Блог | Чому українці хочуть миру, а не перемоги
Український виборець хоче миру. Причому саме миру, а не перемоги. І мова зовсім не тільки про тих, хто хоче дружити з Москвою. Кількість цих людей у країні – досить невелика. Навіть серед виборців Віктора Медведчука кожен третій погано ставиться до російського президента, а кожен п'ятий вважає Росію агресором і хоче в Євросоюз. Але при цьому запит на мир залишається. І знаєте, можливо, справа в самому характері цієї війни, – каже журналіст Павло Казарін в своєму відеоблозі для "Радіо Свобода".
Бувають війни тотальні – на кшталт Другої світової – в рамках яких півтонів не існує. А боротьба служить єдиною запорукою виживання. Ставка в такому протистоянні – твоє життя. Ти неодмінно його втратиш, якщо програєш. А тому – тобі просто нікуди відступати.
Але особливість в тому, що такі війни сьогодні – швидше, виняток, а не правило.
Більшість воєн переслідують куди більш утилітарні завдання. Країни борються за зони впливу і доступ до ресурсів. Війни починають заради своєї політичної стабільності або заради чужої дестабілізації.
Специфіка будь-якої нетотальної війни - в тому, що обиватель завжди отримує можливість в ній не брати участь. Його персональне виживання не пов'язане безпосередньо з ходом війни. І тому він може собі дозволити варіативність у оцінках.
І в цьому сенсі Україна - не виняток. Тому що російське вторгнення, при всій своїй жорстокості й аморальності, теж має мало спільного з Другою світовою. Кремль не ставить своїм завданням фізичне винищення жителів підкорених територій. У його прицілі – війна з українською ідентичністю. Москву цілком влаштує, якщо українці погодяться з тим, що вони – частина триєдиного російського народу. Досить погодитися з російською версією історії, присягнути на вірність "духовним скрепам" і відмовитися від будь-яких претензій на суверенітет.
У цьому сенсі нинішня війна йде не за фізичне виживання, а за питання, пов'язані з самоідентифікацією.
У результаті український обиватель опинився перед складним вибором: на одній шальці терезів у нього – побутовий комфорт і ризики для життя, а на іншій шальці терезів лежать такі категорії як незалежність і суверенітет. Тож обиватель розуміє, чим саме йому пропонують пожертвувати, але при цьому не зовсім вловлює, що саме йому дістанеться за підсумком перемоги.
Саме це, до речі, робить демократії вразливими перед авторитарними режимами. Тому що російське керівництво не залежить від настроїв свого виборця. Воно може дозволити собі не озиратися на чужі бажання – і зосередитися на своїх власних. Кремль може дозволити собі не скупитися у виборі засобів і методів – і розтягувати війну проти України на роки і мільярди. А українське керівництво кожного разу змушене здавати один і той же іспит – на послідовність і далекоглядність, на розсудливість і відповідальність. Тому що велика спокуса піти на поводу у соціології, і відправити в результаті в горнило історії все те, що здатне подарувати нашій країні шанс на майбутнє.
І тоді наступному поколінню доведеться починати все з нуля.
