Підкорювач Канн режисер Ігор Стрембіцький: "Я не бачу ніяких перспектив"
Українська прем'єра "Подорожнiх" пройде в рідному селі героя Канн - Парище, потім - у столиці
Сьогодні "День" пропонує своїм читачам розмову з найбільшим тріумфатором національного кіно за всі роки незалежності (і навіть більше). Це - 32-річний випускник Університету кіно, театру і ТБ Ігор Стрембіцький. Володар Золотої пальмової гілки Каннського кінофестивалю. Саме вищим призом журі короткометражного конкурсу оцінило 10-хвилинний шедевр Ігоря - документальну стрічку "Подорожнi". Про цей фільм треба писати окремо, що і буде зроблено найближчим часом, а сьогодні у нас знайомство з новою, без перебільшення, зіркою вітчизняного кіно.
- Ігор, не терпиться відразу запитати - а звідки ти такий взявся?
- Я народився на Прикарпатті, у селі Парище, це Надвірнянський район, Івано-Франківська область. Там жив до років 16, поки не поїхав в технікум у Чернівці, а після технікуму додому більше ніж на рік не повертався, а так - Чернівці, армія, Київ, Одеса ...
- А що за технікум?
- Чернівецький індустріальний технікум, там я отримав спеціальність "технологія силікатних тугоплавких матеріалів і виробів". Це все - починаючи c піску і глини і все, що можна з них зробити.
- Воно потім тобі знадобилось?
- Я ж працював до армії. Півроку на цегельному заводі оператором формувального цеху. А після армії працював вже не за професією, а так, на заробітках, як кажуть, - то будівельником, то на сільськогосподарських роботах в Росії, Молдові.
- Багато заробляв?
- На той час мене і гроші особливо не цікавили ... Лише б вдома не сидіти. Є компанія - і добре. Той заробіток я і не привозив. Так, пам'ятаю, десь 300 доларів взагалі за весь сезон - це я там півроку просидів. Так це ж було в 1994 році!
- А в армії де був?
- У "Десні" Чернігівської області та в Житомирі.
- До молодшого сержанта хоча б дослужився?
- Там же якраз "учебка" в "Десні", але якось так вийшло, що мені навіть в "Десні" не дали сержанта. Ну, я дуже поганий служака. Не люблю вислужуватися, так всю службу і проговорився, спочатку поставили механіком, думали, що я після технікуму знаю техніку, але дуже помилилися, потім відправили на склади, віддавав згущенку прапорщику, тільки щоб він мене звідти не виганяв, а потім взагалі списали - щоб в роті сидів і нікому не заважав. Ну, служба взагалі була цікава. Весело.
- А чому ти вирішив зайнятися таким сумнівним справою, як кіно?
- Я ще в технікумі дивився фільми в кінотеатрі, мені подобалося, ще тоді думав, що було б цікаво, прочитав, що ВДІК готує кінорежисерів ... А потім, вже після армії, я вирішив, що мені вже 24 роки і коштує ніж-то зайнятися . І вирішив поїхати до Києва і спробувати - чому б і ні. У той рік, коли я вступав до інституту, ігрове не набирали, а тільки документальне, але був великий конкурс. Закінчила майстерню Сергія Буковського та Володимира Кукоренчука.
- Почекай, що, так просто тебе, нікому не відомого хлопця, взяли?
- Ну, взяли, не знаю ... Але наш курс дійсно був цікавий. Адже ми всі різні, по 22-24 роки, дехто вже і попрацювати встиг, і інститути позаканчівать. У кожного свої амбіції і свої погляди, завжди, якщо хтось що-то напише, було кому покритикувати і похвалити.
- Чому саме документалістика?
- Тому що перед тим я ходив кілька місяців на підготовчі курси при інституті, там було нас 25 чоловік, з яких тільки один я вчинив. На ті заняття приходили Буковський і Кукоренчук і розповідали, що таке документальне кіно - виявилося, що це не слава абсолютно. Якщо в ігровому кіно можна одну виграшну картину зняти і потім в цій славі все життя жити, і більш-менш тебе будуть пам'ятати, то документальне кіно - це занадто важкий хліб. Носиш сам штатив, камеру, сам знімаєш, при цьому зживаєшся з героями, п'єш з ними, спиваються, і нічого в цьому хорошого немає. І ще нам показували багато фільмів. Коли я все це послухав, подумав, то свідомо вже вирішив йти на документальне кіно і саме до цих майстрів. І я радий, що саме у них вчився. На жаль, вони відмовилися набирати новий курс ... Буковський вважає, що цей злочин - вчити в таких умовах, оскільки немає бази, це просто калічити дітей. Тобто брати людей, з яких він не може зробити ніяких професіоналів навіть близько - це їх просто калічити, а діти ж вже з вавой в голові, вони думають, що вони режисери, у них же амбіції, а він їх просто робить каліками. І він просто відмовився набирати новий курс. А нас було чотири людини, яких він випустив.
- Пам'ятаєш свою першу камеру?
- Дуже цікавий момент. У нас Володимир Кукоренчук - оператор, і він сказав: ви документалісти, я раджу вам - зайдіть, купіть собі камеру, недорого коштує (30 гривень тоді якраз "Зеніт" коштував), і знімайте. Як би ви там не хотіли, ставлю такі умови: повинен кожен знімати. І я став фотографувати, і до цих пір дуже багато фотографую, хоча на це зараз немає часу ... Я навіть думав, що якщо з кіно не вийде, зайнятися репортажної фотографією, це у мене трошки виходить. Я пам'ятаю, коли у мене вперше почали ці кадри виходити, я думав - чого це я бовтався стільки, стільки часу втратив. Служив в армії, навчався, працював на заводі - міг фотографувати, можна було стільки зняти ... А відеокамера - це, швидше, було як вимушене, так як потрібно було робити курсову на першому курсі, щоб не вигнали. Тому взяв відео, за півночі зняв фільм, не монтував, так як знімав монтажно, включав-вимикав, якраз такий монтажний стик через стоп-кадр.
- І є воно хоч в архіві?
- Роботу за перший курс мені зарахували, але в архіві інституту нічого не зберігається, я ж за свої гроші знімав, і десь ця касета загубилася. Це була така перша робота - "Лік ХХ". На портретах, на фотографіях зроблена, майже 3,5 хвилини - роздуми, як змінювався портрет людини протягом ХХ сторіччя, навіть не портрет, а образ, лик людини. Така маленька замальовка.
- Зараз поширена думка, що вчитися в таких закладах, як наш Університет, взагалі не потрібно - адже дуже багато знаменитих режисери взагалі ніяких закладів не закінчували, і нічого. Чи потрібно вчитися?
- Я скажу так: у кого є можливість знімати кіно, не навчаючись, і хто відчуває, що йому вчитися не потрібно, так йому і не потрібно. Мені ж, я думаю, було потрібно, тому що я не знав, як увійти туди, я нікого не знав, не міг прийти на студію і сказати - візьміть мене, і камеру не міг взяти ні у кого, тому що у нас в селі ні у кого не було ані камер, ні відеомагнітофонів. Я знав, що є якісь там монтажі, які-то режисери, але не знав, як це робиться. А що стосується інституту - то правда, жахливо, коли калічать людей, які туди надходять. Як казав Буковський, - є змагання, хто готує краще фахівців, Інститут культури чи Університет імені Карпенка-Карого ... Думаю, це все дурниці, тому що у нас не на чому вчитися. І ще важливо, у кого вчишся. Адже є майстри, не хочу їх називати, які просто калічать людей, деякі вже повністю по три курсу випустили, ну і що? Жахливо ... Скоріше, майстер повинен якщо не вчити, то хоча б не заважати. Якщо студент нісенітниця якусь знімає, то сказати, що, може, не варто цим займатися. А якщо щось хлопець робить - то нехай, дати йому працювати. Якщо ти це не сприймаєш як майстер - ставити йому "трійку", але ж не виганяти з курсу, адже він все-таки працює, намагається щось робити.
- Батьки у тебе залишилися в селі?
- Мама там, а батько по заробітках - він хороший фахівець, газоелектрозварник, він то в Москві, то в Києві, то ще кудись їздить.
- І як вони твою кінокар'єру сприймають?
- За радянській системі - головне, щоб диплом був. Мама дуже переживала, що я вже два роки як закінчила, а диплома у мене до цих пір немає, і вона не могла зрозуміти, чому - що, так важко зняти ці 10 хвилин і отримати диплом?
- А чи є у тебе якийсь яскравий образ з того, сільського дитинства, який і зараз стоїть перед очима, запам'ятався на все життя?
- Пам'ятаю, коли був маленький, прабабуся померла. Так там поприходили її ровесники, такі фактурні діди, в чорному, в чоботях, у нас адже на Західній Україні всі вони такі. І ось падає сніг і чорну труну, і вони такі чорні, і я пам'ятаю це візуально, і ще пам'ятаю запах лаку, у нас адже труну фарбують чорною фарбою, мокрості таку ... І зараз, коли чую запах лаку - у мене це якась смерть, похорон, моментально йде візуальний ряд. Тобто є кілька таких образів, які живуть зі мною ... Іноді буває спогади виникають навіть з висвітлення - коли їду в автобусі до себе на Троєщину, він трясеться довго, через міст, порожній майже, зима, холодно, і маленька тьмяна лампочка горить над дверима . Цей образ, я відчуваю, десь бачив, з автобусом ніяк не зв'язаний, щось таке далеке, інше відчуття взагалі, що я десь не в Києві і їжу дуже далеко ... Таке буває візуально дуже часто. Але образи з дитинства я цілісно не пам'ятаю, тільки як шматочки дуже кінематографічні, але щоб вони в якусь історію складалися - такого немає. Я дуже пізно почав сприймати себе в якійсь середовищі, коли можу розповісти якісь історії ...
- Які головні труднощі довелося долати при роботі над фільмом?
- Вони, швидше, були в мені самому. Мені взагалі потрібно було вирішити, чи варто займатися цією професією. Адже коли я зняв свій перший матеріал, це було просто жахливо. Я відразу побачив, який я немічний. Матеріал був навіть не стандартний, а як вам сказати ... Правильний студентський. Я ж дійсно не хотів цього знімати, чому ж я назнімав такі дурниці?! І це все викинув, і довго після цього не знімав. У мене залишилася бракована плівка на 15 хвилин - і з них потрібно було зробити частину, тобто 10 хвилин. І я зрозумів, що потрібно знімати без дубля і те, що я хочу, бо вже фактично нічого не може піти в корзину - запасу було тільки на 5 хвилин ... І я подумав, що я хочу сказати, чому якусь увагу приділити, кого і що хочу побачити в кадрі. Ходив, шукав, фотографував, говорив з героями, довго спілкувався, питав, як вони себе хочуть бачити. Не змушував їх нічого робити ... Проблема у нас, студентів, що ми замкнуті, якщо ви бачили студентські фільми - у нас якісь унітазні історії в гуртожитку, або на даху гуртожитку. Тим більше для документалістів це важко. Я ж коли поїхав за місто, познайомився з людьми, стало цікаво - виявилося, що є не тільки гуртожиток.
- Кажуть, у тебе і плівки нормальної не було ...
- Найбільший моток плівки був 120 метрів. А найменший - 40. І це при тому, що з кожного мотка потрібно взяти зрізки з початку і з кінця, щоб зробити проби на проявлення, і залишається ще менше. Довгі плани або якісь діалоги я не міг знімати, так як був тільки цей шматок 120 метрів, тільки пісні залишав, а решту я робив тими шматочками. Те, що, кажуть, що вона бракована, прострочена - це так, але ж на ній теж видно (сміється). Так, у одного шматка термін придатності в 1998 році закінчився, а у іншого - в 2000. Це найсвіжіша начебто в мене була.
- Скажи, а навіщо ти вписав логотип "Свема" в кінці? Досить смішно виглядає ...
- Швидше, як іронічний жест, ну і все ж ставлять "Кодак", а я ж дійсно зняв на "Свема". Нікого не обдурив, нічого не збрехав.
- Давай повернемося власне до фільму. Чим пояснюється така абсолютно нелінійна структура сюжету?
- Тому що я не хотів нікому віддавати перевагу. Якби зупинився на психоневрологічному диспансері, це було б кіно про нього, а якби на Будинку ветеранів сцени - це вже інша історія. Мене ж цікавить, швидше, не історія, а люди, яких знімав. І, якщо чесно, вже не було плівки, щоб думати про сюжет. Я розумів, що потрібно на чомусь іншому робити кіно, бо на 15 хвилинах плівки зробити історію, зупинитися на якомусь герої та його повністю розкрити, просто нереально. Вирішив таку конструкцію зробити, оскільки хотів, щоб їх тримав у фільмі не сюжет, а щось інше.
- І що ж їх тримає?
- Може, якесь авторське відчуття. Мені здається, що це досить індивідуально. Але що стосується того, що сюжету там немає - є відчуття, коли я вже монтував і переглядав, що все відбувається за кадром, тобто звичного сюжету немає, а все-таки щось є ...
- Під час роботи що для тебе було найважливішим - якість кадру або, дослідження характеру?
- А це якраз дуже по-різному. Коли, наприклад, йде чиста документалістика - це було спостереження, я знімав факт. Намагався менше вмикати-вимикати камеру, проста композиція, і монтаж - від засвічення до засвічення, я камеру вимикав і так залишав у стрічці. Це не формалізм. Я не хотів, щоб мені дорікали, що я просто граю цим матеріалом, що я на цьому виїжджаю, і тому спеціально брав, щоб були ці засвічення, щоб бачили, що я включив камеру і вимкнув, і нічого не підрізав, ні під які руху не підганяє ... Це що стосується документалістики. А ось саме які-то фрагменти, пов'язані з настроєм, - візуальні роздуми - це йшло як візуальна картинка, вони і зроблені як фотографія. Я взагалі розумів, що роблю останнє кіно на кіноплівці, тому що - де я зроблю кіно в Україні, - закінчує інститут і все - на телеканалі буду працювати. Тому зібрав свої ідеї, думав, дати історію тільки на загальному плані, або побудувати на портретах. І вирішив, що одна лінія буде йти на портретах, вони можуть якось грати з людьми, яких я знімав. І може тому воно таке роздроблене та різне, тому що я дійсно хотів як в рукавичку запхнути все, що я думав, всіх героїв, все, що зі мною, вкласти.
- Чи був важливий соціальний момент?
- Ні, скоріше, мав значення етичний момент для мене самого: чи можу, чи маю право це знімати. А соціальщини як такої немає ... Для себе я, звичайно, зробив висновок, що в цей диспансер люди, які вважають себе нормальними, цих пацієнтів ховають від себе, щоб вони їм не заважали нормально жити, не псували їм настрій. І це я абсолютно там зрозумів. Хоча в кіно я такого не вносив і не хотів, щоб навіть близько це було.
- Вибір саме таких персонажів чим пояснюється?
- Майже випадково. Коли я вже зрозумів, що назнімав повну нісенітницю, коли я це все викинув, то мені потрібно було піти і дійсно поговорити з людьми, хто мені цікавий, і знімати їх - адже я сам в собі варюся. Була у мене на третьому курсі недороблена робота про Будинку ветеранів сцени, і там цікавий герой, який йде у фільмі по коридору і читає вірш. Я ще тоді думав, що обов'язково візьму його на плівку, тому що він дійсно цікавий герой, якщо він буде ще живий. І от коли я вже запустився, поїхав, зустрівся з ним, і зняв його ще раз. І коли я йшов, то згадав, що там через дорогу є ще диспансер. І ось я виходжу і думаю - піду, подивлюся що там. Прийшов, запитав головлікаря, він каже - ви впевнені, що вам потрібні такі герої? Я вам можу показати цих героїв. І ми пішли на другий поверх, і цей прохід потім був показаний у фільмі. І коли вже почав знімати, я зрозумів, що мене затягує якась соціальщини, і вчасно припинив - тому що вийде кіно саме про це диспансері, а я не хочу грати на каліцтві. Тоді знову залишив роботу, 2-3 місяці не знімав, щоб подумати, за якою схемою я буду його будувати.
- Наскільки складно було завоювати довіру цих людей?
- Люди легко йдуть на контакт. Але я відразу не знімав, а просто ходив, фотографував, в саду сиділи, говорили ... Так що вони мене добре знали, віталися. Адже вони дуже відкриті люди, без масок, вірять тобі, а ти відразу з цією камерою в обличчя тичеш, і я зрозумів, що це не дуже добре - відразу робити на цьому кіно. І тому ходив, фотографував, а потім сказав, давайте, я буду вас в кіно знімати. Вони й погодилися.
- Ти знаєш, у мене через той ряд образів - фото, дитина, спогади строків, вірші про кохання - склалося враження, що це в тебе немов про втрачений час. Або може, я помиляюся?
- Не знаю ... Я саме над цим не думав. Ні, скоріше, не про втрачений час, а про те, що постійно з нами. Все, що відбулося, залишається шматочками, вкрапленнями, ми з цим живемо, скільки б ми не жили. Я хотів показати, що людина з цим живе. І з хорошим, і з поганим, але живе, і це добре, навіть якщо все перемішано ...
- У тебе є певні постановочні, по суті - ігрові кадри. Чому?
- Це знову з приводу стійких образів. Коли хлопчик в кінці фільму біжить по полю, - це образ з дитинства - я пам'ятаю, коли ще був маленький, у нас було таке поле, і коли мама йшла з роботи, я біг до неї завжди зустрічати, зима, літо - без різниці. До кого дитина вдається - це інша справа, але образ біжить дитини я добре пам'ятаю візуально. І я вирішив - якщо цей образ живе зі мною, чому ж мені його не зняти ... А інші кадри такого типу - це якраз лінія, яка йде як фотографії - якесь спогад ... Так, я ж ще й раніше хотів робити фільм на портретах.
- Я веду до того, що чи можна з такими постановочними фрагментами назвати це документальним кіно?
- А це як у притчі про слона і трьох сліпих, які мацають слона за різні частини, і не можуть визначити, хто це. А що таке документальне кіно?
- Це я у тебе хотів запитати.
- Хтось скаже, що документальне кіно - це "Діскавері", ось показують там популярно про тварин. Інші скажуть, що потрібно, щоб було зрозуміло, що людина народилася там-то, що у нього номер взуття такий-то, квартира така-то, адресу. Я ж думаю, що документальне кіно, - це коли знімаєш справжніх героїв у справжній їхній обстановці, і нічого не змушуєш їх робити, тільки спостерігаєш. Але дурість - стверджувати, що я зняв так, як воно було, і нічого не змінив, бо камера могла бути тут або бути там, інший малюнок світла, інше відчуття - і все, яка тут документалістика ... Я думаю, що документальне кіно - це коли ти працюєш з реальністю, реальним матеріалом, але пропускаєш це через себе. Будь-яке кіно без цього не вийде. Я думаю, що документалістика буде йти далі за образним ряду.
- Знімаєш Чи ти щось зараз?
- Перед Новим роком Гете-інститут проводив анонімний конкурс сценаріїв, тема - відлуння війни, сам проект називається "Жести примирення", по 5000 євро на відео. Ми з Наталкою виграли, нам дали ці 5000, я вже два дні відзняв, не знаю, що вийде, дуже важко знімається, і у мене часу немає, не можу поїхати - я ж звик ще перед зйомками поїхати на 3-4 дні з героєм посидіти, поговорити, потинявшись просто, поспостерігати. Матеріалу ще не бачив навіть.
- А є у тебе наскрізна тема, яку б ти ще хотів втілити на екрані?
- Мені цікаво знімати про простих людей, які не дуже відомі, нічим не виділяються. Але так щоб надихнуло ... Може, таки зніму кіно повністю на фотографіях.
- Останній закономірне питання: що далі?
- Далі - нічого. Я думаю, нічого доброго з цього не вийде. А що, у нас вперше призи отримували? Ну от був у Степана Коваля "Срібний Ведмідь", і що? Я не бачу ніяких перспектив, сподіваюся просто знімати потрошку щось на відео, на кіно знімати, звичайно, вже не буду. Грошей ніхто у нас на кіно не дає, ну, така реальність, а що робити? Сидіти і говорити - який я геніальний, дайте мені гроші? Це просто смішно і не варто цього робити. І що далі - я не замислююся.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК