Костянтин Грищенко: "Перший" помаранчевий "рік української історії закінчується невтішно"

Ось і закінчується перший "помаранчевий" рік української історії.

Можливо, вперше після новорічного вечора 1991 року, нинішній рік Україна зустрічала в передчутті змін. Тоді, втомлений від власної сміливості, народ повертався з майданів до святкового столу.

Очі "помаранчевих" застеляли романтичні міражі. Перебуваючи в п'янкої ейфорії і сліпо вірячи в своїх кумирів, вони не сумнівалися, що, осідлавши владного коня і схопивши Бога за бороду, можна однією кавалерійською атакою голих слів і найдобріших намірів вимостити дорогу на вабливий Захід. І ось вже скоро запанує в Україні свобода, рівність і братерство, вибухне економічний бум, і заживемо ми в мирі і злагоді з нашими прозревшему сусідами. А значить, і європейський дім гостинно відчинить перед нами двері, і всі зрадіють поверненню України в лоно європейської цивілізації.

Відео дня

Упустять ж влада ввижалася прийдешня трагедія. Отримавши незвичне опозиційний амплуа, вони навіть не намагалися думати про роботу над помилками і вже готувалися наступити на граблі, кинуті попередниками, підпорядкувавши всі свої помисли міражам блискавичного реваншу.

А ті, хто тверезо дивився на події, щиро сподівалися, що нова влада, хоча й дозріла на затишних грядках парника попереднього режиму, все ж таки зможе не тільки корінням відірватися від своїх демонізованих батьків, а й об'єднати країну і нагодувати її не тільки передвиборними хлібами.

На жаль, дива за рік не відбулося.

Немов п'ятнадцятирічний підліток, політична еліта України, незважаючи на сивину кожного окремо, зібрана разом, продовжувала являти світові звичаї перехідного віку. Мабуть, тільки цим можна пояснити дикі танці вже давно не молодих слонів у посудній лавці зовнішньої політики.

Як мінімум, від нової влади всі очікували реального прориву у відносинах із Заходом. Ні, ніхто і не сподівався, що нам запропонують новий ексклюзивний "план Маршалла". Проте всім здавалося, що відразу зрушиться з мертвої точки, принаймні, те, що давно визріло і гальмувалося тільки через антипатії Заходу до "режиму Кучми". Само собою розумілося, що нас візьмуть до СОТ, відразу дадуть ринковий статус і скасують поправку Джексона-Веніка. Вірилося, що ми отримаємо, нехай на жорстких, але реальних умовах, сигнал про принципову можливість для нас членства в Європейському Союзі, а головне - в Україну поллється ріка західних інвестицій.

Однак, отримавши небачений досі аванс симпатій світової спільноти, виданий на ім'я українського народу, нова влада по суті без оглядки цілий рік промотувати цей капітал у зміні поз і нарядів, смакуючи фрази декларативних ініціатив.

В результаті Україна отримала цілий список невиправдано втрачених можливостей:

замість цілком реального потоку інвестицій в нашу економіку, нова влада примудрилася не тільки розчарувати західного інвестора, але й викликати у нього стійку алергію на український ринок, який, на догоду популізму, то терзали ручним управлінням, то розбурхували реприватизацією;

замість того, щоб паралельно з розвитком відносин з Європою активно шукати всюди в світі готових на розумний ризик інвесторів і нові ринки для українських товарів і послуг, не соромлячись міняти дипломатичний смокінг на амплуа державного комівояжера, нова влада фактично згорнула нашу активність в бурхливо розвиваються регіонах Близького Сходу, Азії та Південної Америки, звівши її до ледь помітному і практично марної паркетній присутності;

замість того, щоб і на Заході, і на Сході жорстко загострити проблему статусу мільйонів українських трудових мігрантів, яким не поспішають надати систему хоча б мінімального соціального захисту, влада догідливо зробила те, про що нас ніхто навіть не просив, - скасувала українські візи для обраної групи іноземців, яким пов'язані з отриманням візи витрати просто не помітні;

з власної вини у Верховній Раді був похований шанс вступу до СОТ ще цього року, і при цьому могилу нашому членству рили якраз голосами, здавалося б, ідеологічно зацікавлених "помаранчевих" фракцій;

нова команда під власним носом демонстративно не помічає провокаційного антисемітизму МАУП, і, в підсумку, своєю безпечністю відштовхує від нас тих, хто декларував вагому підтримку України на початку року;

нарешті, євроромантиками так настирливо і метушливо стукали в європейські та євроатлантичні двері, шокуючи фантастикою своїх передчасних амбіцій і недозрілих можливостей, що не тільки не наблизилися до вже давно поставленим цілям, а навпаки, спромоглися набити оскому і викликати боязко втома від української активності у прагматиків як Старого, так і Нового Світу.

Але головним підсумком, з яким Україна готується зустріти Новий рік, все ж став "новий" рівень її відносин з Росією.

На жаль, нова влада, хоч і обіцяла, але так і не змогла в ім'я національних інтересів незалежної України, в ім'я її європейського майбутнього відмовитися від передвиборних пристрастей, щоб холоднокровно продовжити непростий пошук оптимального балансу взаємних компромісів зі своїм ревнивим сусідом. Замість цього вона за власною ініціативою спровокувала загострення протиріч і загнала країну в глухий кут газових перепалок, що загрожують перерости в економічну війну російського газу з українською трубою.

Але що заважало системно і поетапно готувати країну до лібералізації газової політики, як можна довше користуючись пільговим режимом цін, що дістався у спадок від попередників?

Безперечно, попередники залишили після себе не тільки пільгові режими, а й монозалежність країни в постачаннях енергоносіїв, чи не найвищу в світі енерговитратність економіки, і, зрозуміло, її надзвичайну тінізацію. Безперечно, щоб будувати конкурентоспроможну економіку, потрібно було вже давно якщо не перейти до ринкових цін на енергоносії, які об'єктивно стануть найефективнішим стимулом енергозбереження, то хоча б готувати країну до цього переходу.

Але чи розумно, нехай і з мінімальним тимчасовим запасом міцності, починати неминучий рух до лібералізації газової політики з знищення цього самого запасу? Навіщо ініціювати загострення з тим партнером, від якого залежиш, як мінімум, в найближчій перспективі і якому самому не терпиться знайти привід для атаки? І чому при цьому навіть не намагатися заручитися підтримкою тих, хто декларує захист демократії в світі як свою цивілізаційну місію? Чому, нарешті, нова влада навіть пальцем не поворушив, щоб намітити хоча б початок відомих внутрішніх заходів, покликаних пом'якшити негативні наслідки для дають роботу мільйонам українців бюджетоформуючих галузей, які ще з часів "єдиного і непорушного" Держплану міцно сидять на голці дешевого газу?

Ну і зовсім вже дивним виглядає старт і річна дистанція українсько-туркменських відносин, коли зарозуміле небажання виконувати вигідні для нас умови контракту фактично на порожньому місці викликало серйозну напругу, яка може позбавити нас єдиної альтернативи російським поставкам газу в Україну. Питається, навіщо, замість того, щоб берегти як зіницю ока наше співробітництво, яке в усі часи так дратувало Росію, самостійно створювати проблеми з Туркменістаном - там, де навіть теоретично не можна запідозрити претензію на геополітичний вплив на Україну?

Хотілося б вірити, що загроза газової кризи нависла над країною лише з причини гарячність і нетерплячого патріотизму нової влади, її революційного духу і наполеонівської тактики, взятої на озброєння ще під час виборів. Тактики, коли вплутуються в бійку без плану, розраховуючи одним осяянням по ходу битви вирішити її результат на свою користь.

Але чи можна тільки цим пояснити що відбувається? Адже не хотілося б думати, що нова влада настільки цинічна і по-макіавеллівскі підступна, щоб свідомо спровокувати газові розбіжності, готуючись до парламентських виборів 2006 року. Спровокувати, щоб у розпал передвиборних баталій холодом і безробіттям розкрутити в суспільній свідомості антиросійські мотиви в надії на додаткові голоси, які їй може принести відома технологія маніпуляції іміджем захисника від безжального підступності зовнішнього ворога. Однак правда й те, що категоричність і безапеляційність російської сторони може дійсно привести до того, що на сході та півдні України пробіжить антимосковський холодок, а в центрі і на заході зовсім запахне гарячим.

Хоча ні в злий, ні в добрий умисел вже не віриться - нинішню владу важко запідозрити в здатності проводити складні політичні багатоходівки. Але це аж ніяк не вибачає її непрохідного авантюризму і легковажності. Адже наслідки кризи, що насувається чреваті для всієї країни такими найтяжчими потрясіннями, які навіть у наближенні не порівнянні з відомими м'ясо-бензиновими кульбітами самовпевнених канатоходцев.

Де ж вихід? Невже розвиток в режимі кризи та подолання власних промахів назавжди залишиться фатальною рисою української державності?

Впевнений - вихід є. Але він не зводиться до спрощених рецептами, а вимагає системного підходу.

По-перше, необхідно назавжди відмовитися від взятого з минулого принципу партійності зовнішньої політики, і тим вберегти спільний український дім від коливань в безрозмірному діапазоні нашої строкатої політтусовки. Не зробивши цього, ми, рано чи пізно, ризикуємо обрушити будинкове перекриття на голову самої української незалежності. Тоді вже буде все одно, хто хитнув перший, а хто востаннє: чи то починав радикальний націоналіст, не здатний в Москві спілкуватися без перекладача російської мови, чи то завершив сучасний спадкоємець твердих більшовиків, принципово не бажає користуватися у себе в країні рідною мовою , але ніяк не здатний вивчити хоча б англійську.

По-друге, треба негайно мобілізувати всі інтелектуальні сили України, залучити її ділові кола, щоб хоч на п'ятнадцятому році незалежності, нарешті не формально, а для потреб реального втілення в життя розробити зовнішньополітичну стратегію, ув'язану і за змістом, і в часі з планами, глуздом і нюансами внутрішніх реформ. Стратегію, яка була б вільна від ідеологічних страшилок, популізму і романтичної мрійливості.

По-третє, негайно створити ефективний механізм міжвідомчої координації всіх державних структур, так чи інакше причетних до забезпечення зовнішньополітичної стратегії України. Адже незважаючи на багаторазові спроби його налагодити, проблемний віз роз'єднаності, підкресленою автономності та некерованості державних інститутів і понині не зрушив з місця. Указ на цей рахунок є, а виконувати його поки ніхто не збирається. Якщо з цим рішуче чи не покінчити раз і назавжди, можна навіть не мріяти про реалізацію не тільки загальної стратегії, але про готовність оперативно вирішувати будь-яку раптово загострилася проблему.

І останнє. Хоча газове протистояння зайшло далеко і вирішити його повністю без втрат вже пізно, надмірно драматизувати ситуацію не варто. Важливо уникати нагнітання панічних настроїв і войовничої істерики, щоб необачно НЕ залізти в ще один ящик Пандори, не маючи в арсеналі інших інструментів, крім дипломатичних чорнила. Замість цього, провівши рокіровки у власній переговорної команді, необхідно перевести діалог у спокійне русло. І з тверезою головою, знявши зайві подразники, продемонструвати партнерам - і Росії, і Туркменістану, і Євросоюзу - повага і розуміння їхніх інтересів, щоб потім без емоцій і гіпербол пояснити межі можливого компромісу і тих принципових позицій, від яких ми не можемо відмовитися ні при яких умовах.

Костянтин ГРИЩЕНКО, колишній міністр закордонних справ України, газета "День", № 242, четвергом, 29 грудня 2005