Відео дня
Дмитро Гнатюк: Коли в 1945 році почув від циганки, що буду знаменитістю, засміявся: "Тю, ну ти й Брешеш!"
Вчора відомий артист відзначив своє 80-річчя.
Додзвонитися додому Дмитру Гнатюку напередодні його ювілею виявилося не так-то й просто - протягом години телефон був зайнятий. У бюро ремонту, перевіривши номер, мені повідомили: "Там розмовляють ..." Під час нашої зустрічі в кабінеті головного режисера Національної опери України телефон теж не замовкав: хтось просив квитки на урочистий концерт, хтось цікавився, коли прийде на роботу звукорежисер. В обстановці, наближеній до бойової, Дмитро Михайлович був абсолютно спокійний і люб'язно відповідав усім дзвонить: "спитавшись мене Щось легше"."Після війни в чернівецькому театрі я співав і хористом, і солістом, навіть у кордебалеті танцював"
- На свою батьківщину, в Старосілля Чернівецькій області, давно навідувалися?
- На жаль, давненько, - схиляючи голову, говорить Дмитро Гнатюк. - Але своє дитинство згадую часто, навіть бачу його. Яке це був чудовий час! Гірські схили, безхмарне небо, співаючі жайворонки у височині. Матуся клопочеться біля печі, батьку за столом читає Біблію, а ми, малюки, сидимо тихо і слухаємо: вранці йти до церкви.
- Ким були ваші батьки?
- Простими сільськими трудівниками, але віруючими, духовно багатими людьми. Вся сім'я жила, дотримуючись десять заповідей, які ми знали змалку: не убий, не вкради, не перелюбствуй, шануй матір і батька свого, возлюби ближнього, як себе самого ... Я виріс у церкві, думаю, що саме вона дала поштовх до розвитку мого голосу, і найголовніше, ми знали, що порушення божих заповідей - великий гріх. Це поняття сьогодні треба реанімувати, більше говорити про це молоді, тому що, якщо людина нічого не боїться, він стає соціально небезпечним.
Сьогодні на Буковині немає такої кількості жайворонків, як було раніше, - птахи масово гинуть. Не варто у хвіртки наша матуся, отчого особливо щемить моє серце. Може, щось недогледів, що не приділив їй достатньо уваги. Завжди, коли б не приїжджав, мама зустрічала мене біля хати. Хоча заздалегідь повідомити про свій приїзд не міг - у батьків телефону-то не було, але вони відчували, що я приїду.
- А взагалі вірите в містику?
- Як не вірити? Після демобілізації в 1945 році виходжу на перон в Чернівцях. У галіфе і гімнастерці, з Скатков і речовим мішком через плече. До мене підходять три циганки, і одна, наймолодша, каже: "Позолоти ручку, долю вгадаю!" Ну які там у солдата гроші! Чесно порившись в кишенях, дав їй два рубля. Дівчина уважно на мене подивилася і сказала: "Ти будеш великим артистом. Якщо не артистом, то все одно знаменитим. Тебе всі люди будуть знати. Запам'ятай мої слова!" Я тільки засміявся: "Тю, ну ти й Брешеш, Циганко!"
- На якому фронті ви воювали?
- До фронту так і не доїхав - 18 років мені виповнилося в 1943 році. Наше поповнення відправили на польський кордон, де ми потрапили під таку бомбування, що всіх буквально перемішало із землею. Після госпіталю мене відрядили на танковий завод в Нижній Тагіл. Але про те, що там трудяться фахівці евакуйованого з Києва Інституту електрозварювання на чолі з академіком Євгеном Патоном, я не знав. На величезному заводі дотримувалися військова дисципліна і секретність. Кожен працював тільки на тому місці, куди виписаний пропуск.
Тоді ніхто не питав, вмієш ти щось робити чи ні. Працювали, не виходячи з заводу, за три доби. І я нарівні з усіма допомагав збирати танки, тягав болванки для обточування деталей. На обід робочих годували баландою з перемерзлий капусти. Я благав дівчат не капає в суп масло. По-моєму, воно було технічним.
Але, незважаючи на труднощі, всі вірили в перемогу, і моя душа співала. Свою творчу кар'єру я почав зі створення на заводі українського хору. Директор заводу генерал-майор Алексєєнко був родом із Запоріжжя, тому наші "Реве та стогне Дніпр широкий", "Закувала та й сива зозуля" та інші пісні він завжди слухав у першому ряду.
- Повертаючись з Уралу в Чернівці, ви зупинилися в Києві, щоб подати документи до консерваторії.
- Я все не міг намилуватися дніпровськими далями з Володимирської гірки. Прямо на лавочці заснув, там же і заночував. Вранці вирушив до консерваторії, яка перебувала тоді в районі Сінного ринку. На прослуховуванні мій спів, мабуть, справило враження, мені запропонували складати іспити. Але на щось же треба було жити, і я вирішив влаштуватися на роботу до Чернівецького музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської. Отримував 100 карбованців старими грошима і пропадав у театрі з ранку до ночі: співав і хористом, і солістом, навіть у кордебалеті танцював.
Тільки через рік, в 1946 році, вирішив вступати до консерваторії. Після успішної здачі іспитів став першокурсником. Спів давалося мені легко, але мій викладач Іван Сергійович Паторжинський, народний артист СРСР, говорив: "Для досягнення успіху потрібно багато працювати, слухати поради режисера, знаходити з ним максимальне взаєморозуміння"."За вечір на прохання Хрущова тричі виконав" Рiдна мати моя "
- Як майбутній артист стежили за своєю зовнішністю?
- Звичайно. Тільки обносився до того, що на брюках не залишилося місця, де б не було заплатки, та й черевики просили каші. Виручив мене керівник хору Григорій Верьовка. Григорій Гурійович дав мені можливість підробити в хорі, і на зароблені гроші я купив собі костюм пляшкового кольору, туфлі, білу сорочку і червону краватку. У такому вигляді відчував себе справжнім артистом.
- Свій перший тріумф пам'ятаєте?
- Якось у 1948-му в Оперному театрі захворіли всі Миколи (виконавці ролі в опері "Наталка Полтавка". - Авт.), І адміністрація попросила мене виручити спектакль, виступивши в ролі бурлаки. Публіка прийняла мене, тоді ще третьокурсника, на ура. З тих пір моє життя пов'язане з Київським оперним.
- Якийсь час Оперним театром керував зять Хрущова Гонтар. Ваші стосунки з директором особливою теплотою не відрізнялися. А Микита Сергійович як до вас ставився?
- На урядових концертах Микита Хрущов часто просив мене виконати нашу пісню "Рчдна мати моя", яка йому дуже подобалася. У цьому зв'язку мені пригадується історія 40-річної давності.
Восени 1962 роки я гастролював у Канаді. Тоді мріяв про голлівудської білозубою усмішці, яку за кордоном можна було роздобути тисяч за 20 доларів. А мій земляк, який переїхав до Канади, обіцяв зробити її безкоштовно. Тільки для цього мені слід було затриматися на два тижні, про що я написав у заяві на ім'я посла СРСР в Канаді Яковлєва, що став через багато років ідеологом перебудови. Але дипломат в терміновому порядку вилетів на Кубу - Карибська криза була в самому розпалі - і не розглянув моє прохання.
Коли я повернувся до Києва, в керівних інстанціях щосили мусувалися чутки про те, що Гнатюк хотів залишитися на Заході. У райкомі партії мене ознайомили з відповідною чекістської Цидулко, що означало кінець моєї творчої кар'єри. І раптом наступного дня мене запросили на урядовий концерт до Москви. Я набрався сміливості і розповів Микиті Сергійовичу про свої труднощі.
Хрущов доручив голові КДБ Семичастному з'ясувати обставини справи. Той зв'язався з Оттавою і підтвердив, що моя заява знаходиться в посольстві. У мене камінь з душі звалився, а Микита Хрущов, посміхаючись щосили, запросив мене разом з іншими артистами в кімнату прийомів. Тут ми гідно відзначили моє благополучне повернення з Канади. За вечір на прохання Хрущова я тричі виконав "Рідна мати моя", а Георг ОТС кілька разів - "Я люблю тебе життя"."Коли Щербицький приїжджав в Старосілля, мій батько завжди пригощав його домашнім вином".
- В одному з інтерв'ю ви розповідали, що Леонід Брежнєв любив нашу "Ой, ти, дівчино, з горіха зерня ..."
- Вперше почувши її в моєму виконанні, Леонід Ілліч сказав мені: "Яка пісня! Зачіпає до глибини душі". І замовляв мені її постійно. Коли я співав, бачив, як по щоці Брежнєва котилася сльоза. Хто знає, може, в цей час йому згадувалася якась нерозділена любов ...
- У радянські роки за український репертуар можна було і ярлик націоналіста отримати.
- Недоброзичливцям дуже хотілося, щоб так було. Мовляв, Гнатюк із Західної України співає для бандерівців. Одного разу секретар ЦК КПРС Михайло Суслов поцікавився: "Що там у вас відбувається? Якісь національні непорозуміння?" Наприкінці нашої бесіди він порадив мені любити Радянську Україну, а ще краще - переїхати в Москву: "Будете працювати у Великому, отримаєте хорошу квартиру, і ніхто не посміє звинувачувати вас у націоналізмі".
Мене відстояв Володимир Щербицький: "Ми своїх героїв не відпускаємо!" До моїх "націоналістичним" поглядами він ставився спокійно. Перший секретар ЦК КПУ сам любив Україну. Захоплювався і моїй рідній Буковиною. Перебуваючи там у відрядженні, обов'язково заїжджав у Старосіллі до мого батька. З такого приводу батько обов'язково діставав з "півніці" вино, яке він робив з червоної смородини і тримав для особливих випадків. Про Володимира Васильовича він завжди тепло згадував: "Що то за файна та сердечна людина!"
- Що ми все про справи да про роботу? Ви ж людина творча. Напевно, ваше знайомство з майбутньою дружиною було романтичним.
- Дуже, трохи лоб не розбив. Після приїзду в Київ я знімав кут в районі Володимирського собору. Отримавши гуртожиток, продовжував підтримувати стосунки зі своєю колишньою господинею Фаїною Павлівною. І ось в один із святкових днів вирішив її провідати. Постукав, а двері мені відкрила справжня українська мадонна з розкішною каштановою косою до пояса. Тільки зробив крок, щоб увійти, як дівчина - р-раз! - І зачинила двері перед моїм носом. Я ледь лобом не вдарився. Розшукав колишню господиню в комісії з культури, де вона служила, і розповів їй про цей епізод. "Що це за дикунка у вас живе?" - Запитав Фаїну Павлівну. "Та це Галя, дуже хороша дівчина. Просто вона злякалася", - відповіла жінка.
Три роки у нас з Галею були платонічні стосунки. Я запрошував дівчину на вистави, разом ходили на вечори в Київський університет імені Шевченка, де вона навчалася. Якось на зимових канікулах Галя запросила мене до своїх батьків. Я з радістю погодився. Батьки відразу ж сприйняли нас як нареченого і наречену. Напевно, з боку їм було видніше. Ніякої весілля не справляли, посиділи за скромним столом. Через рік у нас народився син.
Сьогодні Галина Макарівна - доктор філологічних наук, лауреат Держпремії СРСР. За її стопах пішов і наш син. Андрій - кандидат наук, викладає французьку мову в Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка. Невістка Наталія там же викладає англійську. А от онук Діма вільний художник.
Розмовляла Ірина Лісніченко, "Факти"