Відео дня
Віктор Пинзеник: "Мені хочеться перехреститися, коли я чую про останню бюджетної ночі"
Кожні чотири-п'ять років, в період чергових виборів, люди з надією очікують змін на краще. Проте оптимістів з кожним разом стає все менше. Громадяни інтуїтивно відчувають - щось тут не так. А причина очевидна - змінюється влада, але незмінною залишається владна машина. Система залишається стара. І, якщо її не змінити, стара машина владної системи буде перемелювати і нових людей, і добрі рішення. Зараз маємо унікальний шанс це змінити, врахувавши ключові принципи зміни системи влади при формуванні структур новообраної влади. Борщ поданий, є не смачно
Волею долі мені довелося добре ознайомитися з кухнею вироблення і прийняття рішень у державі - причому як у законодавчій, так і у виконавчій владі. А за характером теперішньої роботи (з бюджетом) бачу також особливості куховарення мистецтва та інших гілок влади.
Перед викладом свого бачення повинен зробити кілька вступних зауважень. По-перше, в цій статті я свідомо згущую фарби. Хоча в реальному житті не буває тільки чорного або білого. Проте вважаю за необхідне зробити наголос саме на ключових проблемах, які стали певними "виразками" організації влади. По-друге, зміна системи влади ніколи не відбудеться за велінням однієї посадової особи, навіть найвищого рівня. Повинно бути суспільне розуміння, насамперед політичної еліти. По-третє, ми, на жаль, звикаємо до існуючого стану речей, вважаємо його єдино прийнятним, рідко намагаємося критично подивитися на те, що нас оточує.
Отже, повертаючись до початку, наважуся стверджувати, що на українській владній кухні доброго борщу не звариш. Він не може бути смачним, оскільки кухаря різні, сповідують різну ідеологію, і кожен з них додає у борщ то дьоготь, то дуст, то щось ще ... І проблема не в кухарях - ні єдиного налагодженого порядку на кухні. І тому пріоритетом сьогодні стає проведення радикальної реформи системи влади в Україні. Спробую викласти основні аргументи з приводу необхідності зміни застарілої владної машини прийняття та виконання рішень. І зараз найбільш сприятливий час це зробити - готується коаліційна угода майбутньої парламентської більшості. Зміна системи влади може стати основним елементом цього плану дій. Поділ без поділу, або Who is who
Конституція України визначає поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. У реальному житті такий чіткий поділ в Україні відсутній. Воно тільки задекларовано.
Законодавча влада в Україні закріплена нібито за Верховною Радою. Насправді це далеко не так. Більше того, за існуючої системи влади цей орган взагалі може бути не потрібний. Адже і без нього вистачає законодавчих інститутів ...
Ми спостерігаємо, що законодавчі функції в країні може повністю взяти на себе (і він це робить) Конституційний суд. Він продукує норми права - через тлумачення Конституції та на відповідність нормативних актів Основному Закону. Особливо популярна в цьому плані ст. 22 Конституції: "При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод".
Приймаючи Конституцію, законодавець закладав прагнення відстояти політичні права і свободи громадян. Хотіли добре, вийшло - як завжди. У нас ця норма використовується на всі випадки життя. Під цю статтю можна скасувати будь-який закон або нормативний акт, можна дати своє тлумачення, що має силу закону.
Можна змінити рішення Верховної Ради. А норма рішення Конституційного суду остаточна і перегляду (оскарженню) не підлягає. Прецедентів перегляду таких рішень в Україні немає.
Чинними на сьогоднішній день рішеннями Конституційного суду вже заблоковано медичну і пенсійна реформи. Виявляється, медицина у нас безкоштовна. А як тоді назвати оплату утримання медичних установ з бюджету? Чи це не кошти громадян України? Не кращі справи і з пенсійними рішеннями. Як вийти із ситуації, коли комусь нараховані і нараховуватимуться 100 або 200 тис. грн. пенсій, і не тому, що вони більше працювали й заробляли, а тому, що вони "вибрані", особливі? На них чомусь не поширюється ст. 24 Конституції: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед Законом". Виявляється, є рівні, а є рівніші. Оскільки Конституційний суд визнав неконституційною норму, що встановлювала верхню межу пенсій для "обраних". І тепер виходить - руки геть від пенсіонерів, які одержують пенсії в розмірі 90% заробітку. Іншим (яких, до речі, більшість) вистачить і 1% за рік стажу ... Слово "пенсія" втратило свій зміст. Сенсу працювати і заробляти немає, адже пенсія в Україні від цього не залежить ...
Функції законодавця беруть на себе також і суди загальної юрисдикції. Нещодавно я вивчав рішення двох судів Донецької та Запорізької областей. Я не юрист, але завжди думав, що суди оцінюють відповідність дій (чи бездіяльність) нормі права. Виявляється, помилявся. Адже в згаданих випадках ці два суди прийняли рішення на недіючої нормі права (закону). Цікавий український парадокс: норми права немає, а невідповідність їй - є. Хтось може це пояснити? Або, можливо, у мене щось не в порядку з логікою? А можливо, це вітчизняне правосуддя має унікальну, відмінну від усього світу, логіку?
По суті, суди створюють свої, нові норми права, беруть на себе не властиві їм функції законодавчої влади.
Ми були свідками здійснення функцій законодавця і з боку виконавчої влади. Йдеться про надання податкових пільг, звільнень від оподаткування, надання окремим суб'єктам пільгових тарифів на послуги чи продукцію. Справедливості заради зазначу, що не можу пригадати таких рішень за час роботи останніх двох урядів. Але де гарантія від рецидивів подібних рішень?
До функцій виконавчої влади в країні прагнуть усі "кому не лінь", причому на всіх рівнях. З превеликим "задоволенням" ознайомився недавно з рішенням одного суду м. Києва, яким міністрові фінансів заборонили проводити службове розслідування з приводу дій працівника фінансової системи. Хочеться на всю країну запитати: яка норма права щодо службового розслідування була порушена? Чому суд втручається в питання, які є компетенцією виконавчої влади?
Існує і зворотний вплив виконавчої влади на судову. Правда, воно не пов'язане з прийняттям формалізованих рішень, а наявна у відомій формі "телефонного права". Я мав можливість бути свідком подій, коли з бюджету забирали сотні мільйонів гривень. І марно було при цьому посилатися на норми багатьох законів ...
Перетягування виконавчих функцій в особливому обсязі здійснює законодавча влада. Масштаб проблеми тут настільки великий, що вона потребує окремого розгляду.
А як би ви поставилися до питання виконання владних функцій взагалі не інститутами влади? Такого явища в організації влади немає ніде в світі, проте це є нормою для України. Функції розпорядження державними (бюджетними) коштами делеговані громадським (самоврядним) організаціям. Вони ж здійснюють функцію управління державною власністю, включно з відчуженням.
Сотні мільйонів гривень платежів, що мають податкову природу, витрачаються недержавними інститутами, адже вони ними не управляють, не несуть за них відповідальності. Державні органи, по суті, не мають впливу на політику витрачання таких коштів, а вони чималі. Зрозуміло, коли громадяни добровільно збирають гроші. Тут державі нічого робити, окрім як встановити правила гри, щоб унеможливити ошукування людей. Але ж мова йде про податкові надходження. А держава виявляється до цього непричетною.
Владну функцію приватизації державної власності здійснюють комерційні господарюючі суб'єкти (не має значення форма їхньої власності). Функції регулювання витрачання великих коштів на державні закупівлі покладено на громадську організацію - тендерну палату.
Чим залишається доповнити існуючий стан речей? Мабуть, абсолютної комерціалізацією влади. Наприклад, суддям платити залежно від кількості засуджених, міліціонерам - від кількості затриманих і так далі ... Перспектива без перспективи
Найбільші системні проблеми в організації влади проявляються в стосунках законодавчої і виконавчої її гілок. Я вже згадував про втручання виконавчої влади у поле діяльності законодавчої. Але все більший розмах набуває зворотне перетягування повноважень. І з року в рік воно тільки посилюється. Із закріпленням змін до Конституції нового статусу постанов Верховної Ради України Кабінет міністрів може стати взагалі зайвим рудиментом організації влади. Процес, все посилювався останніми роками, отримує своє логічне завершення.
Особливо яскраво видно вкрай небезпечні явища на прикладі бюджетного процесу. У прийнятті бюджету уряд, по суті, виконує консультативні, в основному технічні, функції (складання порівняльних таблиць, перерахунок показників, множення матеріалів тощо).
Розгляд бюджетної резолюції перетворюється на нікому не потрібне театральну виставу. Бюджет і резолюція, перше і друге читання (інколи і третє) - це різні документи. Згадайте, чим закінчилася спроба уряду втриматися за передбачений резолюцією рівень дефіциту бюджету 2006 р. у 2%. Ця цифра залишилася тільки в бюджетній резолюції.
Мені хочеться перехреститися, коли я чую про останню бюджетної ночі. Політика останньої бюджетної ночі (коли весь бюджет переписується) - це дорога у прірву, це відсутність можливостей реалізації будь зрозумілою перспективи країни, оскільки неможливо реалізувати стратегічні завдання.
Мій син-школяр якось запитав: "Тату, чому уряд не може впоратися з цукровими кризами? Необхідно зробити лише товарну інтервенцію ".
Це елементарна задача навіть для школяра, а її не можна вирішити. Оскільки немає запасів цукру. А створити їх неможливо, бо закладені в проект бюджету відповідні кошти були просто викинуті з остаточного документа.
Аналогічна доля спіткала кошти на енергозбереження. Спроби зреагувати на надзвичайно серйозний виклик для країни на найближчі роки (енергозабезпечення) закінчилися тим же. Від закладених коштів після останньої бюджетної ночі залишилися "ріжки та ніжки". За кілька годин або з голосу в залі не просто змінюються цифри, а вирішуються принципові питання державної політики.
Але прийняття бюджету - це лише початок бюджетних випробувань. Справжні ж починаються після його прийняття і вступу в силу.
Чи замислювався хто-небудь з читачів над тим, які кошти народні обранці так одностайно ділили останнім часом? Оскільки фахівцям це невідомо. Справа в тому, що єдиним законом, який розподіляє державні кошти, є закон про Держбюджет. Що стосується 2006 року, то закон прийнятий ще в минулому році. А тепер ділиться шкура невбитого ведмедя. Особливо комічним (якби не було таким трагічним) уявлялося поділ грошей від приватизації "Криворіжсталі". Затвердженого Верховною Радою закону про бюджет ці кошти розподілені. Після цього приймається нова схема розподілу. А що ж робити зі старими, прийнятими призначеннями? Норми якого закону виконувати? Або нехай наші співвітчизники просто порадіють почутим солодким обіцянкам?
Після схвалення бюджету чомусь справою доблесті і честі для багатьох стає пробити в цьому ж бюджеті дірку (наприклад, ударити по доходах через надання податкових пільг або поділити шкуру невбитого ведмедя, передбачивши витрати, не закладені в бюджет).
Щорічно законом про бюджет зупиняється дія законів, видатки за якими перевищують доходи бюджету. У нинішньому році поставлений рекорд - не вистачить і трьох бюджетів, щоб профінансувати прийняті популістські закони ...
Заряджена рушниця колись вистрелить. Якщо нічого не змінювати і продовжувати подібну політику, тягар накопичених проблем колись може прорватися серйозних фінансових обвалом.
Діюча система законотворчості блокує побудову правової держави.
Не однозначний в Україні відповідь на просте питання - чи повинні виконуватися прийняті закони? А як бути з тими законами, виконати які неможливо? У цьому закладена серйозна загроза неповаги до законів, зокрема й до законодавчої системи в цілому. Оскільки існують закони, не виконуються у зв'язку з неможливістю їх реалізації, то чому так само не звертатися і з іншими законами? І звертаються - прикладів безліч.
Здавалося б, Конституція захищає країну від такої політики. Ст. 95 передбачає, що виключно законом про державний бюджет визначаються розмір та цільове спрямування видатків. За логікою, жоден закон, що стосується витрат, не може бути прийнятий, якщо гроші на нього не закладені в бюджеті. Але в країні діє інша логіка.
Все більше суто виконавчих функцій зосереджуються в законодавчому органі. Депутати складають перелік об'єктів капітальних вкладень. Дійшло до того, що на кожного визначають суму витрат. Про яку логіку пріоритетів може йти мова? Про яке рішення стратегічних завдань?
Все більше порядків витрачання коштів має узгоджуватися з бюджетним комітетом. А хіба це функції законодавчої влади? Це ж завдання суто виконавчої влади.
Подібна система взаємодії починає масштабно поширюватися і на місцях. На низовому рівні виникають додаткові проблеми. Хто готуватиме проекти бюджетів: апарат виконкомів рад чи місцеві держадміністрації?
Очевидно, що потрібні принципові зміни системи відносин законодавчої і виконавчої гілок влади. Хто повинен бути законодавцем мод?
Задам просте питання: хто має готувати закони? Відповідь, здавалося б, очевидний: законодавець. У нас так і відбувається. Понад 90% усіх законопроектів, зареєстрованих з 1 лютого 2005 року, підготовлені народними депутатами. Тільки 7% припадає на уряд. Сформували суспільну думку, що так і має бути. Роботу депутата оцінюють за кількістю законопроектів. Машина працює на повні оберти. Але шансів рухатися в чітко заданому напрямку у неї немає. Вона й не може рухатися, оскільки ці напрямки часто різновекторні.
З подібними перекосами законотворчості в Україні ніколи не буде єдиної цілеспрямованої політики. Бо немає єдиного центру її вироблення. Таких центрів як мінімум 450 (за кількістю народних депутатів). Об'єднання під фракції не зменшує кількості центрів, адже працює корпоративна солідарність: голосуємо, бо автор - наш.
У цих умовах розробка і схвалення програми діяльності уряду втрачає будь сенс. Схвалена програма і її реалізація - далеко не одне і те ж.
Будь чітка політика потребує наявності єдиного центру її вироблення. Таким центром може і має стати уряд. Інакше кажучи, функції підготовки і прийняття законів мають бути розмежовані. Перша має бути віднесена до виконавчої влади, інша - до законодавчої.
Боронь Боже, не подумайте, що зазіхаю на "святая святих" - право законодавчої ініціативи депутата. Ніхто його цього права не позбавляє. Але будь-яка ініціатива повинна проходити через уряд. Без подання уряду проект закону розглядатися не може. Тоді стає зрозумілою логіка дій: стверджується програма дій уряду, уряд відповідальний за її реалізацію, всі законопроекти відповідають логіці і цілям програми.
Такі зміни повноважень інституційно унеможливлюють перетворення виборів на перманентні стихійні лиха для України, вона не буде піддаватися постійних ризиків виникнення серйозних проблем.
Зазначена логіка має застосовуватися і в бюджетному процесі з урахуванням особливостей відповідного закону. Прийматися він повинен за стандартною схемою: два читання замість нинішніх трьох. Обидва читання готує виключно уряд (депутати вносять пропозиції до першого читання). І тільки урядовий проект виноситься на голосування. У законодавця існує право сказати: "так" - бюджету чи "ні" - уряду. Не подобається бюджет - відправляєте у відставку уряд. Але не робіть заручником країну та її громадян.
Ця зрозуміла логічна схема. Особливо в умовах, коли парламентська більшість формує уряд. Чи не підтриманий бюджет - отже, немає більшості. Потрібно переформатувати більшість і поміняти уряд. Або (якщо це не вдається) - проводити нові вибори.
Аналогічні зміни мають торкнутися і місцевих бюджетів. Правда, тут з'являються додаткові проблеми, які потребують законодавчого врегулювання у зв'язку з недосконалою конституційною реформою.
На відміну від інших законів, бюджет не може голосуватися постатейно. Бюджет - це баланс. Провал будь-якої статті означає його порушення. Подальше голосування втрачає сенс. В обох читаннях голосування має відбуватися тільки в цілому.
Втрачає сенс і нинішній статус бюджетної резолюції. Сьогодні - це постанова Верховної Ради. Резолюція повинна стати документом уряду, орієнтиром намірів його політики, яка узгоджується з схваленої програмою діяльності уряду.
У нових умовах потребує законодавчого врегулювання роль постанов законодавчого органу (різке обмеження сфер їх застосування). Вони не можуть стосуватися податкових, бюджетних питань і функцій виконавчої влади. У семи няньок дитя без ока
А тепер спробуємо зрозуміти логіку побудови виконавчої влади. У всіх цивілізованих країнах єдиний центральний орган - уряд. У всіх, але не у нас. У нас він не один.
По-перше, його функції здійснюють ті гілки влади, які не мають ніякого відношення до виконавчої влади. По-друге, досі чітко не врегульовані повноваження і функції власне уряду, секретаріату Кабінету міністрів і секретаріату президента України. Втручання в поле діяльності одне одного очевидні.
У 2000 році був зроблений великий крок в реорганізації найвищого органу в системі виконавчої влади. З різних причин він виявився незавершеним і був здійснений в урізаному вигляді. Але з того часу, на жаль, не тільки ситуацію не виправили, а впевнено рухалися назад.
Радянська система зникла, а принципи організації влади залишаються радянськими. Король помер, хай живе король.
У системи, в якій існувала радянська Україна, не було перспектив. Але у неї була певна логіка побудови.
Економіка зараз працює за іншими принципами. Принципи ж управління де-факто залишаються старими. При цьому простежується цікавий парадокс. Ті функції, які повинні були слабшати і відмерти (що стосуються економіки), що не слабшають. Там, де мали зміцнюватися, - з року в рік стають слабше (контроль за витрачанням бюджетних коштів, бюджетна дисципліна, сплата податків). Будь-які спроби навести порядок в останній сфері сприймаються майже як зазіхання на демократію.
Дійшло до того, що органи виконавчої влади для прийняття управлінських рішень не мають права отримувати необхідні матеріали від Комітету статистики. Це заборонено законом. А як тоді приймати рішення - методом "тику пальцем у небо"? Для чого ж тоді взагалі збирати статистичну інформацію? Виходить, робота - все, кінцевий результат (мета) - ніщо?
А спробуйте припинити, наприклад, спроби вкрасти мільярди гривень через рахунки банківських установ. Інструментів реагування на такі спроби ні. Чомусь на Заході вони є і працюють. Там негайно арештовують рахунки (запобігають дії), а потім з'ясовують ситуацію (з участю судів). У нас такі дії заборонені законом. Нам залишається єдине право: висловлювати обурення - після того як дерибан відбувся. Бачачи все це, чимало кваліфікованих фахівців органів влади вже не хочуть і висловлюватися. Або, може, поняття "анархія" і "демократія" в Україні тотожні?
Країні потрібні функціональні структури уряду, вона ж у нас галузева. Це відтворюється і в структурі кожного міністерства. Закріплення функцій, а отже, і відповідальності, за відповідним органом немає.
Скільки в Україні: міністерств праці, міністерств охорони здоров'я, міністерств фінансів, міністерств освіти і науки?
Цей список можна продовжити повним переліком центральних органів виконавчої влади уряду.
Міністрів охорони здоров'я як мінімум десять. Своя система медицини власне у Міністерства охорони здоров'я. Своя система у армії, СБУ, Академії медичних наук, залізниці. У кожного своє бачення системи, своя логіка розвитку, свій бюджет. Будується нова лікарня (може, треба, а може - й ні), купується обладнання (для власної системи). У "дуже бідній" Японії деяке обладнання працює по 24 години на добу. У "багатої" Україні кожен прагне мати своє у власній системі. Зате воно працює три-чотири години. Але своє. Грошей, звичайно, хронічно не вистачає. А може, проблема не тільки в грошах?
Міністром освіти у нас є майже кожен міністр, у відомстві якого функціонує своя система освіти. Скоро вузів у нас стане більше, ніж у всій Європі. Потрібно тільки ще одним рішенням усім надати статус національних ...
Виробляє і реалізує політику в оплаті праці не тільки кожен міністр, а й будь-який керівник державної структури, який навіть не є членом уряду. Тому й не дивно, що у деяких керівників зарплата значно вища, ніж у президента, а у деяких заступників керівників, по суті, урядових органів удвічі вище, ніж у міністра (нагадаю, урядові органи підпорядковані міністрам). Деякі зарплати навіть незручно називати, оскільки порівнювати вже доведеться з зарплатами президентів інших країн. Тому що у кожного своя логіка, своя політика. Єдиного центру немає. Оплата праці регулюється і законами, і указами, і постановами уряду. Хоча це суто урядові функції.
Наукою у нас керують понад 40 міністрів, хоча не у всіх з них є статус міністрів. Фінансується установа, а не результат. Чекаємо проривів в українській науці? Довго доведеться чекати.
Всі міністри (і не тільки) у нас є міністрами фінансів. Кожен готує проекти рішень з питань податкової, бюджетної політики. Як у такій ситуації втримати ключовий для країни баланс - бюджет?
Деякі органи взагалі випадають з єдиного центру виконавчої влади. По суті, це міні-уряду. Насамперед це стосується органів виконавчої влади з так званим спеціальним статусом. Їх керівники не є членами уряду і, по суті, випадають з єдиної системи управління.
Модне в Україні підпорядкування Кабінетові міністрів означає підпорядкування нікому. Бо Кабінет міністрів - колегіальний орган, що збирається раз на тиждень. Члени уряду не причетні до "підлеглим" органам. А керівники цих органів не володіють логікою рішень уряду, оскільки не є його членами. Така "підпорядкованість" на початку року призвела до підписання НАК "Нафтогаз України" відомих газових угод. Вони зачепили бюджет, кишеню кожного громадянина. А Міністерству фінансів та економіки вони стали відомі після їх укладення. Чи це дрібниці? А в таких системних "дрібниці" у нас не бракує.
Така суто виконавча структура як Фонд державного майна взагалі випала із системи єдиного центрального органу виконавчої влади. І, на жаль, такий статус закріплено законом. У цивілізованих країнах це навіть орган не уряду, а Міністерства фінансів (казна займається державними коштами і державним майном).
Ось і виходить - нікому віддати дитину для нагляду, оскільки це небезпечно.
Країна потребує функціональному побудові уряду і структури міністерств із чітким закріпленням кожної функції за одним органом.
У функціональному уряді ключовою фігурою має стати міністр, а решта органів, керівники яких не є членами уряду, повинні увійти в структуру відповідних (за функцією) міністерств. Вивіска є, міністерства немає
Щоранку на восьмому поверсі урядового будинку я бачу вивіску "Міністерство фінансів України". Вона мене все менше радує. Оскільки назва є, а міністерства з тими функціями і повноваженнями, які повинні бути, немає.
Хочу відразу зауважити: моєю рукою рухає зараз не посада. Тим більше що через місяць у країни буде новий уряд і нові міністри. Боронь Боже також, щоб мій висновок якось зачепив працівників Мінфіну. Тільки повага відчуваю до компетентних, кваліфікованим працівникам цього колективу.
Але факт залишається фактом: інституційно Міністерство фінансів дуже ослаблене. Адже це певною мірою особливе міністерство. Крім того що Мінфін, як і кожен центральний орган виконавчої влади, є розпорядником коштів, він ще тримає баланс країни. Чи втримає - пощастить країні, не втримає - не пощастити. Система і як наслідок суспільство мало розуміють цю відповідальність, а отже і недооцінюють роль головного фінансового відомства держави. Зате всі відчувають, коли не вдається утримати баланс, коли виникають загальні проблеми. І головне - не зрозуміло звідки.
Сьогодні Міністерство фінансів не може відповідати за утримання балансу, оскільки у нього немає інструменту для цього. Без позитивного висновку Мінфіну не повинен схвалюватися жоден проект закону чи іншого нормативного акта, якщо він зачіпає баланс країни (доходи чи видатки бюджету). Не буде зайвим сказати, що для України це тільки добре побажання, тоді як для цивілізованих країн - звичайна норма.
Мова йде не про перетягування каната, як дехто може сприйняти. Не влаштовує міністр - потрібно його замінити. Забирають міністра, а не функцію. Не можна забирати (розмивати) функцію. Інакше Міністерство фінансів ніколи не зможе забезпечити фінансову стабільність і виконання бюджету. Інакше завжди виникатимуть суперечки з членами уряду.
Не є функцією Мінфіну визначати політику, куди і в яких розмірах спрямовувати кошти, які пріоритетні завдання вирішувати. Їх виробити - завдання уряду, схвалити - парламенту. А завданням цього органу є виконання бюджету і утримання балансу (читай: стабільності).
Міністерство фінансів покликане забезпечувати складання бюджету, його виконання та контроль за цільовим витрачанням коштів. Єдиний бюджетний процес сьогодні розірваний (я не кажу про деякі менш важливих деталях цього розриву), що демонструє наведена таблиця.
Бюджетом як балансовими документом (доходи і витрати) де-факто керують кілька органів. Найбільш вразлива - доходна частина.
Реагувати на всі схеми уникнення оподаткування Мінфін не може, оскільки у нього немає доступу до відповідних баз даних. Парадокс ситуації полягає в тому, що в різних відомствах створені хороші бази даних. А у відомства, відповідального за баланс доходів і витрат держави, доступу до них немає.
Від бази доходів залежить їх планування у бюджеті. Уявіть собі (приклад умовний): діє податок з кожної людини. Що ми повинні знати для розрахунку загальних доходів? Абсолютно правильно - кількість цих людей. Це називається базою оподаткування. І саме до цієї бази у МФУ доступу немає.
Країна зобов'язана створити повноцінне Міністерство фінансів. Оскільки це потрібно не самому міністерству, а країні. Його складовими мають стати всі органи, причетні зараз до єдиного бюджетного процесу. І нехай на цьому міністерстві не буде вивіски. Зате всі будуть знати: саме там знаходяться всі нитки, що дозволяють гарантувати баланс країни. Воля до змін
Більше року тому ми вибороли право на добрі зміни. Але я хочу жити в країні, де зміна уряду не може щоразу створювати ризики. Щоб цього не було, повинні відбутися фундаментальні інституційні зміни в системі влади. І тоді прихід нових людей буде вносити тільки незначні відтінки в сформовану систему дій. Але не буде небезпечних сюрпризів.
Сьогодні є унікальний шанс для таких змін - формуються інститути нової влади. Разом з тим, повинні відбутися глибокі системні зміни. Адже коли структури сформовано, посади розподілені, зробити це стає неможливо.
Рішення, необхідні для цього, зрозумілі. Багато з них я описав докладно, деякі випливають із проведеного аналізу. Деякі важливі речі не ввійшли в цю статтю - але всі їх можна викласти на кількох листках паперу. І вони могли б стати невід'ємним елементом коаліційної угоди.
Потрібні воля і розуміння необхідності цих змін. Від налагодженого механізму влади залежить формування нового обличчя України, її доброго майбутнього.