УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Бровари відбулися легким переляком - Кузьмук марить ядерною зброєю

1,0 т.
Бровари відбулися легким переляком - Кузьмук марить ядерною зброєю

Олександр Кузьмук найбільше запам'ятався як військовий міністр. В період його діяльності українські ракети потрапляли то в російські літаки, то в житлові будинки. Однак найбільше співчуття у екс-міністра викликає відмова України від тактичної ядерної зброї. У Олександра Кузьмука, двічі нардепа і двічі міністра, є й політичне, і військове минуле. Народний депутат від колишнього провладного блоку "За єдину Україну", в найважчі часи президентства Леоніда Кучми став на чолі оборонного відомства країни, Кузьмук вирішив зробити нову спробу входження в парламент. ... Не так давно він став членом партії імені Григорія Кирпи - "Відродження", збитої під минулі парламентські вибори "головним залізничником країни" виключно за відомчим принципом. Шанси "професійної" партії нульові і Кузьмука як політика - теж. Його думка як професіонала-військового, генерала армії України, поза сумнівом, набагато вагоміше і більш значуща

- У січні 1996 року Україна було підписано угоду про передачу ядерної зброї Росії. Чи варто було це робити тоді?

- Те, що Україна змушена була відмовитися від ядерної зброї, для мене як для професіонала не підлягає ніякому сумніву. І в першу чергу це стосується стратегічного наступального озброєння. Така держава, як Україна, не могла його обслуговувати й утримувати. Тим більше що воно було в такому стані, що представляло величезну небезпеку. І я як міністр оборони думав не про те, як його далі зберігати, а як ліквідувати. Що стосується тактичного ядерного озброєння, то можливість утримувати його була. Якщо ж говорити про саме рішення відмови від ядерного озброєння, то воно було досить ідеалістично. На той час. Україна як молода, романтичне держава думала, що вона добровільно відмовиться від ядерного озброєння, і за нею побіжить весь світ. Не вдалося. Навпаки, після того, як Україна вийшла з ядерного клубу, членство в ньому тільки збільшилася. Тому сьогодні, на превеликий жаль, може бути інше розуміння того, що сталося тоді.

- Наскільки вигідною була ця угода для України?

- Що стосується ціни, я б сьогодні не реалізував цю пропозицію. Але потрібно враховувати, що тоді був певний політичний момент, поганий економічний момент. Були певні умови, правила гри на ціноутворення. Усім цим займався уряд, і у мене немає підстав йому не вірити. На жаль, це друга українська забава - ридати і плакати про нібито втрачені можливості. Після зробленого ридати вже не потрібно. Як говориться, померло - так померло.

- Як все-таки потрібно було вчинити з тактичною зброєю? Одна частина експертів говорила, що його потрібно було віддавати, інша - що це було зроблено виключно під тиском Росії, яка боялась нашого тактичної зброї.

- Давайте дивитися на речі реально. Хто більше боявся нас: Росія чи Захід? Ми були потрібні Заходу, коли у нас було стратегічне наступальне зброю, якою ми лякали Захід і не тільки Захід. Ми були цікаві Заходу, коли у нас працювала Чорнобильська АЕС. Як тільки ми і того, і іншого позбулися, ми стали нецікаві. Що стосується тактичної ядерної зброї, науково і технічно Україна мала можливість його утримувати і обслуговувати. Тому виникає питання: рішення позбавитися від цієї зброї - це рішення України або вимога щодо неї інших сторін?

- Тобто ви вважаєте, що це була вимога?

- Я схиляюся до цього. Як виконують свої зобов'язання країни-гаранти нашої безпеки? Я не можу навести жодного прикладу, щоб якісь гарантії, дані нам, по-перше, були зрозумілі, а по-друге, реалізовані. Коли у нас з Росією виникло протиріччя по косі Тузла, де були гаранти? Ніхто не знає. Коли були політичні проблеми, де були гаранти? І найбільше принизливо те, що з року в рік ми змушені звертатися з простягнутою рукою до тих, хто зобов'язаний був нам гарантувати безпеку, хто був зацікавлений у тому, щоб ми позбулися ядерної зброї, закрили Чорнобильську АЕС і т.д. Ось що мене найбільше обурює.

- Чи можуть бути якісь санкції до країн-гарантів за невиконання ними підписаної угоди?

- Я розумію, про що ви говорите. У відповідь наведу тільки один приклад. Мало хто усвідомлює масштабність і велич кроку України з ліквідації стратегічної ядерної зброї. Вартість цього кроку - ціла 43-тя армія міжконтинентальних балістичних ракет - одна з найпотужніших у світі, стратегічний авіаційний комплекс. Жодна країна в світі не робила цього ні до нас, ні після. І, до слова, це була єдина державна програма в Україні, яка була повністю виконана. Безумовно, нам допомагали. Великий обсяг допомоги прийшов з США. Частково допомагала Німеччина. У цю програму було вкладено близько 800 млн. доларів інвестицій. Я віддаю належне американцям за те, що вони нам допомагали. Але в усьому що відбувається був закладений певний фаталізм. У нас була остання шахтна пускова установка. І як тільки остання ракета була ліквідована, програма була зупинена. При цьому в Павлограді, місті з високою щільністю населення, було залишено 1,5 десятка міжконтинентальних стратегічних ракет і в кожній - по 100 тонн не утилізованого твердого палива. Виконання програми призупинялося з різних приводів. Раз загрози вже немає, то немає і зобов'язань. Ось - реальний приклад.

- Чи підтримуєте ви зовнішньополітичний курс щодо вступу України в НАТО? Які, на ваш погляд, перспективи вступу?

- Хочу сказати, що сьогодні НАТО - це об'єктивна стабілізуюча сила в світі. І від цього нікуди не дітися, як би хто ситуативно до цього ставився. Друге - я переконаний в тому, що в XXI столітті час нейтральних держав пройшло. Вони ще є, але у них зовсім інше порівняно з Україною геополітичне і геостратегічне положення. Україна треба визначатися. Якщо Україна визначить своє місце в Європі, значить їй потрібно інтегруватися в євроатлантичні структури. Тому питання полягає в тому, як це зробити. Одним тільки рішенням на рівні вищої влади це не робиться. Цей процес проходили всі країни НАТО. Потрібно розуміння і підтримка народу. Для цього населення потрібно готувати і запитати його думку на референдумі.

- Як скоро це може статися?

- Вступ до НАТО - це не готовність збройних сил. Це готовність держави. Це показник того, наскільки розвинений рівень демократії, наскільки успішно йдуть соціально-економічні перетворення, наскільки присутній свобода слова та інші демократичні цінності, на яких грунтується життєдіяльність європейських держав, країн НАТО. Ось до чого потрібно прагнути. Навіть якщо нас туди не візьмуть, але ми вийдемо на загальнолюдські стандарти рівня життя, прийнятого в НАТО, це вже буде досягнення для України. Тому рух в цьому напрямку я розглядаю як стимул. А що стосується збройних сил - це найпростіше. І найшвидше, тому що збройні сили - найбільш організовані, найбільш керовані і найбільш адаптуються.

- Які можливі наслідки, зокрема, у відносинах з Росією?

- Цей процес буде нелегким, оскільки ми багато в чому взаємозалежні з Росією. Якщо закрити повітряні, морські кордони з Росією, через місяць наші збройні сили стануть абсолютно небоєздатними. Ми залежні від ВПК Росії. У той час як від НАТО ми поки не отримали жодного сигналу про те, як будемо вирішувати ці питання. Ми змушені будемо брати в лізинг, купувати озброєння в країнах НАТО, щоб переозброїтись. Аналогічна залежність є і у Росії від нас - 400 оборонних російських підприємств працюють з Україною. Але Росія фінансово більш заможна, і швидше вирішить свої проблеми.

- Як Україна повинна себе повести в ситуації з Чорноморським флотом?

- Є договір, який треба дотримуватися. Він підписаний до 2017 року. І Україна, як і Росія, повинна виконувати кожну складову цього договору. Інша справа - повинен бути зроблений глибокий аналіз того, як сторони дотримуються зміст цього договору. Цього раніше не робилося. Ось чому сьогодні і виникли суперечки, і чому проблематика базування Чорноморського флоту в Севастополі стає паличкою-виручалочкою для різних політичних сил, що спекулюють на цьому питанні. Тому нам необхідний аналіз виконання змісту договору - і з боку України, і з боку Росії. Хіба ми раніше не бачили, що землі і будови здавалися Росією в суборенду? Чому не реагували? Чому ми досі не задали Росії питання: а що робиться в місці майбутньої дислокації російського флоту? Чи не виявиться так, що в 2017 році закінчиться термін договору, а флоту нікуди йти? Тому я категорично проти перегляду сьогодні змісту договору. Його потрібно контролювати, і в тому випадку, якщо якісь положення застаріли, не відповідають сучасним вимогам і в ціноутворенні, і по інших позиціях, приводити у відповідність, уточнювати.

- Як так сталося, що ви були депутатом, стали міністром, а потім подали у відставку і знову повернулися до парламенту?

- Коли я знову був запрошений в міністерство, чесно думав про те, щоб здати депутатський мандат. Але почалася передвиборна кампанія, яка пішла дуже складним шляхом. І ніхто не був упевнений в тому, що ця ситуація не завершиться кровопролиттям. Кожен день чекали будь-якої провокації. І тоді я зрозумів - я повинен бути абсолютно незалежним ні від кого. Ні від існуючої, ні від майбутньої влади. Тому я заявив, що виходжу з фракції, але залишився в парламенті, щоб бути абсолютно вільним у прийнятті рішень. Це давало мені можливість менше підкорятися комусь.

- Кому - комусь?

- Міністр оборони підпорядковувався лише президенту. Але на мене ніхто не міг вплинути. Я був абсолютно вільний. На УТ-1 я зробив заяву про те, що НД України не будуть залучені ні в один збройний конфлікт. Я сказав, що не допущу цього, тому що Збройні Сили служать не особистостям, а своєму народові. Уявіть собі - після такої заяви я міг через п'ять хвилин бути знятий з посади.

- Тоді був не той політичний момент. Які сили були підтягнуті до Києва під час подій на Майдані?

- Для підтримки порядку в столицю були додатково виділені сили міліції і Внутрішніх військ. Всього близько 10 тисяч осіб. Я розмістив ці підрозділи у своїх військових частинах під Десною. Тому вони були на моїх очах, і я можу сказати, що це грубе брехня, що хтось там рятував Україну від Внутрішніх військ, які вже зарядили патрони в патронники і з автоматами йшли розганяти "помаранчеву революцію". Це грубе, огидне брехня. Війська ж таки не підтягувалися взагалі. Їм нічого тут робити.

Вікторія Граніна, Надруковано в газеті " ДЕЛО "№ 62 від 24 січня 2006р.