продовжив буквально за місяць до загибелі.

11 вересня 2021 року старший солдат Куленко заступив на бойове чергування на один зі спостережних постів бригади – неподалік від селища Причепилівка, що на Луганщині. Того дня ворог вкотре порушив режим припинення вогню – і спочатку застосував стрілецьку зброю, а згодом – артилерію. Одна зі 120-мм мін, якими обстрілювали українських воїнів російські найманці, вибухнула неподалік від "спостережника". Її осколок влучив Олексієві в голову.

Поранення виявилося фатальним: військовий загинув на місці.

"Знав особисто... Воювали разом... Льошо, потисни богові руку", – написав побратим загиблого під повідомленням про втрату у Facebook.

"Він був веселий, "заводний"… Душа компанії", – ледь стримуючи сльози, розповідав "Суспільному" після похорону про брата Олександр Куленко.

Окрім брата, в полеглого воїна залишився батько та троє донечок. А ще – кохана, з якою він мріяв створити родину.

"Через місяць збирався прийти у відпустку і зробити мені пропозицію, а тепер я повертаюсь в Україну, щоб востаннє зустрітись за ТАКИХ обставин і провести в останню путь. Це нестерпно… Моє кохання, мій герой, мій турботливий і надійний Льоша", – писала про коханого його обраниця після звістки про трагічну загибель Олексія.

Поховали героя 15 вересня в рідному селі.

Уже після похорону, розбираючи речі Олексія, його кохана знайшла захований для неї подарунок – парні чашечки. Згодом вона розкрила їхній секрет: при нагріванні на чорних кухликах проступають їхні з Олексієм фото. Подарувати цей зворушливий подарунок своїй обраниці воїн так і не встиг.

Денис Герман, 74 ОРБ

Денис Сергійович Герман народився 29 вересня 1989 року в Запоріжжі. Після закінчення школи вступив до Класичного приватного університету в рідному місті на спеціальність "Правознавство", з якого випустився з дипломом магістра права.

"Після школи ми з ним познайомилися. Ми підтримували стосунки, навіть, коли я сам в армії був. Він вболівав за Українську державу стільки, скільки я його знаю. Були на Майдані з ним, на запорізькому, правда, більше. Ми повинні були разом піти на службу. І він просив, щоб ми допомогли. Так вийшло, що в нього декілька друзів, які вже відвоювали. І цей підрозділ якраз приїхав до нас, ми його запросили. І так він потрапив до них, потім підписав контракт і пішов на службу", – розповідав журналістам "Суспільного" товариш Дениса, ветеран АТО/ООС Євген Олексенко.

Контракт на проходження військової служби в ЗСУ Денис підписав у 2019 році. Пройшов навчання й з січня 2020 року потрапив у 74 окремий розвідувальний батальйон.

"Зарекомендував себе під час проходження служби як чесний і добросовісний боєць. Цього року він пройшов фахову підготовку й отримав свою військову спеціальність. І зайшов у район для виконання завдання. Відрізнявся від усіх, я можу сказати, своєю добротою – він дуже любив маму, сестру, батька. Дуже любив усяких тварин, навколо нього завжди були всякі кошенята, собачки. І позивний у нього був "Йожик", – розповідав журналістам Едуард Коровник, заступник командира 74-го розвідувального батальйону.

Денис Герман був навідником. Однак його побратими розповідають, що він мріяв стати розвідником. І збирався залишитися в армії надовго: подумував про отримання військової освіти та офіцерське звання.

Цим планам здійснитися не судилося. Денис загинув у ніч із 11 на 12 вересня під селищем Новогнатівка, що на Донеччині: під час ворожого артилерійського обстрілу воїн отримав несумісні з життям поранення. Денис помер на місці.

Патріот до самих кісток, Денис Герман відкладав усе до перемоги. Свідомо ставши на захист України, він так і не створив власну родину.

"Боявся одружуватися, казав, що в такий важкий час має бути на фронті, а сім’я може його стримувати. Він зробив свій вибір", – розповідають товариші Дениса по службі.

Позитивний і добрий, справжній товариш, відповідальний військовослужбовець, боєць із позивним "Йожик" два тижні не дожив до власного 32-річчя. Вдома на героя не дочекалися батьки та сестра.

Артур Голуб, 503 ОБМП

Артур Володимирович Голуб народився 13 квітня 1994 року в Малині Коростенського району Житомирської області.

Закінчив Національний університет біоресурсів та природокористування. А потім – пішов захищати батьківщину.

"Міг і допомогти, і захистити… Ніхто про нього нічого поганого не скаже. Хороший був хлопець… Сказав мені тоді: "Піду служити… За Україну"… Не хизувався цим, просто констатував", – згадував у розмові з журналістами один із сусідів родини Артура.

Близько півтора року тому Артур долучився до 503 окремого батальйону морської піхоти. Служив водієм. І мріяв про берет морпіха. Свою мрію реалізував навесні 2021 року: 21 травня на сторінці Артура в мережі Фейсбук з’явилося його фото в береті кольору морської хвилі.

"Вітаю, Артурчику!! Ти на крайній ротації довів, що більше ніж просто достойний права носіння штормового берету", - привітав побратима, що гідно подолав смугу перешкод, його товариш по службі Микола Ставицький.

"Служу Українському народу та Морській піхоті", – відповів на привітання друга Артур.

Своє служіння народові та країні Артур Голуб продовжував до останнього подиху. 12 вересня він востаннє сів за кермо військової вантажівки. Розраховував скоро повернутися. Проте не судилося: поблизу селища Верхньоторецьке на Донеччині ворог поцілив в автомобіль з ПТРК. Воїн загинув на місці.

"Він завжди усміхався, про таких кажуть: "людина-щастя"… Я його востаннє бачив напередодні від'їзду. Він сказав, що швидко повернеться, але так і не повернувся. Нам повідомили, що там відразу від вибуху снаряду загорілося мінне поле. Спочатку навіть не було зрозуміло, що там відбулося, а вже потім дізналися", – розповідав журналістам побратим загиблого Євген.

"На Донбасі від рук російських терористів загинув морпіх, мій близький товариш Артур Голуб. Чесний, щирий, відкритий та дуже сміливий хлопець. Йому було всього 27 років. У Артура залишилась хвора мама, якій він віддавав усі свої гроші на лікування. А ще залишилась сиротою дитина. Артурчику, я навіть не міг собі уявити, що то було останнє наше з тобою листування в земному житті, коли ти, такий щасливий, радів, що нарешті став справжнім десантником, побачивши небо крізь стропи парашута. Будь ти навічно проклята, росіє, та все, що з тобою пов’язано", – написав після трагічної звістки про загибель Артура Микола Ставицький.

"Не можна і слів дібрати, щоб розповісти, який Артур був добрий, старанний, чуйний… Мій брат завжди хотів, щоб у всіх все було добре. Усім допомагав. Але, мабуть, на тому світі потрібні й добрі люди, яких кожного дня забирає ця війна. Веселунчик… Таким я запам’ятаю Артурчика", – написала сестра загиблого воїна Олена.

На героя, якому відтепер назавжди 27, вдома чекали батьки, брат та 8-річний син, якого, за спогадами знайомих, Артур любив понад життя.

Валентин Чепурний, 17 ОМПБ 57 ОМПБр

Валентин Валерійович Чепурний народився на Херсонщині, в смт Високопілля Бериславського району.

Попри те, що Валентин пішов захищати Україну на Донбас ледь не від самого початку війни, з 2015 року, а крайній контракт з ЗСУ підписав ще в 2018 році – відомо про нього мало. У відкритому доступі не знайти ні дати його народження, ні деталей з довоєнного життя. Валентин загинув на передовій, але його ім’я не згадується в зведеннях про втрати штабу ООС чи в некролозі у фейсбуці бригади.

А все тому, що загинув воїн буквально через день після закінчення контракту і формально був уже цивільною людиною.

"Раніше Валентин Чепурний проходив службу в роті радіаційного, біологічного, хімічного захисту. Під час навчань на Широкому Лані у Миколаївській області він вирішив перевестися в мотопіхотний батальйон... Перевівся, проходив службу... Але під час проведення навчань невдало зістрибнув з БМП та пошкодив ногу. Коли ми виїхали в зону ООС для виконання завдань, які на нас покладені, він був направлений у шпиталь для лікування. 10 вересня в нього спливав термін контракту. За місяць до цього ми йому зателефонували, він написав рапорт, сфотографувався, ми оформили документи, зробили накази про виключення, про виплати і так далі", – розповідав виданню "Цензор" один із офіцерів бригади.

Коли добіг кінця черговий контракт, який Валентин Чепурний підписав зі Збройними силами, чоловік вирішив його не продовжувати. 12 вересня він заїхав на позиції до побратимів поблизу селища Кримське на Луганщині, аби попрощатися та забрати свої речі.

"Йому на безпечній відстані, аж у тиловому пункті управління батальйону, видали документи, він розписався, поставили печатку, подякували за службу – і він поїхав... Уже потім нам стало відомо, що після отримання документів Чепурний завітав до своїх побратимів, з якими проходив службу раніше, тобто до РБХЗ. Купив печива, чаю, кави... Просто попрощатися поїхав", – розповіли в бригаді.

У цей час ворог розпочав обстрілювати позиції захисників України з артилерії. Валентин разом із двома побратимами кинувся до укриття, але добігти не встиг. За 50 метрів від нього впала 120-мм міна. Її осколки посікли чоловікові все тіло. Евакуювати воїна медики не встигли: він помер на місці через критичні ушкодження життєво важливих органів.

Двоє товаришів, що були поруч із Валентином, вижили. Один відбувся пораненнями ніг, інший залишився неушкодженим, осколки лише вивели з ладу його автомат.

Ідейний та завзятий, за спогадами побратимів, Валентин воював із ворогом не тільки на фронті. У вільний час він ще й активно відстоював честь бригади та розвінчував фейки про ЗСУ в соцмережах.

У полеглого воїна вдома залишилася мама: він був її єдиною дитиною. На виплату компенсації за загибель сина в зоні проведення ООС вона навряд чи може розраховувати. За словами командувача ЗСУ Валерія Залужного, на момент загибелі чоловік уже був виключений зі списків частини, інформація про завершення його контракту потрапила до бази даних. Тож здійснення такої виплати за цих обставин було б протизаконним. Утім, командувач ЗСУ припускає, що шанси для отримання допомоги в родини є, щоправда, для цього родичам Валерія Чепурного, найімовірніше, доведеться звернутися до суду.

Дем’ян Данилів, 17 ОМПБ 57 ОМПБр

Дем’ян Петрович Данилів народився 12 серпня 1997 року в селі Рудники Стрийського району, що на Львівщині. Був наймолодшою дитиною в багатодітній родині. Дем’яна, а також його двох старших сестер та трьох братів мама ростила сама – батько помер, коли хлопчикові ледь виповнилося 4 рочки.

Школу Дем’ян закінчував у рік, коли почалася війна. Отримавши атестат про середню освіту, юнак вступив до Стрийського училища. Далі була строкова служба в армії. А потім – перший контракт…

"Відслужив в армії. А потім я дізналася, що він підписав контракт… Зустріла його на вулиці й не впізнала: виріс, підтягнувся, подорослішав. Дуже за нього переживала, бо у мене самої син – військовий, теж служив у гарячих точках. Серце моє боліло і за цю дитину… Якось, коли у нього закінчився перший контракт, кажу: може, дитино, тобі того вже більше не треба, може, залишиш службу – хтось прийде на твоє місце, а тобі треба влаштовувати своє життя. А він: ще трошки, ще трошки", – згадувала в розмові з журналістами видання "Високий Замок" класна керівниця Дем’яна Ольга Борецька.

Надзвичайно скромний, порядний, веселий, щирий, жертовний і працелюбний. Таким запам’ятають Дем’яна Даниліва його знайомі. Юнак вірив у перемогу України – і збирався наближати її всіма силами.

"Якось у наших із ним розмовах я натякнула йому на можливе за­вершення військової служби. А він відразу змінився на обличчі й наче відрубав: "Ні! Ми не можемо від­дати своєї країни! Хоча нас, мож­ливо, менше, і, можливо, менше в нас зброї – але наші хлопці сильні­ші від них. Ми їх переможемо! Бо ми – сильні духом. Бо ми воюємо не за гроші. Ми захищаємо свою державу!"– пригадувала Ольга Борецька.

Побратими згадують: попри юний вік, Дем’ян був вправним військовим. Брав участь у численних армійських змаганнях. Особливо добре вдавалася йому стрільба.

У жовтні хлопець збирався приїхати додому – таку обіцянку дав телефоном мамі, яка останнім часом серйозно хворіє. Жінка перенесла два інсульти й практично прикута до ліжка. Крім того, Дем’ян мав складати чергову сесію в Дрогобицькому державному педагогічному університеті: влітку 2020-го він вступив туди на заочне відділення історичного факультету, обравши спеціалізацію "Історія та правознавство". Примудрявся поєднувати навчання із захистом України і, за словами знайомих, був у захваті від навчання…

13 вересня усім мріям та планам 24-річного юнака край поклала ворожа куля. Цього дня старший солдат, командир механізованого відділення 17 ОМПБ "Кіровоград" 57 ОМПБр Дем’ян Данилів загинув від кульового поранення голови на Луганщині, під селищем Причепилівка.

18 вересня полеглий захисник України повернувся додому. Назавжди.

Віктор Молостов, 54 ОМБр

Віктор Михайлович Молостов народився 13 грудня 1971 року в місті Похвістневе Самарської області (Росія). Там же, в Росії, в Вологодській області у 1987 році закінчив 9 класів. Професійну освіту Віктор здобував уже в Україні – за рік вивчився на тракториста в Сахновщинському ремонтно-транспортному підприємстві, а в 1989-му закінчив навчання в місцевій автошколі.

Далі було 2 роки строкової служби в армії.

Як згадують у Сахновщинській ОТГ, практично все життя Віктор Михайлович працював на сільськогосподарській техніці. Разом із дружиною та двома дітьми – донькою Владленою та сином Євгеном – жив у селі Новоолександрівка Красноградського району Харківської області. Знайомі родини згадують: Віктор був чудовим батьком і турботливим чоловіком.

А ще – патріотом України. Бо ж не зміг залишатися вдома – і пішов захищати країну, що стала йому рідною, зі зброєю в руках.

На війну Віктор Молостов вперше потрапив по мобілізації – тоді, навесні 2015-го, він прийшов до військкомату добровольцем. На фронті пробув рік – з березня 2015 по березень 2016-го. Згодом, у 2018 році чоловік повернувся до війська, підписавши контракт з ЗСУ. Служив у різних підрозділах, практично беззмінно – на передовій.

На його сторінці у Фейсбук – лише одне фото, де він – у цивільному одязі. "Це Авдіївка. Пам’ять", – коротко прокоментував світлину Віктор.

15 березня 2021 року Віктор Молостов підписав свій останній контракт – і став до лав 54 окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи. Старший солдат Молостов був командиром бойової машини в одному з підрозділів 54 ОМБр.

26 вересня Віктор Молостов вирушив на своє останнє бойове завдання. Поблизу маленького селища з гучною назвою Нью-Йорк він разом із побратимом підірвався на невстановленому вибуховому пристрої. Товариш Віктора отримав серйозні поранення, наразі він проходить лікування. Сам же старший солдат Молостов загинув на місці.

"За словами командування бригади, Віктор був вірним другом, мав величезний авторитет серед товаришів по службі, а як молодший командир мав чіткі перспективи щодо подальшого кар’єрного зростання", – цитує спогади про Віктора Молостова, сказані його товаришами по службі на церемонії прощання з загиблим воїном, журналіст "Армія Інформ".

Всього за півтора місяці Вікторові Молостову мало виповнитися 50 років. Цей ювілей полеглий воїн уже ніколи не відсвяткує.

Олексій Стрижак, 25-та окрема повітрянодесантна бригада

Олексій Володимирович Стрижак народився 6 липня 1982 року в місті Зеленодольськ Дніпропетровської області. Закінчив Зеленодольську школу №2.

Згідно з інформацією на його сторінці у Facebook, працював електромонтером на Криворізькій ТЕС та в компанії ДТЕК.

Шість років тому Олексій вирішив іти захищати Україну від російської агресії. Спершу – по мобілізації. Згодом – підписав контракт із ЗСУ. З 2017 року служив у Січеславській 25-ій окремій повітрянодесантній бригаді – на посаді бойового медика.

"Молодший сержант Стрижак О.В. був щирою, відкритою людиною, готовий завжди простягнути руку допомоги своїм побратимам, серед яких мав повагу та авторитет. Але ворог своїми підступними діями обірвав життя десантника, патріота, справжнього сина свого народу", – написали в бригаді.

Загинув Олексій Стрижак 30 вересня – під час масованого артилерійського обстрілу. Ворог тоді обстрілював позиції українських військових між селищем Нью-Йорк та Кам’янкою всю ніч і ранок. За словами військових, з 2 ночі до 8 ранку 30 вересня окупанти випустили близько 100 важких артилерійських боєприпасів різного калібру. Кажуть, що обстріл вели, зокрема, з 120-мм самохідних гармат 2С9 "Нона".

Під час обстрілу Олексій Стрижак отримав несумісні з життям поранення.

Вдома на нього чекала кохана дружина та діти.

Прощання з полеглим героєм відбудеться в його рідному місті 2 жовтня.