УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Берці були червоні від крові, – учасник боїв за Іловайськ, який пройшов полон

  • Андрій "Ведмідь" прийшов у батальйон "Миротворець" у квітні 2014-го – і зрештою опинився з ним в Іловайську

  • У місто цей добробат зайшов 24 серпня – з обмеженим запасом боєприпасів, води та їжі

  • Андрій із побратимами їхав у кінці загальновійськової колони, яку розстріляли росіяни із заздалегідь підготованих позицій. Під час спроби вийти з оточення українські воїни потрапили в полон, місяць провели "на підвалі" в Донецьку

Берці були червоні від крові, – учасник боїв за Іловайськ, який пройшов полон

Чим далі в часі залишаються бої за Іловайськ, тим більше вони видозмінюються, обростають вигаданими подробицями і втрачають подробиці справжні. Одна з найкривавіших військових кампаній у новітній історії України вже настільки міфологізована, що часом складно докопатися до правди: а що ж відбулося тоді насправді?

І чим більшою кількістю вигадок обростають ті події, тим ціннішим є кожен автентичний спогад про те, що передувало розстрілу росіянами колони українських вояків, як було вчинено цей військовий злочин і як рятували свої життя ті українці, яким вдалося вціліти у іловайському "котлі".

Можливо, колись аналіз сотень розрізнених, таких болісних і моторошних спогадів забезпечить притягнення до відповідальності тих, хто влаштував те криваве побоїще. А поки вкрай важливо зберегти пам’ять про справжні події останніх днів серпня 2014 року заради майбутнього правосуддя, на знак пошани до вцілілих і у пам’ять про загиблих, частина з яких не повернулася додому навіть після смерті.

Про іловайські події, двотижневі спроби вибратися з оточення, які завершилися потраплянням у полон, а також про життя після таких випробувань, OBOZREVATEL поговорив з колишнім бійцем батальйону "Миротворець" Андрієм (позивний "Ведмідь"), який досі продовжує захищати Україну.

"...У батальйон "Миротворець" я потрапив ще у квітні. Чому туди? Бо коли почалася масова мобілізація і я прийшов у військкомат – там просто не змогли знайти мою військову справу. Працівники військкомату в мене навіть запитували, чи я взагалі служив в армії… А я не міг сидіти вдома, склавши руки. Хоча тоді, до війни, я мав і стабільну роботу з високим доходом, і нормальне соціальне становище займав… Але щось не дало лишитися осторонь від того, що відбувалося в країні. Можливо, виховання…

Після мого провального походу у військкомат один мій знайомий підказав, що формується новий батальйон на такій і такій основі. І я туди пішов. Спершу не знав навіть, що "Миротворець" формувався на основі міліцейських підрозділів. Зовсім інакше бачення було, я думав, що це військове формування створюється. Але якщо вже потрапив туди, то треба іти до кінця. Такий у мене принцип.

У нашому батальйоні багато було мотивованих людей, нормальних. З ними ми пройшли Слов’янськ, Дзержинськ… Багато де були, нічого не пропустили. Зокрема й Іловайськ.

Тоді політика була така, щоб солдат менше знав. Перед виїздом до Іловайська нам сказали лише, що ми їдемо в інший населений пункт. Хоча всі вже достеменно знали, куди саме ми рухаємось. На той час у нас були проблеми з транспортом, з іншим… Нам підігнали якісь транспортні заходи, які взагалі не підходять для ведення бойових дій. Серед особового складу почався супротив. І основна частина хлопців, побачивши ставлення командування, просто пішла. Вони після того успішно воювали в інших підрозділах. Не плюнули на те, щоб захищати Україну. А частина, зокрема і я, лишилися в батальйоні. Є просто така категорія людей, яких, якщо взяти "на слабо", вони зціплять зуби і продовжать робити. Це слабкість деяких чоловіків: менше міркувати, більше діяти.

Хоча аналіз тієї інформації, яка була на той момент, не давала нам можливості зрозуміти реальний стан речей.

В Іловайськ ми зайшли 24 серпня – передбачалося, що для оборони міста і проведення зачисток. Конкретні завдання нам ніхто не озвучував. Сказали, що доведуть уже на місці. На місці ж ми розподілили вулиці, які треба було захищати від незаконних збройних формувань. Але потім завдання повністю помінялось: ми мали утримувати залізничне депо.

Батальйон "Миротворець" 5 діб утримував залізничне депо під безперервними обстрілами, практично не маючи боєкомплекту, без їжі та питної води

Завдання, які перед нами ставилися, взагалі змінювалися на ходу. Можливо, то була позиція керівництва. Можливо, вони самі так інформацію отримували, що доводилося у процесі пристосовуватися. В ті дні нам взагалі постійно доводилося пристосовуватися. Тому що перед заходом у місто командир нам сказав взяти з собою мінімальну кількість боєкомплекту, продуктів і води. Думаю, вони самі нічого не знали…

Українські воїни облаштовують свої позиції в Іловайську.

За кілька днів до виходу в Іловайськ ми приїхали в село Петрівське, у дитячий табір "Петушки". Там взяли з собою мінімум БК, засобів захисту, медикаментів та провізії, висунулись в Іловайськ, де мали би щось зробити, провести зачистку й повернутися назад.

Але все пішло інакше вже з самого початку плану. На той момент не було логістики, не було координації. Коли ми заходили в місто – військові відступали. Зрозуміло, що прийняти від них інформацію ми не змогли. А на той час місто вже було в тактичному оточенні. Вже пізніше хлопці говорили, що можна було по-іншому спланувати операцію, стати в глуху оборону або якось розмикати фланги, аби дати людям вийти, забезпечити якісь відступи… Але нічого цього не було зроблено. Думаю, це не вина прямого нашого командування, яке на той час перебувало з нами. Більше схиляюсь до думки, що це вирішувалося вище.

А тоді ми нічого не знали про бої. Нас обмежили зі зв’язком. Тільки "солдатське радіо". Були знайомі хлопці в "Донбасі" – зідзвонювалися з ними, вони розповідали, що там насправді відбувається, під Іловайськом. Керуючись цією ситуацією, частина хлопців з нашого підрозділу і відмовилась туди їхати. Загалом на той момент "Миротворець" налічував близько 130 осіб. В Іловайськ заїхало 56.

Про те, що опинилися в тактичному оточенні, ми дізналися через кілька днів. Коли почалися проблеми з постачанням БК. Якби не сусідні підрозділи, зокрема батальйон "Донбас", які з нами ділилися трохи – хтозна, може, довелося би в рукопашну схватку вступати. Зовсім сумно би нам було.

Логістика дуже слабка була. Ми навіть не знали, яка техніка виїжджає чи в’їжджає. Чули на звук, що їде щось – і не знали, працювати по тій техніці чи ні. Бо могли і своїм підрозділам втрат завдати.

Зв’язку не було. Електропостачання спершу – теж, поки нам не привезли генератор… І нас весь час запевняли, що ось-ось дадуть нам техніку, що ми продовжимо… Думаю, то більше для підтримки духу робилося. Щоб паніки не було.

Загалом, згадуючи ті події, я думаю, що ми таки певний рівень показали. Особливо з огляду на те, що нас ніхто ж як слід і не підготував, зважаючи, що у ворога перевага була і в живій силі, і в оснащенні, і в озброєнні. Але ми на якомусь етапі при всьому цьому непогано справлялися…

Уже в місті нам було поставлено завдання зайти в залізничне депо і утримувати його.

І ми це робили. 5 діб.

У Іловайську було розташовано крупний залізничний вузол

Коли зайшли, дослідили кімнати, зайняли оборону, розподілили підрозділи – один у тил направили, іншими – фланги перекрили, основні сили в центрі сконцентрували… Кілька годин тихо було, а тоді почався обстріл. І знаєте, я до того не раз під обстрілами бував. Але під таким інтенсивним вогнем довелося опинитися вперше. Вони по всіх стандартах діяли. Спершу працювала артилерія. Потім – жива сила провокувала. А далі – знову артилерія працювала, вже по наших вогневих позиціях, які себе викрили внаслідок провокацій…

Втім, особливого результату вони не домагалися. Хоча, якщо так подумати, ми були майже беззбройними. Якби не допомога хлопців із суміжних підрозділів, своїх боєприпасів нам вистачило би хіба на кілька годин бою. І все.

Поранених було багато. Працювала ж важка артилерія. Розліт осколків міни – до 250 метрів. А хлопці ж постійно переміщувалися. Десь позиції були вдалі, десь не дуже… Не скажу точну цифру, скільки поранених було, але багато. Бо ж вогонь вівся дуже інтенсивно. Та й обстрілювали вони те депо не перший день, тому інженерні споруди вже місцями зовсім зруйнувалися і навіть умовним захистом слугувати не могли. Не кажучи вже про те, що частина захисних споруд у депо взагалі була з глини – а укріпитися якось серйозніше не було ні часу, ні рук.

У нас був постійний брак людей. Доводилося спати по годині- по дві.

Бійці "Миротворця" утримували локомотивне депо в Іловайську 5 діб

Обстріли були постійні. Час від часу вони вщухали – але це ще більше напружувало. Бо якщо мовчить артилерія – значить, десь лізе піхота чи спецпідрозділи… Напруга була постійна. І здавалося, що в добі не 24 години, а набагато більше.

Коли ми переміщалися, чули розмови іноземців кавказької національності. Бачили їх не раз. Людей там, з огляду на інтенсивність стрілкового вогню, вистачало. Бо стріляли по всій лінії. А характер ведення вогню наштовхував на думку, що заправляли там усім росіяни, а місцевих засилали хіба на якісь роботи чи такі ось вилазки.

Але я ніколи не повірю, що більшість там складали якісь "трактористи" чи "шахтарі". Що це не так, відчувалося з вогню. Керувати вогнем не так просто. Не може людина однаково добре працювати з різними підрозділами. Найкраще працюють роками злагоджені підрозділи, де всі одне одного знають і вміють разом працювати. Тим паче, хіба нормальний, вивчений к@цапет захоче з "трактористом" чи "шахтарем" працювати", якщо від нього невідомо чого чекати можна?

Українські підрозділи входять в Іловайськ.

Не заперечується ймовірність, що на деяких ділянках вони і працювали. Але з огляду на точність бою артилерії, тактику, керували там зовсім не трактористи з шахтарями, а кадрові російські військові.

На 4-5 добу перебування в депо поранених було в нас вже дуже багато. Евакуювати ми їх не могли, тому стягували в середину депо і там намагалися забезпечувати їм хоча б мінімальну медичну допомогу. Що могли, те й робили. Медикаментів катастрофічно не вистачало. Мені доводилося особисто шукати покинуті машини й вибивати в них скло, виймати аптечки, щоб хоч якось нашим хлопцям допомогти. Це були мої товариші, я не міг бездіяти. А в нас же навіть бинтів – і то не вистачало.

З водою теж були величезні проблеми. Поки "братський народ" не зруйнував систему опалення. Тоді вже в нас була вода – технічна. Її ми застосовували і для пиття, і для інших потреб. А що було робити? 4 доби спробуйте прожити без води!

А вночі – світло-шумова дисципліна.

Підбита техніка залишалася по всьому маршруту проходження колони.

І знаєте, можна було тримати те депо довго і нудно. Якби тільки оснащення відбувалося. Але жодної допомоги ми так і не дочекалися. Нічого. Хоча командування батальйону постійно просило. Чув не раз і телефонні розмови, і як по радіостанції виходили… Як бачите по результатах – прохання були безуспішними. Єдине – надавали вогневу підтримку артилерією. Без цього взагалі нам би було непереливки. Надто висока концентрація живої сили там була…

А потім нам дали команду виходити. Перед тим я чув розмову командира підрозділу, який доповідав про ситуацію й казав: я заберу і виведу своїх людей, якщо не будете допомогу надавати. А потім командири поїхали десь на зібрання – і там було ухвалене рішення щодо виведення підрозділу з міста.

Як це все буде відбуватися, нам спершу не говорили. Ми мали з’єднатися з "Донбасом". До їхніх позицій частина людей мала їхати в автобусі, частина – бігти перед ним, щоб не пошкодили колеса… Така маячня. Але сам Тетерук біг зі мною поперед автобуса. То що тут сказати?..

Українські підрозділи в Іловайську.

У нормальному підрозділі спершу робиться розвідка. Але чи за браком часу, чи за браком досвіду людина вирішила погратися у крутих сек’юріті й побігти перед колесами. Це безглуздя, з одного боку. З іншого, прокотило – і слава богу.

З депо ми вийшли вранці, близько 4-ї години 29 серпня. Вже за годину з’єдналися з підрозділами "Донбасу". А вже потім наша колона з’єдналася з військовими.

Ніхто нам нічого не доводив. Попередньо тільки від деяких людей, які на той час очолювали підрозділ, ми чули, що можливо доведеться прийняти бій. Що будемо виходити в загальній колоні. Що спершу піде бронетехніка, а потім – звичайні машини.

Про "зелений коридор" я почув на місці вже. Перед самим розгромом колони. Нам сказали, що ситуація така, що нам дають "зелений коридор", але можливі провокації, на які треба реагувати. Ні місце, ні час, ні хто що має робити – ніхто нічого не доводив. І про вимогу росіян, що ми маємо виходити без зброї, особисто я тоді не чув. Хоча деякі хлопці після того говорили, що чули…

Так тоді інформація доводилась.

Коли колона почала рухатися, довелося зробити кілька зупинок – через обстріли. Бо щойно машина починала відступати від напрямку руху – починався мінометний обстріл. Доводилось повертатися. Транспортні засоби не завжди справні було, тому їх просто залишали, а люди з них пересідали на інші…

Озираючись назад, я ніяк не можу зрозуміти цього безглуздя. Як це – вишикувати в одну колону, не розказати завдання, людей не посадити на бронетехніку?.. Перед тим як висуватися, казали хлопці, головнокомандувач, генерал Хомчак, подзвонив кожному командиру підрозділу і наказав техніку зачекувати. Там навіть екіпажі не були сформовані. Повноцінний екіпаж – це командир, навідник, водій-механік. Але замість 3 людей в кожній одиниці бронетехніки тільки механік-водій залишався. І техніка була зачекована, щоб "не провокувати". Це вже потім я дізнався, коли у хлопців запитував, чим зумовлені такі дії – і отримував таке пояснення.

Очевидці згадують: згори було дано команду "не провокувати", тому у бронетехніці не було екіпажів, лише один механік-водій.

Чому ми пішли саме цим маршрутом (маршрутом виходу північної колони. – Ред.), я досі не розумію. Бо після тих подій сказали, що к@цапи 4 доби вже чекали. Розумієте, щоб окопати танк чи певну бронетехніку, потрібно чимало часу. Тим паче туди треба було заїхати, встановити… І ми йшли якраз перед їхніми позиціями, по відкритій місцевості. Це якесь безглуздя! І я досі впевнений, що це не випадковість, що це цілеспрямовано робилося. Бо зазвичай для проведення техніки обирають менш закриту, пересічену місцевість. Розвідка застосовується. А тут – нічого. Позиції росіян були на кількасот метрів нижче, ніж ми йшли. Вони в низині перебували. Більш вдалого місця для розстрілу важко й уявити. Вважайте, це просто тир був, у якому ми виявилися мішенями. Для них це найвдаліше місце було. Тим більше, що все це відбулося для нас повністю неочікувано.

Техніку, яка виходила з ладу під час руху колони, залишали, люди, які на ній їхали, пересідали на інші машини

Коли ми тільки почали рух, на деяких ділянках відбувалися обстріли. Вони були не прицільні, ніякого ураження нам не завдавали. Ми не відповідали на ті обстріли. Вибухнуло недалеко, всі живі-здорові – все, поїхали далі. Наша машина була у хвості колони. Спочатку біля нас їхала машина Хомчака, потім вони поїхали вперед, залишивши всіх позаду… З нами там, у хвості, їхали машини з пораненими. Багато. Їхали автобуси, битком набиті, бо техніка ламалася, а людей, які залишалися, доводилося якось підсаджувати в інші транспортні засоби…

І коли почав рух крайній транспортний засіб – почався обстріл.

Коли ми їхали, бачили росіян впритул. Пам’ятаю, як якийсь к@цапет косоокий махав нам з БТР. Вогонь поки не відкривали. Нам сказали не стріляти. Тому ми просто продовжували рухатись.

А потім почалося пекло.

Стріляли з усіх видів зброї. Дуже інтенсивно. Я бачив, як помирали наші хлопці. Бачив, як наші ж танки давили наших людей, які спішилися… Це був хаос. Обстріл вівся з однієї сторони, люди пересідали, хапалися за іншу сторону… Дехто намагався втекти. Дехто відстрілювався… Координації не було ніякої. Танки без екіпажів…

Я їхав на машині, а мій товариш нас двічі обігнав на танку. Цей танк підбили. Він злетів з башти. Потім говорили з ним – не пам’ятає, що трапилось. Казав, що танк сам повернув башту – і його скинуло.

Я йшов майже останнім. Позаду ще залишалися хлопці, відстрілювалися… Не знаю, з яких формувань вони були… Чоловіки старші… До останнього там залишилися, групка з 5-7 чоловіків…

Земля була мокра від крові й людських останків. У мене берці до половини стали червоні від крові й останків розірваних тіл…

Я їхав на "уазику". В якийсь момент водій вирішив повернути. Тоді я вискочив із машини й почав відстрілюватися. Навпроти мене стояв броньований "камаз" і там – бійниця… З нього… І водій просто повернув, дав по газах – і поїхав. Думаю, що він навіть не відчув, що я вискочив. Був шум, гам, все дуже швидко робилося… До речі, він дуже хороший хлопець. Не думаю, що умисно покинув мене...

А потім я побачив нашу МТЛБ. Вона вже була остання. Причепився до неї. Поки їхали, бачили всі ці розриви… А потім нашу МТЛБ обстріляли. Довелося спішитися. На той момент нас чимало назбиралося. Дорогою підбирали хлопців, висаджували на броню… "Мотолига" була заповнена максимально. Бо витягували, кого могли..

Ті хлопці, здається, з Савур-Могили їхали. Був із ними до обстрілу. Потім цю МТЛБ підбили, вона заїхала в лісосмугу, повернула – і вже далі почався обстріл з усіх боків. Потім ще й мінометний обстріл почався… Тоді ми розбилися по невеличких групках. Зализували рани. Перев’язували поранених. Витягували, намагалися надавати допомогу…

І далі так, групками, продовжували виходити. Далі ми розділилися. Частина хлопців надто хотіла жити... А у мене тоді основне почуття, яке пам’ятаю, – це було розчарування.

За офіційними даними, українська сторона під час боїв за Іловайськ втратила 125 одиниць техніки. Загинуло 366 бійців, поранено 429 людей, у полон потрапило 300 військовослужбовців

До речі, тоді став свідком події, яку не можу пояснити собі й досі. Тоді атаку на ворога почали дві наші "Сушки". Одна нічого не зробила, але інша – добре відпрацювала. Тому хлопцеві, пілоту (Владиславу Волошину. – Ред.), який завдав удару, вдячні тисячі людей. Я йому безмежно вдячний. Бо він вдарив якраз у місце концентрації ворога. Чималого ураження завдав. Не знаю скільки, але палало добряче…

Його "Сушку" підбили, вона собі полетіла в невідомому напрямку… У росіян там шум почався, стрілянина, рух техніки та особового складу… Це все на моїх очах трапилося.

На рахунку легендарного льотчика Владислава Волошина – багато бойових вильотів, які суттєво вплинули на хід війни на Донбасі.

А хвилин через 20 раптом все затихло – і туди прилетів український вертоліт. Він летів низько дуже, знаки розрізнення добре роздивитися вдалося. Я довго ще номер бортовий його пам’ятав. Хоча зараз вже не згадаю. 6 років пройшло як-не-як. Вертушка підлетіла, по ній ніхто навіть не спробував стрельнути, що мене дуже здивувало. Та вертушка когось висадила, натомість інших – забрала. Не роздивився кого, бо то на віддалі було. Але що вона одних привезла, інших забрала – це точно. І полетіла в тому ж напрямку, звідки прибула. Прямо над нашими головами.

І знаєте, після всього попереднього безглуздя, після розстрілу, який відбувся на відкритій місцевості, я вже й не знаю, як це можна пояснити.

А після цього к*цапи почали зачистку. Я товариша пораненого перев’язував, то ледь під танк не потрапили. Він просто на нас почав їхати. Мене добряче глушонуло, я взагалі майже нічого не чув. А товариш із простреленою ногою лежить і спокійно так каже: на нас їде танк… Він тоді багато крові втратив…

Після цього ми скучкувалися – і перебіжками, перебіжками… Бачили росіян, які ще стріляли. У декого паніка почалася. "Не стріляйте, ми і так вийдемо", вся фігня. Якась інша позиція була. А за якийсь час ще одна групка відділилася: хлопці себе накрутили, що, може, підкріплення наше прийде, а вони звідти чкурнули – і їх визнають дезертирами… Теж пішли.

А ми ще там якийсь час партизанили. Лазили скрізь. Техніку рахували. А там було що рахувати. Бачили колону техніки, яка до Старобєшева йшла – вона рухалась годин 6. Без перебільшення: в одного з хлопців годинник був, він засікав. Ми тоді на краю кар’єра сиділи. Там ще стояв БТР росіянський, бо одні к*зломорді стояли…

Бачили місця допиту українських полонених. Сліди крові. Українські прапорці. Зубні щітки. Цигарки. Презервативи використані – вже не знаю, хто кого…

Сепарів теж бачили. Їхала їхня "мотолига" з радянським прапором – то к@цапи по ній лупонули. Тобто там з логістикою теж проблеми були.

Три дні потому обстріл вівся дуже інтенсивно. Ми бігали з кутка в куток. Чекали на підмогу. Це в районі Осиково було, там якесь водосховище, РЕБ недалеко стояла, кілька БТР-в по краях стояли. Постійно зривалися з місця на місце. Верещали "До бою!" – і лупашили по всьому, що рухається.

Я потім чув, що росіяни ходили і дострілювали полонених. Сам не бачив такого: ми намагалися на відкритий простір не виходили. Але крики, зойки і постріли чули. За якийсь час почала техніка їздити з піхотою зверху – і стріляти. Когось, хто ще живий був, просто розчавлювало.

Виходили ми по "зеленці". Йшли повільно, багато замінованих ділянок було. Раз наштовхнулися на намет, де росіяни сиділи… Довелося в бій вступити. Ми ще потім їхніми харчами поживилися…

Рухалися потроху. У нас був один поранений, Женя з 8 полку, сам із Вінниці родом. Коли підбили техніку, на якій він їхав, розірвало трак – і йому розбило ногу. Сильно так: на коліні суглоби видно було. Тобто людина не зовсім ходяча. Тому двоє з нашої групки відділились на якомусь етапі. Сказали, що підуть самі. Бо поранений – це тягар. Коли ти здоровий, повноцінний – ти можеш і швидку перебіжку зробити, і в траві зникнути. А що може людина, яка на той час була практично калікою?

Але мені покинути його совість не дозволила. Я інакше вихований, щоб поранених кидати. Хлопці деморалізовані були, тому Женю тягли я та його товариш. Як найдужчі з ходячих у нашій групці. Усього нас тоді 5 залишалося. Один взагалі участі не брав. Ще один – дитина взагалі, 18 років усього, оператор-навідник. По дорозі до нас приєднався. Унікальне створіння. Уперше, коли ми його побачили, він повз сепарську МТЛБ пробіг, а тоді вже до нас потрапив. Ми ще хотіли його гепнути, думали, він їхній. А тоді роздивилися, що свій…

Важко було. Дуже важко. Особливо морально. Уявіть: ви перебуваєте у ворожому оточенні, ліс там густий, як у Арсенія Яценюка волосся на голові, дуже не походиш. Тим паче осінь. Та й насадження там штучні, добре проглядаються. І сепари регулярно зачистки місцевості робили. Деякі – по три, по чотири. Виставляли свої "секрети" – і на будь-який звук одразу реагує і машина, і особовий склад. Їх там дуже багато було.

І от ти проходиш кількасот метрів або й кілька кілометрів у тилу ворога – і розумієш, що тобі доведеться повернутися. Це дуже важко. В моральному плані переламати себе і це зробити – неймовірно складно…

Насправді ця ситуація дуже дістала. Тим більше, ще десь жевріла надія, що ось-ось прийдуть наші, що допоможуть. І що ми не дезертири, ми нормальні хлопці, не втерли ноги. От і трималися. І пораненого тягли на собі. Бо була думка: а як кинемо його, а він виживе – а потім доведеться в очі йому глянути? Не те що я жалісливий якийсь, що думав про те, що там батьки дитину чекають… Ні. Там на той час багато хлопців лежало. Собаки розносили, що лишилося від них. Ніхто нікому тоді не був потрібен. Одна думка гризла постійно: щоб якщо й тебе зажмурять, то щоб хоч вдома похоронили. А не так, як хлопців, щоб лелеки розносили та собаки розтягували. Я ж казав – берці червоні були від останків і крові…

Хоча це якщо зі стрілкового вбитий чи від розривів. Тоді були останки. Але траплялася дорогою повністю згоріла техніка. Люди там згоряли повністю. Навіть слідів не лишалося. Не можна було навіть зрозуміти, були там люди чи не було…

Від екіпажів згорілої техніки часто не лишалося і сліду

Важко було ще й через спеку. У нас ні води не було, ні їжі. І БК обмежений. У нас 7,62 мм у підрозділах було, а тут ми переважно 5,45 російські знаходили. Сепарів там і не було, думаю, їх до тих ділянок не допускали взагалі. Та й що їм там робити було? Хіба шахтар зможе навести "Осу", щоб літака збити? Чи РЕБ налаштує? Командувати підрозділом теж вони навряд чи змогли би ефективно. Тим більше, що косооких шахтарів мені бачити не доводилося. А таких там дуже багато було, неслов’янської зовнішності. А ось чеченців тут не бачив. Тільки в самому Іловайську. Хоча хлопці, які в полон потрапляли, розповідали, що саме чеченці їх катували.

… Рухатися нам доводилося переважно вночі. Бо місцевість пересічена була. Доводилося деякі ділянки переповзати. Полем пересуватися ми не ризикували, бо рівнина, рослинності небагато, і поруч проїжджі частини були. А по них постійно рухався транспорт. Переважно – військова техніка.

І все одно дня не було, щоб ми на когось не наштовхнулись. Перші три дні нас взагалі, як зайців, ганяли. Дуже інтенсивно. Вони на будь-який шурхіт реагували вогнем. Зразу піднімався особовий склад. Інколи вони на місцях сиділи, а інколи ми й на замасковані машини наривалися. Вони зразу реагували…

А вдень ми ховалися в "зеленці". Знаходили якісь ярочки – і там ховалися. В останні дні, коли нас уже замкнули, вже було в нас постійне місце, де ми залишали нашого пораненого. Туди носили йому воду з калюжі, з мертвечиною. Називали її "бульйоном"… Їли листя й кукурудзу. Вона вже дозріла тоді, тверда була, зубам кінець, ясна річ, настав – але ж треба було щось їсти…

Так ми протримались два тижні. На 14-й день почалися дощі. Стан пораненого дуже сильно погіршився. Я його сам перемотував. Медикаменти в нас тоді на той момент давно закінчились. Основний "медикамент" – сечею з пляшки поливати рану. У такий спосіб обробляли. Бинт у нас був один, ним же й замотували після "оброблення". Рана там була жахлива. І на 14-й день йому було вже зовсім зле. Ще один почав проситися вийти десь у село й піти до батюшки. Ще в одного вже очі почали забігати… Словом, печалька почалася.

Вирішили виходити. Вибрали час – приблизно 4-та ранку. Точніше не скажу, бо якраз того дня зупинився наш єдиний годинник. І почали виходити до населеного пункту. Спершу нормально йшли, а коли дійшли до відкритої місцевості – нас помітила сепарська машина. Вони вискочили, спішились – і зайняли оборону. А ми їм ручками помахали й побігли. Як ми того пораненого тягли – це треба було бачити…

Сяк-так добігли до крайньої хати. А сепари почали зачистку цього населеного пункту. Чути було гавкіт собак, движуху, машини… До обіду трохи стихло. А ми сидимо там. Недопалків назбирали. Видно, до нас там теж якийсь бідолаха лежав. Бо знайшли спальник у крові, бушлат – теж у кровищі. І відро з відходами життєдіяльності…

А в обід я вирішив: піду подивлюся, яка там ситуація. Вийшов у двір, собаки навіть не відреагували – видно, добряче ми за ті два тижні "лісовим духом" просякнулися… Пішов до господаря. Він не очікував, звісно. Я в нього питаюся: яка там ситуація? Куди нам можна вийти? Ми ж взагалі нічого не знали. А він і каже: "Вам кінець. Вй*буйте, каже, звідси, я вас не знаю і ви мене не знаєте…" Кажу: "Добре, підемо, тільки вечора дочекаємося…"

А далі він почав по двору ходити, а наші малі його діставати взялися. Той пішов про цигарку запитать, той ще щось… І його це теж розізлило… Але нам іти нікуди було, з обох боків сепари…

Ближче до вечора прийшла до нас сестра господаря з чоловіком. Принесли нам поїсти трохи. У мене якісь гроші були, то віддав їм, і той чоловік тоді нам приніс цигарок і зеленки з бинтами для пораненого. Я його перебинтував – і все, чекаємо вечора, щоб виходити.

Вечора дочекалися. А вийти не встигли. Прийшла та сама пара: "Усе, пацани, ви догралися, ви в оточенні з усіх боків. Або виходьте, або цей будинок зараз розпи*дують". Малі зразу – на коліна, проситися почали: жити, мовляв, хочемо. Ще один хлопець, Миша з 40-ки, з "Кривбасу", з яким ми переважно на вилазки лазили – і собі за ними. А от поранений гідно себе вів. Він взагалі хороший хлопець. Пам’ятаю, казав нам: "Пацани, киньте мене. Я краще застрелюсь. Рятуйте себе". Уявіть – це дитина, вважай, 20 років всього. Нормальний хлопець. А найменший наш – його взагалі можна до уваги було не брати. Він тоді вже про одне лише мріяв: наїстися. Решта – по цимбалах.

Оточили нас. "Укропы, выходите!", вся фігня. Ми вийшли. Нас поставили, обшукали. І в мене знайшли посвідчення, де написано "ППС Київської області". Той, що витяг те посвідчення, глянув – і каже "О, колега!.. А я сидів". Я спершу подумав: ну все, приїхали. Але виявилося, що це посвідчення нас і врятувало. Вони самі ідею підкинули, коли те посвідчення витягли. І я за всіх почав говорити, що ми їхали забезпечувати громадський порядок, що належимо до міліцейського підрозділу, що не брали участі у бойових діях… І вони повірили.

Той, що мене обшукував, потім почав хизуватися, що він сам вів переговори з нашими військами. Що він – права рука "Бєса". "Людоїд" позивний у нього був. Ще один – "Американець". "Барс" третій був. Ці найактивніші були. А решта – виконавці, для масовки. Вони не називалися. Але їх достобіса було.

Цей чмир ще почав був розповідати, як він комбата "Херсона" вбив, як хлопцям вуха відрізав, як Яроша братові голову відрізав, а той, мовляв, обмочився, коли в полон потрапив… Такі дурниці ніс – в голові не вкладається!

Зрештою відвезли нас у Донецьк. Кинули на підвал. Я вже пізніше зрозумів, де ми. Бо нас спочатку із зав’язаними очима возили.

Російські пропагандисти активно знімали українських військовополонених.

Спочатку били дуже. Малих кинули на розкол, локшину на вуха вішали, все хотіли, щоб вони перепідготовку пройшли. Лишайтесь, мовляв. В Україні все х*рово. Вас здали, вас продали. Росіяни так не чинять…

До речі, головним там у них був полковник Білоконенко. А з ним приходив такий старий, вусатий – представлявся полковником ФСБ.

Так от, спершу били. А потім почали приносити хавчик. Хоча які ми не голодні були – не зразу наважились поїсти. Пам’ятаю, тоді навіть цукерки нам принесли. "Рошенівські". А далі прийшов один, сказав, що з Івано-Франківська сам – і чистою українською мовою почав те саме розповідати: мовляв, хлопці, самі ж бачите, що вас кинули… Ну кинули, то й кинули – ми що, такі важні, чи що?..

І ми почали їм підігравати. Я казав, що ми приїхали на Донбас виконувати свої обов’язки, захищати людей. Що більше нічого не можу сказати. Пацан цей, з 40 батальйону, теж нормальну позицію займав. Казав, що пацани, які загинули, є героями. Навіть якщо їх і продало наше керівництво. Що держава Україна була, є і буде… Молодець.

Про наше звільнення домовлялися десь на рівні генералів. Ми до кінця своєї легенди притримувалися. Хоча там теж плутанина відбувалася. Верхи, які нас завозили, знали, звідки ми. Середина – вже ні. А низ – там взагалі якісь відморожені дебіли, які нічого не знали. Для них ми "мусора" були. І це, мабуть, нас і врятувало. Бо до нас трохи інакше ставились…

А чого ми тільки на допитах їм не вигадували… Там такі легенди чесали, що просто капець. А вони в усе те вірили. Я одному розповідав: "Мені Петро Петрович казав, що існує підземний хід, яким через шахти можна аж до Ростова добратися". Казав – і думав, що зараз зуби по всій кімнаті збиратиму. Але ж ні. Повірив. Сигаретами пригощав – методика в них така була…

На допитах про найманців найбільше розпитували. Особливо чомусь поляками цікавились.

Чеченці приходили. Один з них представився полковником з київської "Альфи". Жалівся, що його брата вбили в Іловайську біля депо. Розказував про "свої не здаються", хоча чудово вони здаються. І здихають так само чудово.

Морально і фізично давили.

Частину хлопців першими додому віддали. Бо вони ж "мусорами" вважалися, кому вони треба… А ми й далі легенди дотримувалися.

Нас водили на школу, там снаряди від "Градів" були, які не розірвалися. І нас туди водили. Казали: укропа не шкода, хай там й*бне. Така справа…

Їхній штаб облаштовували. Вони на мені загородження перевіряли. Ставили за двома рядами мішків – і стріляли. Перевіряли, чи витримають ті мішки кулю чи ні… Тоді Донецьк активно укріпляли. Якісь позиції облаштовували, "йожі" на вулицях ставили, ще якусь фігню робили…

Коротше, морально трохи давили. А часом приходили звідти чухани їхні з автоматами. І от підходить таке – і перепрошує в нас. "Пацани, я з Москви, відряджений сюди… Мені місяць тут відбути – і все. Я до вас нічого не маю, ви до мене". Не сприймайте як особисте, мовляв…

Таке було.

Санітарка приходила нашого пораненого перев’язувати – теж скиглила, що медикаментів немає, що воюють, мовляв, свої зі своїми… Така фігня.

Були думки, щоб втекти. Але вони хитро робили. Коли нас кудись вивозили, 2-3 осіб залишали в себе. І казали: "Якщо десь у*бете, ми їх поріжемо. Вуха поштою вам пришлемо".

Так ми і пробули в Донецьку. У Ростов нас не вивозили. Ми вже "пізні" були. Активно перевербовували тих двох хлопців, кудись їх забирали, якісь роботи з ними проводили…

А тоді цей Білоконенко зв’язався з нашою стороною. У хлопця з 8 полку дід десь круто стояв, пообіцяв, що за кожного нашого, що в СІЗО донецькому перебуває, віддасть десятеро їхніх… У кінці вже всіх розібрали. І я залишився сам. І аж тоді домовились і про мене. Сказали, що хтось з близьких має приїхати і забрати. Цим близьким стала моя мама. Коли дізнався – це мене не те що на землю присадило, в мене всередині все рвалося. Коли вийшов – сказав їй: "Мам, ти, мабуть, будеш соромитись свого сина, бо в полоні був… Бо іншого виходу не було".

У полоні я пробув місяць. Били тільки спочатку. А випустили по обміну. Хлопці з "Дніпро-1" їхніх захопили. І сказали, що віддадуть тільки в обмін на добробатівців. Я потім з тими хлопцями на блокпосту під Маріуполем зустрівся. Вони спитали, звідки я, казали, що чули про мене. Пообнімалися, соплі, сльози…

Додому я повернувся в жовтні. Потрапив у госпіталь у Вишгороді. Це не лікування було, а трагікомедія. Під виглядом волонтерів пробиралися до нас журналісти, клепали мізки, розпитували, що, як і де… А я тоді вже читав інтерв’ю деяких "великих стратегів", "великих воїнів", які виходили – і пачками ворога косили… Може, й повірив би, якби сам там не був. Якби не знав, як багато кидали поранених. Бо я по дорозі знаходив хлопця, в якого просто нога прострелена. І він помер, просто стік кров’ю. І на рахунок цього в мене совість чиста. А інше… Інше – то таке. Така доля.

У лікарні пробув 2 тижні. Медперсонал там здебільшого до нас як до непотребу ставився. У них була якась пріоритетна категорія, а до нас уже – по можливості. Хоча лікар нормальний у нас був, на відміну від решти. Доходило до того, що у нас аналізи відмовлялися брати, коли якесь запізнення. І всім було плювати, що ти в черзі до того час простояв.

А потім я повернувся в батальйон. Нас небагато повернулося. Хтось загинув. Хтось – відмовився повертатися після пережитого… А ще пізніше я пішов у Збройні сили України. І служу досі.

Коли читаю спогади про Іловайськ – не можу позбутися від враження, що все дуже гіперболізовано, перебільшено. Люди наділяють себе якимись надздібностями. Вигадують якісь героїчні вчинки. Хоча це ж зрозуміло: якщо людина вийшла – значить, вона все покинула і побігла. Якщо вийшла група без поранених – це означає не якесь надприродне везіння, а те, що вони поранених, найімовірніше, покинули.

І я радий, що в мене совість через це чиста.

Після Іловайська в мене відбувся перелом свідомості. Довелося безліч разів ламати себе, аби зважитись на той чи інший вчинок. І там, на місці, і після того. Я досі вважаю, що так повністю і не відновився після тих подій. Зокрема, після останніх. Вважаю, що це пляма. І не люблю про те розмовляти. Але так склалося життя. На той момент так склалися обставини. І хтозна – якби тоді, перед полоном, я ухвалив інші рішення – можливо, зараз я би так само був живий. Але жив би з відчуттям провини за смерть інших.

Напевно, є багато речей, які би я змінив – так, щоб фінал був іншим. Але чи шкодую я, що пішов захищати Україну? Ні. Я не знаю, як це – бути чоловіком і уникати чоловічих вчинків. Як можна бути громадянином – і не піти. Може, це пафосно звучить, може, лукаво – але я не знаю, як в тих умовах можна було просто сидіти і спостерігати.

Так, коли почалася війна, ти, як і багато хто інший, думаєш: це зробить хтось. Але коли ти приїжджаєш і стикаєшся з реаліями – бачиш, що людей, які не змогли просто спостерігати, не так уже й багато. І за 7 років війни ти з деякими з них перетинаєшся не один раз. І тоді, в 2014-му, ми кидали роботи з гідними зарплатами не заради грошей чи УБД. Про це ніхто тоді не думав. Ми не їхали туди, аби якось вирізнитися, аби занести себе до певної категорії, аби якось виділитися… Це не так. Не приносить задоволення нормальній людині відбирати в когось життя чи запхати себе в середовище, де доводиться забути про комфорт і постійно терпіти труднощі. Ні. Ми пішли, бо не могли не піти.

А Іловайськ багатьох із нас зламав. Дав на власній шкірі відчути, наскільки точним є вираз про те, що не такі страшні москальські воші, як київські гниди. Тим паче чим далі, тим більше від нас відверталося суспільство. Так, серед нас є ті, хто зловживав, хто робив щось нехороше… Але загалом кожен, хто пішов воювати, – такий же, як і ви. З єдиною відмінністю: поки ви сидите на дивані, він підняв свою п’яту точку – і почав щось робити. Як вміє. Як може.

Я не хочу, аби мене хтось героїзував. Бо вважаю себе звичайною людиною, звичайним громадянином, який просто виконував свій обов’язок – і все. Як вийшло – так і робив.

Кожен несе свій хрест".