Лада Лузіна: "Моя мета - Нобелівська премія"

954
Лада Лузіна: 'Моя мета - Нобелівська премія'

Саму себе вона вважає яскравому трудоголіком. І не безпідставно. Починала Лада Лузіна як скандальна журналістка, а вже зараз вона відома письменниця. І продаються її книги дуже навіть непогано. Сама ж Лада сповнена райдужних перспектив і ставить перед собою ще вищі цілі.

- Чим зараз займаєтеся?

- Пишу продовження роману "Київські відьми". Паралельно працюю в газеті "Бульвар", в журналах "Папарацці" і "Жіночий журнал", що істотно відволікає мене від роботи над книгою.

- Пару років тому ви розповідали, що довго йшли до того, щоб стати письменницею. Чи є зараз мета, яку вам хотілося б досягти?

- Мільйонні наклади моїх книг - перша мета. А друга мета - це Нобелівська премія. Знаю абсолютно точно, нічого неможливого немає.

- А який у вас останній тираж?

- "Київські відьми" у мене вийшли перед Новим Роком - це саме "вбите" час для книг і для газет.

Але на початку лютого весь семитисячним тираж був проданий. Потім продали ще один такий же тираж. У липні вийшов черговий тираж, це при тому, що зараз робляться ще покети і подарункові видання. У загальній сумі - 40 тисяч. За півроку, як для України, це досить багато.

- Раніше ви були більше відомі як скандальна журналістка, а тепер про вас вже говорять як про письменницю. Чи задоволені такими змінами?

- Я не те, що задоволена цими змінами. Я їх свідомо сама придумала, підготувала і здійснила. І дуже цим пишаюся.

- Спочатку своєї письменницької діяльності ви говорили, що за одну вашу книжку, вам платять приблизно стільки, скільки за одну статтю в газеті. Ситуація змінилася?

- Так, і цим я теж дуже пишаюся. Не скажу, що це межа, але вже можна тихо мирно жити, природно, хочеться більшого. Але є перспектива росту. І оскільки ця лінія йде вгору, я сповнена райдужних перспектив. А потім, дуже приємно, коли отримуєш відсотки, а не тільки гонорар. Тобто книжка написана, продається, працює на тебе.

- Які відгуки про свою творчість ви чуєте останнім часом?

- Мої книжки стали читати і хвалити чоловіки. До цього у мене була криза жанру, мене записали в суто жіночі письменники і пирхали. Один з відгуків дуже сильно мене порадував. Батько мого друга приїхав до Києва робити складну операцію. І ось в цей період він читав мій роман "Київські відьми". Мій друг потім мені сказав: "Я тобі дуже вдячний. Батько, не дивлячись на складну операцію, читаючи твою книжку, дуже відволікся. Він потрапив ніби в інший світ, і не думав про те, що йому дуже погано ". Мені завжди здавалося, що література й існує саме для того, щоб було можливо піти у цей інший світ.

- А критику доводиться чути?

- Якщо на "Мою Лоліту" і "Я - відьма" було досить багато позитивних рецензій, але разом з тим було і кілька дуже розгромних статей. На "Київських ведемо" не було взагалі розгромних статей. Від мене такої книжки ніхто не очікував. Книжка важка за фактажем, і для того, щоб її написати, потрібно було переворушити величезний історичний матеріал. І тому всі були вкрай вражені, що дівчина з "такий" репутацією виконала цей труд. Я присвятила роман місту Києву. І багато людей оцінили цей пасаж, тобто стало очевидно, що це вже не "вибрики" на зразок того "Подивіться яка я!", Які були у мене в журналістиці.

- Ви зараз не шкодуєте про ці "вибрики" в журналістиці?

- Періодично шкодую. Але не довго. Це практично той же варіант, як у коханні. Не можна ж вийти заміж за двох осіб, все одно доводиться вибирати. Ти можеш думати, що в чомусь я буду щаслива з тим, кого не вибрала, але набагато щасливіше з тим, кого обрала. Так і тут, я занадто щаслива в літературі, щоб жаліти довго про те, що було у мене в журналістиці. Тим більше, що журналістика з мого життя ніколи не йшла.

- А журналістика для вас - це спосіб заробляння грошей або щось більше?

- Зараз це моя любов до мого улюбленого редактору Дмитру Гордону. Я працюю вже десять років у "Бульварі" з самого його заснування, я ще в інституті вчилася і вже там була. І для мене ця газета як сім'я, це не те, від чого можна просто так взяти і відмовитися. Сім'я, яка чекає на тебе, коли ти йдеш в творчий запій для написання роману. Я пам'ятаю, коли писала роман, я нічого не писала для газети, але чесно ходила на редакційні зборів, щоб не розірвати родинний зв'язок.

- На всі інтерв'ю погоджуєтесь? Це журналістська солідарність або вам подобається спілкування з колегами?

- Насамперед, журналістська солідарність. Я настільки добре знаю, як це важко видзвонювати, домовлятися, як прикро, коли довго чекаєш або зустрічі переносяться, коли довго обіцяють, а потім не дають. Я завжди настільки точно себе ідентифікую з журналістом, що мені хочеться максимально полегшити йому життя. І артистів, з якими дружу, я намагаюся в цьому переконати. Адже у деяких артистів є такий стереотип - журналіста потрібно обламали: він у мене щось запитує, а я йому кажу "Не скажу". Мені ж цікаво спілкуватися з журналістами.

Ольга ТИМКІВ, "ВВ"