Захисник донецького аеропорту: нас убивали, але ми ж не могли цілитися в дітей

Окупанти для боротьби з українськими військовослужбовцями використовують дітей, які виконують роль навідників вогню.

Про це розповів один із захисників донецького аеропорту 29-річний Максим Махнєв, який зараз перебуває у шпиталі, повідомляють "Факти" .

За його словами, терористи чіпляли місцевим хлопчакам на руку крокомір (схоже на годинник пристрій, що відлічує кількість зроблених людиною кроків - ред.) і змушували йти прямо до аеропорту. Після того як діти поверталися до ворожого міномету, бойовики починали вести прицільний вогонь по українським військовим.

Читайте: Два дні серед кіборгів

"Били точно по цілі. Всі вже чітко знали: тільки хлопчаки пройшлися - чекай обстрілу. Нас убивали, але ми ж не могли цілити в дітей!" - сказав Махнєв.

Максим розповів, що коли він вперше потрапив у шпиталь, то перший час йому було дико від ... тиші, аж надто звик до безперервної канонади.

До війни боєць займався продажем побутової техніки. Власна справа приносила невеликий, але стабільний дохід. Була у Максима і дівчина. Але без господаря бізнес розвалився, а кохана втомилася чекати.

"Обозреватель" пропонує своїм читачам повністю прочитати розповідь бійця, котрий пережив справжнє пекло.

- Навесні я записався добровольцем. Думав, впораємося з сепаратистами днів за десять - двадцять і повернуся додому. Але так вийшло, що рідних побачив тільки через півроку. Спочатку був в Запорізькій області, потім нашу 72-гу бригаду перекинули в Донецьку, Луганську і знову в Донецьку область. В основному я на "Уралі" або БМП перевозив боєприпаси і бійців.

Читайте: Донецький аеропорт захищають кіборги!

Вперше я побачив Донецький аеропорт в середині серпня, тоді він був в більш-менш нормальному стані. Зараз - суцільна руїна. Пам'ятаю, коли наближалися до нього, кинулися в очі величезні воронки на новенькому асфальті. Нашу колону зустрів мінометний ворожий вогонь. На території самого аеропорту відкрилася моторошна картина: безхвості або безносі літаки, сила-силенна кинутих легковиків. Незабаром зрозуміли: найдорожчі іномарки спеціально залишені з ключами - їх було заміновано.

Охороняти аеропорт - завдання не з легких. Мало того що нас постійно обстрілювали "Гради" і чатували снайпери, так була ще просто катастрофічна побутова ситуація. Перш за все, не вистачало води, її запаси дуже берегли. Щоб не витрачати воду на прання, брудні шкарпетки або майки ми просто викидали. А митися чим? Виручали елітні напої з "Duty-free" (система безмитної торгівлі в аеропортах - ред.), да простить нас ця компанія. Багато хлопців вперше побачили справжній "Мартіні", оригінальні віскі, ром. І всім цим мої побратими... мили ноги.

Через постійні обстріли на територію аеропорту важко було доставляти харчування, а також забирати звідти тіла вбитих бійців - вони зберігалися в холодильниках.

Читайте: Донецький аеропорт 7 жовтня: українські кіборги "ложать ворога штабелями"

На війні складно чомусь дивуватися, але бувають моменти

Одного разу їду недалеко від Донецька, канонада не припиняється. Від моторошного шуму закладає вуха, але найбільше боюся, щоб снаряд не догодив у машину. Раптом бачу: біля ставка сидять кілька мужиків і спокійно... вудять рибу. Поруч на городі хтось викопує картоплю. Чи то люди навіть в таких умовах змушені добувати собі їжу, чи то просто втомилися боятися.

А в Амвросіївці ми з побратимами зайшли до місцевого магазину, попросили у продавщиці воду, хліб, ковбасу і сигарети. Вона поклала все в пакет і мовчить. Чекаємо, коли назве вартість покупок, але жінка, немов води в рот набрала. Хтось із нас не витримав і запитав, скільки ми їй повинні. Продавщиця округлила від здивування очі: "А ви що, платити збираєтеся ?!" Виявляється, терористи нізащо не платили, тому місцеві продавці звикли людям зі зброєю відпускати продукти безкоштовно.

Потрібно відзначити, що спочатку місцеве населення до нас ставилося дуже насторожено, люди просто тікали. Представники "ДНР" залякали жителів, розповідаючи, що прийдуть, мовляв, "бандерівці" і ... з'їдять всіх немовлят. Можете уявити, що вселяли цим людям! Коли стало зрозуміло, що ніякі ми не людожери, нам вже посміхалися при зустрічі, а при необхідності навіть надавали допомогу.

Здасться неймовірним, але багато бійців тут, в Донецькій області, завдяки війні вперше побачили море. Хтось раніше збирався приїхати сюди відпочивати з сім'єю, але у нього не було на це грошей. В результаті до моря призвела бойова дорога. Коли випадали спокійні хвилини, мужики поспішали викупатися, потім дзвонили рідним і хвалилися.

Бувало, жартуємо про погоду. Поглядаючи на небо, хтось скаже: "насупилася, ймовірно, до дощу". А інший боєць відповідає: "Хай іде дощ, аби ..." Граду "не було".

Чим ближче ми перебували до передової, тим складніше було в усіх відношеннях. Стара техніка розсипалася прямо в дорозі, звичною справою ставало ремонтувати її під градом куль. Складніше звикнутися з постійним відчуттям голоду, холоду або спраги. Зізнатися, всі блага цивілізації я почав цінувати саме на війні. Якщо раніше ганявся за рублем, тепер зрозумів: життя всього дорожче! І ще зрозумів, що у нас величезна безліч патріотів. Раніше вважав, що це просто красиве слово.

Пам'ятаю, обламався серед поля тягач, витекло масло. На щастя, недалеко від села. Місцеві жителі, дізнавшись про мою біду, з'їздили в райцентр, купили за свої гроші сто літрів масла і привезли. А адже це величезні гроші! Коли заливав, селяни, дивлячись на мене, говорили: "Синку, ми нічого не пошкодуємо, все зробимо, аби швидше закінчилася війна".

Взагалі, війна - це дуже страшно. Її жахи довго пам'ятаються, з часом лише трохи стираються. Коли над головою гуркочуть "Гради", проти яких не попреш, ми просто молимося. Один читає на пам'ять "Отче наш", інший - псалом, а третій звертається до Господа своїми словами. Війна змушує волати до Бога навіть найбільш переконаних атеїстів. Не вірте тому, хто скаже, що не жахається, не жахається бачити, як вмирають товариші. Страх перед смертю кожен переносить по-своєму: у когось починається блювота, інший страждає діареєю, третій безперервно ридає ... У мене зазвичай після сильного мінометного обстрілу так калатає серце, що, здається, ось-ось вискочить з грудей.

Читайте: Донецький аеропорт 9 жовтня: кіборги тримають оборону

"Якщо колоною проїжджаємо повз дитсадка чи школи, то пригальмовуємо, щоб помилуватися дітворою"

- Удома, коли приїхав у відпустку, кілька ночей не міг заснути в тиші, - зізнається Максим. - Підхоплюватися в пошуках автомата, коли чув на вулиці... феєрверк. Як люди можуть влаштовувати салюти і вести себе, як ніби немає війни, коли зовсім поруч вбивають тобі подібних?

Днем почув на вулиці розмову двох чоловіків. Один обурювався: чому його, підприємця, змушують допомагати армії? Нехай, мовляв, влада сама купує все необхідне для бійців, які сидять у затишних бліндажах і щі сьорбають. Я не витримав і підійшов до них. Вибачився, що підслухав розмову, і сказав, що я той самий боєць. Частенько сиджу - тільки не в бліндажі, а в окопі - і чекаю, поки піде дощ. Нехай намокну, зате нап'юся. А іноді так хочеться їсти, що паморочиться голова від однієї лише думки про борщ. І пішов воювати для того, щоб війна не дісталася до мого міста, не розорила місцевих підприємців, щоб не плакали матері про загибель синів. Неймовірно, але через кілька днів чоловік розшукав мене, попросив пробачення і поцікавився, що потрібно купити і куди доставити.

- Ваше підрозділ потребує допомоги волонтерів?

- Незважаючи на запевнення влади, що у бійців всього предостатньо, волонтери нас буквально рятують. Везуть теплий одяг, їжу, спорядження. Хочу звернутися до тих, хто тільки збирається допомагати: нічого не передавайте через офіцерів! На жаль, бувало, що передане для нас дивним чином випаровувалося. Віддавайте особисто в руки простим бійцям - вони поділяться один з одним. Наприклад, шкарпеток, скільки їх привозять, завжди мало - то протираються, то попрати ніде. Дуже затребувані вологі серветки. Хлопці на передовій, які через постійний обстріл не можуть висунути носа з окопу, в прямому сенсі миються вологими серветками.

- Окрім рідних і домашнього затишку, чого не вистачає?

- Дуже нудьгуємо за домашньою їжею. У одного нашого побратима був день народження, вирішили купити йому в подарунок близько десяти кілограмів пельменів. Довго мучилися, мудрували, як зварити все відразу, а з'їли за п'ять хвилин. Це було незабутнє щастя.

Нудьгуємо по дітях, за дитячим сміхом. Якщо колоною проїжджаємо повз дитсадка чи школи, то спеціально пригальмовуємо, щоб помилуватися дітворою. Одного разу зупинилися біля сільської школи. До нас вийшли сяючі учителя, дякували за визволення села. Школярі просилися посидіти на БМП, потриматися за автомат.

Читайте: Військовий експерт розповів, до яких пір бойовики будуть атакувати донецький аеропорт

До мене несподівано підійшов хлопчина років шести, смикнув за рукав: "Дядя, а ви вб'єте дядю Путіна? Я хочу, щоб закінчилася війна". У мене досі перед очима ця дитина. Не можу забути його наївне запитання, на яке не знайшов що відповісти. Просто взяв хлопчиська на руки і сильно обняв. Не хотів, щоб він помітив сльози в очах.

Зараз я тут, вдома, але постійно думаю про тих, хто залишився там. Стежу за новинами в пресі, хвилююся за своїх товаришів. Як тільки випишусь зі шпиталю, одразу ж помчу до них. Ми не повинні дозволити ворогові знову зайняти те село, де нам вірять і чекають закінчення війни...